Постанова № 19228742, 31.10.2011, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" жовтня 2011 р. Справа № 5023/3250/11

          Колегія суддів у складі: головуючий суддя Гончар Т.В., суддя Білецька А.М. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Цвірі Д.М.

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

ДПІ - не з’явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ДПІ у Московському районі м. Харкова (вх. № 4250Х/3-11) на рішення господарського суду Харківської області від 10.05.11 р. у справі № 5023/3250/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мозаік Технолоджи", м. Київ

до Приватного підприємства "Твіт-Тер", м. Харків

про стягнення коштів

та за зустрічним позовом Приватного підприємства "Твіт-Тер", м. Харків

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мозаік Технолоджи", м. Київ

про визнання договору дійсним

ВСТАНОВИЛА:

В квітні 2011 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Мозаік Технолоджи»звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором № 23 від 01.03.2011 року в сумі 12000,00 грн. з відповідача –Приватного підприємства «Твіт-Тер»в зв’язку з невиконанням останнім умов договору.

Ухвалою господарського суду від 04.05.11р. було порушено провадження по справі та призначено позовну заяву до розгляду на 10.05.11 р. о 15:00 год.

10.05.2011 року позивач надав до канцелярії суду уточнення до позовної заяви, в якому просить суд стягнути Приватного підприємства «Твіт-Тер»на користь позивача заборгованість за тим же договором в сумі 12000,00 грн. та застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину до договору № 23 від 01.03.2011 р., укладеного між позивачем та відповідачем, мотивуючи свої вимоги тим, що вказаний договір є нікчемним у зв’язку з порушенням публічного порядку.

10.05.11 року до господарського суду від ПП «Твіт-Тер»надійшла зустрічна позовна вимога, в якій він просить суд визнати дійсним договір №23 від 01.03.2011 р., укладений між ПП «Твіт-Тер»та ТОВ «Мозаік Технолоджи», посилаючись на те, що в момент вчинення спірного правочину сторонами додержані всі вимоги законодавства України, в договорі зазначені всі суттєві умови договору купівлі-продажу, сторони вчинили дії, спрямовані на виконання договору, але відповідач не визнає цього.

Рішенням господарського суду Харківської області від 10 травня 2011 року у справі № 5023/3250/11 (суддя Тихий П.В.) прийнято заяву про уточнення позову ТОВ “Мозаїк Технолоджи”. Прийнято зустрічний позов ПП “Твіт-Тер” до розгляду. В задоволенні позову ТОВ “Мозаїк Технолоджи” відмовлено повністю. Зустрічний позов ПП “Твіт-Тер” задоволено повністю. Визнано дійсним договір №23 від 01.03.2011 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю “Мозаік Технолоджи” та Приватним підприємством “Твіт-Тер”.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Мозаік Технолоджи” та Приватного підприємства “Твіт-Тер” 85 грн. державного мита та 236 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу.

Державна податкова інспекція Московського району в м. Харкові ( далі ДПІ ) з зазначеним рішенням не погодилась, звернулась до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В обґрунтування скарги апелянт посилається на те, що дані податкової перевірки учасників спірної угоди свідчать про фінансову та господарську неможливість виконання угоди її учасниками, що свідчить про те, що угода була спрямована на безпідставну зміну розміру податкових зобов’язань її учасників. Посиланням на цей висновок апелянт обґрунтовує і свій процесуальний інтерес на подання апеляційної скарги. На підставі викладеного просить суд скасувати рішення господарського суду Харківської області від 10.05.11 у даній справі та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 30.09.2011р. апеляційну скаргу ДПІ було прийнято до провадження, призначено до розгляду та запропоновано позивачу та відповідачу надати на адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу з посиланням на відповідні норми чинного законодавства в обґрунтування своєї позиції по справі та докази на підтвердження своїх заперечень.

Представники позивача, відповідача та апелянта по справі в судове засідання не з’явились, про місце та час вирішення спору були повідомлені належним чином та своєчасно.

Приймаючи до уваги, що судом апеляційної інстанції створено учасникам спору всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи до належного повідомлення про час та місце розгляду справи, однак позивач з відповідачем та апелянт не скористалися своїм правом прийняти участь у вирішенні спору судом апеляційної інстанції, а неявка представників сторін не перешкоджає розгляду апеляційної скарги по суті, колегія суддів вважає за можливе розглядати апеляційну скаргу за відсутності представників сторін по справі і ДПІ за наявними в даній справі матеріалами та документами

Дослідивши матеріали справи, а також доводи, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ДПІ у Московському районі м. Харкова задоволенню не підлягає, а оскаржене рішення підлягає скасуванню в частині задоволення зустрічного позову виходячи з наступного.

