Постанова № 21323367, 26.01.2012, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" січня 2012 р. Справа № 5023/8991/11

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Пуль О.А.,

суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В.,

при секретарі Деркач Ю.О.,

за участю представників сторін:

позивача ОСОБА_1 за довіреністю від 06.10.2011 р.,

відповідача ОСОБА_2 за довіреністю від 28.05.2010 р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду у м. Харкові апеляційну скаргу відповідача Комунального підприємства «Харківські теплові мережі»(вх. № 5400 Х/2-7) на рішення господарського суду Харківської області від 08.12.2011року у справі №5023/8991/11,

за позовом фізичної особи підприємця ОСОБА_3, м. Харків,

до відповідача - Комунального підприємства «Харківські теплові мережі», м. Харків,

про визнання права; -

Рішенням господарського суду Харківської області від 08.12.2011 р. у справі №5023/8991/11 (суддя Лаврова Л.С.) прийнято до розгляду заяви про уточнення позовних вимог від 01.12.2011р. та 07.12.2011 р., задоволено позов та зобовязано відповідача укласти з позивачем договір купівлі-продажу (постійного придбання) теплової енергії в гарячій воді для опалення нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, на умовах, визначених проектом типового договору, від 1.10.2011 р. з додатком №1 до договору за умовами, викладеними у цьому рішенні господарського суду. Також стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати.

Відповідач з рішенням господарського суду Харківської області від 08.12.2011 року у справі № 5023/8991/11 не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 08.12.2011 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. При цьому, апелянт вважає, що суд невірно застосував норми процесуального та матеріального права, та висновки, викладені в рішенні суду, не відповідають обставинам справи.

Так, судом невірно встановлено, що договір від 01.07.2011 р., укладений між позивачем та фізичною особою ОСОБА_4, є договором позики, однак, на думку відповідача, цей договір за своєю правовою природою є договором позички, до якого застосовуються норми ст.ст. 827, 793 Цивільного кодексу України, і за приписами цих норм договір від 01.07.2011 р. підлягає обовязковому нотаріальному посвідченню. Посилаючись на норми статті 220 ЦК України, апелянт вважає, що такий договір є нікчемним. Посилаючись на норми п.3 Правил користування тепловою енергією від 03.10.2007 р. № 1198, апелянт вважає, що договір купівлі-продажу теплової енергії в гарячій воді для опалення нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, повинен укладатися саме з власником приміщення, а не з позивачем. У порушення вимог ст. 22 ГПК України прийняв до розгляду заяви позивача про зменшення позовних вимог від 01.12.2011 р. та про уточнення позовних вимог від 07.12.2011 р., які за своїм змістом є заявами про зміну певних матеріально-правових вимог позивача до відповідача. При визначенні максимального теплового навантаження суд узяв до уваги визначення Q= 0,0051 Гкал/год, яке виконане АТ «Інноваційний Центр «Практика», без жодного обґрунтування. Суд, приймаючи рішення з господарського спору, не виконав приписів п. 3 ч.1 ст. 84 ГПК України, де встановлено, що суд обовязково вказує в мотивувальній частині рішення те законодавство, яким він керувався.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника апелянта, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

У відповідності до ст.101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний суд не звязаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як свідчать матеріали справи, позивач у позовній заяві просив визнати за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 право на отримання (постійного придбання) теплової енергії в гарячій воді для опалення нежитлового приміщення за адресою : АДРЕСА_1, на умовах, визначених проектом типового договору купівлі-продажу теплової енергії в гарячій воді від 1.10.2011 р. з додатком № 1 до договору, з умовами, які викладені у позові; у разі ухилення відповідача від укладення договору купівлі-продажу теплової енергії та підписання договору, додатків до нього, вважати договір укладеним.

