Постанова № 21991250, 12.03.2012, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

"12" березня 2012 р. Справа №5004/2261/11

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Петухов М.Г.

суддя Маціщук А.В. , суддя Гулова А.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача Відкритого акціонерного товариства "Луцький райагропостач"

на рішення господарського суду Волинської області від 13.01.2012р.

у справі №5004/2261/11 (суддя Бондарєв С.В. )

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Луцький райагропостач"

до Державної інноваційної фінансово-кредитної установи

про визнання недійсним договору застави від 20.07.2001р.

за участю представників сторін:

від позивача: Салецька Л.Ф.

від відповідача: Чумак В.О.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 13.01.2012р. (повний текст рішення підписано 17.01.2012р.) у справі №5004/2261/11 у задоволенні позову Відкритого акціонерного товариства "Луцький райагропостач" до Державної інноваційної фінансово-кредитної установи про визнання недійсним договору застави від 20.07.2001р. відмовлено.

Приймаючи вказаневище рішення, суд першої інстанції виходив з того, що 20.07.2001 р. між Волинським регіональним відділенням Української державної інноваційної компанії (заставодержатель) та ВАТ “Луцький райагропостач” (заставодавець) було укладено договір застави, відповідно до умов якого заставою забезпечувалися зобовязання по інноваційному договору №1/98 від 03.07.1998 р. та угоди про зміни і доповнення до даного договору від 22.06.1999 р., додаткової угоди № 1/98 від 01.08.2000 р., за умовами яких заставодержатель надав кредитні кошти ТзОВ Фірмі “Авгур” в сумі 2100000 грн.

При вирішенні спірних правовідносин місцевим судом було враховано положення пунктів 2, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику про визнання угод недійсними" № 3 від 28 квітня 1978 року, згідно яких угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків; у разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

На час укладення оспорюваного договору діяв Цивільний кодекс Української РСР.

Місцевий суд зазначає, що із заявленого позову вбачається, що позивач просить визнати недійсним спірний Договір з моменту укладення. У зв'язку з цим позивач наполягає на тому, що спірний Договір має "дефекти", що існували з моменту укладення спірного Договору. Так як позивач є стороною оспорюваного договору та укладав його, то позивач знав або повинен був знати про такі "дефекти" спірного Договору з моменту його укладення, тобто з 20.07.2001р.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Місцевий суд звертає увагу, що так як позивач дізнався про порушення його прав умовами спірного Договору 20.07.2001р., то трирічний строк позовної давності про визнання недійсним спірного Договорусплив 20.07.2004р.

Строк позовної давності сплив 20.07.2004р., тобто після набрання чинності з 01.01.2004 року Цивільним кодексом України. Таким чином, норми останнього застосовуються до позовних вимог позивача.

Судом першої інстанції було прийнято до уваги положення ст. 261 та ч. 3 ст. 267 ЦК України, згідно яких перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Враховуючи той факт, що відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, то відповідно строк позовної давності підлягає застосуванню. Сторонами спору не було заявлено суду про наявність поважних причин пропуску строку позовної давності.

Строк позовної давності закінчився 20.07.2004р., тобто до предявлення позову.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи вищенаведене, місцевий суд дійшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

Разом з тим, що стосується вимоги позивача про припинення зобов'язання за даним договором, то місцевий суд зазначає, що слід відмовити в задоволенні даної вимоги, оскільки даний спосіб захисту порушеного цивільного права не відповідає встановленим законом способам захисту прав.

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції, Відкрите акціонерне товариство "Луцький райагропостач" звернулось з апеляційною скаргою до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення господарського суду Волинської області від 13.01.2012р. у справі №5004/2261/11 скасувати та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги.

Апелянт вважає, що рішення господарського суду є незаконним та таким, що прийнято внаслідок неповного з'ясування обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права.

На підтвердження своїх доводів, скаржник враховує наступне.

Посилання суду першої інстанції на те, що позовна заява подана позивачем через 10 років після укладення договору застави майна від 20.07.2001 року, тобто з порушенням строків позовної давності, передбачених Цивільним кодексом України, не відповідає дійсності.

Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу яка його порушила.