В обґрунтування вимог за первісним позовом позивач посилався на те, що при укладенні договору №23 від 01.03.2011р. сторони не досягли згоди за всіма суттєвими умовами договору, взв’язку з чим порушили вимоги законодавства, а отже договір порушує публічний порядок та є нікчемним. Тому просив суд застосувати до правовідносин, які виникли за згаданим договором наслідки недійсності нікчемного правочину на підставі ч.5 ст.216 ЦК України. Також, просив стягнути з відповідача за первісним позовом 12000,00 грн. попередньої оплати, яка була сплачена ним за спірним договором, а товар відповідач на вказану суму не поставив.

Приймаючи оскаржуване рішення по первісному позову суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, з якими закон пов’язує недійсність правочинів, позивачем за первісним позовом, не доведено обставин, з якими закон пов’язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку, також позивачем за первісним позовом до матеріалів справи не надано доказів в підтвердження того, за який товар він сплатив попередню оплату, який товар не був йому поставлений та доказів звернення до відповідача за первісним позовом з вимогою повернення суми попередньої оплати.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що первісні позовні вимоги в частині застосування наслідків недійсності нікчемного правочину до договору №23 від 01.03.2011 р., є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

З такими висновками погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

Колегією суддів в ході розгляду справи встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

01.03.2011 р. між ТОВ «Мозаік Технолоджи»та ПП «Твіт-Тер»був укладений договір №23, за умовами якого постачальник - відповідач за первісним позовом зобов’язується передати у власність покупця –позивача за первісним позовом товари, а покупець зобов’язується прийняти та оплатити товар.

Відповідно до п.1.3. ( а. с. 31) договору при поставці товару асортимент, кількість, ціна та вартість товару узгоджується сторонами шляхом підписання накладних к цьому договору.

На виконання умов договору № 23 від 01.03.2011 р. відповідачем за первісним позовом було поставлено, а позивачем за первісним позовом прийнято товар на загальну суму 3841244,00 грн.

Зазначене підтверджується наявними в матеріалах справи підписаними уповноваженими особами та скріпленими печатками ТОВ «Мозаік Технолоджи»та ПП «Твіт-Тер»видатковими накладними, а саме: №57 від 17.03.2011 р. на суму 356981,00 грн., №53 від 16.03.2011 р. на суму 298195,00 грн., №52 від 16.03.2011 р. на суму 298413,00 грн., №45 від 14.03.2011 р. на суму 311651,00 грн., №40 від 09.03.2011 р. на суму 378491,00 грн., №39 від 09.03.2011 р. на суму 265142,00 грн., №38 від 07.03.2011 р. на суму 457125,00 грн., №36 від 04.03.2011 р. на суму 358914,00 грн., №33 від 03.03.2011 р. на суму 298712,00 грн., №6 від 01.03.2011 р. на суму 241567,00 грн., №5 від 01.03.2011 р. на суму 316241,00 грн., №4 від 01.03.2011 р. на суму 259812,00 грн.

На зазначені у видаткових накладних суми відповідачем за первісним позовом були надані позивачу за первісним позовом податкові накладні: №57 від 17.03.2011 р. на суму 356981,00 грн., №53 від 16.03.2011 р. на суму 298195,00 грн., №52 від 16.03.2011 р. на суму 298413,00 грн., №45 від 14.03.2011 р. на суму 311651,00 грн., №40 від 09.03.2011 р. на суму 378491,00 грн., №39 від 09.03.2011 р. на суму 265142,00 грн., №38 від 07.03.2011 р. на суму 457125,00 грн., №36 від 04.03.2011 р. на суму 358914,00 грн., №33 від 03.03.2011 р. на суму 298712,00 грн., №6 від 01.03.2011 р. на суму 241567,00 грн., №5 від 01.03.2011 р. на суму 316241,00 грн., №4 від 01.03.2011 р. на суму 259812,00 грн.

Як вбачається з матеріалів даної справи, спір виник виключно з договірних правовідносин між позивачем та відповідачем.

