Постанова № 19048996, 31.10.2011, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" жовтня 2011 р. Справа № 5019/1279/11

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Коломис В.В.

суддів Огороднік К.М. суддів Тимошенко О.М. при секретарі судового засідання Кульчин Л.В.

розглянувши апеляційні скарги позивача суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 та відповідача публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" на рішення господарського суду Рівненської області від 12.08.11 р.

у справі № 5019/1279/11 (суддя Мамченко Ю. А. )

позивач суб'єкт підприємницької діяльності фізична особа-підприємець ОСОБА_3

відповідач публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" в особі Рівненської філії ПАТ КБ "Приватбанк"

про відшкодування збитків, завданих невчасним поверненням грошових коштів

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 (дов.б/н від 24.09.09 р.)

відповідача - ОСОБА_2(дов.№ 5468 від 03.11.09 р.)

В судовому засіданні з 17.10.2011 р. по 31.10.2011 р. оголошувалась перерва.

Судом розяснено представникам сторін права та обовязки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області від 12.08.2011 року у справі №5019/1279/11 з врахуванням ухвал про виправлення описок від 12.08.2011 року (а.с.100,101) та додаткового рішення від 12.08.2011 року (а.с.130) позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" в особі Рівненської філії ПАТ КБ "Приватбанк" про відшкодування збитків, завданих невчасним поверненням грошових коштів задоволено частково. Присуджено до стягнення з публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" в особі Рівненської філії ПАТ КБ "Приватбанк" на користь приватного підприємця ОСОБА_3 24370,83 грн. пені, 13928,51 грн. інфляційних втрат, 3559,64 грн. трьох відсотків річних, 23,60 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, 1000,00 грн. витрат на оплату послуг адвоката. Присуджено до стягнення з публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" в особі Рівненської філії ПАТ КБ "Приватбанк" в доход Державного бюджету України 418,58 грн. витрат на оплату державного мита. В задоволенні позовних вимог в частині стягнення 165150,15 грн. упущеної вигоди, 16637,42 грн. відсотків річних, 47521,02 грн. інфляційних нарахувань та 135774,79 грн. пені відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, позивач та відповідач звернулися до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просять скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення.

При цьому, позивач (скаржник 1) в апеляційній скарзі просить задоволити його позов в повному обсязі, а відповідач (скаржник 2) - відмовити в задоволенні позовних вимог.

Позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_3 в поданій апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване ним рішення було прийняте місцевим господарським судом внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, а висновки суду в частині незадоволених вимог не відповідають дійсним обставинам справи.

Як зазначає скаржник 1, подане ним клопотання про уточнення позовних вимог від 14.08.2011 року за своєю суттю є заявою по зменшення позовних вимог, а не збільшення, як зазначив суд. При цьому, зменшення в першу чергу пов'язане з часом до якого проводилося нарахування відсотків, пені. При зверненні до суду було помилково зазначено, що банк виконав зобов'язання лише 10.05.2011 року в той час, коли зобов'язання було виконано уже 29.04.2011 року, тобто при зверненні до суду безпідставно просили стягнути пеню, упущену вигоду та інше за зайвих 11 днів прострочки.

Скаржник 1 звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що внаслідок неповного з'ясування обставин місцевий господарський суд дійшов до помилкового висновку про те, що відповідальність за помилковий переказ з рахунку неналежного відповідача є договірною, а її розмір, передбачений Договором банківського рахунку №RO2МС8 від 30.11.2006 року, однак зазначене, на думку скаржника 1, це не відповідає дійсності, оскільки для огляду в судовому засіданні 04.08.2011 року надавався оригінал Договору банківського рахунку №НОМЕР_2 від 30.11.2006 року, укладеного сторонами, згідно п.5.6 якого з моменту підписання останнього Договір банківського рахунку № RO2МС8 від 30.11.2006 року є нечинним. Зважаючи на те, що на момент звернення до суду був чинним Договір банківського рахунку №НОМЕР_2 від 30.11.2006 року, що регулював відносини між сторонами, а цей договір не встановлював іншої відповідальності, суду необхідно було керуватися нормою Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”. Таким чином, місцевий господарський суд в частині визначення розміру пені безпідставно здійснив розрахунок за ставкою 0,01% річних замість 24% річних.

