Ухвала суду № 19516789, 02.11.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" листопада 2011 р. м. КиївК-31509/10

Вищий адміністративний суду України в складі колегії суддів:

головуючого суддіПилипчук Н.Г.

суддівБившевої Л.І.

Ланченко Л.В.

Лосєва А.М.

Степашка О.І.

при секретарі Кравченко В.О.

за участю представників

позивача ОСОБА_4, ОСОБА_5

відповідача ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Балаклійському районі Харківської області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22.12.2009

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2010

у справі № 2-а-41072/09/2070

за позовом Публічного акціонерного товариства «Євроцемент-Україна»(правонаступника Відкритого акціонерного товариства «Євроцемент-Україна»)

до Державної податкової інспекції у Балаклійському районі Харківської області

про скасування податкового повідомлення рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 22.12.2009, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2010, позов задоволено повністю. Скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Балаклійському районі Харківської області від 26.08.2009 №0002802301/3 про визначення податкового зобовязання з податку на додану вартість у сумі 5763050,41 грн., у тому числі 3615265,67 грн. основного платежу та 2147784,74 грн. штрафних (фінансових) санкцій. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 3,40 грн. держмита.

ДПІ у Балаклійському районі Харківської області подала касаційну скаргу, якою просить скасувати вказані судові рішення, а справу направити на новий розгляд, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 02.11.2011 у справі допущено заміну позивача Відкритого акціонерного товариства «Євроцемент-Україна»на Публічне акціонерне товариство «Євроцемент-Україна у звязку зі зміною типу та найменування підприємства.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.

Спірне податкове повідомлення-рішення ДПІ у Балаклійському районі Харківської області від 26.08.2009 №0002802301/3 про визначення податкового зобовязання з податку на додану вартість у сумі 5763050,41 грн., у тому числі 3615265,67 грн. основного платежу та 2147784,74 грн. штрафних (фінансових) санкцій, прийнято за наслідками адміністративного оскарження, на підставі акту перевірки від 23.01.2009 № 51/23-104/00293060 за період з 01.01.2007 по 30.06.2008.

Зокрема, судами попередніх інстанцій встановлено, що актом перевірки зафіксовано порушення позивачем вимог п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 № 168/97-ВР, яке полягало у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту податку на додану вартість в сумі 3100932,29 грн. з частини сплаченої комісійної винагороди, нарахованої на витрати з перевезення комісійного товару.

ВАТ «Балцем», правонаступником якого є позивач (комітент), укладені договори комісії на реалізацію продукції власного виробництва № ЕЦГ-У/04/01/07 від 28.12.2006 та № ЕЦГУ/01/01-1/08 від 31.12.2007 з ВАТ «Євроцемент груп-Україна», № ЕЦГ-Б/К/01.07 від 02.01.2007 та № ЕЦГ-Б/К/1/08 від 01.02.2008 з Балаклійською філією ВАТ «Євроцемент груп-Україна», № ЕЦГ-99/02/07 від 01.02.2007 та № ЕЦГ-К/99/04/08 від 01.04.2008 з Краматорською філією ВАТ «Євро цемент груп-Україна», № ЕЦГ-СФ/Б/01/07 від 01.02.2007 та № ЕЦГ-СФ/Б/01/08 від 01.02.2008 з Кримською філією ВАТ «Євро цемент груп-Україна».

Позиція податкового органу полягає у тому, що позивач має право віднести до складу податкового кредиту тільки ті суми ПДВ, які нараховані у звязку зі сплатою комісіонерові комісійної винагороди, нарахованої на виручку від реалізації товару, і не має права на віднесення сум ПДВ до складу податкового кредиту, нарахованих у звязку з понесенням витрат на перевезення товару, оскільки за умовами договору сума комісійної винагороди становить 15 % від суми всієї виручки від реалізації товару без ПДВ, транспортні витрати не входять у вартість товару, а тому позивач не мав права нараховувати комісійну винагороду на витрати за перевезення товару.

Суд касаційної інстанції вважає за правильне погодитися з позицією судів про правомірне включення позивачем у повному обсязі до податкового кредиту податку на додану вартість, нарахованого у звязку зі сплатою комісійної винагороди комісіонерам за отримані комісійні послуги, з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, умовами договорів комісії визначено, що сума комісійної винагороди, яка повинна бути виплачена комісіонеру, становить 15 % від суми всієї виручки від реалізації товару без ПДВ.

Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»не визначено терміну «виручка від реалізації товару». Відсутній і Закон, що регулює подібні відносини. Тому суд касаційної інстанції, виходячи з вимог ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, якими передбачено застосування судом аналогії права за відсутності закону, що регулює подібні відносини, вважає за правильне визнати обґрунтованим застосування судом апеляційної інстанції до даних відносин з метою зясуванні суті поняття «виручка від реалізації товару»положень ст. 1 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності субєктів малого підприємництва»від 03.07.1998№ 727/98, згідно із якими виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана субєктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

За умовами договору комісіонер забезпечує відшкодування комітентові залізничного тарифу. Тобто, після реалізації комісійного товару комісіонер отримує кошти за перевезення товару від кінцевого покупця та згідно із договорами комісії перераховує їх комітентові (позивачеві) з метою відшкодування понесених витрат по залізничному тарифу.

