Рішення № 22036392, 12.03.2012, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

12.03.12 р. Справа № 16/305пд

Господарський суд Донецької області у складі судді Попкова Д.О., при секретарі судового засідання Тимченко М.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовною заявою: Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, м. Донецьк, ідентифікаційний номер НОМЕР_1

до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю „Фірма „Сокол”, м. Донецьк, ідентифікаційний код 24154009

про: визнання договору оренди від 26.04.2007р. недійсним

за участю уповноважених представників:

від Позивача - ОСОБА_2 (за довіреністю від 01.02.2011р.); ОСОБА_1 (особисто, паспорт НОМЕР_2, виданий Кіровським РВ ДМУ УМВС України в Донецькій області 11.02.1998р.);

від Відповідача ОСОБА_3 ( за довіреністю №36 від 21.02.2012р.);

Відповідно до вимог ст.ст.4-4, 81-1 ГПК України судовий розгляд здійснювався з фіксацією у протоколах судових засідань.

Згідно із ст.77 ГПК України розгляд справи відкладався з 12.01.2011р. на 26.01.2011р., з 26.01.2011р. на 07.02.2011р., коли провадження відповідно до ст. 79 ГПК України було зупинено та поновлено 13.01.2012р. з призначенням розгляду на 27.02.2012р. та подальшим відкладанням на 12.03.2012р.

У судовому засіданні 12.03.2012р. суд виходив до нарадчої кімнати для прийняття рішення.

СУТЬ СПРАВИ:

Фізична особа підприємець ОСОБА_1, м. Донецьк (далі Позивач) звернувся до Господарського суду Донецької області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „Фірма „Сокол”, м. Донецьк (далі Відповідач) про визнання договору оренди від 26.04.2007р. недійсним

В обґрунтування заявлених вимог Позивач посилається на те, що договору оренди від 26.04.2007р. він особисто не укладав та не підписував та довідався про його існування лише 06.12.2010р.

На підтвердження вказаних обставин Позивач надав договір оренди від 26.04.2007р., нормативно обґрунтувавши свої вимоги посиланням на ст.ст. 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, ст.ст. 174, 175, 179 Господарського кодексу України.

В перебігу розгляду справи на підтвердження своєї позиції та на виконання вимог ухвал суду Позивачем було надано додаткові документи для доручення до матеріалів справи (а.с.а.с. 14-21, 22-26, 70-95, 109-113, 139 т.1, а.с.а.с.12-13, 17-18 т.2), у тому числі клопотання про призначення почеркознавчої експертизи та клопотання від 12.03.2012р. про застосування наслідків недійсності спірного договору шляхом стягнення з Відповідача безпідставно отриманих коштів у розмірі 49800 грн.

Відповідачем 26.01.2011р. був наданий відзив з додатками (а.с.а.с.34-47), яким проти позовних вимог Позивача заперечив, вказуючи на протиправні відчуження Позивачем обєкту оренди іншій особі та розірвання спірного договору угодою від 06.12.2010р. без жодних застережень відносно не підписання спірного договору.

Крім того, Відповідач надав додаткові документи (а.с.а.с.96-102, 132 т.1, а.с.а.с. 3-5, 14-16 т.2), у тому числі заперечення, якими наголосив на чинності спірного договору, зважаючи на його схвалення Позивачем в порядку ст. 241 Цивільного кодексу України шляхом укладання додаткової угоди від 06.12.2010р. про його розірвання.

Ухвалою від 07.02.2011р. провадження у справі було зупинено у звязку з призначенням у справі почеркознавчої експертизи документів та 13.02.2012р. поновлено після надходження висновку судового експерта №5798/02 від 25.01.2012р. (а.с.а.с.144-146 т.1)

У судовому засіданні 12.03.2012р. представники сторін підтримали свою позицію, викладену письмово, вказуючи на відсутність будь-яких додаткових доказів на її підтвердженням та достатність зібраних у справі матеріалів для вирішення спору. При цьому, представник Відповідача наголошувала, що фактичний підписант спірного договору ОСОБА_4 як співробітник Позивача є належним представником останнього в силу фактично наявного усного договору доручення, тоді як Позивач заперечував надання ОСОБА_4 будь-яких повноважень на укладання спірного договору.

Суд вважає за можливе вирішити спір за наявними у справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації розглядуваних правовідносин.

Вислухавши у судовому засіданні представників сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані суду сторонами докази в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВСТАНОВИВ:

26.04.2007р. між Відповідачем (Орендодавець) та Позивачем (Орендар) був укладений договір оренди (а.с.26 т.1), згідно п.п.1.1., 2.1. Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення №142 загальною площею 12,5 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, на невизначений строк.

Розділом 3 покладено на Позивача зобовязання зі сплати орендної плати до 10 числа поточного місяця з розрахунку 1000грн. на місяць (п.п. 3.1., 3.2.), також на Позивача покладено сплачувати комунальні послуги не пізніше 10 числа наступного місяця за сплачуваним (п.3.5.)

