Ухвала суду № 21594697, 02.02.2012, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-5154/11/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І.

Суддя-доповідач: Бистрик Г.М.

У Х В А Л А

Іменем України

"02" лютого 2012 р. м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Бистрик Г.М.,

суддів: Усенка В.Г., Сорочко Є.О.,

при секретарі: Пеньковій О.Г.,

розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою відповідача Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2011 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «З-Т»до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва, Прокуратура м. Києва, яка виступає в інтересах держави на стороні відповідача про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 року, №0000852320 від 28.03.2011 року, №0000591710/33747845 від 28.03.2011 року,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2011 року позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «3-Т»звернулися в суд з позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва, Прокуратура м. Києва, яка виступає в інтересах держави на стороні відповідача про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 року, №0000852320 від 28.03.2011 року, №0000591710/33747845 від 28.03.2011 року.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2011 року вимоги позивача задоволено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що вказана постанова суду є незаконною, прийнятою з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у справі, яким просить в задоволенні вимог позивача відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволенню, а постанова суду-без змін.

Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції всебічно, повно та обєктивно розглянув справу, правильно встановив обставини, яким та наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення вимог позивача.

Задовольняючи вимоги позивача суд першої інстанції виходив з того, що при проведенні перевірки відповідач дійшов помилкового висновку про порушення позивачем вимог п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.2007 року із змінами та доповненнями, п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9, п.5.3, п.п.5.4.8 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 року із змінами та доповненнями, та п.п.4.2.9 «г», п.4.2 ст.4, п.7.1 ст.7, п.п.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.12.2 п.9.12 ст.9, п.п.«а»п.17.1 ст.17, п.п.«а»п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»від 22.05.2003 року, а тому оскаржувані податкові повідомлення рішення є неправомірними та підлягають скасуванню.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Судом першої інстанції встановлено, що Державною податковою інспекцією у Святошинському районі м. Києва проведена планова виїзна документальна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю «3-Т»з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2007 року по 30.09.2010 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2007 року по 30.09.2010 року.

За результатами проведеної перевірки Державною податковою інспекцією у Святошинському районі м. Києва складено акт № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 року, на підставі якого податковим органом прийняті спірні податкові повідомлення-рішення №0000842320 на суму 27 913 508,75 грн., №0000852320 на суму 1 193 987,74 грн., №0000591710/33747845 на суму 5 469,34 грн..

Вирішуючи правомірність прийнятого спірного податкового повідомлення-рішення №0000842320 від 28.03.2011 року, колегія суддів зважає на наступне.

З акту перевірки вбачається, що позивачем безпідставно отримано (застосовано) податкову пільгу та не нараховано податок на додану вартість в сумі 22 330 807, 00 грн. у тому числі:

- за жовтень 2007 року в сумі 823 343,00 грн., за листопад 2007 року в сумі 784 745,00 грн., за грудень 2007 року в сумі 823 072,00 грн.;

- за січень 2008 року в сумі 593 227,00 грн., за лютий 2008 року в сумі 759 495,00 грн., за березень 2008 року в сумі 790 191,00 грн., за квітень 2008 року в сумі 807 643,00 грн., за травень 2008 року в сумі 686 925,00 грн., за червень 2008 року в сумі 738 571,00 грн., за липень 2008 року в сумі 829 277,00 грн., за серпень 2008 року в сумі 738 224,00 грн., за вересень 2008 року в сумі 738 224,00 грн., за жовтень 2008 року в сумі 654 487,00 грн., за листопад 2008 року в сумі 524 364,00 грн., за грудень 2008 року в сумі 468 438,00 грн.;

- за січень 2009 року в сумі 344 634,00 грн., за лютий 2009 року в сумі 362 303,00 грн., за березень 2009 року в сумі 450 599,00 грн., за квітень 2009 року в сумі 429 457,00 грн., за травень 2009 року в сумі 473 925,00 грн., за червень 2009 року в сумі 506 883,00 грн., за липень 2009 року в сумі 516 059,00 грн., за серпень 2009 року в сумі 562 656,00 грн., за вересень 2009 року в сумі 594 623,00 грн., за жовтень 2009 року в сумі 698 552,00 грн., за листопад 2009 року в сумі 524 364,00 грн., за грудень 2009 року в сумі 657 660,00 грн.;

