Постанова № 17866000, 28.07.2011, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" липня 2011 р. Справа № 5023/2327/11

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Фоміна В. О., суддя Кравець Т.В. , суддя Крестьянінов О.О.

при секретарі Поспєловій С.В.,

за участю представників сторін:

позивача ОСОБА_1( дов.№02-07/409 від 04.03.2011р.),

1.відповідача ОСОБА_2(дов.№ б/н від 27.12.2010р.),

2. відповідача ОСОБА_3(дов.№б/н від 30.01.2010р.),

3.відповідача ОСОБА_4( дов. №б/н від 29.03.2011р.),

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” в особі Харківської обласної філії ПАТ “Укрсоцбанк”

(вх. №2651Х/2-6)

на рішення господарського суду Харківської області від 14.06.11 року у справі

№ 5023/2327/11

за позовом Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк”, м. Київ, в особі Харківської обласної філії ПАТ “Укрсоцбанк”, м. Харків

до 1. Споживчого товариства “Житлово-будівельний кооператив “Авантаж”, м. Харків

2. АТЗТ “Спецбудмонтаж”, м. Харків,

3. ТОВ “ССМ-ІНВЕСТ”, м. Харків

про визнання нікчемним договору, -

ВСТАНОВИЛА:

Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" в ocoбi Харківської обласної філії ПАТ "Укрсоцбанк" (позивач) звернулося до господарського суду Харювської області з позовом про визнання нікчемним договору про переведення боргу, укладеного 18.02.10 р. між відповідачами.

Рішенням господарського суду Харківської області від 14.06.2011 року у справі № 5023/2327/11 (головуючий суддя Доленчук Д.О., суддя Жигалкін І.П., суддя Присяжнюк О.О) в задоволенні позову відмовлено повністю (а.с. 14-19).

Позивач з вказаним рішенням місцевого господарського суду від 14.06.2011 року не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні підтримала доводи апеляційної скарги в повному обсязі та наполягала на її задоволенні та скасуванні апеляційної скарги.

Представники відповідачів проти апеляційної скарги заперечували , просили залишити її без задоволення , а рішення господарського суду Харківської області без змін.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши оскаржуване рішення щодо вірного застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

18 лютого 2010 року між першим, другим та третім відповідачами був укладений договір переводу боргу. Пунктом 1.1 договору визначений предмет договору. Зокрема, в даному пункті зазначено, що: в порядку та на умовах, визначених цим договором «Первісний боржник»(«ССМ-Інвест») переводить свій борг (обовязки) за договором №Б08/01-13 купівлі-продажу цінних паперів від 08.01.2008 року, укладеним між «Первісним боржником»та ТОВ «АТН -Інвест», яке діяло від імені та за дорученням «Кредитора»(АТЗТ “Спецбудмонтаж”), а «Новий боржник»(Споживче товариство “Житлово-будівельний кооператив “Авантаж”) замінює «Первісного боржника»за договором №Б08/01-13 купівлі-продажу цінних паперів від 08.01.2008 року.

Відповідності до п.1.2 договору «Новий боржник»зобовязується замість «Первісного боржника»здійснити оплату заборгованості в розмірі 20000000,00 грн. до 01.11.2010 року (п.2.1 договору).оку с

Обґрунтовуючи позовну заяву та апеляційну скаргу позивач зазначає, що даний договір не носить жодної економічної вигоди 1-му відповідачу, договір був направлений на доведення 1-го відповідача до банкрутства, у зв'язку з чим даний договір порушує публічний порядок та є нікчемним на підставі ст. 228 ЦК України. Також в обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що, оскільки жоден з відповідачів не визнає, що договір є нікчемним, тобто, між сторонами існує спір щодо нікчемності договору, то він повинен бути визнаний нікчемним судом.

06.12.2010 року господарським судом Харківської області було порушено провадження у справі № Б-19/266-10 про банкрутство 1-го відповідача.