Згідно з вимогами п. 1 ст. 626, ст. 627, п.1 ст. 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Згідно з частиною 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до п.1 ст.180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

Частиною 2 ст. 180 ГК України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з ч. 3 ст.180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Частиною 2 статті 180 ГК України, також передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з ч. З ст.180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій та повинні бути складені під час здійснення цієї операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

В ст. 1 цього Закону встановлено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Кожною стороною (підприємством), що брала участь у здійсненні господарської операції, мають бути отримані первинні документи для записів у регістрах бухгалтерського обліку, інформація в яких ідентично засвідчує зміст господарської операції. Первинні документи складаються на бланках типових форм, затверджених Міністерством статистики України, а також на бланках спеціалізованих форм, затверджених міністерствами і відомствами України.

П. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом міністерства фінансів України N 88 від 24.05.95 р. передбачено, що первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

З урахуванням вказаного, а також відповідних положень Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" обставини щодо передачі товару саме в рамках зазначеного договору повинні засвідчувати виключно первинні документи, складені в порядку, визначеному цим законом.

Надані сторонами по даній справі в якості доказів виконання умов спірного договору видаткові накладні (поставка), згідно ст.ст. 32-34 ГПК України, відповідних положень Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку можуть вважатися належними доказами зазначених обставин, оскільки складені відповідно до вимог закону, засвідчують певну бухгалтерську операцію, містять підписи та печатки сторін.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочинну передбачені статтею 203 ЦК України, а саме :

1. Зміст правочинну не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2.          Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3.          Волевиявлення учасника правочинну має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4.          Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5.          Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, ст. 203 цього Кодексу.

Як свідчать матеріали справи та вірно встановлено судом першої інстанції позивач і відповідач, як юридичні особи, мають цивільну право- та дієздатність; договір був підписаний сторонами в силу вільного волевиявлення учасників договору, відповідно до статті 627 ЦК України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов договору, договір сторонами виконувався згідно з його умовами.

Між тим матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, з якими закон пов’язує недійсність правочинів, зокрема: невідповідності змісту правочину вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутності право- дієздатності сторін правочину; відсутності свободи волевиявлення учасників правочину та невідповідністі волевиявлення їх внутрішній волі; не спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; дійсність договору позивачем за первісним позовом, всупереч вимог ст.4-3, 33, 44 ГПК України, не спростована.

Надані відповідачем за первісним позовом в обґрунтування зустрічного позову письмові докази свідчать про те, що спільні дії позивача за первісним позовом та відповідача за первісним позовом при укладенні та виконанні договору № 23 від 01.03.2011 р. були направленні на набуття тих прав та обов’язків, які випливають саме з цього договору. Таким чином, правочини у вигляді договору № 23 від 01.03.2011 р., укладеного між ТОВ «Мозаік Технолоджи»та ПП «Твіт-Тер», спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Господарський суд при винесенні оскаржуваного рішення правомірно виходив з того, що спірний договір укладено згідно з вимогами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, підписаними уповноваженими представниками юридичних осіб. Первинні документи, надані сторонами в якості доказу виконання умов зазначеного договору, оформлені сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про податок на додану вартість", Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Положення Міністерства Фінансів України "Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку".

Разом з іншим, виходячи з приписів абзацу 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Абзацом 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України, визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»визначений перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України): правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Як вірно зазначив суд першої інстанції, стаття 215 ЦК України розрізняє поняття нікчемні та оспорювані правочини. Відмінність оспорюваних правочинів від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов’язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою стороною у судовому порядку, тобто в такому разі існує виключно судовий порядок (спеціальні правила) визнання правочину недійсним.

Згідно ст. 204 ЦК України - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Приписами закону, які прямо передбачають нікчемність правочину, є приписи, які містяться: у ч. 1 ст. 219 ЦК України, відповідно з якою у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним; у ч. 1 ст. 220 ЦК України, відповідно з якою у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним; у абзаці 1 ч. 2 ст. 221 ЦК України, відповідно з якою у разі відсутності схвалення правочину, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності батьками (усиновлювачами) малолітньої особи або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном, цей правочин є нікчемним; тощо.

Однак як свідчать матеріали справи, позивачем за первісним позовом, всупереч вимогам ст.ст.4-3, 33, 34 ГПК України, не доведено обставин, з якими закон пов’язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку –спрямованості правочину на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, та, відповідно, вини відповідача за первісним позовом.