В 2007 році, коли акціонери ВАТ "Луцький райагропостач" дізналися про порушення своїх прав, останні звернулися за захистом до господарського суду Волинської області.

Скаржник зазначає, що свої права акціонери захистили в суді. Доказом цьому є рішення господарського суду Волинської області від 11 серпня 2008 року у справі № 02/137-76, яке набуло законної сили 10 лютого 2009 року, яким скасовано внесені зміни до статуту та рішенням господарського суду від 11.11.2010 року у справі №1/76-76, яке набуло законної сили 09.03.2011 року, яким визнано недійсним рішення правління, що стосується оспорюваного договору.

Також апелянт звертає увагу, що коли було встановлено судовими рішенням порушення прав акціонерів та встановлено правонаступника особи, з якою було підписано оскаржуваний договір, тобто в 2011 році, позивач звернувся за захистом порушеного права відповідно до ст. 261 ЦК України. В даному випадку жодним чином не пропущено строки позовної давності щодо визнання договору недійсним від 20.07.2001 року.

Позивач не заперечує, що про існування договору довідався в 2007 році, коли прокуратура Волинської області звернулася з позовом до господарського суду Волинської області в інтересах Державної інноваційної компанії в особі Рівненського регіонального відділення (справа № 5/25-38), однак ні прокуратура, ні суд не звернули уваги, що позов заявлено в інтересах не юридичної особи, яка не є правонаступником Волинського регіонального відділення Української державної інноваційної компанії, тобто не є належним позивачем.

Такі докази підтверджуються рішенням господарського суду Волинської області від 09.06.2005 року №2/108-64, де прокурор Волинської області заявляв позов в інтересах Української державної інноваційної компанії до ТзОВ "Авгур" за зобов'язання перед Державним інноваційним фондом. Підтвердженням цьому є наказ господарського суду Волинської області №2/109-1 від 09.03.2006 року, в якому зазначено, що стягнути з "Авгур" на користь Української державної інноваційної компанії (01601, м. Київ вул. Богдана Хмельницького, 65б Код 00041467.

Окрім того, скаржник стверджує, що відмова господарського суду Волинської області у позові є грубим порушенням процесуальних та матеріальних норм чинного законодавства, зважаючи на наступне.

Згідно ч. 3 ст. 95 Цивільного кодексу України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівники філій і представництв діють на підставі довіреності, виданої юридичною особою. У зв'язку з цим будь-які господарські операції, які вчиняються філією або представництвом, є підставою для виникнення прав та обов'язків безпосередньо у юридичної особи.

За наявності належно оформлених повноважень керівники відособлених підрозділів (філій, представнцтв) юридичної особи мають право укладати договори від імені юридичної особи.

В даному ж випадку оспорювании договір укладено від імені представництва, що є доказом недійсності з моменту укладення.

Договір 20.07.2001 року укладено не з юридичною особою та підписано заступником керівника Волинського регіонального відділення Української державної інноваційної компанії, який не мав на те належних повноважень, тобто такий договір не відповідає вимогам закону, а отже повинен бути визнаний судом недійсним у відповідност до ст.48 ЦК Української РСР.

Поряд з тим, скаржник зазначає, що суд в першому засіданні, не перевіривши належність сторін в договорі, виніс рішення на користь не юридичної особи і стягнув майно на підставі недійсного договору.

Даний факт підтверджується рішенням господарського суду Волинської області від 13.03.2007 року у справі №5/25-38 та наказом господарського суду Волинської області від 17 жовтня 2007 року № 5/25 -2.

Позивач стверджує, що зобов'язання ТОВ "Авгур" забезпечені порукою відповідача ВАТ "Луцький райагропостач" за оспорюваним договором припинились ще 05.12.2006 року, коли ТзОВ "Авгур" визнано банкрутом .

Скаржник наголошує на тому, що суд першої інстанції застосував строки позовної давності за заявою сторони, яка не є стороною у справі №5004/2261/11, що є порушенням ч. 3 ст 267 ЦК України.

Разом з тим, місцевим судом не враховано нових підстав згідно ст. 261 ЦК для подачі позовної заяви до суду, встановлених рішенням господарського суду Волинської області у справі №1/76-76, відповідно до якого позивач довідався про порушення своїх прав з моменту, коли рішення набрало законної сили, тобто 09.03.2011 року, що і є початком перебігу строку позовної давності.

