Рішення № 19903320, 25.11.2011, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" листопада 2011 р. Справа № 5023/9127/11

вх. № 9127/11

Суддя господарського суду Жигалкін І.П.

при секретарі судовогозасідання Бережанова Ю.Ю.

за участю представників сторін:

1. позивача - ОСОБА_1 (дов. № б/н від 29.11.2010 р.)

2. позивача - не з'явився

1. відповідача - не з'явився

2. відповідача - ОСОБА_2 (дов. № 96 від 02.11.2011 р.)

розглянувши матеріали справи за позовом 1. Харківської обласної спілки споживчих товариств, м. Харків ,

2.Підприємства "Обласне об'єднання ринків" Харківської облспоживспілки, м. Харків

до 1. Підприємства Харківської облспоживспілки "Красноградський ринок", м. Красноград ,

2. Споживчого товариства "Красноградський ринок", м. Красноград

про визнання недійсними рішення

ВСТАНОВИВ:

Харківська обласна спілка споживчих товариств (надалі - 1. Позивач) та Підприємство "Обласне об'єднання ринків" Харківської облспоживспілки (надалі - 2. Позивач) звернулись до господарського суду Харківської області з позовом про визнання рішення загальних зборів засновників ПХО «Красноградський ринок»(надалі - 1. Відповідач) про продаж об'єктів нерухомого майна, земельних ділянок та іншого майна 1. Відповідача від «18»березня 2011 року (відповідно до Протоколу загальних зборів засновників №3) недійсними; визнати недійсними договори купівлі - продажу майна укладені міх 1. Відповідачем та СТ «Красноградський ринок»(надалі - 2. Відповідач), а саме: - договір купівлі-продажу майна № 1/03-11 від 30.03.2011 року; - договір купівлі-продажу нежитлової будівлі на приватизованій земельній ділянці розташованої за адресою: Харківська область, м. Красноград, вулиця 19 вересня, 104, реєстровий № 894 від 31.03.2011 року; - договір купівлі-продажу нежитлової будівлі на приватизованій земельній ділянці, розташованої за адресою: Харківська область, м. Красноград, площа Базарна, б/н, реєстровий № 897 від 31.03.2011 року; - договір купівлі-продажу земельної ділянки при нежитловій будівлі, площею 2,0948 га розташовано, за адресою: Харківська область, м. Красноград, вулиця 19 вересня, 104, реєстровий № 901 від 31.03.2011 р.; - договір купівлі-продажу земельної ділянки при нежитловій будівлі, площею 0,1348 га, розташованої за адресою: Харківська область, м. Красноград, вулиця 19 вересня, 104, реєстровий № 904 від 31.03.2011 року, та скасувати право власності 2. Відповідача на майно отримане за даними договорами. А також покласти витрати на Відповідачів.

Представник 1. Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх у повному обсязі.

Представник 2. Позивача у судове засідання не з'явився. Про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник 1. Відповідача у судове засідання не з'явився. Про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник 2. Відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує й просить суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі.

Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75 (з подальшими змінами), а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено статтею 75 Господарського процесуального кодексу України.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (розяснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289 із змінами “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”).

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року” (пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році” зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України (надалі ГПК України), не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 ГПК України обовязок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 ГПК України розглядає справу за наявними матеріалами.

Зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення 1. Позивача та 2. Відповідача, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Станом на 18.03.2011 р. засновниками ПХО «Красноградський ринок» були Підприємство «ОБЛАСНЕ ОБ'ЄДНАННЯ РИНКІВ» Харківської Облспоживспілки, ідентифікаційний номер 01563432, частка у статутному капіталі підприємства складає 1900,00 (одна тисяча девятсот) гривень, що у процентному співвідношенні становить 0,94 відсотка; ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА СПІЛКА СПОЖИВЧИХ ТОВАРИСТВ, ідентифікаційний номер 01777618, частка у статутному капіталі підприємства складає 600,00 (шістсот) гривень, що у процентному співвідношенні становить 0,30 відсотка; СТ «Красноградський ринок» ідентифікаційний номер 36569794, частка у статутному капіталі підприємства складає 200 000,00 (двісті тисяч) гривень, що у процентному співвідношенні становить 98,76 відсотка.