- за січень 2010 року в сумі 268 653,00 грн., за лютий 2010 року в сумі 467 849,00 грн., за березень 2010 року в сумі 562 996,00 грн., за квітень 2010 року в сумі 588 335,00 грн., за травень 2010 року в сумі 505 392,00 грн., за червень 2010 року в сумі 631 215,00 грн., за липень 2010 року в сумі 767 810,00 грн., за серпень 2010 року в сумі 890 835,00 грн., за вересень 2010 року в сумі 678 676,00 грн..

Висновок податкового органу обґрунтований тим, що позивачем відповідно до договорів №1/23.01.06/КП від 23.01.2006 року, №23 від 03.11.2003 року, №1/15.04.05 від 15.04.2005 року, №1/25.12.08/КП від 25.12.2008 року, №2/18.02.07/КП від 18.02.2007 року, №1/18.12.07/КП від 18.12.2007 року, №1/08.12.08/КП від 08.12.2008 року, №2/25.12.08/КП від 25.12.2008 року, 22 від 03.11.2003 року, укладених між ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України та позивачем, були отримані кошти, які позивач вважає авторською винагородою за використання комп'ютерних програм, у звязку з чим позивачем було неправомірно застосовано податкову пільгу з податку на додану вартість згідно п.3.2.7 п.3.2. ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість»так як згідно умов зазначених договорів, ліцензіат «...має право надавати дозвіл на використання комп'ютерних програм третім особам без права внесення змін до комп'ютерних програм.».

Апелянт вважає, що платежі за вищезазначеними договорами, відносяться до поставки (продаж) послуг в частині передачі права користування комп'ютерними програмами, а не як авторська винагорода за використання комп'ютерних програм.

Відповідно до статті 154 Господарського кодексу України, відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами».

Відповідно до частин 1, 2 статті 418 Цивільного кодексу України, право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Об'єкти права інтелектуальної власності визначаються статтею 419 Цивільного кодексу України та включають літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Згідно з визначенням, наведеним у Законі України «Про авторське право і суміжні права», комп'ютерна програма - це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах).

Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається з додержанням вимог Цивільного Кодексу України та іншого закону (ч.4 ст. 426 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 1108 та ч. 1 ст. 1109 ст. Цивільного кодексу України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Згідно ч. 5 ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», за винятком випадків, передбачених статтями 21-25 вказаного Закону, автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

Підпунктом 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що не є об'єктом оподаткування операції з виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом.

Згідно з абз. 1 п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», роялті - платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

В п.3 загальної частини Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного стандарту № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності»за № 1185 від 3.10.2007 р. зазначено: «Роялті - ліцензійні платежі у вигляді сум, які сплачуються періодично, залежно від обсягів виробництва або реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) з використанням об'єкта права інтелектуальної власності».

Роялті - це платежі будь-якого виду, отримані правовласником за використання творів або за надання права на їх використання.

Відповідач в обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається, на ч. 2 п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що не вважаються роялті платежі за отримання об'єктів власності, визначених у частині першій п. 1.30 ст. 1 Закону, якщо об'єкти інтелектуальної власності передані у володіння або розпорядження чи власність особи, або якщо умови користування такими об'єктами власності надають право користувачу продати або відчужити іншим способом такий об'єкт власності, або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошування) є обов'язковим згідно із законодавством України.

Зазначенні доводи не заслуговують на увагу, оскільки податковим органом не встановлено, чи набула особа за авторським договором права продавати або відчужувати іншим способом авторські права, які вона набула.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

Згідно ст. 31 Закону України, «Про авторське право і суміжні права», автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати (відчужити) свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача (відчуження) майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором. Майнові права, що передаються (відчужуються) за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права», суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали (відчужили) свої авторські майнові права.