26.04.2007р. від імені сторін був складений акт приймання-передачі обєкту оренди (а.с.99 т.1), а додатковими угодами від 15.11.2007р. (а.с.97 т.1) і від 15.06.2008р. (а.с.98 т.1) передбачалося збільшення розміру щомісячної орендної плати до 1300грн. з 01.12.2007р. та до 1800грн. з 01.07.2008р.

Як вбачається із змісту спірного договору, акту приймання-передачі до нього та вказаних додаткових угод, з боку Орендаря підписантом визначався особисто ОСОБА_1, проте факт підписання спірного договору останній заперечує, вказуючи на дізнання про факт його існування лише 06.12.2010р., після чого за його заявою (а.с.35 т.1) такий договір був розірваний додатковою угодою сторін від 06.12.2010р. із складанням акту про повернення майна (а.с.36 т.1), достовірність яких сторонами не заперечується.

Згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи 5798/02 від 25.01.2012р. (а.с.а.с.143-148 т.1), витрати з проведення якої оплачені Позивачем в сумі 900,48грн. (а.с.134 т.1), встановлення приналежності підпису ОСОБА_5 на спірному договорі, додаткових угод до нього від 15.11.2007р. і 15.06.2008р. та акті приймання-передачі від 26.04.2007р. не вибачається можливим через нанесення підписів конструктивно-простими рухами, що представляє собою обмежений графічний матеріал, в якому не відобразились в достатній мірі ознаки почерку та підпису виконавця.

Водночас, згідно пояснень від 07.02.2011р. (а.с.113 т.1) викликаної ухвалою суду від 26.01.2011р. (а.с.61 т.1) ОСОБА_4, спірний договір, акт приймання-передачі до нього від 26.04.2007р. та додаткова угода від 15.11.2007р. за відсутнього на той момент ОСОБА_1 були заповнені і підписані нею з повідомленням про це останньому лише 06.12.2010р.

За таких обставин, Позивач звернувся до суду з розглядуваним позовом, вимагаючи клопотанням від 12.03.2012р. (а.с.12 т.2).

Відповідач проти позову заперечив, остаточно (а.с.3 т.2) стверджуючи про схвалення спірного договору в порядку ст. 241 Цивільного кодексу України шляхом укладання безпосередньо Позивачем додаткової угоди про його розірвання від 06.12.2010р. та наполягаючи, що фактичний підписант спірного договору ОСОБА_4 є належним і повноважним представником Позивача в силу наявного між ними усного договору доручення, вказуючи, при цьому, на відсутність у розпорядженні Відповідача довіреності від Позивача на вказану особу.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає розглядувані позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню, з огляду на таке:

З огляду на матеріали справи та зміст позовної заяви, сутність розглядуваного спору полягає у визнанні спірного договору оренди недійсним.

Як зазначено в абз. 3 п. 1 Розяснення Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних із визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. №02-5/111, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон повязує визнання угод недійсним і настання відповідних правових наслідків. Беручи це до уваги предметом судової оцінки, спрямованої на зясування законності спірного договору, мають бути фактичні обставини спірних правовідносин учасників справи.

При цьому, враховуючи правову позицію Верховного суду України, викладену в абз. 3 п. 2 Постанови Пленуму „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” від 6 листопада 2009 року N 9, оцінка законності спірного договору здійснюється судом з урахуванням законодавства, що діяло на момент його вчинення, що зумовлено приписами ст. 58 Конституції України, якою запроваджено загальне правило заборони ретроспективної дії у часі законів та інших нормативних актів, яке, враховуючи положення ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу та абз. 4 п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 09.02.1999р. № 1- рп/99 норми, розповсюджується і на юридичних осіб, а також - п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, абз. 3 п. 10 згадуваного Розяснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. № 02-5/111.

Зважаючи на статус учасників справи і приналежність обєкту оренди та характер правовідносин, останні, згідно ст.ст.1-3 Господарського кодексу України регламентуються його положеннями та Цивільним кодексом України, у світлі яких судом і розглядається питання дійсності спірного договору.

Як встановлено судом, Позивач є стороною за спірним договором, що, у світлі положень ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України та ст.ст.173, 174 Господарського кодексу України, які визначають угоду як підставу для виникнення у її сторін кореспондуючих прав та обовязків, зумовлює висновок суду про те, що такий договір безпосередньо впливає на права та обовязки Позивача. В свою чергу, ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачає можливість оспорювання дійсності договору його стороною.

Виходячи із наведених Позивачем підстав позову у розумінні їх визначення в абз. 3 п. 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. та наданих у судовому засіданні 12.03.2012р. пояснень відносно таких підстав, останній стверджує, що спірний договір є недійсним, оскільки вчинений без його волевиявлення - фактично іншою особою без будь-яких на це повноважень.