Таке право позивач обґрунтовував тим, що відповідно до договору позички, укладеного 01.07.2011 р. між ОСОБА_4 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3, позивач є користувачем нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, який використовує за згодою власника у своєї підприємницької діяльності, у звязку з чим має потребу у його опаленні у період опалювального сезону. Відповідно до діючого законодавства та господарської практики відповідача договір купівлі-продажу теплової енергії є типовим. Відповідно до Господарського кодексу України, Закону України «Про захист прав споживачів», Правил користування тепловою енергією (затверджені постановою КМУ №1198 від 03.10.2007 р., надалі «Правила») позивач вважає, що він має право на користування тепловою енергією для цілей підприємницької діяльності; отримувати теплову енергію для офісу позивач може тільки від КП «Харківські теплові мережі»(відповідач), який є монополістом на постачання теплової енергії у місті Харкові. Для укладення договору купівлі-продажу позивач звернувся безпосередньо до відповідача із пропозицією укласти передбачений законом та господарськими умовами ділового обороту договір, текст якого був переданий відповідачу. Однак, відповідач відмовив позивачу у листах від 29.09.11 р. та від 13.10.11 р., що свідчить про відмову укладати з позивачем договір постачання теплової енергії, а також про те, що відповідач не визнає права позивача на укладення такого договору. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України, одними із способів захисту цивільних прав є, зокрема, визнання права.

З матеріалів справи також вбачається, що 01.12.2011 р. позивач з посиланням на ч. 4 ст. 22 ГПК України звернувся до господарського суду з заявою про зменшення позовних вимог, у якій просив зобовязати Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» укласти з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 договір купівлі-продажу (постійного придбання) теплової енергії в гарячій воді для опалення нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, на умовах, визначених проектом типового договору купівлі-продажу теплової енергії в гарячій воді від 1.10.2011 р. з додатком № 1 до договору з умовами, які викладені у позові. (а.с. 92 т.1).

Крім того, 07.12.2011 р. позивач звернувся до суду з заявою у порядку ч. 4 ст.22 ГПК України про уточнення позовних вимог, доповнивши текст проекту договору пунктом «3.2.26. забезпечити при наявності технічної можливості протягом 6 місяців з моменту підписання даного договору установку власних приладів обліку теплової енергії і регуляторів обмежувачів витрат теплоносія з обовязковим подальшим повідомленням про це Теплопостачальної організації»(а.с. 102 т. 1).

Відповідач, заперечуючи проти позову, під час розгляду справи посилався на те, що фізична особа-підприємець ОСОБА_3 не є споживачем теплової енергії за визначенням, наведеним у п. 3 Правил користування тепловою енергією; що договір має бути укладений саме з власником приміщення (ОСОБА_4), про що повідомлявся позивач та ОСОБА_4 листами про відмову в укладенні договору купівлі-продажу теплової енергії від 29.09.11 та 13.10.11р. (а.с. 19, 20, т. 1).

Оскаржуваним рішенням господарського суду Харківської області від 08.12.2011 р. у справі зазначені заяви позивача прийняті судом до розгляду, судове рішення винесено з урахуванням вимог цих двох заяв позивача.

Колегія суддів вважає помилковим рішення в частині прийняття до розгляду заяв від 01.12.2011р. та від 07.12.2011 р., заявлених позивачем до господарського суду у порядку ч. 4 ст. 22 ГПК України, з огляду на наступне.

Як встановлено частиною 4 статті 22 ГПК України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитися від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Із змісту вимог позовної заяви вбачається, що між позивачем та відповідачем виник спір про право позивача на отримання теплової енергії на умовах проекту типового договору, яке не визнавав відповідач, вимоги про зобовязання відповідача укласти з позивачем договір в позові не заявлялося.

У заяві позивача від 01.12.2011 р. про зменшення позовних вимог останній просить суд зобовязати відповідача укласти з позивачем договір купівлі-продажу теплової енергії на умовах, визначених проектом типового договору (з викладенням умов договору від 1.10.2011р.).

У заяві від 07.12.2011 р. про уточнення (збільшення) позовних вимог позивач ставить вимогу про доповнення тексту проекту договору за переддоговірним спором.