Після публікації в газеті "Голос України" оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство 1-го відповідача з грошовими вимогами до 1-го відповідача звернувся цілий ряд кредиторів, в тому числі й позивач та 2-й відповідач.

В ході встановлення фактичних обставин справи та зясування позицій сторін по справі, колегія суддів встановила, що, мотивуючи позов, скаржник посилався на ст.ст. 203, 215, 216, 228 ЦК України.

У відповідності до ст. 215 ЦК України підставою для визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може

суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Стаття 228 ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Так, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Згідно з п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 грудня 1999 року під публічним порядком Верховний Суд України розуміє "правопорядок держави, як основоположні принципи, що складають основу існуючого у ньому строю (стосуються його незалежності, цілісності, самостійності і недоторканості загальних конституційних прав, свобод, гарантій, тощо)".

Статтею 228 Цивільного України визначено коло правочинів, які є нікчемними та підпадають під такі, що порушують публічний порядок це: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Тобто, колегія суддів зазначає, що правочини, які порушують публічний порядок - це правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. Аналогічна правова позиція викладена у главі 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", яка спрямована на надання відповідних роз'яснень, у тому числі й щодо нікчемності правочинів, що порушують публічний порядок, з метою забезпечення судами правильного й однакового застосування законодавства під час розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними.

Об'єктивна ознака такого правочину повинна вказувати на його суперечність публічно-правовим актам держави (Конституції України, валютного, митного, податкового, антимонопольного законодавства тощо), які визначають основи державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави.

Суб'єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, повинна полягати у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату та вказувати на умисне його вчинення.

Колегія суддів зазначає, що у разі кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України, слід враховувати вину, яка полягає в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Визначення правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинна передувати постанова компетентного органу про притягнення учасника (учасників) такого правочину до адміністративної відповідальності, чи вирок суду про притягнення названих осіб до кримінальної відповідальності, який набрав чинності. Умисел сторін (сторони) на незаконний результат повинен встановлюватися в момент винесення постанови про адміністративне правопорушення або під час розслідування кримінальної справи і розгляду її в суді.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у разі, якщо йдеться про підтвердження вини, яка повинна братися до уваги при визнанні правочинів такими, що порушують публічний порядок, як це зазначено в пункті 18 постанови, саме суд повинен визначати, які докази слід вважати достатніми для підтвердження вини в тому чи іншому випадку.

Згідно ст.219 Кримінального кодексу України, під доведенням до банкрутства, треба розуміти дії умисні, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення громадянином - засновником (учасником) або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

Приписами п.п. 3.2 Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, які затверджені наказом Міністерства економіки України № 14 від 19 січня 2006р. наведено визначення ознак дій з доведення до банкрутства.

Також, п. 3 вказаних Методичних рекомендації наведено коло суб'єктів, які уповноважені проводити аналіз при визначенні ознак дій з доведення до банкрутства, це є власники, органи, уповноважені управляти майном, або особи, які заінтересовані в отриманні інформації щодо діяльності підприємства (державний орган з питань банкрутства, арбітражний керуючий, органи податкової служби, керівництво).

Визначення ознак дій з доведення до банкрутства здійснюється за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство, у разі наявності ознак неправомірних дій відповідальних осіб боржника, що призвели до його стійкої фінансової неспроможності, у зв'язку з чим боржник був не в змозі задовольнити в повному обсязі вимоги кредиторів або сплатити обов'язкові платежі.

Віднесення правочинів, які порушують публічний порядок, до нікчемних означає безумовне позбавлення правового захисту осіб, яких цим правочином передбачалося наділити правами. Таке позбавлення диктується необхідністю збереження публічного порядку, що є важливим для суспільства в цілому.

Згідно з матеріалами справи, договір про переведення боргу б/н від 18.02.2010 року, укладений між відповідачами, за своїм змістом є правочином, а саме - юридичною дією, спрямованою на досягнення цивільно-правових результатів, здійсненних у господарської діяльності сторін договору.