Враховуючи викладені вище аргументи на підтвердження своєї правової позиції, скаржник вважає, що судом першої інстанції було неправомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог, з огляду на що оскаржуване рішення слід скасувати.

В свою чергу, від відповідача - Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в особі Рівненського регіонального відділення надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить рішення господарського суду Волинської області від 13.01.2012р. у справі №5004/2261/11 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

На спростування доводів, викладених в апеляційній скарзі, відповідач вказує наступне.

Суд першої інстанції правомірно встановив, що позовна заява по даній справі подана позивачем через 10 років після укладення відповідачем договору застави майна від 20.07.2001р., тобто з порушенням строків позовної давності, передбачених ЦК України.

Суд першої інстанції правомірно встановив, що відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності (в матеріалах справи наявна заява про застосування строку позовної давності №01-261 від 06.12.2011р.). Окрім того, позивач не заявив суду про наявність поважних причин пропуску строку позовної давності.

В апеляційній скарзі та в запереченнях скаржник вказує, що про існування договору застави від 20.07.2001р. йому було відомо ще в 2007р. Даний факт також підтверджується позовною заявою про визнання недійсним договору застави, поданою ВАТ "Луцький райагропостач" до суду в 2007р. Тому, беззаперечним є той факт, що позивач звернувся з позовом про захист свого права права вже після закінчення встановленого законодавством трирічного строку, що і було підставою для відмови в позові.

Стосовно визнання недійсним рішення правління ВАТ "Луцький райагропостач" та відсутності у голови правління повноважень на підписання оспорюваного договору, то відповідач зазначає, що в апеляційній скарзі скаржник посилається на рішення господарського суду Волинської області від 11.11.2010р. у справі № 1/76-76, яким задоволено позов акціонера ОСОБА_4 та визнано недійсним рішення правління на право підписання договору застави.

Дане рішення вже було предметом розгляду у аналогічній судовій справі №1/89-77 про визнання недійсним цього ж договору застави. Оцінка даного рішення міститься в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2011р. у справі № 1/89-77.

З приводу банкрутства ТОВ "Авгур", в забезпечення зобов'язань якої укладено оспорюваний договір застави, відповідач враховує, що відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правом недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, передбачених чинним законодавством.

В момент укладення договору застави від 20.07.2001р., ТОВ "Авгур" не було банкрутом, його борг перед відповідачем був реальним, останній не мав змоги знати, що через 6 років товариство збанкрутує.

Щодо відсутності повноважень у Волинського регіонального відділення УДІК на підписання оспорюваного договору застави, то відповідач зазначає наступне.

При підписанні оспорюваного договору сторони мали всі належні повноваження, які перевірялись нотаріусом, адже згідно ст. 44 Закону України "Про нотаріат" при посвідченні угод з'ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в угодах. У разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження, що і було зроблено нотаріусом, про що свідчить відповідний запис на 2-ому арк. договору застави від 20.07.2001р.

Разом з тим, приписами статті 214 ЦК України передбачено, що навіть якщо правочин і вчинено представником з перевищенням повноважень, то наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. При цьому правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Оспорюваний договір застави схвалений відповідачем. Про даний факт свідчить подання Державною інноваційною фінансово-кредитною установою позову до ВАТ "Луцький райагропостач" про звернення стягнення на заставлене по договору майно (справа № 5/25-38). При цьому, відповідач звертає увагу, що рішенням господарського суду Волинської області від 13.03.2007р. у вказаній справі позов задоволено і постановлено звернути стягнення на предмет застави по договору застави від 20.07.2001р.

