Рішення № 20529476, 20.12.2011, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 9/31920.12.11 За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю фірма "Оліс ЛТД"

ДоДочірнього підприємства "Техенерго"

про визнання права власності на майно та витребування майна з чужого

незаконного володіння

Суддя Бондаренко Г.П.

Представники сторін:

Від позивача ОСОБА_1 (дов. вих. №01/01 від 01.11.2011р.)

Від відповідача ОСОБА_2 (дов. б/н від 30.12.2011р.)

Відповідно до ст. 85 ГПК України в судовому засіданні 20 грудня 2011 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення у справі.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Оліс ЛТД" (далі по тексту - позивач) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Дочірнього підприємства "Техенерго" (далі по тексту - відповідач) у відповідності до якої просить суд:

- визнати за TOB фірмою Оліс ЛТД” право власності на формокомплект призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”), розроблений та виготовлений задля виконання Договору № 20/08 від 11.08.2008р.;

- зобов'язати ДП “Техенерго” (Код ЄДРПОУ 32072610) передати TOB фірмі “Оліс ЛТД” формокомплект призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”), із ресурсом не меншим ніж 16 053 516 (шістнадцять мільйонів п'ятдесят три тисячі п'ятсот шістнадцять) штук, шляхом поставки формокомплекту та всієї документації, яка до нього додається, необхідної для використання та експлуатації формокомплекту, на склад TOB фірми “Оліс Лтд" який знаходиться за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка Карого 47, в десятиденний строк із часу набрання рішенням законної сили, а також просить суд покласти на відповідача судові витрати.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.10.2011 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 9/319, розгляд справи призначено на 08.11.2011 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.11.2011 рок розгляд справи відкладено на 08.12.2011 року, у звязку з неявкою відповідача в судове засідання, клопотанням відповідача про відкладення розгляду справи, невиконанням сторонами вимог ухвали суду в повному обсязі.

08.12.2011 року через відділ канцелярії Господарського суду міста Києва відповідачем подано додаткові письмові заперечення по справі.

В судове засідання 08.12.2011 року представники сторін з'явились.

Представником позивача надано письмові та усні пояснення по справі, підтримано позовні вимоги.

Представником відповідача надано усні пояснення та заперечення по справі.

Разом з тим, представником позивача подано письмову заяву про продовження строку вирішення спору на більш тривалий строк, ніж встановлено частиною 1 статті 69 ГПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 69 ГПК України у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.12.2011 року продовжено строк вирішення спору у справі № 9/319 на п'ятнадцять днів та оголошено перерву в судовому засіданні до 20.12.2011 року.

У судовому засіданні 20.12.2011 року представником відповідача надано письмові та усні пояснення по справі, в яких заперечено проти задоволення позовних вимог.

Представник позивача надав додаткові письмові пояснення по справі.

Розглянувши подані сторонами матеріали, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

11 серпня 2008 року між Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Оліс ЛТД" (покупець) Дочірнім підприємством "Техенерго" (продавець) було укладено Договір № 20/08 (надалі по тексту - Договір).

Відповідно до п. 1.1. Договору продавець зобов'язується передати у власність покупця. а покупець прийняти та оплатити склотару - банку 06-009П-ІІІ-4- 66-1-430 ("Оліс") виробництва Песковського заводу скловиробів (товар) у кількості 17 000 000 шт.

Для виконання даного Договору, продавець за власний рахунок розробляє та закуповує формокомплект товару із ресурсом в 17 000 000 шт. за умови постановки на лінію не більш ніж 12 разів, що робить його ексклюзивним для покупця, тобто товар має цінність та комерційний інтерес тільки для покупця (п. 1.2. Договору).

Дочірнім підприємством "Техенерго" поставило Товариству з обмеженою відповідальністю фірма "Оліс ЛТД" склотару - банку 06-009П-ІІІ-4- 66-1-430 у кількості 946 484 штуки. Кількість недопоставленого товару складає 16 053 516 штук.

Згідно з 8.2. Договору останній може бути достроково розірваний сторонами тільки за взаємною згодою.

Пунктом 8.3. Договору передбачено, що при достроковому розірванні Договору, за згодою сторін, покупець зобов'язаний відшкодувати продавцю витрати по розробці та виготовленню останнім формокомплекту пляшки з розрахунку 0.034 грн. за 1 шт. непоставленого, в результаті такого розірвання, товару. Дане відшкодування провадиться покупцем шляхом перерахування вищевикладеної суми на розрахунковий рахунок продавця на протязі 10 календарних днів з моменту направлення останнім відповідної вимоги.