Отже, вартість перевезення комісійного товару фактично сплачується покупцями при придбанні такого товару, а тому отримані позивачем від комісіонера на розрахунковий рахунок суми коштів як компенсація покупцями транспортних витрат є також виручкою від реалізації товару, яка за своє суттю є доходом, що збільшує економічні вигоди позивача.

Оскільки позивач обраховував суми комісійної винагороди від суми всієї виручки від реалізації товару, в тому числі від суми виручки від реалізації товару у вигляді надходження на розрахунковий рахунок грошових коштів від комісіонера, сплачених покупцями як компенсація залізничних витрат через комісіонера, відсутні підстави для висновку про нарахування комісійної винагороди у завищеному розмірі, що б призвело до безпідставного завищення податкового кредиту на суму податку на додану вартість, сплаченого у звязку з придбанням комісійних послуг.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що актом перевірки зафіксовано порушення позивачем вимог п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 № 168/97-ВР, яке полягало у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту податку на додану вартість в сумі 302333,38 грн., сплаченого (нарахованого) у звязку з придбанням у послуг з комерційного обстеження вагонів.

Відповідно до договорів з ДП «Трансгарант Україна»від 28.04.2006 № 8/12-06 та з ТОВ «Універсалспецбуд МРП»від 02.04.2007 № 67/12-07 дані підприємства (експедитори, оператори-координатори) за завданням позивача (замовника) надали послуги з перевірки придатності вагонів у комерційному відношенні до моменту фактичного навантаження, про що складені відповідні акти виконаних робіт (надання послуг).

Позиція податкового органу полягає у тому, що позивач не має права на податковий кредит за операціями з придбання у ДП «Трансгарант Україна»та ТОВ «Універсалспецбуд МРП»послуг з комерційного обстеження вагонів, оскільки первинні документи: договори та акти виконаних робіт по комерційному обстеженню вагонів не відповідають вимогам ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-ХIV від 16.07.1999, оскільки не містять даних щодо обсягів та змісту наданих послуг, інформацію по фактично понесеним витратам на надання таких послуг, а відтак не можуть підтверджувати фактичне надання послуг та їх зв'язок з господарською діяльністю.

Суд касаційної інстанції вважає за правильне погодитися з позицією судів про правомірне включення позивачем до податкового кредиту податку на додану вартість, сплаченого у звязку з придбанням послуг з комерційного обстеження вагонів.

Як достовірно встановлено судами попередніх інстанцій, більш детальний перелік послуг зі здійснення перевірки придатності вагонів в комерційному відношенні до моменту фактичного навантаження, наданих на виконання договорів транспортного експедирування, визначено у звітах, підписаних посадовими особами позивача та експедиторами, які містять відомості про кількість обстежених вагонів та їх номера.

При цьому судами встановлено, що первинні документи, на які посилається податкова інспекція як на такі, що не мають юридичної сили, відповідають вимогам чинного законодавства, оскільки містять інформацію про послуги, їх вартість, одиницю виміру.

Отже, судами попередніх інстанцій досліджено питання щодо фактичного придбання позивачем послуг, і, за наявності таких доказів, як договори, акти виконаних робіт (послуг), звіти про обстежених вагонів, податкові накладні, платіжні доручення, які підтверджують факт надання таких послуг, достовірно встановлена реальність здійснення господарських операцій, за наслідками яких та на підставі податкових накладних позивачем сформовано податковий кредит із сум сплаченого постачальникам послуг податку на додану вартість.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що актом перевірки зафіксовано порушення позивачем вимог п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 № 168/97-ВР, яке полягало у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту податку на додану вартість в сумі 212000,00 грн., сплаченого (нарахованого) у звязку з придбанням товару (підшипників) на підставі договору поставки від 27.06.2007 №53/07-07 з ТОВ «Спецтеххімпостачання».

Позиція податкового органу полягає у тому, що позивач не має права на податковий кредит за операціями з придбання підшипників, оскільки укладений договір є таким, що суперечить інтересам держави і суспільства, а відтак, в силу вимог ст. 228 Цивільного кодексу України, є нікчемним. Суперечність договору інтересам держави і суспільства податковий орган обґрунтовує не виявленням в ході перевірки підтверджуючих документів щодо руху товару від продавця (постачальника) до перевізника, покупця, а також документів, що підтверджують прийняття та відвантаження товару, не знаходженням підприємства-контрагента за юридичною адресою, а також відсутністю у останнього виробничих потужностей.