Підсумовуючи вищевикладене, відповідач зазначає, що рішення суду першої інстанції є цілком законним, винесене за повного з'ясування обставин справи, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

12 березня 2012 року в судовому засіданні Рівненського апеляційного господарського суду представник скаржник підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, вважає, що судом першої інстанції при винесенні даного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права. У зв'язку із зазначеним, рахує, що рішення господарського суду Волинської області від 13.01.2012р. у справі №5004/2261/11 слід скасувати, а позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Представник відповідача - Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в судовому засіданні заявив, що з доводами апелянта не погоджується, вважає їх безпідставними, а оскаржуване рішення таким, що відповідає встановленим обставинам справи та нормам закону. З огляду на зазначене, просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що в 2007 році перший заступник прокурора Волинської області в інтересах держави в особі Української державної інноваційної компанії (правонаступник - Державна інноваційна фінансово-кредитна установа) в особі Рівненського регіонального відділення звернувся з позовом до ВАТ "Луцький райагропостач" про звернення стягнення на заставлене майно ВАТ "Луцький райагропостач" по договору застави майна від 20.07.2001р.

13.03.2007р. рішенням господарського суду Волинської області у справі №5/25-38 позов задоволено та вирішеного звернути стягнення на заставлене майно.

На підставі відповідного судового наказу було відкрито виконавче провадження, яке на даний момент не виконане.

Рішення господарського суду Волинської області від 13.03.2007р. у справі № 5/25-38 є чинним та відповідно до ст. 115 ГПК України є обов'язковим і підлягає виконанню.

15.05.2007р. у справі №1/89-77 господарським судом Волинської області відкрито провадження за позовною заявою ВАТ "Луцький райагропостач" до Української державної інноваційної компанії (правонаступник Державна інноваційна фінансово-кредитна установа) в особі Рівненського регіонального відділення про визнання недійсним договору застави майна від 20.07.2001р.

20.06.2007р. судом першої інстанції позов було задоволено.

23.10.2007р. постановою Львівського апеляційного господарського суду у справі №1/89-77 рішення суду першої інстанції скасовано та відмовлено ВАТ "Луцький райагропостач" в позові про визнання недійсним договору застави майна.

Впродовж тривалого часу дана справа (враховуючи заяви про перегляд постанови за нововиявленими обставинами) розглядалася судами всіх інстанцій і після повернення справи на новий розгляд, ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2011р. залишено в силі постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2007р. (у даній справі), якою відмовлено ВАТ "Луцький райагропостач" в позові про визнання недійсним договору застави від 20.07.2001р.

Вказана ухвала апеляційної інстанції від 22.06.2011р. набрала законної сили, так як строки для її оскарження минули, а касаційні скарги ВАТ "Луцький райагропостач" були повернуті Вищим господарським судом України скаржнику.

Необхідно зазначити, що враховуючи тривалий час розгляду справи (з 2007р. по 2011р.) судовими інстанціями були вивчені та враховані всі обставини справи, на які посилається ВАТ "Луцький райагропостач" у позовній заяві по справі №05/5004/2261/11, зокрема: рішення господарського суду Волинської області від 11.11.10р. у справі №1/76-76 (набуло законної сили 04.05.2011р.), яким визнано недійсним рішення правління на право підписання договору застави; висновок щодо вказаного рішення міститься в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2011р. у справі №1/89-77; розглянуто та враховано питання банкрутства ТОВ "Авгур" та питання правомочності особи, що підписала договір з боку Української державної інноваційної компанії (правонаступник - ДІФКУ).

Важливим є те, що підставою для відмови в позові, у постанові Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2011р. у справі №1/89-77 є встановлення факту пропущення ВАТ "Луцький райагропостач" строку позовної давності.

В червні 2008р. акціонер ВАТ "Луцький райагропостач" ОСОБА_4 звернулась з позовом до ВАТ "Луцький райагропостач" про визнання недійсним рішення правління товариства, яким вирішено передати в заставу майно. ДІФКУ в особі Рівненського регіонального відділення було залучено до участі в даній справі в якості третьої особи (справа №04/44-76).

21.05.2010р. ухвалою господарського суду Волинської області розпочато новий розгляд та відкрито провадження у справі № 1/76-76.

Рішенням господарського суду Волинської області від 11.11.2010р. у даній справі (залишено в силі касаційною інстанцією - постанова ВГС України від 04.05.2011р.) задоволено позов акціонера ОСОБА_4 та визнано недійсним рішення правління на право підписання договору застави.

Між тим, дане рішення вже було предметом розгляду у аналогічній судовій справі № 1/89-77 про визнання недійсним цього ж договору застави. Адже розгляд справи №1/89-77 (за нововиявленими обставинами, ініційованими ВАТ "Луцький райагропостач") тривав ще в 2011р., рішення у справі № 1/76-76 також було предметом судового розгляду.

