Рішення № 18817547, 13.09.2011, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Справа № 22ц-

7203/11

Головуючий в 1 інстанції Гонтар А.Л.

Категорія

21

Доповідач Соломаха Л.І.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2011 року Апеляційний суд

Донецької області в складі:

головуючого-судді Пономарьової О.М.

суддів Соломахи Л.І.,

Єлгазіної Л.П.

при секретарі Валуйському В.А.

за участю:

позивача ОСОБА_2

представника позивача

ОСОБА_3

відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку справу за позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання угоди удаваною, визнання права спільної сумісної

власності та визнання права власності на ? частину квартири з апеляційною

скаргою позивача ОСОБА_2 на рішення Дружківського

міського суду Донецької області від 14 червня 2011 року, -

В С Т А Н О В И В:

16 березня 2011 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання угоди удаваною, визнання права

спільної сумісної власності та визнання права власності на ? частину квартири.

Зазначав, що з січня 1999 року він перебував з відповідачем ОСОБА_4 в

фактичних шлюбних відносинах. 23 серпня 2003 року вони зареєстрували шлюб та 10

жовтня 2003 року придбали квартиру АДРЕСА_1

в м. Дружківка. Договір у звязку із його перебуванням на

заробітках поза межами України оформляла відповідач ОСОБА_4 на своє ім

я. Продавцю квартири ОСОБА_5 буди сплачені гроші за квартиру, після чого

вони вселилися в спірну квартиру.

В 2010 році, коли їх сімя з ОСОБА_4 розпалася і вона стала наполягати

на його виселенні з квартири, посилаючись, що він на квартиру права не має,

він зясував, що купівля-продаж квартири без його згоди була оформлена

договором дарування з метою зменшити видатки, повязані з оформленням договору.

Посилаючись на те, що угода дарування була оформлена з метою прикрити угоду

купівлі-продажу, що спірна квартира придбана під час шлюбу та за спільні

сімейні кошти, просив:

- визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1

в м. Дружківка удаваним;

- визнати квартиру АДРЕСА_2

спільною сумісною власністю подружжя;

- поділити квартиру, визнавши за ним право власності на ? частку

квартири (а.с. 3-4).

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2011 року

ОСОБА_2 відмовлено в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4,

ОСОБА_5 про визнання угоди удаваною, визнання права спільної сумісної

власності та визнання права власності на ? частку квартири (а.с. 58-59).

Не погодившись з судовим рішенням, позивач ОСОБА_2 подав на нього

апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про

задоволення його позовних вимог.

Зазначає, що висновки суду про застосування строку позовної давності суперечать

обставинам справи та наданим сторонами доказам. Про порушення свого права він

дізнався лише в 2010 році. Коли після придбання квартири він приїхав з

заробітків в м. Дружківку, відповідач ОСОБА_4 розповіла йому, що

квартиру придбала за 1200 доларів США з боргами, тобто з обовязком погасити

борги колишніх власників за комунальні послуги. У нього не було необхідності

вимагати у ОСОБА_4 документи на квартиру, бо вони проживали однією сім

єю та до 2010 року непорозумінь з приводу користування квартирою між ними не

виникало.

Відповідач ОСОБА_4 не заперечувала, що спірний договір вона укладала в

його відсутність, що в цей період він працював вахтовим методом в м. Санкт-

Петербурзі, що підтверджується його закордонним паспортом. Вона ж підтвердила,

що він висилав їй для придбання квартири 900 доларів США.

Відповідач ОСОБА_5 підтвердив, що до 2010 року його не бачив і не знав про

його існування, що домовленість про укладення договору дарування, а не купівлі-

продажу була досягнута ним з ОСОБА_4 з мотивів зменшення платежів, пов

язаних з оформленням договору, що ОСОБА_4 передала йому за квартиру

гроші (частину в доларах США, частину в гривнях) (а.с. 44-45).

В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_2 та його

представник адвокат ОСОБА_3, яка діє на підставі договору про надання

правової допомоги, доводи апеляційної скарги підтримали, просили її

задовольнити.

Відповідач ОСОБА_4 проти доводів апеляційної скарги заперечувала,

просила її відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не зявився, про час та місце

розгляду справи повідомлений належним чином та надав заяву про розгляд справи у

його відсутність.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2, його

представника ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4, дослідивши матеріали

цивільної справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає

задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних

підстав:

При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що 10 жовтня 2003 року між

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір дарування, який був

посвідчений приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу

Донецької області ОСОБА_7, реєстровий номер 10 386, згідно якого ОСОБА_5

С. подарував ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 у м.

Дружківка Донецької області (а.с. 8).