Для надання правової оцінки щодо формування платником податку податкового кредиту з такого податку необхідно застосовувати положення Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР (у редакції, чинній на час формування податкового кредиту та заявлення податку на додану вартість до бюджетного відшкодування), якими регламентується порядок визначення податкового кредиту.

За відсутністю законодавчо визначених обставин, які б позбавляли платника податку (покупця) права на формування податкового кредиту, зокрема за відсутністю з боку платника податку порушення приписів п.п. 7.4.5. п. 7.4., 7.5.1 п.7.5 ст. 7 цього Закону при формуванні податкового кредиту, відсутні підстави для висновку про неправомірне формування податкового кредиту.

Актами перевірок та судами попередніх інстанцій не встановлено жодного фактичного порушення позивачем вимог наведених норм законодавства, яке б позбавляло його права на формування податкового кредиту.

Судами попередніх інстанцій досліджено питання щодо реального придбання позивачем товару (підшипників) і, за наявності доказів, які підтверджують реальність здійснення господарських операцій, а саме: видаткових та податкових накладних, паспортів підшипників, актів вхідного контролю підшипника, платіжних доручень, актів списання матеріальних цінностей на виробничі потреби (на реконструкцію обертальної печі), належного відображення придбання та оприбуткування підшипників у бухгалтерському обліку, встановлена реальність здійснення господарських операцій, за наслідками якої та на підставі податкових накладних позивачем сформовано податковий кредит із сум сплаченого податку на додану вартість.

Платник податку на додану вартість (покупець товару) на час здійснення господарської операцій з придбання товару не має обовязку та повноважень здійснювати контроль за дотриманням продавцем, який зареєстрований у встановленому законом порядку як юридична особа та зареєстрований платником податку на додану вартість, а також іншими постачальниками товару у ланцюгу постачання, вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності тощо і в подальшому зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит за можливе порушення такої діяльності вказаними субєктами господарювання.

Порушення контрагентами певних правил здійснення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Податковий орган не довів суду належними та достатніми доказами те, що усі досліджені судами первинні документи, складені за наслідками здійснення спірних господарських операцій, не відповідають дійсності, що укладення договорів не відповідало дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обовязків та те, що договір укладено позивачем з метою безпідставного формування податкового кредиту з податку на додану вартість.

Позиція податкового органу про придбання позивачем обладнання без мети використання його у господарській діяльності встановленими судами обставинами не підтверджується.

Посилання податкового органу на не виявлення в ході перевірки підтверджуючих документів щодо руху товару від продавця (постачальника) до перевізника, покупця, не знаходження підприємства-контрагента за юридичною адресою, а також відсутність у останнього виробничих потужностей, само по собі не може бути підставою для висновків про нікчемність договору через суперечність його інтересам держави і суспільства, оскільки для встановлення факту нікчемності правочину, необхідно довести наявність умислу у сторін при укладенні та вчиненні конкретного правочину щодо настання певних протиправних наслідків. Наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України та відповідають висунутим процесуальним законом критеріям належності, допустимості та достовірності таких доказів.

До того ж, лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними постачальниками з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару у ланцюгу постачання від виконання податкових зобовязань може слугувати підставою для позбавлення його права на податковий кредит.

Щодо посилань податкового органу у касаційній скарзі на скасування судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, податкового повідомлення-рішення в частині застосування штрафних санкцій на суму 981156,59грн., що було наслідком зафіксованого в акті перевірки певного порушення позивачем вимог податкового законодавства, то суд касаційної інстанції вважає за правильне залишити без змін оскаржені судові рішення і в частині, що стосується визначення податкового зобовязання зі штрафних санкцій на суму 981156,59 грн., оскільки це не призвело до неправильного вирішення справи.

При цьому суд касаційної інстанції виходить з такого.

Визначення податковим органом штрафних санкцій за відсутності самостійно донарахованої податковою інспекцією суми податкового зобовязання з основного платежу суперечить вимогам п.п. 17.1.3 п. 17.1 ст. 17 вказаного Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»від 21.12.2000 № 2181-ІІІ (чинного на час виникнення спірних відносин).

Зі змісту п.п. 17.1.3. п. 17.1 ст. 17 вказаного Закону випливає, що:

обовязок щодо сплати штрафу у платника податків виникає виключно за умови самостійного донараховання контролюючим органом суми податкового зобов'язання за підставами, викладеними у підпункті «б»підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, тобто у разі самостійного донарахування податковим органом податкових зобовязань, коли дані документальних перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових деклараціях;

розмір штрафу, який платник податків зобов'язаний сплатити (десять відсотків), законодавцем ставиться в залежність від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але такий розмір не може перевищувати п'ятдесяти відсотків суми недоплати сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

Враховуючи наведене, касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Балаклійському районі Харківської області залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22.12.2009 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2010 без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою про перегляд даної ухвали, поданої через Вищий адміністративний суд України у порядку, встановленому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук

суддіЛ.І. Бившева

Л.В. Ланченко

А.М. Лосєв

О.І. Степашко