Загальні умови чинності правочину, видом якого згідно ч.2 ст. 202 Цивільного кодексу України є спірний договір, визначені ст.203 цього Кодексу та, серед іншого, включають вільність волевиявлення учаснику правочину та відповідність його внутрішній волі, і недотримання такої умови за змістом ч.1 ст. 215 Кодексу має наслідком визнання його недійсним у судовому порядку.

Наразі, як було встановлено судом на підставі наявних в матеріалах справи доказів, спірний договір фактично був підписаний не Позивачем, а за нього іншою особою найманим співробітником (реалізатором) ОСОБА_4 без будь-яких застережень про це. При цьому, суд враховує, що результати призначеного експертного дослідження жодною мірою не спростовують пояснень означеної особи, так само, як і будь-які інші представлені у справі докази, і взагалі такі результати експертизи на відповідають визначенню доказів, встановленому ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не містять жодних фактичних даних про обставини, які мають відношенню до предмету доказування в цій справі.

Беручи до уваги, невчинення спірної угоди особисто Позивачем та відсутність належних у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказів існування повноважень у ОСОБА_4 на здійснення дій з укладання такою угоди від його імені, а саме письмової довіреності відповідно до ст.ст.244, 245 Цивільного кодексу України із повноваженнями на укладання відповідних договорів, або інших визначених ч.3 ст.237 цього Кодексу підстав для існування правовідносин представництва, суд констатує відсутність волевиявлення Позивача на укладання спірного договору.

В цьому контексті заперечення Відповідача щодо наявності схвалення спірного договору в порядку ст.241 Цивільного кодексу України шляхом укладання додаткової угоди про його розірвання від 06.12.2010р. або вчиненням інших дій судом до уваги не приймається, оскільки застосування означеної норми вимагає існування факту вчинення спірного договору саме представником належної сторони, хоча із перевищенням повноважень. Відсутність правовідносин представництва взагалі (відносно будь-якого обсягу повноважень) обєктивно унеможливлює і подальше схвалення договору.

Характер допущенних при укладанні спірної угоди порушень діючого законодавства унеможливлює застосування положень ст.217 Цивільного кодексу України щодо недійсності лише окремих частин спірного договору

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 236 Цивільного кодексу України розглядуваний договір суборенди визнається судом недійсним з моменту його вчинення, а можливість настання передбачених ним прав та обовязків на майбутнє припиняється.

При цьому, з урахуванням правої позиції Вищого господарського суду України, викладеною в п. 19 Інформаційного листа „Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України” від 07.04.2008р. №01-8/211, наведені законодавчі приписи вказують на те, що рішення суду про визнання договору недійсним має зворотну силу в часі, і ч. 2 ст. 236 Цивільного кодексу України не встановлює винятків із правил частини 1 цієї статті, а лише конкретизує ч. 1 ст. 216 цього Кодексу, згідно якої недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. При цьому, враховуючи імперативну визначеність законом моменту, з якого договір визнається судом недійсним, зазначений момент не підлягає обовязковому визначені у резолютивній частині рішення.

У світлі зазначених висновків спірний договір з моменту його укладання не є належною підставою згідно ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України для виникнення взаємообумовлених прав та обовязків його сторін.

Таким чином, суд задовольняє позовні вимоги, покладаючи, при цьому, в порядку ч.2 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України відносить саме на Позивача понесені ним судові витрати, оскільки саме внаслідок дій його співробітника ОСОБА_4 виник розглядуваний спір.

Суд відхиляє клопотання Позивача про застосування реституційних наслідків визнання спірного договору недійсним у вигляді стягнення з Відповідача 49800 грн., оскільки: вихід за межі позовних вимог згідно п.2 ст.83 Господарського процесуального кодексу України є правом, а не обовязком суду; згідно ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України реституціє має бути двосторонньою, що в даному випадку зумовлює необхідність вартості користування майном за спірним договором за поточними цінами, а отже потребує застосування спеціальних знань; заявлене клопотання фактично опосередковує самостійні позовні вимоги, які Позивач має можливість заявити у загальному порядку.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1, 4, 4-2 - 4-6, 22, 33 - 35, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, м. Донецьк (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Товариства з обмеженою відповідальністю „Фірма „Сокол”, м. Донецьк (ідентифікаційний код 24154009) про визнання договору оренди від 26.04.2007р. недійсним задовольнити в повному обсягу.

2. Визнати недійсним договір оренди від 26.04.2007р., сторонами якого є Фізична особа підприємець ОСОБА_1, м. Донецьк (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) та Товариство з обмеженою відповідальністю „Фірма „Сокол”, м. Донецьк (ідентифікаційний код 24154009).

3. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.

У судовому засіданні 12.03.2012р. проголошено та підписано вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 19.03.2012р.

Суддя Попков Д.О.