Аналізуючи норми права та обставини справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що договір №23 від 01.03.2011 р., укладений між ТОВ «Мозаік Технолоджи»та ПП «Твіт-Тер», не віднесений законом до нікчемних.

Господарський кодекс України в ст. 207 передбачає, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідома суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Наслідки визнання господарського зобов’язання недійсним застосовуються після визнання правочину недійсним відповідно до статті 208 ГК України.

Як вбачається з матеріалів справи сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину додержані всі необхідні вимоги чинного законодавства України, договір підписаний двома сторонами, в ньому зазначені всі необхідні умови, що характерні договору купівлі-продажу. Крім того, сторони вчинили дії, спрямовані на виконання спірного договору.

Надані відповідачем за первісним позовом в обґрунтування зустрічного позову письмові докази свідчать про те, що спільні дії позивача за первісним позовом та відповідача за первісним позовом при укладенні та виконанні договору №23 від 01.03.2011 р. були направленні на набуття тих прав та обов’язків, які випливають саме з цього договору. Таким чином, правочини у вигляді договору №23 від 01.03.2011 р., спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За таких обставин прийняте у даній справі рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину до договору №23 від 01.03.2011 р., є законним та обґрунтованим, в зв’язку з чим оскаржуване рішення в даній частині підлягає залишенню без змін.

Крім іншого позивач за первісним позовом, звертаючись із позовом, також просив стягнути з відповідача за первісним позовом на його користь попередню оплату за договором №23 від 01.03.2011 р. в сумі 12000,00 грн., посилаючись на ту обставину, що ним була здійснена попередня оплата за вказаним договором, але товар не був поставлений відповідачем.

Відповідно до ч.1, 2 ст.693 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Позивачем за первісним позовом до матеріалів справи не надано доказів в підтвердження оплати 12000,00грн., того за який товар він сплатив попередню оплату, який саме товар не був йому поставлений відповідачем за первісним позовом, а також звернення позивача за первісним позовом до відповідача за первісним позовом з вимогою повернення суми попередньої оплати.

Натомість, матеріалами справи підтверджується виконання зобов’язань за договором №23 від 01.03.2011 р. з боку відповідача за первісним позовом.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача за первісним позовом 12000,00 грн. попередньої оплати за договором №23 від 01.03.2011 р., не підлягають задоволенню.

Проте, господарський суд при винесенні оскаржуваного рішення безпідставно та необґрунтовано дійшов висновку стосовно можливості задоволення зустрічного позову про визнання договору №23 від 01.03.2011 р., дійсним.

Відповідно до приписів ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

З аналізу зустрічної позовної заяви ПП “Твіт-Тер” вбачається, що вона не містить зазначення, яке саме право позивача за зустрічним позовом порушене, не визнається або оспорюється. Аналогічним чином в заяві відсутнє посилання на можливість спричинення шкоди охоронюваним законом інтересам позивача за зустрічним позовом.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, колегія суддів не вбачає порушень будь-яких цивільних прав суб’єкта звернення з позовом, або необхідності захисту його інтересів.

Так, під цивільним правом слід розуміти юридичну можливість визначеного суб'єкта впливати на конкретне благо (майнове чи немайнове).

Цивільне право суб’єкта завжди є правом на певну цінність - матеріальну або духовну, що вирізняє таку юридичну можливість від правоздатності особи як абстрактної можливості бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки.

Зміст цивільного права зазвичай становлять три юридичні можливості (правомочності): а) можливість вести себе певним чином (право "на власні дії"); б) можливість вимагати певної поведінки від інших (право "на чужі дії"); в) можливість захисту порушеного права в юриcдикційному порядку (в судовому порядку, шляхом звернення до державних органів, третейського суду тощо).

Оскільки відповідно до правової позиції позивача за зустрічним позовом угода виконана в повному обсязі; права третіх осіб угодою не порушені; угода є законною та легальною, твердження позивача за зустрічним позовом про порушення його права є безпідставним.

В цій частині колегія суддів також вважає необхідним підкреслити, що факт оспорювання угоди позивачем за первісним позовом не створює підстав для отримання судового захисту, оскільки захист є похідним від виду порушення права і має відповідати меті його поновлення, а в даному випадку позивачем за зустрічним позовом не наведено конкретного права, якому може бути спричинена шкода внаслідок невизнання дійсності угоди позивачем за первісним позовом.

