Рішення № 17068319, 05.07.2011, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-24-26

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"05" липня 2011 р. Справа № 4/153-10/8

Господарський суд Київської області в складі судді Скутельника П.Ф., при секретарі Каплі А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області, місцезнаходження: 08300, Київська обл., м. Бориспіль, вул. Радянська, 21, в інтересах держави в особі Державного комітету України із земельних ресурсів, ідентифікаційний код: 00032632, місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Народного ополчення, 3, Головного управління Держкомзему в Київській області, ідентифікаційний код: 26334313, місцезнаходження: 03115, м. Київ, вул. Серпова, 3/14, та Процівської сільської ради Бориспільського району, ідентифікаційний код: 043635506, місцезнаходження: 08330, Київська обл., Бориспільський р-н, с. Проців, вул. Леніна, 4,

до відповідача: приватне підприємство "Витич", ідентифікаційний код: 30223209, місцезнаходження: 01000, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 16-В,

про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та її повернення

за участю представників сторін:

прокурор: прокурор відділу прокуратури Київської області Голинський Я.О., особа якого встановлена на підставі посвідчення від 29.03.2011 року за № 41;

від позивача - 1: не зявився;

від позивача - 2: не зявився;

від позивача - 3: не зявився;

від відповідача: ОСОБА_1., який діє на підставі довіреності від 18.04.2011 року,-

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Бориспільський міжрайонний прокурор (далі за текстом: Прокурор) звернувся до господарського суду Київської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Державного комітету України із земельних ресурсів (далі за текстом: Позивач - 1), Головного управління Держкомзему в Київській області (далі за текстом: Позивач - 2) та Процівської сільської ради Бориспільського району (далі за текстом: Позивач - 3) до приватного підприємства "Витич" (далі за текстом: Відповідач) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та її повернення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Відповідач самовільно зайняв земельну ділянку внаслідок використання останньої без отримання у власність чи у користування, на якій самочинно звів нежитлову будівлю, що призвело до істотного порушення вимог чинного земельного законодавства України та правопорушення у сфері містобудування, в звязку з чим дана ділянка підлягає звільненню з послідуючим знесенням самочинно збудованої будівлі та поверненню сільській раді.

Ухвалою господарського суду Київської області від 18.08.2010 року було порушено провадження у даній справі та призначено останню до розгляду.

Рішенням господарського суду Київської області від 01.11.2010 року у справі № 4/153-10 позовні вимоги Прокурора задоволено в повному обсязі шляхом покладення на Відповідача обовязку звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, загальною площею 0,04 га, розташовану за адресою: Київська обл., Бориспільський р-н, с. Проців, вул. Пролетарська, 101-А, та повернути її Позивачу - 3, з приведенням у придатний для використання стан шляхом знесення збудованого майна та вивезення усього належного Відповідачу майна за межі земельної ділянки.

Відповідач не погоджуючись з рішенням Господарського суду Київської області від 01.11.2010 року у справі № 4/153-10 оскаржив останнє до суду апеляційної інстанції, який розглянувши доводи апеляційної скарги своєю постановою від 01.02.2011 року залишив без змін рішення господарського суду Київської області від 01.11.2010 року у справі № 4/153-10 та апеляційну скаргу без задоволення.

Не погоджуючись з рішеннями суддів першої та апеляційної інстанцій Відповідач оскаржив їх до Вищого господарського суду України.

Постановою Вищого господарського суду України від 20.04.2011 року у справі № 4/153-10 рішення господарського суду Київської області від 01.11.2010 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2011 року скасовано та справу № 4/153-10 передано на новий розгляд до господарського суду Київської області.

Вищий господарський суд України своє рішення мотивував тим, що суди 1-ї і апеляційної інстанцій при розгляді справи № 4/153-10 не враховували положення мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 року у справі №7-рп/2009, у резолютивній частині рішення відсутні висновки по суті розглянутих вимог, не досліджено питання наявності або відсутності у Відповідача права на оформлення у власність збудованого майна з врахуванням положень ст. 376 Цивільного кодексу України.

Справа надійшла до господарського суду Київської області для нового розгляду 28.04.2011 року та 10.05.2011 року передана для подальшого розгляду судді Скутельнику П.Ф., який її 12.05.2011 року прийняв до провадження, присвоївши останній № 4/153-10/8, та призначив до розгляду на 31.05.2011 року.

31.05.2011 року в судове засідання Прокурор, Позивачі 1, - 2, - 3 та Відповідач не зявились, про причини неявки суд не повідомили будучи повідомленими про день та час розгляду справи. Ухвалою суду від 31.05.2011 року розгляд справи відкладено на 14.06.2011 року.

