Рішення № 19021607, 22.04.2011, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-24-26

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"22" квітня 2011 р. Справа № 21/143-10/6-11

Господарський суд Київської області у складі судді Черногуза А.Ф. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ТАЙГЕР-ГК” до Товариства з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Приватне акціонерне товариство “Українська транспортна страхова компанія” про стягнення боргу,

представники:

позивача: ОСОБА_1 (довіреність № 13 від 15.03.2011 року);

відповідача: ОСОБА_2 (довіреність від 30 вересня 2010 року);

Ковтуненко К.В. (наказ від 01.02.2002 року);

третьої особи: ОСОБА_3 (довіреність від 04 січня 2011 року).

СУТЬ СПОРУ:

У провадженні Господарського суду Київської області знаходиться справа № 21/143-10/6-11 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ТАЙГЕР-ГК” (далі позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” (далі відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Приватне акціонерне товариство “Українська транспортна страхова компанія” (далі третя особа) про стягнення боргу.

Рішенням господарського суду Київської області від 18 серпня 2010 року у справі № 21/143-10 позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Тайгер-ГК” 390027,38 грн вартості втраченого майна, 3900,27 грн державного мита та 236 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 08 грудня 2010 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” залишено без задоволення, а рішення господарського суду Київської області від 18 серпня 2010 року у справі № 21/143-10 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2011 року касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” задоволено частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 08 грудня 2010 року та рішення Господарського суду Київської області від 18 серпня 2010 року у справі № 21/143-10 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Направляючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 16 лютого 2011 року зазначив про те, що суду необхідно встановити, чи є Товариство з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” особою, яка повинна відповідати за втрату ватажу.

Відповідно до положень ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції є обовязковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Згідно протоколу розподілу справ між суддями від 22 лютого 2011 року справа № 21/143-10 передана для подальшого провадження судді Черногузу А.Ф.

Ухвалою господарського суду Київської області від 22 лютого 2011 року (суддя Черногуз А.Ф.) справу прийнято до подальшого провадження, присвоєно їй № 21/143-10/6-11 та призначено до розгляду на 09 березня 2011 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в ніч з 26 на 27 грудня 2009 року відбулось пограбування автомобіля (державний номер НОМЕР_1), що здійснював перевезення вантажу згідно накладної А №009565, в результаті чого було частково викрадено переданий постачальником перевізнику вантаж (товар) у кількості 252 шт., а саме: мобільних телефонів НТС Неrо А6262 UKR (HERO 100) (black) в кількості 115 шт., мобільних телефонів НТС Touch2 T333 UKR (PB 74100) (Mega-black) в кількості 80 шт., мобільних телефонів НТС НD2 T 8585 UKR (PB 81100) (Leo-black) в кількості 57 шт. У звязку з цим позивач просить стягнути з відповідача вартість втраченого майна у сумі 390027,38 грн.

Відповідач проти позову заперечив з підстав того, що згідно ст. 17 Конвенції перевізник звільняється від відповідальності, якщо, зокрема, втрата вантажу сталась внаслідок обставин, уникнути яких перевізник не міг і наслідки яких він не міг відвернути.

Третьою особою, також, подано відзив, в якому вона, вказуючи на порушення умов договору страхування, укладеного між нею та відповідачем відмовила у виплаті страхового відшкодування, оскільки останнім порушено положення п 8.1.13. договору страхування з грубої необережності щодо зберігання вантажу.

У судових засіданнях: 09 березня 2011 року та 29 березня 2011 року, суд виносив ухвали про відкладення розгляду справи, у звязку з неявкою представників позивача, відповідача та неподанням ними витребуваних документів.

На виконання вимог ухвали суду від 22 лютого 2011 року позивачем, відповідачем та третьою особою подані письмові пояснення з приводу висновків викладених у поставі Вищого господарського суду України від 16 лютого 2011 року.

18 квітня 2011 року в судовому засіданні суд оголосив перерву до 22 квітня 2011 року.

22 квітня 2011 року відповідно до частини другої статті 85 Господарського процесуального кодексу України, в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

УСТАНОВИВ:

01 червня 2009 року між ТОВ “Тайгер-ГК” та ITT Production LLP (далі-постачальник) укладено договір поставки (далі-Договір), відповідно до умов якого постачальник зобовязується здійснювати позивачу поставку товару з метою його подальшої реалізації останнім.