Відмовляючи позивачу у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того,

що укладений договір дарування відповідно до ст. 243, ст. 58 ЦК УРСР 1963р. є

удаваним, оскільки ОСОБА_5 передав квартиру ОСОБА_4 не безоплатно, а

отримавши за неї гроші, тобто фактично між сторонами був вчинений договір

купівлі-продажу. Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з 23 серпня 2003

року перебували у шлюбі, квартира була придбана 10 жовтня 2003 року під час

шлюбу, то вона є спільною сумісною власністю подружжя і при поділі квартири

кожен має право на ? частку квартири. Проте позивачем ОСОБА_2 не надано

суду доказів, що він не знав раніше про укладення договору дарування замість

договору купівлі-продажу, та не заявлено клопотання про поновлення строку

позовної давності, а тому відповідно до ст. 71, ст. 76 ЦК УРСР 1963р. ним

пропущено трирічний строк звернення до суду, що є підставою для відмови у

позові.

Суд першої інстанції правильно встановив, що правовідносини, що виникли між

сторонами, регулюються ст. 58, ст. 243 ЦК УРСР від 18 липня 1963 року.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції

Закону України № 435-IV від 16 січня 2003 року, який набув чинності з 01

січня 2004 року, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли

після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання

чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і

обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оспорюваний договір дарування був укладений 10 жовтня 2003 року, тобто до 01

січня 2004 року під час дії ЦК УРСР від 18 липня 1963 року.

Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає

безоплатно другій стороні майно у власність.

З матеріалів справи встановлено, що спірна квартира відповідачем ОСОБА_5

була передана ОСОБА_4 за договором дарування не безоплатно.

Відповідач ОСОБА_5 визнає, що передав квартиру за гроші, але з метою

зменшити витрати, повязані з оформленням відчуження, за домовленістю із

відповідачем ОСОБА_4 вони оформили відчуження квартири договором

дарування.

Відповідач ОСОБА_4 також визнає, що в газеті прочитала оголошення про

продаж спірної квартири і звернулася за зазначеною адресою з метою її купівлі.

Під час розмови з ОСОБА_5 дізналася про наявність боргів по квартирі за

комунальні послуги. З ОСОБА_5 вони домовилися про те, що вона буде

погашати ці борги. Як пояснила відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні

апеляційного суду, вона перевела на себе заборгованість попереднього власника

квартири ОСОБА_5 за комунальні послуги в розмірі 3 500 грн.

Зазначені пояснення відповідача ОСОБА_4 підтверджуються договором

№ 1050 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 01

грудня 2003 року, укладеним між виробничою одиницею «Дружківкатепломережа»

обласного комунального підприємства «Донецьктеплокомуненерго» та ОСОБА_4

П., згідно якого ОСОБА_4 надано розстрочку у погашенні заборгованості з

теплопостачання, що утворилася станом на 01 грудня 2003 року на суму 632 грн.

97 коп. з 01 грудня 2003 року по 01 грудня 2007 року (а.с. 32).

Враховуючи зазначене, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_5

передав ОСОБА_4 належну йому квартиру не безоплатно, а отримав за це

певну грошову суму, в тому числі шляхом погашення ОСОБА_4 заборгованості

за комунальні послуги, яка виникла у ОСОБА_5 до 10 жовтня 2003 року.

Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР 1963р. за договором купівлі-продажу продавець

зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується

прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 2 ст. 58 ЦК УРСР 1963р. якщо угода укладена з метою

приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють

ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до п. 14 постанови Пленум Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978

року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», який

діяв на час укладення оспорюваної угоди, встановивши, що угода укладена з метою

приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК визнає, що сторонами

укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі.

Відповідно до п. 25 постанови Пленум Верховного Суду України від 06 листопада

2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів

недійсними» за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють

один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На

відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки

сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати

інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено

саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей

правочин.

Враховуючи зазначене та виходячи з вимог ст. 243, ст. 224, ст. 58 ЦК УРСР

1963р., суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що угода

дарування від 10 жовтня 2003 року є удаваною, що фактично між ОСОБА_5 та

ОСОБА_8 було здійснено угоду купівлі-продажу.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на час

придбання спірної квартири перебували у шлюбі, що підтверджується свідоцтвом

про одруження, згідно якого шлюб вони зареєстрували 23 серпня 2003 року (а.с.

14).

Відповідно до ст. 22 КпШС УРСР від 20 червня 1969 року, який діяв на час

придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його

спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння,

користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами

на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього

господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав

самостійного заробітку.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про

те, що спірна квартира, яка придбана фактично за договором купівлі-продажу під

час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до ст. 28 КпШС УРСР в разі поділу майна, яке є спільною сумісною

власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Відповідно до ст. 70 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року, який діє

з 01 січня 2004 року, тобто на час вирішення судом спору про розподіл спірного

майна, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності

подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено

домовленістю між ними або шлюбним договором.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те,

що позивач має право власності на ? частку спірної квартири.

