Постанова № 18548876, 26.08.2011, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2011 р. Справа № 5023/1717/11,

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Здоровко Л.М., суддя Плахов О.В., суддя Шутенко І.А.,

при секретарі –Міракові Г.А.,

за участю представників сторін:

позивача – не прибув,

відповідача - не прибув,

третіх осіб - не прибули,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Даталюкс Дистрибьюшн» (вх. № 2604Х/2) на рішення господарського суду Харківської області від 30.05.2011р. у справі № 5023/1717/11,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Даталюкс Дистрибьюшн»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

1. Товариства з обмеженою відповідальністю «О.Т.С.»;

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Офіс-люкс»;

3. Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджіт»;

4. Товариства з обмеженою відповідальністю «Поліграфічні системи»;

5. Товариства з обмеженою відповідальністю «Деталюкс Дистри»;

6. Товариства з обмеженою відповідальністю «Даталюкс Сервіс»;

до відповідача Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», м. Харків,

про визнання недійсним договору, -

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Даталюкс Дистрибьюшн», м. Київ, звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить суд визнати недійсним договір про надання мультивалютної кредитної лінії № 28-07/05-4 від 19.07.05 р., укладений між ним та АКІБ «Укрсиббанк», назва якого була змінена на Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк».

Рішенням господарського суду Харківської області від 30.05.2011 року (суддя Светлічний Ю.В.) у позові відмовлено.

Позивач, не погоджуючись з рішенням господарського суду Полтавської області від 30.05.2011 року надіслав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю і прийняти нове рішення, яким визнати недійсним договір про надання мультивалютної кредитної лінії № 28-07/05-4 від 19.07.2005 року на тій підставі, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб’єктами господарських відносин вимог законодавства, щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії, вважає умови спірного договору несправедливими.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим і підстав для його скасування не вбачає, у зв’язку з чим просить залишити рішення господарського суду Харківської області від 30.05.2011 року у справі № 5023/1717/11 без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідач вказує, що у нього на момент укладання оспорюваного договору була наявна банківська ліцензія № 75 від 24.12.2001 р. на здійснення операцій, визначених частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»та дозвіл № 75-2 від 24.12.2001 р. на право здійснення операцій, зазначених у пунктах 1-4 частини 2 та частини 4 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»Національного банку України, що надає право останньому здійснювати операції з валютними цінностями та розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати операції з кредитування в іноземній валюті.

Положення підпунктів в), г) частині 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993 року за № 15-93 (надалі-Декрет) та п. 1.5. Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу»(надалі - Положення), затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483, дозволяють надавати кредити у іноземній валюті та здійснювати погашення кредитних зобов'язань у іноземній валюті за наявності у банка генеральної ліцензії НБУ; зазначеної позиції дотримується і Національний банк України, яка викладена у листі № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009 року «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті».

Представники позивача, відповідача та третії осіб у справі у судове засідання не прибули, про дату, час і місце апеляційного розгляду належним чином були повідомлені, про причини неприбуття своїх представників в судове засідання суд не повідомили. Враховуючи, що відповідно частини 1 статті 102 ГПК України, апеляційна скарга на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження, тобто з 29.06.2011 року. Враховуючи, що строк розгляду апеляційної скарги закінчується 29.08.2011 року, а від сторін у справі відповідно до статті 69 ГПК України не надходило клопотання про продовження строку розгляду спору, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за наявними у справі документами.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується з висновками господарського суду Харківської області по даній справі, оскільки вони є обґрунтованими і такими, що базуються на нормах чинного законодавства та документах, наданих до справи.

19.07.2005 року між Акціонернирм комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого у зв’язку зі зміною назви є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»(наділі - Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КОНУС»(Позичальник) правонаступником прав і обов'язків якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Даталюкс Дистрибьюшн», що підтверджується Статутом в редакції, зареєстрованій 09.03.2006р. (т.1, а.с. 103-131), було укладено договір надання мультивалютної кредитної лінії №28-07/05/4 з додатковими угодами до нього (надалі –Кредитний договір) (т.1, а.с. 13-102). Відповідно до умов вказаного договору Банк зобов’язався надавати Позичальнику, а Позичальник зобов’язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит у валютах, вказаних в цьому договорі, у формі поновлюваної мультивалютної кредитної лінії з лімітом мільтивалютної кредитної лінії, встановленим в базовій валюті, що дорівнює 700000 долірів США у порядку і на умовах, зазначених у даному договорі. Ліміт мультивалютної кредитної лінії розраховується в базовій валюті незалежно від валюти траншів, що видаватимуться; валютою кредиту (траншу) можуть бутим: та/або Євра (EUR), та/або доларах США (USD), та/або гривна України (UAH).