На думку скаржника 1, в частині визначення розміру інфляційних втрат та трьох відсотків річних місцевий господарський суд правильно застосувавши норму матеріального права, якою необхідно керуватись, проте невірно встановив час протягом, якого відбулося прострочення боржника. Обрахунок інфляційних витрат та трьох відсотків річних було проведено судом починаючи з 13.10.2010 року, тобто з часу набранням законної сили рішенням суду у справі №14/2, яким було встановлено факт безпідставного списання коштів, однак з таким обрахунком скаржник 1 не погоджується, оскільки прострочення відбулося фактично з моменту безпідставного списання коштів, саме про це говорить норма, що застосована судом при вирішення справи. На думку скаржника 1, рішенням у справі №14/2 було лише підтверджено факт безпідставного списання коштів, а прострочення виникло уже з моменту безпідставного його списання.

Не погоджується скаржник 1 і з висновком місцевого господарського суду в частині відмови в стягненні 165150,15 грн. упущеної вигоди, оскільки останній, на думку апелянта, не зясував правову природу Договору № SAMDN04000017053251 від 02.12.2008 р. “Про вклад “Підприємницький”, так як цей договір був нічим іншим, як доказом бажання позивача на отримання доходу шляхом розміщення вільних коштів на депозитному рахунку. З огляду на вищезазначений договір, позивач вважає, що ним вживались заходи для одержання доходу. На думку скаржника 1, за звичайних умов, тобто відкриття та дійсне обслуговування банком депозитного рахунку, позивач отримав би дохід, однак зважаючи на наявність збитків, спрямованість дій працівників банку на їх завдання, не усвідомлення позивачем того, що його вводять в оману - мають місце збитки у вигляді упущеної вигоди, які відповідно до чинного в Україні законодавства підлягають стягненню з винної особи.

Скаржник 1 вважає, що місцевим господарським судом не було прийнято рішення відносно його витрат на аудиторське дослідження в сумі 1400,00 грн. та витрат на послуги нотаріуса в сумі 140,00 грн., які, на його думку, підтверджені належними доказами, а рішення суду в частині визначення розміру витрат на послуги адвоката, на думку скаржника 1, не відповідає вимогам закону.

Крім того, скаржник 1 зазначає, що Договір № SAMDN04000017053251 від 02.12.2008 р. “Про вклад “Підприємницький” відсутній в матеріалах справи та не досліджувався місцевим господарським судом, відтак вважає необхідним дослідження останнього судом апеляційної інстанції для спростування недостовірних відомостей (розділ 5 “Відповідальність сторін” Договору банківського рахунку №R02МС8 від 30.11.2006 року).

Безпосередньо в судовому засіданні представник скаржника 1 повністю підтримав вимоги, викладені в апеляційній скарзі та просить задоволити останню.

Скаржник 2 - публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" вважає, що оскаржуване ним рішення є незаконним, оскільки винесене місцевим господарським судом при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, за недоведеністю обставин, що мають значення для справи та з невідповідністю висновків, викладених у рішенні, обставинам справи.

На думку скаржника 2, судом першої інстанції при розгляді справи було проігноровано доводи банку, щодо пропуску строку позовної давності позивачем, яким не було надано жодних доказів пропуску останнього з поважних підстав, тоді як ст.33 ГПК України чітко передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Безпосередньо в судовому засіданні представник скаржника 2 повністю підтримав вимоги, викладені в апеляційній скарзі та просить задоволити останню.

Розпорядженням голови Рівненського апеляційного господарського суду від 17.10.2011 року внесено зміни до складу колегії суддів, окрім заміни головуючого судді. Відповідно до вказаного розпорядження, у справі № 5019/1279/11 визначено колегію суддів у складі: головуюча суддя Коломис В.В., суддя Огороднік К.М., суддя Тимошенко О.М.

Враховуючи викладене, справа № 5019/1279/11 розглянута у складі колегії суддів: головуючої судді Коломис В.В., судді Огородніка К.М., судді Тимошенка О.М.

Розглянувши матеріали справи, апеляційні скарги та оцінивши докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 та публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Рівненської області від 12.08.2011 року у справі № 5019/1279/11 - без змін, виходячи з наступного.

