Ухвала суду № 18854388, 09.08.2011, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Шинкарьова І.В.

Суддя-доповідач - Гімон М.М.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 серпня 2011 року справа №2а/0570/6766/2011 <приміщення суду за адресою: 83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26 >

Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Гімона М.М.

суддів Василенко Л.А. , Сухарька М.Г.

при секретарі судового засідання Солодько О.І, за участю представника відповідача Кравченко І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м.Маріуполі на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 14 червня 2011 року у справі №2а/0570/6766/2011 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оил-Сервіс» до Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м.Маріуполі про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 14 червня 2011 року задоволено позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Оил-Сервіс» до Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м.Маріуполі про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень від 16.11.2010 року № 0002352342/0 та №0002342342/0. Визнано протиправними податкові повідомлення рішення від 16.11.2010 року № 0002352342/0 про нарахування податкового зобовязання з податку на прибуток на загальну суму 34361,88грн., з якої основний платіж 22907,00грн. та штрафна санкція у розмірі 11453,96грн. та № 0002342342/0 про нарахування податкового зобовязання з податку на додану вартість на загальну суму 27489,77грн., з якої основний платіж 18326,51грн. та штрафна санкція у сумі 9163,26грн.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подана апеляційна скарга, в якій він просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що судом першої інстанції не повно зясовано всі обставини справи, порушено норми матеріального та процесуального права. Відповідач зазначив, що підставою для прийняття податкових повідомлень-рішень є встановлення порушень позивачем податкового законодавства при господарських операціях з ПП «Максіма», що було виявлено в ході невиїзної документальної перевірки позивача. Підставою для таких висновків став акт документальної перевірки контрагента позивача ПП «Максіма», проведеної ДПІ в Іллічівському районі м.Маріуполя, яким встановлено відсутність у нього основних засобів, трудових ресурсів, виробничих потужностей, складських приміщень, а також відсутність підтверджуючих фінансово-господарські відносини документів, які підтверджують правомірність виникнення податкових зобовязань, сплати їх до бюджету та факту надання послуг позивачу. За таких обставин відповідач зробив висновок про відсутність обєктів оподаткування ПДВ та податком на прибуток по операціях з ПП «Максіма», в результаті чого занижено податок на прибуток в сумі 22907,92 грн. та податок на додану вартість в сумі 18326,51 грн. Встановлені обставини, на думку апелянта, свідчить про відсутність реального товарного характеру господарських операцій позивача та нікчемність укладених з ПП «Максіма» угод.

Представник позивача в судове засідання не зявився, надавши клопотання по розгляд справи без участі його представника.

Представник відповідача в судовому засіданні просив апеляційну скаргу задовольнити, а постанову суду першої інстанції скасувати.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення відповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів, здійснюючи апеляційний перегляд справи в межах апеляційної скарги, вважає, що останню необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ТОВ «Оил-Сервіс» є юридичною особою, яка перебуває на податковому обліку у відповідача та є платником податку на додану вартість.

Жовтневою міжрайонною державною податковою інспекцією у м.Маріуполі було проведено невиїзну документальну позапланову перевірку ТОВ «Оил-Сервіс» з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинам з ПП «Максіма» за період з 01.01.2009 року по 31.01.2010 року, про що складено акт від 17.09.2010 року № 2360/23-2/31674403 (а.с. 4).

У висновках акту перевірки зазначено, що перевіркою встановлено порушення ч.5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними, здійснених ТОВ «Оил-Сервіс» при придбанні товарів; порушення п.3.1 ст.3, п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 18326,51грн., та порушення п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 22907,92грн. Зазначені порушення встановлені у звязку з укладанням позивачем нікчемних правочинів оренди з ПП «Максіма» №М-0000026 від 31.01.2009 року, №М-00000125 від 28.02.2009 року, №М-00000125 від 28.02.2008 року, про надання автотранспортних послуг №М-00000025 від 01.01.2009 року, які не спричинили реального настання правових наслідків.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем прийняті податкові повідомлення рішення від 16.11.2011 року №0002352342/0 про нарахування податкового зобовязання з податку на прибуток на загальну суму 34361,88грн., з якої основний платіж 22907,00грн. та штрафна санкція у розмірі 11453,96грн. та №0002342342/0 про нарахування податкового зобовязання з податку на додану вартість на загальну суму 27489,77грн., з якої основний платіж 18326,51грн. та штрафна санкція у сумі 9163,26грн. (а.с.9,10).