При цьому апеляційна інстанція надала оцінку вказаному рішенню. Відтак, в постанові Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2011р., що набрала законної сили, міститься посилання на справу № 1/76-76 та зазначено: "Факт визнання недійсним рішення правління товариства від 06.07.2001р., оформлене протоколом №2, не впливає на висновок апеляційної інстанції щодо погодження судом з доводами відповідача щодо компетенції правління та Спостережної ради..."

Підсумовуючи викладене по справі №1/76-76, слід зазначити, що рішення суду у даній справі (яким визнано недійсним рішення правління) вже досліджувалось судами у справі про визнання недійсним договору застави майна від 20.07.2001р. Оцінка даного рішення міститься в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 22.06.2011р. у справі № 1/89-77.

Відтак, факт визнання недійсним рішення правління не впливає на висновки суду, яким відмовлено у визнанні недійсним договору застави майна від 20.07.2001р. - на підставі ст. 35 ГПК України, не потребує доказування.

Стосовно висновку суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у справі № 5004/2261/11, так як господарським судом вже було розглянуто та вирішено спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, у зв'язку з чим в позові було відмовлено, суд апеляційної інстанції враховує наступне.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

З рішення господарського суду Волинської області від 20.06.2007 р. у справі № 1/89-77 (Т.1, а.с. 17-18) вбачається, що предметом спору у зазначеній справі було визнання недійсним договору застави майна від 20.07.2001р., в той час як предметом спору у справі №5004/2261/11 є визнання недійсним договору застави майна від 20.07.2001р. та вимога про припинення зобов'язання за даним договором.

Зокрема, з позовної заяви Відкритого акціонерного товариства "Луцький райагропостач" (Т.1, а.с. 3-8) вбачається, що позивачем, крім вимоги про визнання недійсним договору застави майна від 20.07.2001р., заявлено вимогу про припинення зобов'язання за даним договором. Таким чином, остання вимога є додатковим предметом у справі №5004/2261/11, тому підстави, за яких заявлено позовні вимоги по справах №1/89-77 та № 5004/2261/11 лише частково співпадають.

Крім того, як вбачається з рішення господарського суду Волинської області від 20.06.2007 р. у справі № 1/89-77 та позовної заяви у даній справі № 5004/2261/11, остання містить додаткові підстави на які посилається позивач для визнання недійсним договору застави майна від 20.07.2001р.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що висновок суду першої інстанції з приводу того, що позов заявлено до іншої сторони, не відповідає дійсним обставинам справи.

При цьому, слід враховувати, що згідно з Постановою Правління Української державної інноваційної компанії №320 від 22.10.2004 р. (Т.1, а.с. 84) Волинське регіональне відділення було ліквідовано.

Згідно акту №12 приймання-передачі дебіторської заборгованості від 29.11.2004р. (Т.1, а.с. 85) всі проекти ліквідованого Волинського відділення були передані на супроводження Рівненському регіональному відділенню, на балансі якого вони знаходяться на даний час.

В той же час, стороною у справах №5004/2261/11 та №7/89-77 є юридична особа Державна інноваційна фінансово-кредитна установа, яка є правонаступником Української державної інноваціної компанії, а Рівненське регіональне відділення Державної інноваційної фінансово-кредитної установи лише діє від імені юридичної особи.

Враховуючи вказане, підстави для задоволення клопотання відповідача про припинення провадження у даній справі відсутні, а твердження позивача з приводу того, що позовна давність застосована за заявою особи, яка не є стороною у справі, є безпідставним.

Розглядаючи спірні правовідносини в частині встановлення правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо визнання договору застави недійсним, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні обставини справи та положення діючого законодавства.

Матеріалами справи підтверджується той факт, що 20.07.2001 р. між Волинським регіональним відділенням Української державної інноваційної компанії (заставодержатель) та ВАТ “Луцький райагропостач” (заставодавець) було укладено договір застави (Т.1, а.с. 33), відповідно до умов якого заставою забезпечувалися зобовязання по інноваційному договору №1/98 від 03.07.1998 р. та угоди про зміни і доповнення до даного договору від 22.06.1999р., додаткової угоди № 1/98 від 01.08.2000р., за умовами яких заставодержатель надав кредитні кошти ТзОВ Фірмі “Авгур” в сумі 2100000 грн. з метою виконання інноваційного проекту “Впровадження технології виробництва сучасних теплоізоляційних матеріалів”, майновим поручителем по зобовязаннях якого є заставодавець.