Проаналізувавши матеріали справи та наявні у ній докази, колегією встановлено, що позивачем при зверненні до господарського суду Рівненської області були заявлені вимоги про стягнення з відповідача 242579,64 грн. пені за порушення вимог Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” за період з 30.10.2007 року по 10.05.2011 року (включно), 101074,82 грн. упущеної вигоди, 20197,06 грн. відсотків річних, 61449,53 грн. інфляційних нарахувань, витрат на правову допомогу.

Як вбачається з матеріалів справи, в процесі розгляду останньої 04.08.2011 року позивачем було подано клопотання про уточнення позовних вимог (а.с.63-66), яке за своєю суттю є заявою про зменшення розміру позовних вимог (ухвала про виправлення описки від 12.08.2011 р., а.с.101), відповідно до якого позивач просив стягнути з відповідача 160145,62 грн. пені за порушення вимог Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” за період з 30.10.2007 року по 29.04.05.2011 року (включно), 165150,15 грн. упущеної вигоди, 20000,29 грн. відсотків річних, 61449,53 грн. інфляційних нарахувань, 10000,00 грн. витрат на правову допомогу. При цьому, вищезазначена заява позивача про зменшення розміру позовних вимог була правомірно прийнята місцевим господарським судом до розгляду.

У відзиві на позовну заяву (а.с.45-46) відповідач заперечував проти поданого позивачем позову з підстав пропуску останнім строку позовної давності для стягнення неустойки, втрат від інфляції та річних та з підстав порушення позивачем приписів ст.232 ГК України, відповідно до якої неустойка має бути розрахована тільки за шість місяців. При цьому, позовні вимоги в частині стягнення упущеної вигоди відповідач вважав безпідставними, оскільки останні позивачем не доведені.

При задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені частково місцевим господарським судом, як вбачається, були проаналізовані та застосовані наступні норми матеріального права: ст.ст.1066, 1073 ЦК України, ч.2. п.32.3.2 ст.32 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", 2.36, 2.38 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою НБУ від 21.01.2004 №22, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за №377/8976.

Судом першої інстанції було досліджено рішення господарського суду Рівненської області від 25.08.2010 року у справі №14/2 (а.с.7-9), відповідно до якого було задоволено позовні вимоги підприємця ОСОБА_3 до Закритого акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” в особі Рівненської філії ЗАТ КБ “ПриватБанк” та присуджено до стягнення з останнього 217633,00 грн. збитків, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236,00 грн., 10881,00 грн. витрат на оплату послуг адвоката. Зазначеним вище рішенням, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.10.2010 року в частині стягнення з відповідача 217633,00 грн. збитків безпідставно списаних відповідачем коштів з рахунку позивача протягом 2007-2008 років було встановлено факт неправомірності дій відповідача в цій частині, починаючи з 30.10.2007 року.

Таким чином, місцевим господарським судом було вірно відмічено те, що відповідно до положень ч.4 ст.85, ч.3 ст.105 ГПК України рішення господарського суду Рівненської області від 25.08.2010 року у справі №14/2 набрало законної сили 13.10.2010 року, а факти встановленні в ньому відповідно до ст.35 ГПК України не потрібно доводити знову при вирішенні спору між тими ж сторонами.

Крім того, судом першої інстанції було досліджено наявний в матеріалах справи договір банківського рахунку №RO2МС8 від 30.11.2006 року (далі - договір, а.с.90-92), зокрема його п.5.1. розділу 5 Відповідальність сторін, яким передбачено, що банк сплачує клієнту пеню у розмірі 0,01% від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, але не більше 0,1% від суми переказу, оскільки виходячи з норм цього пункту на думку відповідача пеня повинна нараховуватися за ставкою вказаною в цьому договорі.

Відповідно до положень ч.2. п.32.3.2 ст.32 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" банк, що списав кошти з рахунка платника без законних підстав, має сплатити платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день починаючи від дня переказу до дня повернення суми переказу на рахунок платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

З дослідженого місцевим господарським судом п.5.3. вищезазначеного договору вбачається, що у ньому встановлено іншу, ніж зазначена в Законі України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, відповідальність у разі безпідставного або помилкового переказу грошей з рахунку Клієнта.