У зв'язку із достроковим розірванням Договору за згодою сторін, та подальшим пропущенням покупцем строку відшкодування продавцю витрат пов'язаних із розробкою та виготовленням формокомплекту та достроковим розірванням Договору, за згодою сторін, Дочірнє підприємство "Техенерго" звернулося до Господарського суду Запорізької області із позовною заявою про стягнення із Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" суми в розмірі 586 590,18 грн., з яких - 545 819,54 грн. суми витрат на виготовлення формокомплекту, 12 764,74 грн. пені, 8 356, 18 грн. інфляційних втрат, та 1 648,72 грн. 3% річних.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 17.02.2010 р. у справі № 28/14/10 позов Дочірнє підприємство "Техенерго" задоволено частково. Стягнуто з Tовариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" на користь Дочірнього підприємства "Техенерго" 545 819,54 грн. суми витрат на виготовлення формокомплекту, 12 764,74 грн. пені, 6 679, 29 грн. інфляційних втрат, та 1 648,72 грн. 3% річних.

Запорізьким апеляційним господарським судом та Вищим господарським судом України рішення Господарського суду Запорізької області від 17.02.2010 р. по справі № 28/14/10 залишено без змін.

Як зазначає позивач, у зв'язку із тим, що рішення Господарського суду Запорізької області набрало законної сили, позивачем було сплачено відповідачеві зазначену в рішенні суму, зокрема і суму витрат на виготовлення формокомплекту в розмірі 545 819,54 грн.

На думку позивача, оскільки у Договорі не зазначено, якій саме із сторін по Договору належить право власності на формокомплект, а також до якої із сторін переходить право власності після виконання умов Договору чи після сплати покупцем продавцю суми витрат на виготовлення формокомплекту в разі дострокового розірвання Договору, то право власності на формокомплект набуває та із сторін по Договору якою, після закінчення дії договору, фактично були понесені витрати пов'язані із придбанням формокомплекту, тобто позивач.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує наступним. Формокомплект було розроблено та виготовлено за рахунок продавця, але підстава для його придбання була безпосередньо пов'язана із виконанням Договору, тобто потреба в придбанні формокомплекту виникла виключно завдяки укладанню Договору. Крім того, Формокомплект було розраховано на виготовлення певної продукції, а саме банки певного виду. Ресурс придбаного формокомплекту був розрахований на виготовлення банки у кількості передбаченій Договором. Тобто формокомплект було придбано для виробництва певної банки, яка мала індивідуальні особливості, ознаки (такі як форма, розміри та відбиток логотипу Покупця у вигляді надпису "ОЛІС") виключно за замовленням та для потреб Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Оліс ЛТД", у зв'язку із чим, в разі виготовлення банки у повній кількості, зазначеній у договорі, ресурс формокомплекту буде вичерпано та його подальше використання вже буде не можливим. Відповідно до п. 8.3. Договору вартість виготовлення формокомплекту була закладена у ціну банки, у зв'язку із чим витрачена Дочірнім підприємством "Техенерго" сума на його придбання повинна бути повернута останньому в процесі виконання Договору. Таким чином, хоча за виготовлення формокомплекту і було сплачено ДП "Техенерго", ця сума поверталася в продовж дії договору, а отже фактично сплачується Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Оліс ЛТД".

Разом з тим, за розрахунками позивача на розробку та придбання формокомплекту ДП “Техенерго” було витрачено 476 690,00 грн., тобто розмір фактичних витрат по розробці та виготовленню формокомплекту є нижчим ніж розмір відшкодування який було покладено на Товариство з обмеженою відповідальністю фірму "Oліс ЛТД" п. 8.3. Договору у разі дострокового розірвання договору, за згодою сторін.