14.03.2011 року ТОВ «Даталюкс Дистрибьюшн» –позивач, звернулось з позовною заявою, в якій просить визнати недійсним договір про надання мультивалютної кредитної лінії № 28-07/05-4 від 19.07.2005 року, з посиланням на недодержання при укладанні Кредитного договору вимог, які встановлені частиною 1 статті 203 ЦК України, що відповідно до положень статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину, оскільки Кредитний договір був укладений у валюті, відмінній від гривни України, а використання іноземної валюти за спірним Кредитним договором як засобу платежу суперечить вимогам законодавства, зокрема частині 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Стаття 215 ЦК України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсн.ість правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з’ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Пунктами 5, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Колегія суддів вважає, що вимоги позивача є недоведеними та необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно зі статтею 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до частини 3 статті 533 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно з частиною 2 статті 198 ГК України грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, є: Закон України «Про банки і банківську діяльність», Декрет Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої Національним банком України ліцензії.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

З матеріалів справи вбачається, що на час укладання Кредитного договору відповідач мав банківську ліцензію № 75 від 24.12.2001 року видану Національним банком України на право здійснювати банківські операції, визначені частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»та Дозвіл № 75-2 від 19.11.2002 року, на право здійснювати операцій, визначених пунктами 1-4 частини 2 та частиною 4 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»згідно з додатком до цього дозволу з переліком операцій, які має право здійснювати відповідач, у тому числі операції з валютними цінностями (т. 2, а.с.11-13 ).

Відповідно до частини 3 статті 14 ГК України, ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

Статтею 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність»визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України.

Згідно зі статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Частино 1 статті 49 вказаного Закону встановлено, що розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією.

Статтею 5 Декрету визначено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з даним Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно з пунктом "в" частини 4 статті 5 Декрету, індивідуальні ліцензії видаються на операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте чинне законодавство зазначених обмежень не встановлює, а відтак названа норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 1.5 Положення, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Наведена правова позиція також викладена у постанові Вищого господарського суду України від 18.11.2009 року № 9/70пд.

Відповідно до пункту 2.3. Положення «Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого Постановою Правління Національного Банку України № 275 від 17.07.2001 року (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 21.08.2001 року за № 730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

Враховуючи, що нормами чинного законодавства не встановлені будь-які обмеження чи вимоги щодо сум та термінів кредитів в іноземній валюті, які надаються або залучаються резидентами України, отже, з викладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті резидентам.

Таким чином, аналіз положень статті 47, статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», та статті 5 Декрету дозволяє зробити висновок, що наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення Банком операцій з іноземною валютою, у тому числі операції з надання в кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов'язання за Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.

Національним банком прийнято Положення «Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 року № 275, відповідно до пункту 5.3. якого письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом. Відповідно до пункту 2.3 зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Оскільки Банк отримав банківську ліцензію та дозвіл Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями, він має право на постійній основі здійснювати операції щодо розміщення іноземної валюти.

За наявністю у банку генеральної ліцензії Національного банку України на здійснення кредитних операцій з розміщення валютних коштів на внутрішньому ринку України банк має право надавати кредити в іноземній валюті резидентам України - господарюючим суб'єктам приватної форми власності, (пункт 10 зазначеного вище Положення).

Таким чином, банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції стосовно того, що з аналізу вищезазначених нормативно-правових актів України вбачається, що надання відповідачем кредиту в іноземній валюті та повернення позивачем такого кредиту здійснюється на підставі генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, виданої відповідачу Національним банком України, та не потребує отримання відповідачем чи позивачем індивідуальної ліцензії на операцію з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, та операцію з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Колегія суддів, вважає безпідставними посилання позивача на несправедливість умов спірного договору, наявності істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальнику, оскільки відповідно до статті 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, а суб'єкт підприємницької діяльності має право на вільній вибір такої діяльності, вільне формування її програм, укладення будь-яких договорів, що не суперечать чинному законодавству, при цьому законодавець ризик за результати такої діяльності, у тому числі, можливу небезпеку настання шкідливих наслідків, невдачі, поклав саме на суб'єкта підприємницької діяльності.

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає доводи позивача викладені в апеляційній скарзі такими, що не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи.

У зв’язку з чим вимоги позивача є безпідставними та недоведеними і такими, що не підлягають задоволенню.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Харківської області від 30.05.2011 року у справі № 5023/1717/11 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга залишенню без задоволення, оскільки доводи, викладені в апеляційній скарзі не відповідають нормам чинного законодавства і не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтям 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 30.05.2011 року у справі № 5023/1717/11 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя                                         Л.М. Здоровко          

Суддя                     О.В. Плахов

Суддя І.А. Шутенко

Повний текст постанови підписано 29.08.2011р.