Досліджуючи правову природу неустойки визначену в нормах матеріального права, зокрема, в ст.ст.230-232 ГК України та ст.ст.549-551 ЦК України, місцевий господарський суд вірно відмітив, що остання характеризується, перш за все, фактом спричинення збитків (порушення зобов'язання) та періодом, протягом якого це порушення тривало.

Відповідно до ст.232 ГК України, позивач має право нарахувати неустойку за перші шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором. При цьому, Законом України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” безпосередньо встановлено право позивача на стягнення неустойки (штрафу, пені) - за кожен день, починаючи від дня переказу до дня повернення суми переказу на рахунок платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

Оскільки безпідставність списання коштів з рахунків позивача була встановлена рішенням господарського суду Рівненської області від 25.08.2010 року у справі №14/2,відтак місцевий господарський суд прийшов до вірного висновку про те, що строк позовної давності необхідно відраховувати з моменту набрання останнім законної сили, тобто з 13.10.2010 року, а так як позивач звернувся до суду з позовом в червні 2011 року, то річний строк позовної давності останнім пропущено не було.

Місцевим господарським судом вірно досліджено, що датою фактичної повної оплати боргу відповідачем позивачу є 29.04.2011 року, що підтверджується випискою по поточному рахунку №НОМЕР_1 від 29.04.2011 року (а.с.47).

Зазначене спростовує доводи скаржника 2, викладені в апеляційній скарзі.

Щодо посилання відповідача на порушення позивачем правил ч.6 ст.232 ГК України при здійсненні розрахунку неустойки - пропущення терміну давності, місцевим господарським судом було зазначено наступне.

Відповідно до ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Суд апеляційної інстанції погоджується з місцевим господарським судом відносно того, що відповідачем не доведено, що умовами договору банківського рахунку №RO2МС8 від 30.11.2006 року встановлений інший, ніж передбачено Законом України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” термін, протягом якого нараховується пеня за переказ з рахунка платника суми без законних підстав, відтак, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що період, за який має бути нарахована неустойка, слід визначати у відповідності до вимог пункт 32.3 зазначеного вище Закону, як спеціальної норми права, що регулює правовідносини клієнта (позивача) і банка (відповідача) у разі порушення банком (відповідачем) правил здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнта.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Як вбачається, позивачем було заявлено про стягнення пені в сумі 160145,62 грн. за період з 30.10.2007 року - дати списання відповідачем коштів з рахунка позивача без законних підстав по 29.04.2011 включно. При цьому, розрахунок пені був здійснений останнім виходячи з подвійної ставки за короткостроковим кредитом, натомість, як встановлено місцевим господарським судом, вказаний розрахунок слід здійснювати виходячи з розміру пені - 0,01% від суми переказу за кожен день, починаючи від дня помилкового переказу (п.5.3.договору).

Таким чином, суд апеляційної інстанції не може не погодитись з місцевим господарським судом, відповідно зі здійсненим розрахунком якого за період з 30.10.2007 року по 29.04.2011 року пеня в розмірі 0,01% від суми переказу за кожен день, починаючи від дня помилкового переказу на суму помилкового переказу становить 24370,83 грн.

Крім того, колегією Рівненського апеляційного господарського суду було досліджено, що провівши ретельний аналіз наявних в матеріалах справи доказів, оцінюючи їх в сукупності, місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення в частині позовної вимоги про стягнення з відповідача упущеної вигоди в розмірі 165150,15 грн. було застосовано наступні норми матеріального права: ч.4 ст.623 Цивільного кодексу України, ст.224, ч.1 ст.225 Господарського кодексу України та з огляду на вищевикладене зроблено вірний висновок про те, що позов в цій частині задоволенню не підлягає.

При цьому, як вбачається, в обґрунтування заявлених вищезазначених вимог позивачем було надано договір №SAMDN04000017053251 від 02.12.2008 року “Про вклад “Підприємницький” (далі - договір вкладу, а.с.67-70), який був укладений між позивачем (за договором Клієнт) та відповідачем (за договором Банк).

Як досліджено місцевим господарським судом, відповідно до п.1.1. договору вкладу предметом останнього є внесення Клієнтом та прийняття Банком тимчасово вільних коштів у сумі і на строк, що зазначені у пункті 1.3 договору, із зобовязанням виплачувати Клієнту суму вкладу та проценти на умовах та в порядку, встановлених цим договором, а також відкриття Банком карткового рахунку.

