Ухвала суду № 20669654, 21.12.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"21" грудня 2011 р. м. КиївК-23389/09

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Лосєв А.М.

Пилипчук Н.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

на постанову Господарського суду Полтавської області від 18.09.2008 р.

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.03.2009 р.

у справі №22-а-969/09 (9/206 номер справи у суді першої інстанції)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Степове»

до Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Господарського суду Полтавської області від 18.09.2008 р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.03.2009 р., задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Степове»(далі позивач) до Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі відповідач). Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 27.07.2007р. №0000332301/2/1610.

Не погоджуючись з зазначеними судовими рішеннями, податкова інспекція звернулася до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Письмових заперечень на касаційної скаргу відповідача позивачем на адресу суду касаційної інстанції не надіслано.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі.

Представниками контролюючого органу було проведено виїзну позапланову перевірку позивача з питань правових відносин з ТОВ «Енергоінвест»за період з 01.01.2005 р. по 30.09.2006р., за результатами якої 19.02.2007 р. складено акт №106/23-120/30951270.

Перевіркою було встановлено завищення позивачем складу податкового кредиту з податку на додану вартість по спец декларації №2 (рослинництво) за 2005 рік на суму 10.649,00 грн. та за 9-ть місяців 2006 року на суму 1.690,00 грн.

На підставі зазначеного акту перевірки контролюючим органом було прийнято оскаржуване у даній справі податкове повідомлення-рішення від 27.07.2007р. №0000332301/2/1610, яким визначено позивачу суму податкового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 11.509,00 грн. (0,00 грн. основного платежу та 11.509,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, податковою інспекцією було встановлено, що позивачем було безпідставно включено за перевіряємий період до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачені у ціні придбаного у контрагента ТОВ «Енергоінвест», товару (природній газ).

Так, податкова інспекція в обґрунтування своїх доводів вказує на те, що придбаний позивачем газ є імпортованим, а відтак, операції з його продажу на митній території України, відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік та деяких інших законодавчих актів України»та Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», оподатковуються за нульовою ставкою.

Таким чином, контролюючий орган зазначає, що покупець (позивач), сплативши продавцю податок на додану вартість за ставкою 20% з операцій, що не є обєктом оподаткування згідно зі ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість» або звільняються від оподаткування на підставі ст.5 цього Закону, а також, які оподатковуються за нульовою ставкою, не може включати суми такого податку до складу податкового кредиту.

Між тим, контролюючим органом не було наведено суду доказів, якими б підтверджувались доводи, що предметом укладеного між позивачем та його контрагентом договору було придбання саме імпортованого газу, оподаткування операцій продажу якого має здійснюватися за нульовою ставкою. Відтак, відсутні підстави вважати, що позивач сплатив податок на додану вартість у ціні придбаного товару, який мав оподатковуватися за нульовою ставкою.

Слід також зазначити, що приписами пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»встановлено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8№ цього Закону, протягом такого звітного періоду у звязку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Положеннями пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у звязку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

За змістом наведених норм наявність господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), призначених для використання у власній господарській діяльності платника податків, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис зазначеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків відмовлено у наданні податкових вигод, зокрема, бюджетного відшкодування, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

У той же час, обставини щодо фактичності здійснення господарської операції з придбання у контрагента товару, на які платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) податку на додану вартість до податкового кредиту, відповідачем не спростовано.

Крім того, правильність визначення позивачем складу податкового кредиту з податку на додану вартість, підтверджено відповідними податковими накладними.

Судова колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що чинне податкове законодавство не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування податку на додану вартість від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету.

Обставини, які слугували фактичною підставою для зменшення позивачу податковим органом складу податкового кредиту з податку на додану вартість, знаходяться поза межами вимог Закону України «Про податок на додану вартість».

Слід також зазначити, що суд апеляційної інстанції цілком правильно зазначив про безпідставність нарахування податковою інспекцією позивачу штрафних (фінансових) санкцій без визначення суми податкового зобовязання за основним платежем.

Так, відповідно до пп.4.2.2 ст.4 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», контролюючий орган зобовязаний самостійно визначити суму податкового зобовязання платника податків у разі якщо дані документальних перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобовязань, заявлених у податкових деклараціях.

Згідно пп.17.1.3 п.17.1 ст.17 зазначеного Закону, у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобовязання платника податків за підставами, викладеними у підпункті «б»пп.4.2.2 п.4.2 ст.4 цього Закону, такий платник податків зобовязаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше пятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

Правовий аналіз наведеної законодавчої норми дозволяє зробити висновок, що законодавцем передбачено єдину підставу для нарахування сум штрафних санкцій відповідно до пп.17.1.3 п.17.1 ст.17 Закону, а саме нарахування суми податкового зобовязання (основного платежу) податковим органом.

Таким чином, судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає правомірними висновки суду апеляційної інстанції при визначенні того, що оскільки донарахування податкового зобовязання спірним податковим повідомленням-рішенням контролюючим органом здійснено не було, відтак нарахування штрафних санкцій є безпідставним.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію суду першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до ч.3 ст.220№ КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду Полтавської області від 18.09.2008 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.03.2009 р. у справі №22-а-969/09 (9/206 номер справи у суді першої інстанції) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через пять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. СуддіБившева Л.І. Ланченко Л.В. Лосєв А.М. Пилипчук Н.Г. Суддя О.М. Нечитайло