На виконання умов Договору постачальником виставлено відповідачу у відповідності до заявки останнього, інвойс №2009121801 на загальну суму 104092,63 дол. США. Копія зазначеного інвойсу міститься в матеріалах справи.

З метою поставки позивачу (одержувачу) замовленого товару постачальником (Production LLP - Лондон) передано, а ТОВ “Граніттранссервіс” (далі-перевізник) прийнято товар у кількості 724 шт. для отримувача (ТОВ “Тайгер-ГК” - Дніпропетровськ), а саме:

- мобільних телефонів НТС Неrо А6262 UKR (HERO 100) (black) в кількості 179 шт.,

- мобільних телефонів НТС Touch2 T333 UKR (PB 74100) (Mega-black) в кількості 200 шт.,

- мобільних телефонів НТС НD2 T 8585 UKR (PB 81100) (Leo-black) в кількості 65 шт.,

- мобільних телефонів Sony Ericsson F 305 black в кількості 280 шт., що підтверджується підписами та відбитками печаток сторін на міжнародній товарно-транспортній накладній А №009565. Копія зазначеної накладної міститься в матеріалах справи.

Вказані взаємовідносини між позивачем та відповідачем підпадають під дію Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів /КДПВ/ від 19.05.1956 року, дата вступу у силу для України 17.05.2007 рік (далі Конвенція).

Відповідно до частини першої ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно до статті 10 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Аналогічна норма міститься також і у ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України від 16 листопада 1990 року.

Таким чином, вище зазначеними актами конституційного, цивільного та господарського процесуального законодавства України встановлений принцип примату (переваги) норм міжнародних договорів над нормами внутрішнього законодавства України.

Відповідно до статті 1 Конвенції дійсна Конвенція застосовується до всякого договору дорожнього перевезення вантажів за винагороду за допомогою автомобілів, коли зазначені в договорі місце прийняття до перевезення вантажу і місце, передбачене для здачі вантажу, знаходяться на території двох різних країн, з яких принаймні одна є учасником Конвенції.

Стаття 4 Конвенції визначає, що договір перевезення встановлюється накладною.

Стаття 5 Конвенції передбачає, що накладна складається у трьох оригінальних екземплярах, підписаними відправником та перевізником, при чому ці підписи можуть бути надруковані або замінені штемпелем відправника.

Згідно до ст. 3 Конвенції перевізник відповідає за свої власні дії.

Як вбачається з матеріалів справи, в ніч з 26 на 27 грудня 2009 року відбулось пограбування автомобіля (державний номер НОМЕР_1), що здійснював перевезення вантажу згідно накладної А №009565, в результаті чого було часткового викрадено переданий постачальником перевізнику вантаж.

Факт крадіжки вантажу було зареєстровано у ЖРЗПЗ №1410 Києво-Святошинського РВ та порушено кримінальну справу №13-5276 за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України.

Відповідно до Акту експертизи №1-3939 від 26 грудня 2009 року, складеного Київською торгово-промисловою палатою, із 724 переданих для перевезення мобільних телефонів виявлено у наявності лише 472 одиниці. Решту мобільних телефонів у кількості 252 шт. було викрадено, а саме:

- мобільних телефонів НТС Неrо А6262 UKR (HERO 100) (black) в кількості 115 шт.,

- мобільних телефонів НТС Touch2 T333 UKR (PB 74100) (Mega-black) в кількості 80 шт.,

- мобільних телефонів НТС НD2 T 8585 UKR (PB 81100) (Leo-black) в кількості 57 шт.,

Кількість втраченого товару підтверджується також і поясненнями представника відповідача, наданими в судових засіданнях.

З метою досудового врегулювання даного спору, 12 березня 2010 року позивачем направлено відповідачу претензію №10/03, відповідно до якої позивач вимагав виплати вартості втраченого товару.

На зазначену претензію відповідач відповів 12 квітня 2010 року листом №01/пр., відповідно до якого просив позивача надіслати пакет документів, зі змісту яких можливо встановити вартість втраченого товару. Копії зазначених документів містяться в матеріалах справи.

Не дивлячись на спроби досудового врегулювання спору, сторони не дійшли згоди щодо вартості втраченого товару та порядку його оплати.

Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Приписами ст. 181, 193 ГК України передбачено, що допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Виходячи з матеріалів даної справи, суд дійшов висновку, що відносини між сторонами, позивачем як вантажоодержувачем та відповідачем як перевізником, у розрізі заявленої позовної вимоги, підпадають під дію правових норм, що регулюють правовідносини в сфері перевезення.

