Ухвала суду № 22241981, 01.03.2012, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-2521/11/1070 Головуючий у 1-й інстанції: Колеснікова І.С.

Суддя-доповідач: Земляна Г.В.

У Х В А Л А

Іменем України

"01" березня 2012 р. м. Київ

колегія суддів судової палати по адміністративним справам Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Земляної Г.В.

суддів Мацедонської В.Е., Петрика І.Й.

за участю секретаря Рижкової Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Києва апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2011 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів" до Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області про визнання нечинним та протиправним податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И Л А :

Позивач Публічне акціонерне товариство «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів» звернулася до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області про визнання нечинним та протиправним податкового повідомлення-рішення № 0000192353 від 04.05.2011, за яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за липень 2010 року у розмірі 600277, 00 грн.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2011 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0000192353 від 04.05.2011, за яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за липень 2010 року у розмірі 600277, 00 грн

Не погоджуючись з прийнятою постановою, представник до Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необєктивність рішення суду, неповне зясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом норм процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що зявилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а постанова суду залишенню без змін, з наступних підстав.

Згідно зі п.1 ч.1 ст. 198, ст.200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 статі 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд першої інстанції всебічно, повно та обєктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у період з 13.04.2011 року по 14.04.2011 року посадовими особами Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області проведено позапланову невиїзну перевірку фінансово-господарської діяльності позивача з питань підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків приватним підприємством «Ріст»за червень 2010 року.

Під час перевірки податковим органом зроблено висновок про те, що правочини, укладені між Публічним акціонерним товариством «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»та приватним підприємством «Ріст»є нікчемними і в силу статей 215, 216 Цивільного кодексу України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що повязані з їх недійсністю.

Таким чином податковий орган вважає, що позивачем порушено положення пунктів 1.7, 1.8 статті 1, підпунктів 7.2.1, 7.2.3, 7.2.6 пункту 7.2, підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», що виявилось у завищенні позивачем суми бюджетного відшкодування за липень 2010 року у розмірі 600277, 48 грн.

За результатами перевірки відповідачем складений акт від 15.04.201 № 191/23-011/00951770.

На підставі висновків Акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0000192353 від 04.05.2011 року, за яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 600277, 00 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено тих обставин, що господарські операції з поставки товарів є фіктивними або безтоварними, недобросовісності позивача, оскільки позиція податкового органу про нікчемність правочину ґрунтується виключно на висновках Акта перевірки господарських операцій контрагента позивача, а отже висновки податкового органу ґрунтуються на припущеннях, які не підтверджені належними доказами і не мають фактичного та правового обґрунтування.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи виходячи з наступного.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідач, приймаючи оскаржуване повідомлення-рішення дійшов висновку про те, що господарські операції між позивачем та ПП «Ріст», є нікчемними.

Судом першої інстанції встановлено, що такий висновок податкового органу ґрунтується на тому, що під час аналізу господарських правовідносин між позивачем та приватним підприємством «Ріст» податковим органом були використані матеріалипланової виїзної перевірки приватного підприємства «Ріст»з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2009 року по 30.09.2010 року, а саме акт перевірки Західно-Донбаської обєднаної державної податкової інспекції від 01.02.2011 № 66-23/1-34671871.

Відповідно до вказаного Акту перевірки податковий орган встановив, що між приватним підприємством «Ріст»та приватним підприємством «Лаура Ойл»у червні 2010 року укладено договір купівлі-продажу від 04.01.2010 року № 3/01, відповідно до якого приватне підприємство «Ріст»придбало у приватного підприємства «Лаура Ойл»зернові на суму 7440043, 13 грн.

Згідно отриманих матеріалів перевірки від Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва та акту перевірки приватного підприємтсва «Лаура Ойл»від 30.12.2010 року № 724-23/1-36568937, встановлено безпідставне нарахування податкових зобовязань приватного підприємства «Ріст»у декларації з податку на додану вартість за червень 2010 року за рахунок податкових накладних, виписаних при реалізації зернових приватного підприємства «Лаура Ойл».

Крім того, у ході перевірки встановлено, що приватне підприємтсво «Ріст»у червні 2010 року реалізувало соняшник відкритому акціонерному товариству «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»на загальну суму 3601664, 88 грн.

За податковими накладними, отриманими від контрагента, позивачем віднесено до складу податкового кредиту за червень 2010 року суми сплаченого податку на додану вартість у складі ціни придбаного товару.