Передавати (відчужувати) авторські права може лише особа, яка є автором, спадкоємцем автора або набула авторських прав в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

З матеріалів справи вбачається, що за договорами, які були предметом перевірки, ДП «Інформаційний центр»набуло тільки право на використання комп'ютерних програм у спосіб, встановлений цими договорами, тобто ДП «Інформаційний центр»не стало суб'єктом авторського права, в розумінні ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права», оскільки не мало права відчужувати авторські права в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Предметом зазначених договорів є надання виключного права на використання комп'ютерної програми в обумовлений цим договором строк на всій території України.

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права», автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору. За авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам. При цьому за особою, яка передає виключне право на використання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються.

Дослідивши матеріали справи колегія суддів приходить до висновку, що умови використання компютерної програми, які визначені договорами між позивачем та ДП «Інформаційний центр», не надавали ліцензіату право продати або відчужувати іншим способом комп'ютерні програми, тому платежі, які ліцензіат згідно договорів сплачував ліцензіару (позивачу), за своєю правовою природою є роялті, а не оплата поставки (продажу) послуг в частині передачі права користування комп'ютерними програмами.

Державна податкова адміністрація України в листі 15426/7/15-0317 від 16 серпня 2006 року критерієм для визначення роялті зазначила набування права інтелектуальної власності на об'єкт без набуття права власності на нього: «....Отже, якщо підприємство володіє правом інтелектуальної власності на об'єкт інтелектуальної власності та реалізує своє майнове право інтелектуальної власності на такий об'єкт інтелектуальної власності шляхом надання ліцензіату права на використання цього об'єкта (зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), при цьому ліцензійним договором не передбачено умови, які б надавали право користувачу об'єкта інтелектуальної власності продавати, передавати або відчужувати зазначений об'єкт, - тобто ліцензіат набуває право інтелектуальної власності на об'єкт без набуття права власності на нього, то платежі за таким ліцензійним договором повністю відповідають поняттю «роялті», визначеному п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що платежі за вищевказаними договорами, укладеними між позивачем та ДП «Інформаційний центр», за надання права на використання об'єктів авторського права повністю відповідають поняттю «роялті», визначеному п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже і винагорода (платежі) за таке використання (роялті) не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість відповідно до пп. 3.2.7 п. 3.2 ст. 3 Закону про «Податок на додану вартість».

Висновок податкового органу про порушення позивачем вимог п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість»є помилковим та необґрунтованим.

Вирішуючи правомірність прийнятого податковим органом спірного податкового повідомлення-рішення №0000852320 від 28.03.2011 року, колегія суддів виходить з наступного.

В акті перевірки № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 року, зазначено, що позивачем занижено податок на прибуток в періоді, що перевірявся, на загальну суму 955 190, 19 грн., в тому числі:

- за 4 квартал 2007 року в сумі 79 800,00 грн.;

- за 1 квартал 2008 року в сумі 71 950,00 грн., за 2 квартал 2008 року в сумі 81 825,93 грн., за 3 квартал 2008 року в сумі 83 135,93 грн., за 4 квартал 2008 року в сумі 80 008,33 грн.;

- за 1 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн., за 2 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн., за 3 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн., за 4 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн.;

- за 1 квартал 2010 року в сумі 79 800,00 грн., за 2 квартал 2010 року в сумі 79 800,00 грн., за 3 квартал 2010 року в сумі 79 800,00 грн.

Згідно акту перевірки, вказане заниження податку на прибуток відбулося внаслідок завищення позивачем валових витрат в період з 01.10.2007 року по 30.09.2010 року всього в сумі 3 820 760,47 грн., в тому числі:

- за 4 квартал 2007 року в сумі 319 200,00 грн.;

- за 1 квартал 2008 року в сумі 287 280,00 грн., за 2 квартал 2008 року в сумі 327 303,75 грн., за 3 квартал 2008 року в сумі 332 543,72 грн., за 4 квартал 2008 року в сумі 320 033,33 грн.;

- за 1 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн., за 2 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн., за 3 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн., за 4 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн.;

- за 1 квартал 2010 року в сумі 319 200,00 грн., за 2 квартал 2010 року в сумі 319 200,00 грн., за 3 квартал 2010 року в сумі 319 200,00 грн.