Приписами ст. 909 ЦК України та ст. 307 ГК України визначено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Відповідно до ст. 9 Конвенції у разі відсутності у накладній вмотивованих перевізником зауважень, вважається, що вантаж та його упаковка зовні були у справному стані в момент прийняття вантажу перевізником, та що кількість вантажних місць, їх розмітка та номери відповідали вказаній накладній.

За таких обставин, підписання відповідачем, як перевізником, міжнародної товарно-транспортної накладної А №009565 без будь-яких зауважень чи заперечень, свідчить про прийняття ним товару у кількості та якості, зазначеній у накладні, та відповідно породжує для відповідача усі права та обовязки передбачені чинним законодавством України для перевізників та Конвенцією.

Відповідно до ст. 920 ЦК України у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Статтею 924 ЦК України встановлено, що перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

Вказана норма кореспондується з приписами ч. 1 ст. 314 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 17 Конвенції, якими визначено, що перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.

Відповідно до ч. 3 ст. 314 ГК України за шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає, зокрема, у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає.

Разом з тим, частиною 2 ст. 17 Конвенції передбачено, що перевізник звільняється від відповідальності якщо втрата вантажу, його ушкодження чи затримка його доставки стались внаслідок дій або недогляду позивача, внаслідок інструкцій позивача, не викликаних діями або недоглядом з боку перевізника, внаслідок дефекту вантажу чи внаслідок обставин, уникнути яких перевізник не міг і наслідки яких він не міг відвернути, причому тягар доказу цих обставин покладається на перевізника (ст. 18 Конвенції).

Враховуючи приписи ст. 924 ЦК України, ч. 1 ст. 314 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 17 Конвенції тягар доказування, що втрата вантажу сталася не з вини перевізника лежить на ньому, відповідачем подано клопотання про витребування у Києво-Святошинського районного суду доказів на які наполягав відповідач.

Дане клопотання судом задоволено, водночас, суд зазначає, що посилання відповідача на відсутність в нього обовязку виплати вартості втраченого вантажу у зв'язку з відсутністю його вини у втраті вантажу (по факту крадіжки вантажу було порушено кримінальну справу №13-5276 за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України) додатково спростовуються положеннями ст. 924 ЦК України, яким передбачено, що перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 30.06.2010р. у справі № 29/281-09.

До того ж, при винесенні даного рішення судом враховані положення п. 5 ст. 314 ГК України, відповідно до яких у разі якщо вантаж, за втрату чи нестачу якого перевізник сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено, одержувач (відправник) має право вимагати видачі йому цього вантажу, повернувши одержане за його втрату чи нестачу відшкодування.

Таким чином, будь-яка відповідь на даний запит суду спростовується вищевикладеним.

Відтак, дослідивши матеріали справи, суд встановив, що відповідач не надав доказів, які доводять відсутність його вини у втраті вантажу позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відтак, сторони звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст. 38 ГПК України сторонами доказів.

Отже, з огляду на встановлені обставини та вимоги чинного законодавства щодо встановленого принципу презумпції вини перевізника, суд дійшов висновку, що відповідач не довів належними і допустимими доказами відсутність своєї вини у втраті вантажу позивача, отже, повинен нести передбачену Конвенцією відповідальність за його втрату.

Предметом позову є вимога позивача про стягнення з відповідача 390027,38 грн. вартості втраченого відповідачем товару у кількості 252 шт., а саме: мобільних телефонів НТС Неrо А6262 UKR (HERO 100) (black) в кількості 115 шт., мобільних телефонів НТС Touch2 T333 UKR (PB 74100) (Mega-black) в кількості 80 шт., мобільних телефонів НТС НD2 T 8585 UKR (PB 81100) (Leo-black) в кількості 57 шт.

При цьому, право позивача на отримання відшкодування збитків від втрати вантажу обумовлене, зокрема, тим, що вартість вантажу ним оплачена в установленому порядку та у визначеному розмірі, про що зазначено вище, а також з урахуванням того, що відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (у даній справі інше не встановлено), переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації звязку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобовязання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Відповідно до пункту 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Статтею 623 вказаного кодексу передбачено, що боржник, який порушив зобовязання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобовязання, доказується кредитором.

Статтею 225 ГК України визначено склад та розмір відшкодування збитків, а саме, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною.

Згідно до ст. п. 2 ст. 224 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобовязання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто збитки - це обєктивне зменшення будь-яких майнових благ особи, що обмежує його інтереси, як учасника певних відносин і проявляється у витратах, зроблених особою, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних особою доходів, які б вона одержала при умові правомірної поведінки особи.