18.03.2011 р. відбулись загальні збори засновників ПХО «Красноградський ринок» на яких були прийняті рішення про необхідність укласти з СТ «Красноградський ринок» договорів купівлі-продажу нерухомого майна, укласти договір купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, а також про продаж іншого майна, що належить першому відповідачу.

З зазначених вище питань засновники голосували наступним чином: Харківська обласна спілка споживчих товариств (0,30 %) - «проти»; Підприємство «Обласне обєднання ринків» Харківської Облспоживспілки (0,94 %) - «проти»; СТ «Красноградський ринок» (98,76%) - «за».

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника Позивача та Відповідача, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом обєктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Так, відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12, ч. 5 ст. 16 ГПК України справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що повязані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, підвідомчі господарському суду та розглядаються за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.

Згідно п. 4 ст. 12 ГПК України, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів, підвідомчі господарським судам.

При цьому, справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що повязані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (ч. 6 ст. 16 ГПК України).

Закон також наголошує на тому, що являють собою корпоративні права. Так, стаття 167 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року N 436-IV (надалі ГК України) містить легальне визначення корпоративних прав, відповідно до якої останні це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно до п. 6 Постанови пленуму Верховного суду України від 24.10.2008 13 “Про практику розгляду судами корпоративних спорів”усі спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, повязані зі здійсненням ними корпоративних прав та виконанням обовязків учасника господарського товариства, на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК підвідомчі (підсудні) господарським судам незалежно від субєктного складу учасників спору. А за п. 10 цієї ж постанови судам при вирішенні корпоративних спорів необхідно звернути увагу на неможливість застосування таких способів захисту прав та законних інтересів осіб, не передбачених чинним законодавством, зокрема статтею 16 ЦК та статтею 20 ГК, та не випливають із положень законодавства.

Відповідно до п. 1.4. Рекомендацій вищого господарського суду України від 28.12.2007 04-5/14 “Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин” зазначено, що як випливає зі змісту пункту 1 частини четвертої статті 12 ГПК, до корпоративних спорів належать спори між учасниками (акціонерами) господарського товариства з приводу створення, припинення товариства та управління його діяльністю.

Статтею 15 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року N 435-IV (надалі - ЦК України) закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також права на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, передбачений чинним законодавством (ч. 1 ст. 16 ЦК України). В свою чергу відповідно до ст. 20 ГК України, як спеціального закону по відношенню до ЦК України, кожний суб'єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом обєднання осіб та (або) майна (ст. 80 ЦК України). Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом обєднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (ст. 83 ЦК України). Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність (ст. 84 ЦК України) з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Кореспондуючі норми з цього приводу також визначені ст. 55 та іншими нормами ГК України.

Учасники господарського товариства мають право, за ст. 116 ЦК України, у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; 2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); 3) вийти у встановленому порядку з товариства; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; 5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом. Майже тотожними за змістом є й положення ст. 88 ГК України і ст. 10 Закону та ст. 25 Закону.

Відповідно до ст. 117 ЦК України учасники господарського товариства зобовязані: 1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів; 2) виконувати свої зобовязання перед товариством, у тому числі ті, що повязані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом; 3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства. Учасники господарського товариства можуть також мати інші обовязки, встановлені установчим документом товариства та законом.

Далі, за п.п. 17-19 Постанови пленуму Верховного суду України від 24.10.2008 року № 13 “Про практику розгляду судами корпоративних спорів”вирішуючи питання про те, чи є корпоративним спір, повязаний із визнанням недійсними рішень загальних зборів товариства, судам необхідно враховувати субєктний склад учасників спору та підстави, якими обґрунтовується відповідна вимога. Судам необхідно враховувати, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) та інших органів господарського товариства є актами, оскільки ці рішення зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання господарських відносин, і мають обовязковий характер для субєктів цих відносин. У звязку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути: - порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; - позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; - порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів.

Також, суди мають враховувати, що для визнання недійсним рішення загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд не має підстав для задоволення позову. Право на звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень органів управління товариства мають лише ті його акціонери (учасники), які були акціонерами (учасниками) на дату прийняття рішення, що оскаржується.

Відповідно до Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 року N 2265-XII (надалі - Закон) споживча кооперація в Україні це добровільне обєднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі (ст. 1 Закону).

Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи обєднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства, є статут. У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обовязки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України. Споживче товариство вважається створеним, визнається юридичною особою і може здійснювати господарську та іншу діяльність з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону).