Також, позивач зазначає, що в разі дострокового розірвання договору можливість подальшого використання ДП "Техенерго" формокомплеку теж припиняється у зв'язку із тим, що він є ексклюзивним для покупця, а товар, якій виробляється за допомогою цього формокомплекту, теж має цінність та комерційний інтерес тільки для покупця. Беручи до уваги ексклюзивність формокомплеку та неможливість його подальшого використання продавцем, у разі дострокового розірвання договору, сторони прийшли до згоди, що у разі дострокового розірвання договору, за згодою сторін, покупець зобов'язаний відшкодувати продавцю витрати по розробці та виготовленню останнім формокомплекту з розрахунку 0.034 грн. за 1 шт. непоставленого, в результаті такого розірвання, товару (п. 8.3. договору). Позивач стверджує, що зазначений пункт було включено до Договору саме у зв'язку із тим, що після дострокового розірвання Договору у продавця фактично припиняється можливість подальшого використання формокомплекту, у зв'язку із чим він буде позбавлений можливості повернути гроші витрачені, задля виконання умов достроково розірваного договору, а саме витрачені на розробку та виготовлення формокомплекту.

Окрім того, позивач за правовою природою оцінює Договір як змішаний, що містить елементи договору купівлі-продажу та договору підряду і посилаючись на ст. 837 ЦК України стверджує, що у відповідача виник обов'язок перед позивачем пов'язаний із переданням останньому речі, яку було виготовлено за її завданням, а саме формокомплекту, проте, відповідач порушуючи своє зобов'язання за Договором проігнорувало вимогу позивача та не передало Товариству з обмеженою відповідальністю фірмі "Оліс ЛТД" формокомплект.

Таким чином, беручи до уваги той факт, що Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Оліс ЛТД" сплатило, в повному розмірі, суму витрачену Дочірнім підприємством "Техенерго" на виготовлення формокомплекту, позивач вважає, що з часу сплати цієї суми, тобто з 10.03.2011 р., Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "ОЛІС ЛТД" набуло право власності на оплачений нею формокомплект та просить суд визнати за TOB фірмою "Оліс ЛТД” право власності на формокомплект призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”), розроблений та виготовлений задля виконання Договору № 20/08 від 11.08.2008р. та зобов'язати ДП "Техенерго" передати TOB фірмі “Оліс ЛТД” формокомплект призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”), із ресурсом не меншим ніж 16 053 516 штук, шляхом поставки формокомплекту та всієї документації, яка до нього додається, необхідної для використання та експлуатації формокомплекту, на склад TOB фірми “Оліс ЛТД”, який знаходиться за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка Карого 47, в десятиденний строк із часу набрання рішенням законної сили.

Відповідач не погоджується з доводами позивача, зазначаючи, що після поставки 946 484 штук товару з 17 000 000 штук позивач фактично відмовився від Договору. Добровільно виконати п.8.3. Договору, яким передбачено, що позивач відшкодовує відповідачу витрати на формокомплект із розрахунку 0,034 грн. за кожну недопоставлену одиницю товару позивач відмовився, що змусило відповідача звернутися з відповідною позовною заявою до Господарського суду Запорізької області, на виконання рішення якого відповідною виконавчою службою з позивача на користь відповідача було стягнуто, зокрема, 545 819 грн. витрат на виготовлення формокомплекту.

Проте, за твердженням відповідача сторони у Договорі не передбачали, а відтак жодним чином і ні за яких обставин не мали на меті поставку формокомплекту у власність позивача, зокрема, у випадку розірвання Договору та виконання всіх зобов'язань позивача після такого розірвання.

Окрім того, в обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначає, що фактичні витрати відповідача по закупівлі формокомплекту складають 783 600,00 грн., що підтверджується Договором №06-КП від 01.10.2008р., видатковою накладною від 04.12.2008р. за №98 та банківськими виписками від 09.04.2009р. та 10.04.2009р. Таким чином, фактичні витрати відповідача по закупівлі формокомплекту значно перевищують суму коштів, отриманих відповідачем на виконання п.8.3. Договору №20/08 від 11.08.2008р.

Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.. 174 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Згідно з ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобовязується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

В статті 692 ЦК України зазначено, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Судом встановлено, що 11 серпня 2008 року між позивачем та відповідачем було укладено Договір № 20/08 відповідно до умов якого продавець зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити склотару - банку 06-009П-ІІІ-4- 66-1-430 ("Оліс") виробництва Песковського заводу скловиробів (товар) у кількості 17 000 000 шт.

На виконання умов Договору відповідач поставив Товариству з обмеженою відповідальністю фірма "ОЛІС ЛТД" склотару - банку 06-009П-ІІІ-4- 66-1-430 у кількості 946 484 штуки. Кількість недопоставленого товару складає 16 053 516 штук.