Відповідно до пункту 1.3. договору вкладу Клієнт передає Банку грошові кошти у сумі 110000 грн. у вклад, на строк 3 місяці по 02.03.2009 року. Процентна ставка по вкладу становить 24,75% річних.

При цьому, як вірно відмічено місцевим господарським судом, в п.4.11 договору вкладу зазначено, що виплата частини вкладу та прийом додаткових внесків до вкладу не проводиться, з огляду на що місцевий господарський суд прийшов до вірного висновку про те, що у позивача не було можливості збільшувати розмір вкладу.

Відтак, з огляду на вищевикладене, місцевий господарський суд вірно зазначив, що позивачем не доведено, що він мав намір і реальну можливість розмістити за вказаним договором грошові кошти, які своєчасно не були повернуті відповідачем, а також не доведений той факт, що неможливість здійснення такого розміщення відбулася саме через невиконання останнім своїх зобовязань.

Враховуючи приписи ч.1 ст.32, ст.33 ГПК України, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про те, що процес доказування не може ґрунтуватися на припущеннях наявності чи відсутності певних обставин, за яких можливе отримання доходу в сумі 165150,15 грн. та правомірно відмовив в задоволенні вимог про стягнення 165150,15 грн. в якості компенсації завданих збитків у вигляді упущеної вигоди за їх недоведеністю.

Стосовно нарахованих позивачем на підставі положень ч.2 ст.625 ЦК України індексу інфляції в сумі 61449,53 грн. та трьох відсотків річних в сумі 20000,29 грн., місцевим господарським судом при винесенні рішення в цій частині було враховано наступне.

Відповідно до ч 2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною 2 пункту 32.3.2 статті 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" встановлено, що у разі переказу з рахунка платника без законних підстав, за ініціативою неналежного стягувача, з порушенням умов доручення платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших помилок банку повернення платнику цієї суми здійснюється у встановленому законом судовому порядку.

З огляду на вищевикладене, місцевим господарським судом було зроблено вірний висновок про те, що строк виконання грошового зобовязання щодо повернення платнику списаних без законних підстав грошових коштів наступив з моменту набрання законної сили рішенням господарського суду Рівненської області №14/2, тобто з 13.10.2010 року.

При цьому, як вбачається, позивачем були здійснені нарахування інфляції у розмірі 61449,53 грн. та трьох відсотків річних - 20000,29 грн. на суму прострочення виконання грошового зобовязання за період з 30.10.2007 року по 29.04.2011 року. Однак, як вірно відмічено судом першої інстанції, такий розрахунок у відповідності до вимог чинного законодавства слід здійснювати за період з 13.10.2010 року по 29.04.2011 року. Відтак, згідно із здійсненим судом розрахунком на суму простроченого грошового зобовязання за вищезазначений період індекс інфляції становить 13928,51 грн., а три відсотки річних - 3559,64 грн., які відповідно до рішення місцевого господарського суду були присуджені останнім до стягнення.

Судом апеляційної інстанції досліджено та перевірено, що задовільняючи судові витрати, понесені позивачем при зверненні з позовом до суду, місцевим господарським судом, як вбачається, були враховані приписи ст.ст.44, 45, 49 ГПК України та досліджено надані позивачем в обгрунтування понесення останніх докази, зокрема: договір про надання адвокатських послуг від 25.03.2011 року, укладений між позивачем та представником позивача адвокатом ОСОБА_1 (а.с.86), акт наданих послуг від 16.06.2011 року (а.с.87), копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №779 від 25.03.2011 року (а.с.89), копію розрахункової квитанції АРАГ РК-1 013602 від 16.06.2011року про сплату адвокату гонорару в сумі 10000,00 грн.(а.с.88) та з огляду на вищевикладене, враховуючи, що позовні вимоги задоволені частково, зроблено вірний висновок про те, що витрати на оплату послуг адвоката та інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають стягненню з відповідача пропорційно сумі задоволених позовних вимог.

