Ухвала суду № 22028914, 29.11.2011, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2011 р.Справа № 2а-10116/11/2070

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Катунова В.В.

Суддів: Ральченка І.М. , Рєзнікової С.С.

за участю секретаря судового засіданняУльяненко А.Г.,

в присутності представника позивача Злобіної О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2011р. по справі№2а-10116/11/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіестел" <Список ><Текст >

до Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова <Текст ><3 особи ><3 особа ><за участю ><Текст >

про скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ТОВ "Сіестел", звернулось до належного суду з адміністративним позовом, в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова від 27.09.2010 року № 00000181505/0, прийняте відносно нього.

Свої вимоги позивача обґрунтував тим, що при проведенні перевірки податковим органом та при оформленні її результатів мало місце не дотримання вимог податкового законодавства, висновки акту перевірки базуються на припущеннях і не підтверджуються об'єктивними даними, а оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 27.09.2010 року № 00000181505/0, прийняте відносно нього за наслідками зазначеної перевірки з порушенням норм діючого законодавства України, що є підставою для його скасування.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.201 року адміністративний позов задоволено.

Скасовано податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова від 27.09.2010 року № 00000181505/0, прийняте відносно товариства з обмеженою відповідальністю "Сіестел".

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті постанови, норм матеріального та процесуального права, а саме: п.п. 3.1.1 п.3.1 ст.3, п.п. 7.2.3 п.7.2 , п.п. 7.3.1 п.7.3 , п.п. 7.4.1, 7.4.5 п.7.4, п.п.7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість", ст.3 Господарського кодексу України, п.1 ст. 203, ч.1 ст. 207, ч.1 ст. 216, 228 Цивільного кодексу України, що призвело до неправильного вирішення справи, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що що уповноваженими особами Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова була проведена документальна невиїзна перевірка податкової декларації з ПДВ за червень 2010 року товариства з обмеженою відповідальністю "Сіестел" з питання правомірності декларування податкового кредиту по контрагенту ТОВ "Ціль-інвест", ТОВ "Камелія-Еліт", ТОВ "Спецтрубомонтаж", ТОВ "КП "Будпромінвестсервіс", ТОВ "Східтехсервіс" та правильності обчислення ПДВ за червень 2010 року, за результатами якої 08.09.2010 року було складено акт перевірки № 9121/1505/33118839, де були зафіксовані порушення вимог пп. 7.2.3 п. 7.2, ст. 7, пп. 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", в результаті чого, на думку податкового органу, на порушення пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ТОВ "Сіестел" було занижено податок на додану вартість за червень 2010 року на суму 225712 грн.

За наслідками вказаного акту перевірки відповідачем було прийнято податкове повідомлення-рішення від 27.09.2010 року № 00000181505/0, згідно з яким позивачу було визначено суму податкового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) за платежем: податок на додану вартість у розмірі 293425,60 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що фактичні обставини справи свідчать про те, що позивач виконав усі передбачені законом умови для набуття права на податковий кредит та має документальне підтвердження його.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач ні документально, а ні нормативно не довів правомірності прийнятого податкового повідомлення -рішення від 27.09.2010 року № 00000181505/0.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Матеріалами справи встановлено, що між позивачем та його контрагентами: ТОВ "Ціль-інвест", ТОВ "Камелія-Еліт", ТОВ "Спецтрубомонтаж", ТОВ "КП "Будпромінвестсервіс", ТОВ "Східтехсервіс" були укладені відповідні договори, згідно до яких кожна сторона взяла на себе певні зобов'язання та виконала їх.

Як свідчать матеріали справи, реальне виконання господарських зобов'язань по цим договорам, підтверджується відповідними податковими накладними, видатковими накладними та проведенням розрахунків в безготівковій формі за товари, що були придбані та виконані роботи за вказаними первинними документами.

Згідно пункту 1.7 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" податковий кредит це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначене згідно з цим Законом, а підпунктом 7.4.1. пункту 7.4 статті 7 цього ж Закону встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (робіт, послуг), але не вище рівня звичайних цін, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (робіт, послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Крім того, право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (роботи, послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), які не підтверджені податковими накладними. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Підпунктом 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" встановлено, що податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

За змістом підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Відповідно до пункту 6.2. Порядку заповнення податкової накладної № 166, податкова накладна дає право покупцю, зареєстрованому, як платник податку, на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість. В абзаці 1 пункту 5 Порядку № 166 зазначається, що податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення особою, яка не зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій не присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Відповідно до підпункту 7.5.1 пункту 7.5 ст. 7 Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку і оплата товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Таким чином колегія суддів зазначає, що, податкова накладна є єдиним документом, необхідним для віднесення сум ПДВ до складу податкового кредиту.

Як вбачається з матеріалів справи, сума податкових зобов'язань позивача з податку на додану вартість за червень 2010 року складає 271553 грн. (рядок 9 декларації), сума податкового кредиту складає 266284 грн. (рядок 17 декларації), яка була включена ним до складу податкового кредиту за червень 2010 року, підтверджена податковими накладними.