Визначення охоронюваного законом інтересу міститься в Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі N 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 ЦПК України 1963 р., зокрема, тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес". В цьому Рішенні КСУ визначив, що "поняття "охоронюваний законом інтерес", яке вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам".

Виходячи з цього визначення, колегія суддів дійшла висновку, що у спірних правовідносинах відсутній охоронюваний законом інтерес ТОВ " ПП “Твіт-Тер”, який підлягає судовому захисту.

Окрім викладеного, колегія суддів зробила правовий аналіз можливості отримання позивачем за зустрічним позовом обраного ним способу захисту у вигляді визнання угоди дійсною.

Очевидно, що даний спосіб не є передбаченим законом захистом в порядку ч.2 ст. 220 ЦК України, тому даний спосіб захисту колегія суддів вважає таким, що ґрунтується на приписах ч.2 ст. 16 ЦК України - суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Оцінюючи матеріальні підстави до задоволення такої вимоги, колегія суддів зазначає, що обраний спосіб захисту не призводить до зміни правового стану сторін, тобто є нікчемним.

Колегія суддів вважає, виходячи з положень ч.1 ст.16 ЦК України, що право на судовий захист виникає у особи у разі порушення цивільного права чи інтересу і такий захист повинний бути конкретний, тобто застосовується такий спосіб захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, потерпіла особа не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той засіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.

Так, статтею 204 ЦК України закріплена презумпція правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір №23 від 01.03.2011 р.,. на день вирішення спору не визнаний недійсним.

За таких умов надання захисту є неможливим, оскільки неможливо поновити право, яке не порушене. Аналогічним чином не вбачається підстав для захисту цивільного інтересу.

Викладене свідчить про те, що право або охоронювані інтереси позивача за зустрічним позовом не порушені, а обраний ним спосіб захисту не може призвести до зміни правового стану сторін, в силу чого колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав до задоволення позовних вимог.

Також колегія суддів не знаходить підстав і для задоволення вимог апеляційної скарги ДПІ.

Так, з апеляційної скарги вбачається, що, на думку заявника скарги, обидві сторони спору діяли з протиправною метою штучного створення документообігу з метою імітації господарських операцій, що дають право на формування сум податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування.

Саме цим посиланням ДПІ обґрунтовує власний процесуальний інтерес на подання апеляційної скарги.

Між тим, відповідно до приписів ст. 91 ГПК України право на апеляційне оскарження є похідним від вирішення судом у рішенні питання про права та обов’язки апелянта.

З матеріалів справи вбачається наявність інтересу ДПІ до спірної угоди, однак не вбачається впливу оскарженого рішення на права та обов’язки даної державної установи.

Так, в межах виконання своїх функцій як фіскального органу держави, ДПІ не позбавлена права самостійно кваліфікувати спірний правочин як нікчемний і відповідним чином визначити обсяги податкових зобов’язань учасників даних правочинів та застосувати заходи фіскального примусу до учасників правовідносин.

Прийняте місцевим господарським судом рішення жодним чином не перешкоджає в здійсненні зазначених дій, оскільки не містить адресованих ДПІ приписів.

З огляду на зазначені обставини, колегія суддів вважає за необхідне в задоволенні апеляційної скарги ДПІ відмовити.

Вирішуючи питання перегляду рішення місцевого господарського суду, колегія суддів керується приписами ч. 2 ст. 101 ГПК України, відповідно до яких апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі.

За таких умов колегія суддів скористалась наданим законом процесуальним правом перегляду рішення суду першої інстанції та дійшла висновку про скасування рішення в частині визнання дійсним договору № 23 від 01.03.2011 року в зв’язку з невірним застосуванням норм матеріального права та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, ст. 101, п.2 ч.1 ст. 103, п. 4 ч.1 ст. 104, ст.105 ГПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ДПІ у Московському районі м. Харкова залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 10.05.11 у справі № 5023/3250/11 скасувати в частині задоволення зустрічного позову та прийняти в цій частині нове рішення, яким в задоволенні зустрічного позову ПП “Твіт –Тер” до ТОВ «Мозаік Технолоджи» про визнання угоди дійсною відмовити в повному обсязі

В іншій частині рішення господарського суду Харківської області від 10.05.11 у справі № 5023/3250/11 залишити без змін.

Головуючий суддя Гончар Т.В.

Суддя Білецька А.М.

Суддя Слободін М.М.

Повний текст постанови підписано 28.10.2011р.