На підставі досліджених документів також встановлено, що між позивачем (Орендатор) та Приватним підприємством «Максіма» (Орендодавець) укладено договір оренди обладнання №М-0000026 від 31.01.2009р. (а.с.39). Предметом договору є передача Орендодавцем та прийняття Орендарем в тимчасове володіння та користування обладнання котел КЕО-180 кВт.

Крім того, між позивачем (Орендатор) та Приватним підприємством «Максіма» (Орендодавець) укладено договори оренди обладнання №М-00000125 від 28.02.2008 року та нежилих приміщень №М-00000125 від 28.02.2009р. (а.с.43,47). Предметом договору є нежиле приміщення за адресою м. Маріуполь, вул.Станіславського 5, загальною площею 400 м2 для використання приміщення під зберігання ГЗМ, оптової та рознічної торгівлі ГЗМ та іншими промисловими товарами.

Також, між позивачем (Замовник) та Приватним підприємством «Максіма» (Виконавець) укладено договір про надання автотранспортних послуг №М-00000025 від 01.01.2009року (а.с.188), за яким Виконавець надає Замовнику транспортні послуги з перевозки товарів.

На виконання умов договорів між сторонами були складені відповідні акти прийманняпередачи обладнання та нежилих приміщень, акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), ПП «Максіма» було складені та видані позивачу податкові накладні, які стали стали підставою для відображення позивачем цих господарських операцій в бухгалтерському та податковому обліку.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи на підставі досліджених доказів та встановив, що спір виник через правомірність висновків податкового органу про нікчемність угод, відображених у вищевказаних первинних бухгалтерських документах, оскільки на думку податкового органу сторони договору не мали наміру на фактичне надання послуг та без мети настання реальних наслідків, а позивач мав мету на збільшення валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість при відсутності фактичного надання послуг.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що висновки відповідача про нікчемність правочинів ґрунтуються виключно на обставинах, зазначених в акті перевірки ПП «Максіма» від 30.06.2010 року, складеного ДПІ в Іллічівському районі м.Маріуполя, в той час як доведення факту існування нікчемного правочину повинно здійснюватись певними засобами доказування, а висновки відповідача не повинні ґрунтуватися на сумнівах та припущеннях. Нормами Закону України «Про податок на додану вартість» право платника податку не поставлене в залежність від проведення або не проведення всіх зустрічних перевірок по всьому ланцюгу до кінцевого виробника. В судовому засіданні посилання відповідача на недійсність правочину, тобто його укладання без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема, права на формування податкового кредиту та валових витрат, не знайшли свого підтвердження як і той факт, що сторони, укладаючи господарські зобовязання, мали умисел на укладення угод з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на досліджених по справі доказах, яким дана належна правова оцінка.

Податковий орган обґрунтовує правомірність своїх рішень з одночасним посиланням на нікчемність правочинів позивача з ПП «Максіма» на підставі ст.228 ЦК України, а також на безтоварний характер цієї господарської операції. Колегія суддів зазначає, що вказані підстави не є тотожними і кожен має свою правову природу.

Відповідно до ч.5 ст.203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину. Згідно з ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

В акті перевірки відповідач зазначає, що є підстави вважати правочин нікчемним на підставі ст. 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.

Частиною 1 ст. 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідачем відповідно до вимог частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено, що сторони, укладаючи зазначені угоди, мали умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, такою, як несплату податків.

Що стосується висновків про безтоварний характер господарської операції, колегія суддів зазначає, що згідно з пп. 7.4.1, п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Частина 2 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», зокрема, визначає, що податкова та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Стаття 1 цього Закону визначає, що первинний документ це документ, який місить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

За приписами пункту 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено, що під терміном «валові витрати виробництва та обігу» (далі - валові витрати) розуміється сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до підпункту 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 цього Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Крім того, згідно з абзацом четвертим пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Судом першої інстанції на підставі досліджених доказів встановлено, що у звязку із здійсненням господарської операції відповідно до умов укладених договорів ПП «Максіма» видавало позивачу видаткові та податкові накладні.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність відповідачем обґрунтованості висновків про безтоварність господарських операцій між позивачем та ПП «Максіма», які відображені у первинних документах.

З огляду на викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги апелянта не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, справа по суті вирішена правильно і підстави для скасування або зміни постанови відсутні.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 24, 195, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м.Маріуполі залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 14 червня 2011 року у справі №2а/0570/6766/2011 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оил-Сервіс» до Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м.Маріуполі про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом 20 днів з дня її складення в повному обсязі.

У повному обсязі ухвала виготовлена 12 серпня 2011 року.

Колегія суддівМ.М. Гімон

Л.А. Василенко

М.Г. Сухарьок