Згідно п.п.4.5 та 8.3. Договору, при не підписанні чергової специфікації на поставку товару в межах попереднього графіку, що міститься в п.4.2. Договору договір вважається розірваним за згодою сторін. В такому випадку позивач відшкодовує відповідачу витрати по розробці та виготовленню формокомплекту із розрахунку 0,034 грн. за кожну недопоставлену, в наслідок такого розірвання, одиницю товару.

В подальшому Договір було розірвано за згодою сторін, що стало наслідком звернення ДП "Техенерго" до Господарського суду Запорізької області із позовною заявою про стягнення із Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" суми в розмірі 586 590,18 грн., з яких - 545 819,54 грн. суми витрат на виготовлення формокомплекту, 12 764,74 грн. пені, 8 356, 18 грн. інфляційних втрат, та 1 648,72 грн. 3% річних.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 17.02.2010 р. у справі № 28/14/10 позов Дочірнього підприємства "Техенерго" задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" на користь Дочірнього підприємства "Техенерго" 545 819,54 грн. суми витрат на виготовлення формокомплекту, 12 764,74 грн. пені, 6 679, 29 грн. інфляційних втрат, та 1 648,72 грн. 3% річних.

У звязку з тим, що на виконання вищезазначеного рішення позивач сплатив відповідачеві зазначену в рішенні суму, зокрема і суму витрат на виготовлення формокомплекту в розмірі 545 819,54 грн., останній вважає, що до Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" перейшло право власності на формокомплект призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”).

Суд не погоджується з вищенаведеними висновками позивача, що стали підставою для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" до суду у даній справі, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Пунктом 1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що визнання права власності на майно є одним із способів захисту права власності.

Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно п.2 та п. З ст. 6 ЦК України, сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно ч. 1 ст.628 та ст.629 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Судом встановлено, що, сторони скористались правом наданим їм чинним законодавством України та погодили, зокрема, порядок розірвання Договору, який передбачає, що при достроковому розірванні Договору, за згодою сторін, покупець зобов'язаний відшкодувати продавцю витрати по розробці та виготовленню останнім формокомплекту пляшки з розрахунку 0.034 грн. за 1 шт. непоставленого, в результаті такого розірвання, товару.

Проте, з аналізу положень Договору не вбачається, що сторони передбачили перехід права власності на формокомплект до позивача, а відтак, твердження позивача про те, що до Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Oліс ЛТД" перейшло право власності на формокомплект призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”), у звязку з сплатою витрат на виготовлення формокомплекту є безпідставними та необґрунтованими, оскільки сплата зазначених витрат є санкцію, що прямо передбачена п. 8.3. Договору.

Суд також відхиляє твердження позивача про те, що між сторонами існували відносини підряду по виготовленню формокомплекту оскільки у Договорі № 20/08 від 11.08.2008 року немає таких його основних ознак як виконання робіт за завданням замовника, щодо передання результатів робіт замовнику та щодо прийняття та оплати результатів виконаної роботи.

Окрім того, матеріалами справи, а саме, договором №06-КП від 01.10.2008 р., видатковою накладною від 04.12.2008р. за № 98 та банківськими виписками від 09.04.2009 р. та 10.04.2009 р. підтверджується, що фактичні витрати відповідача по закупівлі формокомплекту складають 783 600,00 грн., а отже, суд також не приймає твердження позивача про те, що розмір фактичних витрат по розробці та виготовленню формокомплекту є нижчим ніж розмір відшкодування який було покладено на Товариство з обмеженою відповідальністю фірму "Оліс ЛТД" п. 8.3. Договору у разі дострокового розірвання договору, за згодою сторін.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обовязок доказування та подання доказів, відповідно до ст.33 ГПК України, розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. В даному випадку це стосувалося позивача, що мав довести факт порушення його права відповідачем за Договором № 20/08 від 11.08.2008 року. Водночас матеріалами справи підтверджується, що сплата Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Oліс ЛТД" витрат на виготовлення формо комплекту у розмірі 545 819,54 грн. є штрафною санкцією, прямо передбаченою сторонами п. 8.3. Договору, а отже підстав для визнання за позивачем права власності на формо комплект, призначений для виготовлення банки 06-009П-ІІІ-4-66-1-430 (“Оліс”), суд не вбачає.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст.49 ГПК України витрати по сплаті держмита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст.ст.4, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Г.П. Бондаренко

Рішення підписано 27.12.2011 року