Від ВАТ “Луцький райагропостач” договір застави майна укладений в особі голови правління Кравчука Миколи Миколайовича, який діяв на підставі Статуту, зареєстрованого 12.09.1997 р. розпорядженням № 334 Луцької районної державної адміністрації в новій редакції від 09.07.2001 р. № 283.

Згідно абз. 1, 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику про визнання угод недійсними" № 3 від 28 квітня 1978 року угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає (абз. 4 п. 5 вказаної вище Постанови).

В ч. 3 п. 10 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/ІІІ від 12.03.1999 р. зазначено, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Отже, в даному випадку, слід застосовувати положення Цивільного кодексу Української РСР, оскільки на момент уладення оспорюваного договору (станом на 20.07.2001р.) Цивільний кодекс України ще не набрав чинності.

Приписами статті 48 ЦК УРСР визначено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі -відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Разом з тим, пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України встановлено, що правила цього Кодексу про позовну давністьзастосовуються до позовів, строк предявлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

При цьому слід враховувати, що позивач є стороною оспорюваного договору застави, погодив його укладення, про що свідчить підпис уповноваженого на те представника позивача під текстом договору.

Таким чином, позивач ще з моменту укладення договору - 20.07.2001р., дізнався про допущені порушення при його укладенні, котрі на його думку є підставою для визнання останнього недійсним.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

З обставин справи вбачається, що позивач дізнався про порушення своїх прав 20.07.2001, тоді як звернувся до суду з позовом лише 31.10.2011р.

Даний факт підтверджується відбитком вхідного реєстраційного штампу господарського суду Волинської області напершій сторінці позовної заяви, тобто позивач звернувся до суду після спливу строку позовної давності.

Приймаючи до уваги той факт, що строк позовної давності сплив 20.07.2004, тобто після набрання чинності з 01.01.2004 року Цивільним кодексом України, то відповідно норми останнього застосовуються до позову позивача.

Нормами статтей 256, 257, 261 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Так як відповідач звернувся до суду із заявою про застосування строку позовної давності, то відповідно строк позовної давності підлягає застосуванню. Сторонами спору не було заявлено суду про наявність поважних причин пропуску строку позовної давності.

Отже, строк позовної давності закінчився 20.07.2004, тобто до предявлення позову.

У відповідності до вищенаведених норм цивільного законодавства, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи той факт, щопозивач звернувся до суду першої інстанції з позовною заявою про визнання недійсним договору застави від 20.07.2001р. лише через 10 років після укладення договору, тобто з пропущенням строку позовної давності, то відповідно суд апеляційної інстанції вважає, що висновки місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору застави є цілком правомірними та такими, що не суперечать вказаним вище приписам чинного законодавства.

Разом з тим, судова колегія приходить до висновку, що правові підстави, за яких позовні вимоги в частині припинення зобов'язання за даним договором підлягали би до задоволення, відсутні. Оскільки даний спосіб захисту порушеного цивільного права, обраний позивачем, не відповідає способам захисту прав, наведених у статті 16 ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 33 ГПК України, в силу яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх заперечень.

Натомість, доводи апелянта спростовуються матеріалами справи, наведеним вище та не грунтуються на вимогах чинного законодавства.

Отже, судовою колегією не встановлено порушень або неправильного застосування норм процесуального чи матеріального права судом першої інстанції, які можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Враховуючи вищевикладене, рішення господарського суду Волинської області від 13.01.2012р. у справі №5004/2261/11 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Луцький райагропостач" - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Волинської області від 13.01.2012р. у справі №5004/2261/11 залишити без змін, а апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Луцький райагропостач" - без задоволення.

2. Справу №5004/2261/11 направити в господарський суд Волинської області.

Головуючий суддя Петухов М.Г.

Суддя Маціщук А.В.

Суддя Гулова А.Г.

2782/12