Зазначені висновки суду жодною із сторін по справі не оскаржуються та свідчать

про порушення права власності позивача на спірну квартиру внаслідок оформлення

придбання квартири відповідачем ОСОБА_4 договором дарування, оскільки

відповідно до ст. 24 КпШС УРСР майно, яке одержане кожним з подружжя під час

шлюбу в дар, є власністю кожного з них.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог за пропуском строку звернення до суду,

суд першої інстанції виходив з вимог ст. 71, ст. 76 ЦК УРСР 1963р. та зазначав,

що позивач та відповідач ОСОБА_4 з 2003 року мешкали однією родиною в

спірній квартирі, позивач був зареєстрований в цій квартирі і йому ніщо не

заважало знати на підставі якого документу їх родині належить квартира, ніхто

йому не перешкоджав протягом 8 років ознайомитися з документами.

Посилання суду першої інстанції на вимоги ст. 71, ст. 76 ЦК УРСР 1963р. є

помилковим.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції

Закону України № 435-IV від 16 січня 2003 року, який набув чинності з 01 січня

2004 року, правила Цивільного кодексу України про позовну давність

застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений

законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР 1963р. загальний строк для захисту права за

позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три

роки.

Тобто до набрання чинності ЦК України від 16 січня 2003 року строк

пред'явлення позову про визнання угоди від 10 жовтня 2003 року удаваною не

сплив, а тому до спірних правовідносин повинні застосовуватися правила про

позовну давність ЦК України від 16 січня 2003 року.

Відповідно до ст. 257 ЦК України від 16 січня 2003 року загальна позовна

давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується

судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Посилання в рішенні суду на те, що про застосування строку позовної давності в

судовому засіданні просив представник відповідача ОСОБА_9, не доведено

матеріалами справи.

Позивач та його представник ОСОБА_3 зазначену обставину заперечують.

Заява відповідача ОСОБА_4 про застосування позовної давності, яка мала

бути нею порушена до ухвалення судового рішення, в матеріалах справи відсутня.

В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_4 визнала, що

таку заяву вона суду не подавала.

Долучена до матеріалів справи робоча копія технічного запису судового

засідання не читається. Згідно повідомлення Дружківського міського суду від 13

вересня 2011 року відновити технічний запис неможливо через технічний стан

комплексу «Тритон», на який здійснювався 14 червня 2011 року технічний запис

судового засідання.

Більш того, в матеріалах справи відсутній документ, що відповідно до ст. 42 ЦПК

України посвідчує повноваження представника відповідача ОСОБА_9

Крім того, відповідно до ст. 261 ЦК України від 16 січня 2003 року перебіг

позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла

довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада

2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання

правочинів недійсними» перебіг позовної давності щодо вимог про визнання

правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а

відповідно до частини першої статті 261 ЦК України 2003 року - від дня, коли

особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу,

яка його порушила.

Відмовляючи у задоволенні позову через пропуск позивачем строку позовної

давності, суд першої інстанції не зазначив коли ж позивач довідався або міг

довідатися про порушення свого права та з якого часу почався перебіг строку

позовної давності.

Як встановлено з матеріалів справи, станом на 10 жовтня 2003 року позивач

перебував поза межами України, повернувся на Україну 03 грудня 2003 року, що

підтверджується відмітками в його закордонному паспорті (а.с. 47-50).

Ті обставини, що подружжя проживали однією сімєю в спірній квартирі, що

позивач в ній був зареєстрований та міг знати на підставі якого

правовстановлюючого документу їх родині належить спірна квартира, на що

послався суд, не є доказами того, що позивач з 2003 року знав про порушення

його права.

Як зазначає позивач, про порушення свого права власності на частку квартири він

дізнався лише в січні 2010 році, коли їх родина з відповідачем ОСОБА_4

розпалася.

З матеріалів справи встановлено, що після придбання 10 жовтня 2003 року спірної

квартири вся родина, в тому числі і позивач ОСОБА_2 була в ній

зареєстрована, що підтверджується домовою книгою (а.с. 9-10) та паспортом

позивача, в якому є відмітка про його реєстрацію за спірною адресою 13 лютого

2004 року (а.с. 5-7).

Сторони (ОСОБА_4, ОСОБА_2) визнають, що до січня 2010 року

позивач постійно проживав в спірній квартирі, що на теперішній час шлюб між

ними не розірвано, що вони лише припинили шлюбні відносини.

Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає, що про порушення свого права

власності на спірну квартиру позивач дізнався після фактичного припинення

шлюбних відносин з ОСОБА_4 в січні 2010 року, що підтверджується і

запискою відповідача ОСОБА_4, в якій вона пропонує позивачу добровільно

припинити користування спірною квартирою, та зазначає, що в іншому разі вона

звернеться до суду з позовом про його виселення (а.с. 51). Доказів про те, що

позивач раніше дізнався про порушення свого права, відповідачем ОСОБА_4

суду не надано, а тому строк позовної давності для звернення до суду з вимогами

про визнання угоди дарування удаваною, про визнання квартири спільною сумісною

власністю позивачем не пропущено.

Як вбачається з матеріалів справи, про порушення свого права власності на

частку квартири позивач дізнався у звязку з тим, що через припинення шлюбних

відносин виникло питання про поділ спільного майна подружжя, а тому апеляційний

суд вважає, що при вирішенні спору щодо спірної квартири слід враховувати і

вимоги ст. 72 Сімейного кодексу України, згідно якої позовна давність не

застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної

власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна,

заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або

міг дізнатися про порушення свого права власності.

Суд першої інстанції вищезазначене не врахував та дійшов помилкового висновку

про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 через пропуск

позивачем строку позовної давності.

Відповідно до п. 4 частини 1 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне

застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для

скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни

рішення.

Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з

ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про поділ спірної квартири,

апеляційний суд враховує розяснення Верховного Суду України, які викладені в

п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11

«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на

шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна

подружжя», згідно яких вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права

спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають

застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з

подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із

подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності

такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав,

передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з

таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду

відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а

неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх

часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального

поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Враховуючи зазначене, вирішуючи спір про поділ спірної квартири, яка за

висновком суду є спільною сумісною власністю подружжя та через її розташування

в багатоквартирному багатоповерховому будинку не може бути поділена реально, що

жоден з подружжя не заявляв вимоги про припинення права на частку у спільному

майні відповідно до ст. 365 ЦК України, слід визнати не право власності

позивача на ? частку спірної квартири, а визначити ідеальні частки кожного

подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишити майно у їх спільній

частковій власності.

Відповідно до частини 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено

рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально

підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати

присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а

відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких

позивачеві відмовлено.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог

ОСОБА_2, понесені ним при зверненні до суду судові витрати по сплаті

судового збору у розмірі 51 грн. та витрат на інформаційно-технічне

забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн., всього 171 грн., відповідно до

частини 1 ст. 88 ЦПК України підлягають йому відшкодуванню за рахунок

відповідача ОСОБА_4

Згідно договору дарування від 10 жовтня 2003 року, який оспорений позивачем,

вартість спірної квартири складає 9 200 грн., тобто з позовних вимог про

визнання угоди дарування удаваною відповідно до ст. 80 ЦПК України та ст. 3

Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», п.

5 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК України підлягає сплаті

судовий збір в розмірі 92 грн. (1% ціни позову). Позивачем при зверненні до

суду сплачено 51 грн., недоплата судового збору в розмірі 41 грн. (92-51)

підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_4 на користь держави.

В позовній заяві ОСОБА_2 просив також відшкодувати йому витрати на

правову допомогу в розмірі 500 грн. Проте будь-які докази щодо сплати цих

витрат в матеріалах справи відсутні, а тому підстави для їх відшкодування за

рахунок відповідача відсутні.

Керуючись ст. 307, ст. 309, ст. 314, ст. 316 ЦПК України, апеляційний суд

Донецької області, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнити

частково.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2011 року

скасувати та ухвалити нове.

Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1

в м. Дружківка Донецької області, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом

Дружківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 10 жовтня 2003 року,

реєстровий номер 10386, удаваним. Визнати, що між ОСОБА_4

Петрівною та ОСОБА_5 10 жовтня 2003 року був вчинений

договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 в м.

Дружківка Донецької області.

Визнати квартиру АДРЕСА_3

області спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4.

Розподілити зазначену квартиру, визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 право власності на ? частину

квартири АДРЕСА_4

за кожним, залишити квартиру в спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати в розмірі 171 грн. та на користь

держави судовий збір в розмірі 41 (сорок одна) гривня (на розрахунковий рахунок

31411537700004, отримувач - місцевий бюджет Ворошиловського району м. Донецька,

код 22090100, банк ГУ ДКУ в Донецькій області, ЄДРПОУ 34686537, МФО 834016).

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня

набрання ним законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: О.

М. Пономарьова

Судді:

Л.І. Соломаха

Л.П. Єлгазіна