За ст. 6 згаданого Закону член споживчого товариства має право: брати участь у діяльності споживчого товариства, обирати і бути обраним до його органів управління і контролю, вносити пропозиції щодо поліпшення діяльності товариства та усунення недоліків у роботі його органів і посадових осіб; на перевагу у придбанні товарів і одержанні послуг у магазинах та інших підприємствах споживчої кооперації; одержувати частку прибутку, що розподіляється за результатами господарської діяльності між членами споживчого товариства відповідно до їх пайового внеску; бути прийнятим у першочерговому порядку на роботу в споживче товариство відповідно до освіти і професійної підготовки та одержувати направлення в учбові заклади, в тому числі на правах господарського стипендіата на договірних засадах. Загальні збори (збори уповноважених) можуть встановлювати для членів споживчого товариства й інші переваги, а також пільгові умови користування послугами кооперативних підприємств та установ. Також, член споживчого товариства зобовязаний дотримувати статуту, виконувати свої обовязки перед споживчим товариством, повязані з участю в його діяльності, та рішення загальних зборів, виборних органів управління і контролю.

Вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які приймають статут, визначають розміри вступного і обовязкового пайового внеску, обирають керівні та контрольні органи товариства, а також вирішують інші питання, повязані з його діяльністю (ст. 7 Закону). Кожний член користується на загальних зборах споживчого товариства правом одного голосу незалежно від розміру внесеного ним пайового внеску, і це право не може бути передано іншим особам. Для оперативного вирішення питань, що належать до компетенції загальних зборів споживчих товариств (крім питань прийняття статуту, ліквідації, реорганізації та виходу із спілки), можуть скликатися збори уповноважених.

Також, Закон наголошує на тому, що власність споживчої кооперації є однією з форм колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обовязкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів. Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до компетенції, визначеної статутами споживчих товариств та їх спілок.

Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України «Про споживчу кооперацію», частини четвертої статті 37 Закону України «Про кооперацію» справа про захист права власності організацій споживчої кооперації від 11 листопада 2004 року за справою N 1-30/2004 N 16-рп/2004 власністю споживчої кооперації є будь-яке майно, набуте у відповідності з цілями, які випливають зі статутної діяльності організацій споживчої кооперації, на підставі норм законодавства, чинного на час придбання цього майна; недоторканність власності споживчої кооперації передбачає забезпечення здійснення власником володіння, користування та розпорядження майном, заборони будь-яких порушень права на його майно, неприпустимості вчинення інших дій всупереч законним інтересам власника. Примусове відчуження обєктів власності може бути застосоване лише за умов і в порядку, визначених Конституцією та законами України; гарантії недоторканності власності споживчої кооперації реалізуються шляхом державного захисту її права власності, передусім визначенням правових засобів захисту права власності від будь-яких протиправних дій, зокрема, з боку фізичних чи юридичних осіб, забезпечення стабільності правовідносин власності, створення державою рівних умов для розвитку та захисту всіх форм власності; право власності споживчої кооперації, набуте незалежно від часу і на не заборонених законом підставах, охороняється законом і підлягає державному захисту нарівні з правами інших субєктів права власності.

Далі за Законом визначено, що власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам та їх спілкам можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності. Власність споживчих товариств утворюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством. Власність спілок споживчих товариств утворюється з майна, переданого їх членами, коштів, одержаних від господарської діяльності підприємств і організацій спілки, реалізації цінних паперів та іншої діяльності. Обєкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільному володінні споживчих товариств та спілок. Їх частка у власності визначається взаємними угодами. Субєктами права власності споживчої кооперації є члени споживчого товариства, трудові колективи кооперативних підприємств і організацій, а також юридичні особи, частка яких у власності визначається відповідними статутами.

Власність споживчої кооперації є недоторканною, перебуває під захистом держави і охороняється законом нарівні з іншими формами власності. Забороняється відволікання майна споживчих товариств та їх спілок на цілі, не повязані з їх статутною діяльністю. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та зїздів відповідних спілок або уповноважених ними органів. Такі положення також знаходять своє відображення і у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України «Про споживчу кооперацію», частини четвертої статті 37 Закону України «Про кооперацію» справа про захист права власності організацій споживчої кооперації від 11 листопада 2004 року за справою N 1-30/2004 N 16-рп/2004.