Загальні підстави цивільно-правовірної відповідальності за завдану майнову шкоду, передбачені ст. 1166 ЦК України, згідно якої для настання цивільно-правової відповідальності необхідно наявність складу правопорушення, а саме: наявність шкоди, протиправна поведінка заподіювача шкоди, причинний звязок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача, вина.

При цьому складовими правопорушення, необхідними для відповідальності у вигляді відшкодування збитків, є субєкт та обєкт правопорушення, а також субєктивна та обєктивна сторони.

Субєктом цивільного правопорушення є боржник, а обєктом правопорушення зобовязальні правовідносини кредитора та боржника. Субєктивну сторону становить вина боржника, а обєктивну - протиправна поведінка боржника (невиконання або неналежне виконання обовязку), наявність збитків у майновій сфері кредитора, причинний звязок між протиправною поведінкою боржника та збитками. За відсутності хоча б одного з цих елементів зазначена цивільна відповідальність не настає.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного звязку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки.

За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає: у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає; у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість; у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.

Зі змісту ст. 314 ГК України вбачається, що втрата, нестача і пошкодження вантажу є наслідком його незбереження під час перевезення, що свідчить про неналежне виконання перевізником своїх обов'язків за договором перевезення та є підставою господарсько-правової відповідальності перевізника.

Під втратою вантажу слід розуміти неможливість видачі вантажу одержувачеві протягом встановленого строку у зв'язку з його фізичною загибеллю, крадіжкою або знищенням.

Перевізник відповідає за збереження вантажу після прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або його пошкодження сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало, а саме сталися не з його вини (презумпція вини перевізника).

Так, вина в господарській діяльності включає дві обставини, які дають підстави для застосування відповідальності, а саме: наявність реальних можливостей для належного виконання зобовязання і не вжиття всіх заходів для недопущення (запобігання) збиткам. Вина підприємства це вина його працівника.

Як встановлено судом вище, втрата вантажу відбулася у звязку з його крадіжкою, про що було зареєстровано у ЖРЗПЗ №1410 Києво-Святошинського РВ та порушено кримінальну справу №13-5276 за ознаками злочину.

При цьому, відповідач, вказуючи на обставину (крадіжку) уникнути якої перевізник не міг і наслідки яких він не міг відвернути, посилається на ч. 2 ст. 17 Конвенції.

Разом з тим, відповідач зазначає, що дана обставина носить характер форс-мажорних обставин у розумінні ст.ст. 614, 617 України.

Поняття та ознаки непереборної сили розкриваються у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України.

Так, непереборною силою визнається надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Як підстава звільнення особи, що порушила зобов'язання, від відповідальності непереборна сила характеризується двома ознаками. По-перше, це зовнішня до діяльності сторін обставина, яку сторони, хоча б навіть і передбачили, але не могли попередити. До таких обставин, як правило, відносять стихійні лиха (землетрус, повінь, пожежі) та соціальні явища (війни, страйки, акти владних органів тощо). По-друге, ознакою непереборної сили є її надзвичайність, що означає, що це не рядова, звичайна обставина, яка хоча і може спричинити певні труднощі для сторін, але не виходить за рамки буденності (таяння снігу в горах, щорічні сезонні мусонні дощі тощо), а екстраординарна подія, яка не є звичайною.

Отже, підставою для звільнення господарсько-правової відповідальності, є обставина, яка характеризується одночасно як ознакою надзвичайності, так і ознакою невідворотності.

Водночас, з письмових пояснень водія відповідача, вбачається, що під час здійснення перевезення, він в ніч 25 листопада 2009 року покинув автомобіль державний номер НОМЕР_1 за адресою: м. Київ, Велика Кільцева, 54, територія заправки «Окко”.

За поясненнями того ж водія, після його повернення до машини державний номер НОМЕР_1, якою здійснювалось перевезення, було виявлено зникнення товару, тобто відбулася крадіжка.

Відтак, по при розуміння взятих на себе зобовязань визначених приписами ст. 924 ЦК України, ч. 1 ст. 314 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 17 Конвенції щодо збереження вантажу, відповідач залишаючи автомобіль з вантажем без догляду, хоча і не передбачав можливість настання наслідків своїх дій, проте мав та повинен був їх передбачити.