Отже, на думку колегії суддів, позивачем заявами від 01.12.2011 р. та від 07.12.2011 р. фактично змінено позовні вимоги (про визнання права) та подано інший позов (про зобовязання укласти договір), оскільки під збільшенням чи зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення або зменшення кількісних показників, в яких зазначається позовна вимога; під зміною розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог додатково до викладених у позовній заяві; збільшено або зменшено може бути лише розмір вимог майнового характеру. Така думка колегії суддів узгоджується з позицією Вищого господарського суду України, викладеною в інформаційних листах від 02.06.2006 р. №01-8/1228 та 20.10.2006 р. №01-8/2351, а також у пунктах 3.10, 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Як свідчить матеріали справи, а саме, протокол судового засідання господарського суду від 14.11.2011 р. (а..с. 44 т. 1), судом розпочато розгляд позовних вимог.

Таким чином, судом першої інстанції без достатніх правових підстав прийнято до розгляду заяви позивача про уточнення позовних вимог, які за своєю природою є заявами про зміну предмету позову, після початку розгляду справи по суті та винесено рішення з урахуванням цих заяв.

Розглянувши докази, надані позивачем в обґрунтування свого права на укладення договору на отримання теплової енергії у приміщенні АДРЕСА_1, у м. Харкові, колегія суддів встановила наступне.

Відповідно до договору позички, укладеного 01.07.2011 р. між ОСОБА_4 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (а.с.24,25 т.1), позивач є користувачем вказаного нежитлового приміщення. Пунктом 4.2. договору встановлено, що строк надання позички, а саме, кінцевою датою користування позичкою вважається 31.12.2013 р.

01.07.2011 р. між ОСОБА_4 та підприємцем ОСОБА_3 укладено додаткову угоду (а.с.84 т. 1), у відповідності до якої договір позички доповнено пунктом 5.1 такого змісту: позивач зобовязаний укладати договори на обслуговування предмета позички з підприємствами, у тому числі і з КП «Харківські теплові мережі»та здійснювати оплату за надані послуги.

У відповідності до ч. 3 ст. 827 Цивільного кодексу України до договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.

Згідно приписів ч. 3 ст. 828 Цивільного кодексу України договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

Статтею 793 Цивільного кодексу України встановлено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Враховуючи, що строк договору між позивачем та ОСОБА_4 встановлено менше ніж три роки, вимоги законодавства щодо його обовязкового нотаріального посвідчення не застосовуються, а тому доводи апелянта про нікчемність зазначеного договору позички в силу приписів ст. 220 ГПК України не є обґрунтованими.

Разом з тим, колегія суддів наголошує, що зазначений договір позички (копія якого надана позивачем) має дефект форми, а саме, в цьому договорі відсутні реквізити позикодавця - фізичної особи ОСОБА_4, окрім прізвища, імені та по-батькові відсутні будь-які відомості, які ідентифікують цю особу.

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про електроенергетику» споживачами енергії є субєкти господарської діяльності та фізичні особи, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю.

Згідно п.3 Правил користування тепловою енергією, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 р. № 1198, споживачем теплової енергії може бути фізична особа, яка є власником будівлі або субєктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Частиною 2 ст. 275 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що відпуск енергії без оформлення договору не допускається.

У відповідності до ст. 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом.

Статтями 44, 55 та 128 ГК України встановлено, що громадянин-підприємець є субєктом господарювання і здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва і у відповідності до принципів підприємництва, а також у відповідності до ст. 6 ГК України має право на рівний захист з боку держави.

Частиною 4 ст. 275 ГПК України встановлено, що виробники і постачальники енергії, що займають монопольне становище, зокрема, субєкти природних монополій, зобовязані укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії. Розбіжності, що виникають при укладенні такого договору, врегульовуються відповідно до вимог цього Кодексу.