Споживчі товариства та їх спілки самостійно розробляють програми економічного і соціального розвитку, розглядають і затверджують їх на загальних зборах (зборах уповноважених), конференціях, зїздах, радах. Вони мають повну господарську самостійність, покривають свої витрати за рахунок доходів від своєї господарської діяльності та забезпечують схоронність власності споживчої кооперації. Споживчі товариства та їх спілки виходячи з статутних вимог мають право: створювати (реорганізовувати, ліквідовувати) для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші обєкти, діяльність яких не суперечить законам України; вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших обєднань для розвязання господарських і соціальних завдань; придбавати майно державних підприємств та підприємств, створених на інших формах власності, а також інше майно і майнові права; одержувати у встановленому порядку земельні ділянки у користування (ст. 11 Закону).

Суд зазначає, що держава гарантує додержання прав і законних інтересів споживчої кооперації та її членів (ст. 17 Закону).

Суд перевірив правильність проведення, повноваження та порядку прийняття рішень загальними зборами. Відповідно до частин 1 - 2 ст. 98 ЦК України, загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 98 ЦК України, порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.

Як вбачається з Протоколу № 3 загальних зборів від 18.03.2011 року, та не оспорюється позивачами, у результаті голосування, за рішення про продаж майна товариства було віддано 98,76% голосів, проти 1,24 %. Таким чином, рішення було прийняте більшістю голосів, що відповідає вимогам діючого законодавства та не суперечить ст. 5.4. статуту ПХО «Красноградський ринок».

Тобто як вбачається з матеріалів справи твердження позивачів про те, що нібито загальні збори з питання продажу обєктів нерухомого майна, земельних ділянок та іншого майна ПХО «Красноградський ринок», відбулося з порушенням порядку, встановленого Статутом і локальними нормативними актами підприємства, а для прийняття таких рішень не вистачало необхідної кількості голосів учасників - не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Твердження позивачів стосовно того, що реалізація спірного майна, а саме прийняття рішення про його відчуження є виключною компетенцією Ради Облспоживспілки також не знайшли підтвердження під час розгляду справи. Як встановлено судом та доведено відповідачами відчужуване майно та земельна ділянка була власністю ПХО «Красноградський ринок», згідно п. 2.6. статуту якого підприємство має право продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду юридичним і фізичним особам засоби виробництва й інші матеріальні цінності, використовувати і відчужувати їх іншим способом, якщо це не суперечить чинному законодавству України і дійсному Статуту.

Твердження позивачів стосовно того, що через не внесення своєї частки до статутного капіталу ПХО «Красноградський ринок» СТ «Красноградський ринок» взагалі було позбавлено права приймати участь у зборах спростовується тим, що згідно, п. 3.3.6. Статуту ПХО «Колгоспний ринок», розмір статутного фонду після повної оплати усіх часток може бути збільшений шляхом додаткових внесків Засновників (Учасників) підприємства. Рішення про збільшення статутного фонду приймається на підставі обставин, не заборонених законодавством України. Рішення про збільшення статутного фонду приймається загальними зборами в порядку, встановленому законодавством України та цим Статутом.

Також, згідно п. 3.3.5. Статуту, статутний фонд підприємства вважається зміненим тільки після внесення відповідних змін до державного реєстру. Отже, після внесення змін до державного реєстру про збільшення розміру статутного капіталу учасники отримують право власності на частку у статутному капіталі підприємства та мають відповідну кількість голосів на загальних зборах.

Діючим на час прийняття рішення про відчуження майна законодавством будь-які норми які б встановлювали конкретний термін сформування частки передбачені не були, отже строк внесення коштів для формування частки учасника у статутному капіталі встановлюється за погодженням учасників.

Таким чином, норми чинного станом на 18.03.2011 р. законодавства України та вимоги Статуту ПХО «Красноградський ринок», щодо порядку скликання загальних зборів засновників витримані.

Стосовно твердження позивачів про заниження вартості проданого майна та невідповідності її рівню звичайних цін на таке саме майно судом встановлено наступне.