В акті перевірки зазначено про незаконність віднесення до валових наступних витрат:

- щодо компенсації витрат за перебування у відрядженні працівника позивача ОСОБА_4, що призвело до завищення валових витрат у сумі 8 104,00 грн., в тому числі за другий квартал 2008 року в сумі 8 104,00 грн.;

- щодо компенсації витрат за перебування у відрядженні працівника позивача ОСОБА_5, що призвело до завищення валових витрат у сумі 13 343,00 грн., в тому числі за 3 квартал 2008 року в сумі 13 343,00 грн.;

- щодо компенсації витрат працівника позивача ОСОБА_6 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону на суму 1 000,00 грн., що призвело до завищення валових витрат у сумі 833,00 грн., в тому числі за 4 квартал 2008 року в сумі 833,00 грн.;

- щодо авторської винагороди по договору №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру».

Відповідно до п.п. 5.4.8 п.5.4 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до складу валових витрат включаються витрати на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку або є членами керівних органів платника податку, у межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (включаючи перевезення багажу) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження, оплату вартості проживання у готелях (мотелях), а також включених до таких рахунків витрат на харчування чи побутові послуги (прання, чистка, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), найм інших жилих приміщень, телефонних рахунків, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкового страхування, витрат на усний та письмовий переклади, інших документально оформлених витрат, пов'язаних з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження, включаючи будь-які збори і податки, що підлягають сплаті у зв'язку зі здійсненням таких витрат.

Відповідно до п. 1.1 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 року № 59, відрядження за кордон здійснюється відповідно до наказу (розпорядження) керівника підприємства після затвердження завдання, в якому визначається мета виїзду, термін, умови перебування за кордоном (у разі поїздки за запрошенням подається його копія з перекладом), і кошторису витрат.

В матеріалах справи наявний наказ №1/14.04.08-В від 14.04.2008 року про відрядження ОСОБА_4 з додатком до зазначеного наказу, щодо кошторису витрат на відрядження ОСОБА_4 та запрошення ОСОБА_4 для участі в конференції №02/31.03.08 від 31.03.2008 року, а також наказ №1/10.07.08-в від 10.07.2008 року про відрядження ОСОБА_5 з додатком до зазначеного наказу, щодо кошторису витрат на відрядження ОСОБА_5 та запрошення ОСОБА_5 для участі в конференції від 11.07.2008 року.

Крім того, відрядження працівників ТОВ «3-Т»за кордон підтверджується наданими копіями авіаквитків, придбаних позивачем з метою здійснення відрядження ОСОБА_4 та ОСОБА_5, копіями закордонних паспортів ОСОБА_4 та ОСОБА_5, з відповідними штампами щодо перетинання кордону України, копії чеків (оплати послуг таксі та готелю) в підтвердження дійсності перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у відрядженні за кордоном, а також звіти про використання коштів, наданих на відрядження ОСОБА_4 № АО-0000002 від 22.04.2008 року та ОСОБА_5 № АО-0000003 від 27.10.2008 р.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем правомірно включено витрати на відрядження працівників за кордон до складу валових витрат, оскільки позивачем надано суду всі необхідні підтверджуючі документи, та чинне законодавство передбачає включення платником податку до складу валових витрат витрати на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку або є членами керівних органів платника податку.

Доводи апелянта, щодо неправомірності включення позивачем до складу валових витрат компенсації витрат працівника позивача ОСОБА_6 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону на суму 1 000,00 грн., не заслуговують на увагу з наступних підстав.

Матеріалами справи встановлено, що платіж з поповнення карткового рахунку мобільного телефону, що належить позивачу, номер НОМЕР_1 на суму 1 000,00 грн. був врахований ЗАТ «Київстар»в рахунку-фактурі № 32-9481969 від 01.12.2008 року згідно Договору між позивачем та ЗАТ «Київстар»№ 1903004 від 12.04.2006 року. Крім того в матеріалах справи наявні звіти про використання зазначених коштів в сумі 1000, 00 грн. та чек № 137491099 в підтвердження поповнення рахунку номера НОМЕР_1 на 1000, 00 грн.

Згідно п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Позивачем належними доказами підтверджено правомірність віднесення суми 1000, 00 грн., сплаченої в якості компенсації витрат працівника позивача ОСОБА_6 на валові витрати позивача.