Отже, вищенаведене свідчить про те, що позивач правомірно включив до податкового кредиту за червень 2010 року суму у розмірі 266284 грн., яка підтверджена відповідними первинними документами, у зв'язку з придбанням позивачем товарів (робіт, послуг), які в свою чергу були використані останнім у власній господарській діяльності.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованим твердження відповідача стосовно того, що наявність у позивача вище перелічених податкових накладних є обов'язковою обставиною для визначення правильності формування податкового кредиту, але не вичерпною, оскільки воно не узгоджується з приписами вимог податкового законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Як вбачається зі змісту акту перевірки, факт неподання податкових декларацій, недекларування об'єкту оподаткування та податкових зобов'язань з ПДВ та безпідставність складання податкових накладних вищевказаними контрагентами, у сукупності свідчать про відсутність правових підстав формування позивачем податкового кредиту за операціями з придбання товарів, робіт, послуг від вищевказаних підприємств, які фактично не відбулися, оскільки на думку податкового органу в даному випадку позивачем не дотримано обов'язкових умов для виникнення такого права - виникнення об'єкту оподаткування, що передбачено вимогами ст. 3, пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

При цьому, акт перевірки не містить посилань на те, які порушення були допущені самим ТОВ "Сіестел".

На думку суду першої інсстанції, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Вимога пункту 1.8 статті 1 Закону № 168/97-ВР щодо надмірної сплати ПДВ як необхідної умови повернення з бюджету сум цього податку його платникові стосується саме цього платника і сплати ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам.

Зазначені висновки суду свідчать про правильне застосування норм матеріального права і узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії.

Так, у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2008 року у справі №21-500во()8, від 1 червня 2010 року у справі №21-573во10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Крім того, рішення касаційного суду узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що угоди укладені між позивачем та ТОВ "Ціль-інвест", ТОВ "Камелія-Еліт", ТОВ "Спецтрубомонтаж", ТОВ "КП "Будпромінвестсервіс", ТОВ "Східтехсервіс" є нікчемними, з посиланням на вимоги ст. 203, 215, 216, 228 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч.2 ст. 215 УЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається

Відповідно до п.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з вимогами ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Згідно з вимогами ч.1 ст. 205 Цивільного Кодексу України правочин може бути вчинятися усно або у письмовій формі.

Відповідно до ч.2 ст. 207 Цивільного Кодексу України та ч.1 ст. 181 Господарського Кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами та скріплений печаткою.

Відповідно до вимог п.1 ч. 1 ст. 208 Цивільного Кодексу України у письмовій формі належить вчиняти правочин між юридичним особами.

Згідно з ч.1 ст. 638 Цивільного Кодексу України та ч.8 ст. 181 Господарського Кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч.3 ст. 180 Господарського Кодексу України істотними умовами господарського договору є предмет, ціна та строк дії договору.

Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного Кодексу України зміст договору становить умови, визначенні на розсуд сторін і погоджені ними, та умови які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст. 629 Цивільного Кодексу України договір є обовязковим для виконання сторонами.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів зазначає, що договіри укладені відповідно до вимог діючого законодавства та відповідають вимогам ч.1 ст.205, ч.2. ст.207, ч.1 ст.208, ч.1 ст. 638, ч.3 ст.639 ЦК України, ст.ст. 179, 180, 181 ГК України. Сторонами за договором погоджені всі істотні умови і досягнута домовленість щодо їхнього виконання.

Будь-яких фактів, які свідчили б про те, що зміст договору не відповідає діючому законодавству України, дійсним намірам сторін та що ці наміри спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, матеріалами справи не встановлено .

Разом з цим колегія суддів зазначає, що згідно з роз'ясненням Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними ” для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягало завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Колегія суддів зазначає, що матеріали перевірки не містять посилань на вищевказані докази наявності умислу, на те який саме документ свідчить про суб'єктивне (власне) ставлення посадових осіб ТОВ "Укрінвест" та/або його контрагентів до договорів, що були укладені.

Виходячи з положень ст. 228 ЦК, порушення правочином публічного порядку полягає в тому, що він має бути спрямований на: порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади; незаконне заволодіння таким майном.

Стаття 228 ЦК зазначає, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він “був спрямований на незаконне заволодіння майном держави”. З цього виплаває, що один чи обидва з контрагентів, вступаючи у договірні відносини (тобто завідомо), мали передбачати таке незаконне заволодіння майном держави. В даному випадку відсутні підстави для такого висновку.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що правочиин, якій були вчинені між позивачем та його контрагентами є правомірним та відповідають загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, його недійсність прямо не встановлена законом, а також він не визнані судом недійсним.

Суд звертає увагу, що чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку перевірки відповідності законодавству установчих документів постачальників товару та дотримання ними вимог податкового законодавства.

Чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

При цьому Закон України "Про податок на додану вартість" не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2011р. по справі№2-а-10116/11/2070 відповідає вимогам ст. 159 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, позивача у справі.

Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, <197 >п.1 ч.1 ст. 198, 200, п.1 ч.1 ст. 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2011р. по справі№2а-10116/11/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя<підпис >Катунов В.В.

Судді<підпис >

<підпис >Ральченко І.М. Рєзнікова С.С. <Список ><Текст > Повний текст ухвали виготовлений 05.12.2011 р.