Статтею 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що перевізник в порушення вказаних вище норм матеріального права не забезпечив схоронність товару під час його перевезення, у звязку з проявленою останнім недбалістю, чим завдав позивачу збитків, а відтак, така обставина, як крадіжка не може бути форс-мажорною обставиною у розумінні ст. 263 ЦК України та підставою для звільнення відповідача від господарсько-правової відповідальності.

Крім того, судом враховано, що третьою особою на підставі п. 13.1.2. договору страхування відмовлено відповідачу у виплаті страхового відшкодування, передбаченого договором страхування від 03 листопада 2009 року на тій підставі, що останнім з грубої необережності порушено правила зберігання прийнятого до перевезення вантажу, чим порушено умови договору страхування та додатку до нього, а саме, залишено транспортний засіб на території автозаправочної станції, що не є охороняємою стоянкою транспортних засобів.

Господарський суд, враховуючи вищенаведені норми права та обставини справи, зазначає, що відповідач своєю поведінкою, зокрема, проявленою недбалістю, що стала підставою втрати вантажу, завдав позивачеві збитки, які на підставі вимог чинного законодавства підлягають відшкодуванню відповідачем.

Враховуючи викладене суд вважає, що позивачем доведено склад цивільного правопорушення відповідачем за спірними правовідносинами. Розмір понесених ним збитків підтверджується матеріалами справи та обставинами, викладеними вище.

Враховуючи кількість втрачених відповідачем телефонів (115 шт. мобільних телефонів НТС Неrо А6262 UKR (HERO 100) (black), 80 шт. мобільних телефонів НТС Touch2 T333 UKR (PB 74100) (Mega-black), 57 шт. мобільних телефонів НТС НD2 T 8585 UKR (PB 81100) (Leo-black), яка зафіксована у Акті експертизи №1-3939 від 26.12.2009р., та їх вартість, яка вказана у інвойсі №2009121801 щодо кожного виду телефонів (203,57 дол. США, 187,09 дол. США та 185,68 дол. США відповідно) з урахування офіційного курсу дол. США станом на 27 грудня 2009 року (день проведення експертизи Київською торгово-промисловою палатою), суд дійшов висновку про обґрунтованість та правильність розрахунку позивачем розміру вартості втраченого вантажу.

Приписами ст. 925 ЦК України визначено, що позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

Виходячи з наведених законодавчих положень, аналізу суб'єктного складу та характеру правовідносин, а також враховуючи, що позивачем дотримано досудовий порядок врегулювання даного спору, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 390027,38 грн вартості втраченого відповідачем товару у кількості 252 шт., а саме: мобільних телефонів НТС Неrо А6262 UKR (HERO 100) (black) в кількості 115 шт., мобільних телефонів НТС Touch2 T333 UKR (PB 74100) (Mega-black) в кількості 80 шт., мобільних телефонів НТС НD2 T 8585 UKR (PB 81100) (Leo-black) в кількості 57 шт. є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Крім того, у позовній заяві позивач просить суд стягнути з відповідача 37750 грн витрат повязаних з оплатою послуг адвоката.

На підтвердження своїх вимог позивачем надано суду копії договору про надання правової допомоги, укладеного між позивачем та адвокатом Бєляєвою Ольгою Вікторівною 13 квітня 2010 року та Акт приймання-передачі наданих послуг за даним договором у розмірі 37750 грн.

Відповідно до ст. 44 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з державного мита, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інше.

Відповідно до ч. 3 ст. 48 ГПК України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Поняття особи, котра є адвокатом, наводиться в статті 2 цього Закону, якою визначено, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Приписами статей 33, 34 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оскільки позивачем не надано суду ані належних та допустимих доказів у розумінні ст. 34 ГПК України, які підтверджують статус адвоката за Бєляєвою Ольгою Вікторівною, ані доказів фактичної оплати даних послуг, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 37750 грн витрат повязаних з оплатою послуг адвоката є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до статті 49 ГПК України, покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене, керуючись ст. 44, 48, 49, 59, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.Позовні вимоги задовольнити.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Граніттранссервіс” (07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, вул. Київська, 10, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 31392762) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Тайгер-ГК” (49000, м. Дніпропетровськ, вул. Л. Чайкіної, 23, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 33382960) 390027 (триста девяносто тисяч двадцять сім) грн. 38 коп. вартості втраченого майна, 3900 (три тисячі девятсот) грн. 27 коп. державного мита та 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3.Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду Київської області набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному або касаційному порядку.

Суддя Черногуз А.Ф.