Відповідно до 1.20.1. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Згідно п. 1.20.2. цього ж Закону, для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Якщо товари (роботи, послуги), ідентичні (за їх відсутності - однорідні) товарам (роботам, послугам), стосовно яких визначається звичайна ціна, прилюдно пропонуються до продажу, або мають ціни, встановлені на організованому ринку цінних паперів, або мають біржову ціну (біржове котирування), визначення звичайної ціни у встановленому в абзаці першому цього підпункту порядку здійснюється із врахуванням таких факторів.

Як зазначено у пунктах 1.20.3. - 1.20.5. цього Закону, для товарів (робіт, послуг), які продаються шляхом прилюдного оголошення умов їх продажу, звичайною визнається ціна, що міститься у такому прилюдному оголошенні. Якщо товари (роботи, послуги) продаються з використанням конкурсу, аукціону, біржової пропозиції або пропозиції на організованому ринку цінних паперів, або коли продаж (відчуження) товарів здійснюється у примусовому порядку згідно із законодавством, звичайною є ціна, отримана при такому продажі. У разі коли ціни на товари (роботи, послуги) підлягають державному регулюванню згідно із законодавством, звичайною вважається ціна, встановлена згідно з принципами такого регулювання. Це правило не поширюється на встановлення мінімальної продажної ціни - у цьому випадку звичайною є справедлива ринкова ціна.

Пунктом 1.20.5/1. цього Закону, якщо звичайна ціна не може бути визначена з використанням норм попередніх підпунктів цього пункту, то для доказів обґрунтування її рівня застосовуються правила, визначені національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, а також національними стандартами з питань оцінки майна та майнових прав. З метою оподаткування терміни "справедлива вартість", "ринкова вартість" та "чиста вартість реалізації", які використовуються в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку та національних стандартах з питань оцінки майна і майнових прав, прирівнюються до терміну "звичайна ціна", визначеного цим Законом.

Також, суд зазначає, що за ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства, а сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору, при цьому договір є обовязковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

В свою чергу ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (ст. 632 ЦК України). У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Крім того, такі положення щодо ціни в договорі знаходять своє закріплення і у ч. 5 ст. 180 ГК України за якою ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

Ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують субєкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Субєкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін (ст. 180 ГК України).

Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни (ст. 190 ГК України). Вільні ціни визначаються субєктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах також за рішенням субєкта господарювання.

Судом встановлено, що відповідачами за цим позов задля визначення вартості майна було проведено грошову експертну оцінку, яку було проведено оцінювачами ТОВ «Експерт профі Україна», що має ліцензію серія АВ № 368929 від 15.11.2007 року (термін дії до 12.11.2012 р.) та ЧП «АСС-А», що має сертифікат субєкта оціночної діяльності № 7625/08 від 21.08.2008 р.

Так, в матеріалах справи міститься Звіт про експертну грошову оцінку забудованої земельної ділянки, що знаходиться у приватній власності ПХО «Красноградський ринок» № 448-02/з від 02.02.2011 року та Звіт про оцінку нежитлових споруд, що належать ПХО «Красноградський ринок» від 07.02.2011 року. Зазначені звіти містять висновки оцінювача про ринкову вартість забудованої земельної ділянки із земель житлової та громадської забудови для роздрібної торгівлі та комерційних послуг та про вартість нерухомого майна. Судом встановлено, що вартість майна, що зазначена у наведених вище спірних договорах укладених між ПХО «Красноградський ринок» та СТ «Красноградський ринок» відповідає розмірам вартості майна, що визначена субєктом оціночної діяльності, кваліфікація якого перевірена і відповідає кваліфікаційним вимогам.

Також, з огляду на вимогу позивачів про визнання договорів купівлі-продажу недійсними судом перевірено надані до матеріалів справи копії договорів купівлі-продажу, що були укладені на підставі рішень загальних зборів засновників ПХО «Красноградський ринок».

Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (татті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Відповідно до ст.ст. 5.9. 5.12. статуту ПХО «Красноградський ринок», загальні збори засновників Підприємства скликаються не рідше двох раз на рік. Позачергові Загальні збори засновників скликаються директором у будь-якому випадку, якщо цього потребують інтереси Підприємства. Загальні збори засновників Підприємства повинні скликатися також на вимогу ревізійної комісії (ревізора). Засновники Підприємства, які володіють у сукупності більш як 25 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових Загальних зборів засновників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності Підприємства. Якщо протягом 15 днів директор Підприємства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати Загальні збори засновників. Про проведення Загальних зборів Засновників Підприємства учасники зборів повідомляються письмово з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 15 днів до скликання загальних зборів. Будь-який з засновників (Власників) Підприємства вправі вимагати розгляду питання на зборах засновників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 10 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів засновникам Підприємства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх засновників, присутніх на зборах.