Вказуючи, що діяльність ПП «Ріст»здійснювалась без мети настання реальних правових наслідків, посадові особи Західно-Донбаської обєднаної державної податкової інспекції дійшли висновку, що господарські операції щодо придбання приватним підприємством «Ріст»товарів у контрагентів постачальників, зокрема у приватного підприємства «Лаура Ойл», та подальший їх продаж приватному підприємству «Ріст»на адресу контрагентів покупців, податковим органом зроблено висновок про те, що перевіркою не підтверджуються операції приватного підприємства «Ріст» з контрагентами стосовно врахування реального часу їх здійснення, місцезнаходження майна, наявності трудових ресурсів, виробничо-складських приміщень та іншого майна, яке економічно необхідне для виконання такого постачання, що на думку податкового органу, свідчить про відсутність необхідних умов для настання результатів відповідної господарської діяльності.

За наслідками розгляду матеріалів перевірки, Державна податкова інспекція у Миронівському районі Київської області дійшла висновку про те, що господарські операції, укладені між позивачем та ПП «Ріст»не спричиняють реального настання правових наслідків, а отже є нікчемними, в результаті чого надані до перевірки первинно-бухгалтерські документи позивача не прийняті до уваги, що в свою чергу призвело до встановлення недостатнього документального підтвердження виконання умов за договором, та, як наслідок, призвело до встановлення відповідачем порушень формування позивачем суми бюджетного відшкодування по податку на додану вартість.

Між тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зазначені відповідачем обставини, не є такими, з огляду на які закон повязує можливість дійти висновку щодо укладення сторонами спірного договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства зважаючи на наступне.

Нормами статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог встановлених частиною першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Нормами статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства»( ч. 1 ст. 203).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків що обумовлені ним (ч.5 статті 203).

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи містяться належним чином засвідчені копії товарно-транспортних накладних за червень 2010 року, а також журнал реєстрації зважування вантажів на автомобільних вагах (надходження) за вказаний період, з яких вбачається, що приватним підприємством «Ріст»було відпущено, а позивачем отримано соняшник згідно укладених правочинів.

Вказані документи підтверджують транспортування придбаного позивачем у контрагента товару.

Крім того, представниками позивача були надані до суду першої інстанції належним чином засвідчені копії податкових накладних, отриманих від приватного підприємства «Ріст»у червні 2010 року та видаткових накладних від даного підприємства, а також належним чином засвідчені копії банківських виписок із копіями рахунків-фактур, що підтверджують факт перерахування коштів за отриманий товар.

Поряд із цим, матеріали справи місять копію договору від 27.08.2010 № 1016-Г, укладеного між позивачем (замовник) та закритим акціонерним товариством з ІІ «Оріль-Лідер»(виконавець), з якого вбачається виконання закритим акціонерним товариством з ІІ «Оріль-Лідер»робіт по прийманню, сушці, очистці, зберіганню та відвантаження зернових та олійних культур, на замовлення позивача.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем надано первинні документи, які підтверджують факт здійснення господарських операцій з купівлі-продажу соняшника.

Відповідно до частини 2 статті 215 цього Кодексу, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч. 5 ст. 216 ЦК України).

Відповідно до ст. 173, 174 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання, та іншим учасником відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод. Суб'єкти Господарського зобов'язання - це учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, порушення якої згідно до ч. 1 ст. 207 ГК України тягне за собою визнання його судом недійсним повністю або в частині.

Виходячи з положень розділу IV Господарського кодексу України, господарські зобов'язання виникають на підставі угод, фактично складаючи їх суть, тобто ці два поняття співвідносяться як форма та зміст. Таким чином, визнання господарського зобов'язання недійсним визначає недійсність угоди, як недійсність змісту тягне за собою недійсність форми. Такий же зв'язок існує і в випадку недійсності угоди.

Статтею 208 Господарського кодексу України передбачено, що якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом.

Виходячи з системного аналізу вказаних норм права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції відсутність підстав вважати договір, укладений між позивачем та приватним підприємством «Ріст»нікчемним, як такий, що не спрямований на реальне настання наслідків, та вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що, відсутні будь-які докази наявності судових рішень, які б набрали законної сили з приводу незаконних дій посадових осіб приватного підприємства «Ріст», повязаних із знищенням, пошкодженням майна, незаконним його заволодінням або повязаних із порушенням податкового законодавства.

Щодо реальності виконання та отримання позивачем послуг та їх придбання з метою подальшого використання у власній господарській діяльності суд першої інстанції прийшов до висновку, що господарські операції позивача з приватним підприємство «Ріст»підтверджуються необхідними документами, а зазначені вище товари позивачем були використанні у власній господарській діяльності.

Докази продажу товару підтверджується належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи, рахунками-фактурами на оплату товару, видатковими накладними на товар, товарно-транспортними накладними на перевезення придбаного товару, податковими накладними, банківськими виписками про перерахування коштів в оплату за товар, отриманих від приватного підприємтства «Ріст».