Згідно акту перевірки, позивачем неправомірно включено до складу валових витрат витрати за договором №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру», оскільки станом на 01.03.2011 року позивачем до перевірки не було надано документів, які б підтверджували правомірність віднесення даних витрат до складу валових витрат, а було надано тільки вищезазначений договір, без актів виконаних робіт, оборотно-сальдових відомостей по ТОВ «Арт-мастер»та деталізації комп'ютерної програми.

Обґрунтування вимог апелянта в зазначеній частині є помилковими, та не заслуговують на увагу.

З матеріалів справи вбачається, що платежі, передбачені Договором №2/17.05.06 від 17.05.2006 року, як зазначалося вище - є роялті, тобто не є послугою, у звязку з чим акт виконаних робіт не є підтверджуючим документом щодо здійснення таких господарських операцій.

Колегія суддів звертає увагу, що позивачем не могло бути надано відповідачу для перевірки оборотно-сальдових відомостей по ТОВ «Арт-мастер», оскільки об'єктом перевірки був позивач, а не ТОВ «Арт-мастер».

Оборотно-сальдові відомості по позивачу були надані відповідачу за перевіряємий період в повному обсязі.

В підтвердження проведення оплати за договором з ТОВ «Арт-мастер»в матеріалах справи наявні виписки по банківських рахунках, а також бухгалтерська довідка.

З урахуванням вищевикладеного, в діях позивача не вбачається протиправності включення до складу валових витрат - витрати за договором №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру».

Розглядаючи питання протиправності та скасування податкового повідомлення-рішення №0000591710/33747845 від 28.03.2011 року, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно акту перевірки № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 року податковим органом встановлені порушення позивачем вимог п.п.4.2.9 «г», п.4.2 ст.4, п.7.1 ст.7, п.п.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.12.2 п.9.12 ст.9, п.п.«а»п.17.2 ст.17, п.п.«а»п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»від 22.05.2003 року, у звязку з чим позивачем занижено зобовязання по податку з доходів фізичних осіб у сумі сумі 4 375, 35 грн..

Апелянт зазначає, що в порушення пп. 8.1.1 п. 8.1 ст. 8, пп. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4, пп. «а»п. 17.2 ст. 17, пп. «а»п. 19.2 ст. 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»позивачем неоподатковано дохід, отриманий платником податку (співробітником) від його працедавця (позивача), як додаткове благо у вигляді грошового відшкодування витрат платників податків, а саме:

- вартості компенсованих витрат за перебування у відрядженні ОСОБА_4, що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 1 458,68 грн.;

- вартості компенсованих витрат за перебування у відрядженні ОСОБА_5, що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 2 401,87 грн.;

- вартості компенсованих витрат ОСОБА_7 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону на суму 1 000,00 грн., що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 150,00 грн..

Виплачені суми ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не є додатковими благами, наданими позивачем своїм працівникам, а є витратами позивача відповідно на відрядження працівників та на поповнення карткового рахунку, належного позивачу телефону, та були правомірно включені позивачем до складу валових витрат, у звязку з чим відповідачем необґрунтовано встановлено порушення позивачем Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»та неправомірно визначено суму податкового зобовязання по податку з доходів фізичних осіб та відповідних штрафних (фінансових) санкцій.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Апелянт, як субєкт владних повноважень, не довів правомірності прийнятих ним податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 року, №0000852320 від 28.03.2011 року, №0000591710/33747845 від 28.03.2011 року.

Твердження апелянта не ґрунтуються на належній доказовій базі та правильному трактуванні норм права.

Суд першої інстанції вірно застосував норми Закону України «Про авторське право і суміжні права», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», Закону України «Про податок на додану вартість», Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», правову позицію з приводу яких аргументовано виклав в мотивувальній частині оскаржуваного апелянтом рішення.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 201 - 204 КАС України.

Оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 158, 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254, КАС України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу відповідача Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2011 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки передбаченні ст. 212 КАС України.

Повний текст ухвали суду виготовлено 07.02.2012 року.

Головуючий суддя Бистрик Г.М.

Судді: Усенко В.Г. Є.О.Сорочко