Представником відповідача до матеріалів справи надано документи, що свідчать про дотримання наведених вище вимог статуту підприємства щодо скликання та проведення зборів, а саме: Протокол № 3 загальних зборів учасників СТ «Красноградський ринок»від «07»лютого 2011 р. на яких було прийнято рішення про скликання загальних зборів ПХО «Красноградський ринок», лист - повідомлення на імя директора ПХО «Красноградський ринок»з вимогою скликати позачергові загальні збори протягом 15 днів з моменту отримання листа, лист повідомлення ПХО «Красноградський ринок»на адресу засновників товариства, який містить підписи керівників засновників, що засвідчують обізнаність про дату, місце, час проведення і порядок денний загальних зборів. З наведених фактів суд дійшов висновку про відповідність скликання загальних зборів установчим документам підприємтсва.

Судом встановлено, що відповідно до ст. 5.5. Статуту ПХО «Красноградський ринок», загальні збори засновників вважаються повноважними, якщо на них присутні засновники (представники засновників), які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. Брати участь у зборах з правом дорадчого голосу можуть члени виконавчих органів, які не є засновниками Підприємства. Під час проведення оскаржуваних зборів були присутні засновники що у сукупності мають 100 % голосів. Таким чином, збори були повноважні приймати будь-які рішення.

Судом не встановлено зазначених порушень під час укладання договорів купівлі-продажу між ПХО «Красноградський ринок» та СТ «Красноградський ринок», натомість вбачається повна їх відповідність вимогам ст.ст. 203-205 та 207 210 ЦК України. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про визнання правочину недійсним.

Таким чином, суд перевіривши наведені з цього приводу пояснення позивачів, дійшов висновку про їх необґрунтованість.

Щодо порушення рішеннями загальних зборів засновників ПХО «Красноградський ринок», які відбулися 18.03.2011 р., прав позивачів в порядку ст. 1 ГПК України, слід викласти наступне.

Підставами для визнання акту органу недійсним є невідповідність такого акту вимогам чинного законодавства. Обов'язковою умовою визнання в судовому порядку акту недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Позивачами не доведено, а судом не встановлено, що рішеннями, прийнятими на позачергових загальних зборах засновників ПХО «Красноградський ринок», які відбулися 18.03.2011 р., права або охоронювані законом інтереси позивача були порушені. Тобто, процесуальні підстави для задоволення позову Харківської обласної спілки споживчих товариств та Підприємства «Обласне обєднання ринків» Харківської Облспоживспілки - відсутні.

Відповідно частини першої ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно частини першої ст. 43 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника Позивача та Відповідача, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом обєктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню, а тому позовних вимогах Харківської обласної спілки споживчих товариств та Підприємства «Обласне обєднання ринків» Харківської Облспоживспілки про визнання рішень загальних зборів засновників ПХО «Красноградський ринок», які відбулися 18.03.2011 р. недійсними слід відмовити в повному обсязі.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України “Про судове рішення”від 29.12.76 №11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24.04.81 № 4, від 25.12.92 № 13, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Суд зазначає, що із вказаних приписів норм права, а також із приписів закону вбачається, що при вирішенні корпоративного спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. При цьому не можна задовольняти позовні вимоги щодо захисту права, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, чи буде воно порушено. Аналогічні приписи містяться і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року N 13 “Про практику розгляду судами корпоративних спорів”.

Відповідно ст. 44 та ст. 49 ГПК України, у разі відмови в позові витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 19, 124, 129 Конституції України, Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України «Про споживчу кооперацію», частини четвертої статті 37 Закону України «Про кооперацію» справа про захист права власності організацій споживчої кооперації від 11 листопада 2004 року за справою N 1-30/2004 N 16-рп/2004, Законом України «Про споживчу кооперацію», ст.ст. 628-632 ЦК України, ст.ст. 180, 189, 190 ГК України, ст. ст. 1, 4, 12, 33, 34, 43, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Суддя (підпис< Текст >Жигалкін І.П.

Повний текст рішення підписаний 25 листопада 2011 року

по справі № 5023/9127/11.