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

Відповідно до визначення частини першої статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність субєктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Пункт 1.32 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначає господарську діяльність як будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

За даними довідки АБ № 361244 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, основними видами діяльності позивача за КВЕД є: виробництво готових кормів для тварин, що утримуються на фермах, виробництво нерафінованої олії та жирів, виробництво продуктів борошномельно-крупяної промисловості, оптова торгівля зерном, насінням та кормами для тварин, інші види оптової торгівлі, роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах з перевагою продовольчого асортименту.

Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Статтею 9 цього Закону встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначальною ознакою валових витрат є їх зв'язок з господарською діяльністю платника податку.

Підпунктом 5.2.1 цього Закону встановлено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією і веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) та охороною праці з урахуванням обмежень, установлених підпунктами 5.3 - 5.8 цієї статті.

Водночас, за змістом абзацу п'ятого підпункту 5.3.9 цього ж Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

В свою чергу факт безпосереднього зв'язку витрат з господарською діяльністю платника податків може бути встановлений з урахуванням якісних характеристик товарів, які б однозначно свідчили про призначення придбаних товарів для використання в господарській діяльності платника податків, відповідали б змісту цієї діяльності.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком першої інстанції, що господарські операції позивача з приватним підприємство «Ріст»підтверджуються необхідними документами.

Щодо зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 600277, 00 грн., суд першої інстанції прийшов до висновку, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є обєктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів, а тому позивачем правомірно сформовані суми бюджетного відшкодування.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції.

Даючи правову оцінку вказаним обставинам колегія суддів зважає на наступне.

Об'єктом оподаткування податком на додану вартість відповідно до п/п. 3.1.1 Закону України "Про податок на додану вартість" від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР є операції платників податку з поставки товарів, робіт/послуг.

Підпунктом 7.4.1 цього Закону, передбачено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів, робіт/послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п/п. 7.5. Закону України "Про податок на додану вартість" датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій, зокрема: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг); або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п/п. 7.2.3. зазначеного Закону податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

Підпунктом 7.2.6 Закону передбачено, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Крім того, п/п. 7.4.4. Закону встановлено, що у разі якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Відповідно до підпункту 7.4.5 Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Колегія суддів зазначає, що для надання правової оцінки щодо формування платником податку податкового кредиту з такого податку необхідно застосовувати положення Закону України «Про податок на додану вартість», якими регламентується порядок визначення податкового кредиту.

Зі змісту пункту 7.4. Закону України «Про податок на додану вартість» в цілому та у взаємозвязку з положеннями п/п. 3.1.1, п. 7.2. та п. 7.5. цього закону, а також з урахуванням норм Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на податковий кредит наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів/робіт/послуг, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, а не лише оформлення відповідних документів або рух грошових коштів на рахунках платників податку.

При цьому, для формування податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції .

За відсутністю законодавчо визначених обставин, які б позбавляли платника податку (Замовника) права на формування податкового кредиту, зокрема за відсутністю з боку платника податку порушення приписів п.п. 7.4.5. п. 7.4., 7.5.1 п.7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»при формуванні податкового кредиту, відсутні підстави для висновку про неправомірне формування податкового кредиту.

Судом першої інстанції досліджено питання щодо реального придбання позивачем послуг і, за наявності доказів, які підтверджують реальність здійснення господарських операцій, а саме: податкових накладних, актів приймання виконаних підрядних робіт, належного відображення вартості підрядних робіт у бухгалтерському обліку, та встановлена реальність здійснення господарських операцій, за наслідками якої та на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит із сум сплаченого податку на додану вартість.

Виходячи з системного аналізу вказаних норм права, колегія суддів прийшла до висновку, за правилами п.п.7.4.4. України «Про податок на додану вартість»позивачем правомірно сформовано суму податкового кредиту.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Разом з тим, в порушення ст.. 71 КАС України відповідачем ні в суду першої інстанції ні в суді апеляційної інстанції не надано доказів правомірності винесеного податкового повідомлення-рішення.

З огляду на вищезазначене апеляційна інстанція приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно задовольнив позов.

При цьому апеляційна скарга не містить посилання на обставини, передбачені статтями 202 204 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.

Доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження.

Вказані в апеляційній скарзі процесуальні порушення не призвели до неправильного вирішення справи і не є підставою для скасування судового рішення.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в звязку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а постанова суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 8-11, 160, 196, 198, 200, 205, 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2011 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів із дня складання у повному обсязі, тобто з 06 березня 2012 року шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України у порядку ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Земляна Г.В.

Судді: Мацедонська В.Е. Петрик І.Й.