При цьому, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що оскільки позивач відповідно до ч.37 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»звільнений від сплати державного мита, то відповідно до ч.3 ст.49 ГПК України останнє згідно винесеного місцевим господарським судом рішення, стягнуто з відповідача в доход Державного бюджету України пропорційно розміру задоволених вимог, оскільки відповідач не звільнений від його сплати.

Стосовно тверджень скаржника 1 (позивача) відносно того, що місцевим господарським судом не було прийнято рішення щодо його витрат на аудиторське дослідження в сумі 1400,00 грн. та витрат на послуги нотаріуса в сумі 140,00 грн., які, на його думку, підтверджені належними доказами, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Як зазначено у п.1 розяснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу УІ Господарського процесуального кодексу України», відповідно до розділу УІ ГПК України судовими витратами є повязані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, повязаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічного забезпечення судового процесу та інших витрат, повязаних з розглядом справи. При цьому, до інших витрат у розумінні статті 44 ГПК України відносяться, зокрема, суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (ст.30 ГПК України).

Таким чином, оскільки аудиторське дослідження, здійнене на замовлення позивача, не було призначене господарським судом, а витрати на послуги нотаріуса не відносяться до інших витрат у розумінні статті 44 ГПК України, то місцевим господарським судом правомірно, на думку суду апеляційної інстанції, останні не були присуджені до стягнення.

Скаржник 1 в поданій апеляційній скарзі зазначає, що внаслідок неповного з'ясування обставин місцевим господарським судом, який дійшов до помилкового висновку про те, що відповідальність за помилковий переказ з рахунку неналежного відповідача є договірною, а її розмір, передбачений Договором банківського рахунку №RO2МС8 від 30.11.2006 року, а це на думку скаржника 1, не відповідає дійсності, оскільки для огляду в судовому засіданні 04.08.2011 року надавався оригінал Договору банківського рахунку №НОМЕР_2 від 30.11.2006 року, укладений сторонами, згідно п.5.6 якого з моменту підписання останнього Договір банківського рахунку № RO2МС8 від 30.11.2006 року є нечинним. Зважаючи на те, що на момент звернення до суду був чинним Договір банківського рахунку №НОМЕР_2 від 30.11.2006 року, що регулював відносини між сторонами, а цей договір не встановлював іншої відповідальності, суду необхідно було керуватися нормою Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”. Таким чином, місцевий господарський суд, на думку скаржника 1, в частині визначення розміру пені безпідставно здійснив розрахунок за ставкою 0,01% річних замість 24% річних.

Стосовно зазначених вище тверджень скаржника 1, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що ці твердження не заслуговують на увагу, оскільки те, що для огляду в судовому засіданні 04.08.2011 року надавався оригінал Договору банківського рахунку №НОМЕР_2 від 30.11.2006 року нічим не підтверджено. В протоколі судового засідання від 04.08.2011 р. у даній справі (а.с.72) не зазначено, що вищезазначений оригінал договору надавався позивачем для огляду та був оглянутий судом. При цьому, ні оригінал, ні копія вищезазначеного договору до винесення рішення у даній справі не були подані сторонами в якості письмових доказів в розумінні ст.36 ГПК України, тоді як відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

При цьому, нечитабельна копія Договору банківського рахунку №НОМЕР_2 від 30.11.2006 року (а.с.113) була надіслана скаржником 1 (позивачем) як додаток до поданої останнім апеляційної скарги на підтвердження доводів і обгрунтувань, викладених в останній, однак вищезазначений договір не може бути прийнятий судом апеляційної інстанції в якості доказу у даній справі, оскільки заявником апеляційної скарги не було обгрунтовано неможливості його подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, як того вимагають приписи ч.1 ст. 101 ГПК України.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання скаржників, викладені в апеляційних скаргах, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору. Скаржники, в порушення вимог ст.ст. 33,34 ГПК України, не довели тих обставин, на які вони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень.

Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Рівненської області від 12.08.2011 р. ґрунтується на матеріалах і обставинах справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.

Керуючись ст.ст. 99,101,103,105,106 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи підприємця ОСОБА_3 та публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення. Рішення господарського суду Рівненської області від 12.08.2011 р - залишити без змін.

2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Коломис В.В.

Суддя Огороднік К.М.

Суддя Тимошенко О.М.

01-12/14313/11