Цей договір не містить умов, спрямованих на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності, або умов, спрямованих на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу (стаття 14 Конституції України). Спірний правочин не спрямований на відчуження викраденого майна та не порушує правового режиму вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Колегія суддів також зазначає, що з постанови Харківського апеляційного господарського суду від 11.05.2011р. по справі №Б-19/266-10 про банкрутство СТ “ЖБК “Авантаж”, яка є чинною на момент розгляду даної справи, вбачається, що позивач є кредитором боржника з грошовими вимогами на загальну суму 81060386,32 грн. Під час розгляду справи №Б-19/266-10 питання про фіктивність банкрутства СТ “ЖБК “Авантаж” та доведення до банкрутства СТ “ЖБК “Авантаж” вже було предметом дослідження колегією суддів апеляційного господарського суду та було встановлено, що підстави для визнання банкрутства СТ “ЖБК “Авантаж” фіктивним або таким, що доведено до банкрутства відсутні.

Посилання позивача на невигідність для СТ “ЖБК “Авантаж” спірного договору та на значне збільшення у 2010 році фінансових зобовязань СТ “ЖБК “Авантаж” не є підставою вважати договір про переведення боргу б/н від 18.02.2010 року нікчемним, оскільки згідно з ст. 44 Господарського кодексу України, підприємництво здійснюється, зокрема, на підставі вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності та власного комерційного ризику. Відповідно до ст. 627 Цивільного Кодексу України, статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, субєкт підприємницької діяльності вправі вибирати спосіб здійснення ним підприємницької діяльності, здійснюючи її на свій ризик, і самостійно відповідати за результати своїх дій, підприємець вільний у виборі напрямків і методів роботи, незалежний у прийнятті рішень, діє своєю волею та за своїми інтересами, вільний у встановленні прав і обовязків по договорам, що укладаються, у визначенні будь яких умов договорів, що не суперечать закону.

Отже, такі обставини, як наявність чи відсутність економічного ефекту від укладених в ході підприємницької діяльності договорів та зростання договірних зобовязань субєкта підприємницької діяльності - є комерційним ризиком і субєкт підприємницької діяльності повинен самостійно нести відповідальність за власні комерційні ризики.

Враховуючи вищевикладене, позивачем ані суду першої інстанції, ані апеляційному господарському суду не надано доказів, що спірний правочин є таким, що порушує публічний порядок та, за сукупності об'єктивної та суб'єктивної ознак, підпадає під дію ст. 228 Цивільного кодексу України. Позивач також не довів і існування умислу сторін (сторони) на досягнення протизаконного результату та не довів в законному порядку і вину відповідачів, у звязку з чим, підстави для визнання договору про переведення боргу б/н від 18.02.2010 року нікчемним у відповідності до ст. 228 Цивільного кодексу України відсутні.

Крім того, колегія суддів вважає необхідним зазначити, що відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оскаржуваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Аналогічна правова позиція викладена в ч. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними".

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оскаржуваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено обов'язок доказування кожною стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень .

Відповідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, виходячи із наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та, вимагаючи визнати нікчемним договір про переведення боргу б/н від 18.02.2010 року, не будучи його стороною, зобов'язаний довести, яким чином оскаржуваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого, вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту апелянта.

Разом з тим, як свідчать матеріали справи, позивач не зазначив та не довів суду, чим саме порушуються його права наявністю оскаржуваного ним нікчемним договору про переведення боргу б/н від 18.02.2010 року.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції законно та обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог до відповідачів у повному обсязі.

За таких обставин, враховуючи, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення місцевий господарський суд забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та обєктивного дослідження усіх фактичних обставин справи та дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, у звязку з чим рішення господарського суду Харківської області 14.06.2011р. у справі №5023/2327/11 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Керуючись ст.ст.91, 99, 101, 102 п.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 14.06.2011р. по справі №5023/2327/11 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України в двадцятиденний термін.

Головуючий суддя Фоміна В. О.

Суддя Кравець Т.В.

Суддя Крестьянінов О.О.

Повний текст постанови виготовлений та підписаний 29 липня 2011 року.