Враховуючи наведені норми права та встановлені обставини справи, колегія суддів вважає, що фізична особа - підприємець ОСОБА_3, яка на підставі договору позички від 01.07.2011 р. користується нежитловим приміщенням по АДРЕСА_1, має право на укладення договору купівлі-продажу теплової енергії з відповідачем, у звязку з чим доводи апелянта, що договір може бути укладений лише з власником цього приміщення ОСОБА_4), не ґрунтуються на вимогах закону.

Разом з тим, розглянувши позовні вимоги позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтями 16 ЦК України та 20 ГК України встановлені способи захисту порушених прав, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності права; визнання правочину недійсним; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин тощо.

Як зазначалося вище, позивач у первісних вимогах просив господарський суд визнати право на отримання (постійного придбання) теплової енергії в гарячій воді для опалення нежитлового приміщення на умовах, визначених проектом типового договору купівлі-продажу теплової енергії в гарячій воді від 1.10.2011 р. з додатком № 1 до договору (на умовах, які викладені); у разі ухилення відповідача від укладення договору купівлі-продажу теплової енергії та підписання договору, додатків до нього, вважати договір укладеним.

Тобто, позов має декілька вимог, які встановлюють різні способи захисту порушеного права.

Щодо першої позовної вимоги, колегія суддів зазначає, що у відповідності до п.4 Правил користування тепловою енергією користування допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією (далі - договір), крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органами.

Формулюючи позовну вимогу, позивач намагається визнати право на отримання теплової енергії не на умовах типового договору, а на умовах, які запропоновані ним, тобто на умовах проекту договору від 01.10.2011р. з додатком № 1, який містить технічні показники, у тому числі приєднаного (максимального) теплового навантаження - Q= 0,0051 Гкал/год. Як свідчать матеріали справи, зазначені показники, розрахунок яких виконано Харківською філією «ДНІПРОУЗ»(а.с.27,28 т.1), є спірними, оскільки не визнаються відповідачем з посиланням на те, що існує інший розрахунок максимального теплового навантаження (Q= 0,0075 Гкал/год), який виконано АТ «Інноваційний Центр «Практика»(а.с.67,68 т.1).

Статтями 179, 180, 181, 184 ГК України встановлено порядок та особливості укладення господарських договорів, у тому числі і на основі типових договорів. Як свідчать матеріали справи, позивачем при укладенні договору не надано належних доказів дотримання ним встановленого порядку. Надані розрахунки максимального теплового навантаження не містять посилання на нормативні акти, які встановлюють порядок проведення такого розрахунку.

Щодо другої вимоги, суд не може приймати рішення під умовою, а вимоги щодо визнання договору укладеним не можуть розглядатися у господарському суді, оскільки такі вимоги є по суті визнанням факту, такі спори у господарському суді не розглядаються.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, спір між позивачем та відповідачем виник з питання правосубєктного статусу позивача, саме: чи має право позивач претендувати на укладення договору з відповідачем, чи не має такого права, що не заперечується позивачем та відповідачем. Тому, після вирішення судом спору про право на укладення договору, позивач має звернутися у встановленому законодавством порядку до відповідача з пропозицією щодо укладення відповідного договору, і лише у випадку, коли сторони не дійдуть згоди з усіх істотних умов господарського договору, спір може бути переданий до господарського суду з вимогами про зобовязання укласти договір з викладеними умовами.

При таких обставинах, колегія суддів вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки не відповідають способу судового захисту.

У відповідності до ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення господарського суду Харківської області - скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

На підставі викладеного та керуючись, ст. 99, ст.101, п.2). ч1. ст.103, п. 4) ч. 1 ст. 104, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, Харківський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Харківські теплові мережі»задовольнити.

Рішення господарського суду Харківської області від 08.12.2011 року у справі № 5023/8991/11 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Головуючий суддя О.А.Пуль

суддя Я.О. Білоусова

суддя В.В.Лакіза

Повний текст постанови складений 23.01.2012 р.