14.06.2011 року в судове засідання Прокурор та Позивачі 1, - 2, - 3 не зявились. Від Позивача 2 надійшла заява від 14.06.2011 року з проханням здійснювати розгляд справи за відсутності представника Позивача 2, в якій Позивач 2 висловлював позицію про підтримку позову прокуратури. В судове засідання зявився Відповідач, який дав пояснення, проти позову заперечував, просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі та заявив клопотання про продовження строку вирішення спору, яке ухвалою суду від 14.06.2011 року задоволено. Ухвалою суду від 14.06.2011 року розгляд справи відкладено на 05.07.2011 року.

05.07.2011 року в судове засідання Позивачі 1, - 2, - 3 не зявились. Зявився Прокурор, який надав суду додаткові письмові докази у справі, позов підтримав та просив задовольнити в повному обсязі. В судове засідання зявився Відповідач, який дав пояснення, проти позову заперечував, просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. У звязку з цим, спір розглядався за наявними у справі матеріалами, після дослідження яких та врахування раніше наданих пояснень представників сторін, суд видалився до нарадчої кімнати для прийняття рішення у справі, оголошення якого призначено на 05.07.2011 року.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті.

Господарський процесуальний кодекс України у ч. 1 ст. 111-12 передбачає, що вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Детально розглянувши матеріали справи, заслухавши Прокурора та Відповідача, дослідивши подані докази, суд -

ВСТАНОВИВ:

Бориспільською міжрайонною прокуратурою проведено перевірку щодо дотримання приватним підприємством "Витич" (далі за текстом: Відповідач або ПП «Витич») вимог чинного земельного та містобудівного законодавства України при використнні земельної ділянки та здійсненні на цій ділянці будівельних робіт.

Згідно із вимогами ст. 22 Земельного кодексу України в редакції 1992 року, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Відповідно до ст. 23 Земельного кодексу України в редакції 1992 року, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Також, згідно із вимогами ст. 24 Земельного кодексу України в редакції 1992 року, Право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. Форма договору і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до вимог ст. 125 Земельного кодексу України в редакції станом на 29.12.2003 року, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Згідно із вимогами ст. 125 Земельного кодексу України в редакціях станом на 05.03.2009 року та на час розгляду справи, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Земельний кодекс України в редакції станом на 29.12.2003 року у ст. 126 передбачає, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Крім того, Земельний кодекс України в редакції станом на 05.03.2009 року та на час розгляду справи у ст.126 передбачає, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Форми державних актів на право власності на земельну ділянку, право постійного користування земельною ділянкою затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. При набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених частиною другою цієї статті, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки. На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження. Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа. Забороняється вимагати для здійснення відмітки та державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень документи, не передбачені цією статтею. У разі зміни співвласника або набуття права спільної власності на земельну ділянку орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, також вносить зміни до державного акта на право власності на землю щодо співвласників земельної ділянки. Відчуження частини земельної ділянки з виділенням її в окрему земельну ділянку здійснюється після отримання її власником державного акта, що посвідчує право власності на сформовану нову земельну ділянку. У разі якщо державним актом на право власності на земельну ділянку було посвідчено право власності на декілька земельних ділянок, відчуження однієї з цих ділянок здійснюється після виготовлення державного акта, що посвідчує право власності на кожну з цих ділянок. Державний акт на право власності та право постійного користування земельною ділянкою видається на одну земельну ділянку. Право постійного користування на декілька земельних ділянок, наданих під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів (доріг, трубопроводів, ліній електропередачі та зв'язку), може посвідчуватися одним державним актом.

Проведеною Бориспільською міжрайонною прокуратурою перевіркою встановлено та в ході розгляду справи суду доведено Прокурором за допомогою належних і допустимих доказів порушення Відповідачем вимог ст.ст.22, 23, 24 Земельного кодексу України в редакції 1992 року, ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України в редакції станом на 29.12.2003 року, 05.03.2009 року та на час розгляду справи, в зв'язку із самовільним зайняттям 09.07.2001 року з послідуючим безперервним використанням земельної ділянки, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області для здійснення підприємницької діяльності шляхом самочинного будівництва споруди магазину з прибудовою і добудовою за відсутності правовстановлюючих документів на землю, зареєстрованих у встановленому законом порядку.

Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»у ст. 1 передбачає, що самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Земельний кодекс України в редакції 1992 року у ст.ст. 115, 116 передбачає, що особи, винні в: - самовільному зайнятті земельних ділянок; псуванні сільськогосподарських та інших земель, забрудненні їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами; розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконанні вимог природоохоронного режиму використання земель; порушенні строків повернення тимчасово займаних земель або невиконанні обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням, - несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Самовільно зайняті земельні ділянки повертаються за їх належністю без відшкодування затрат, проведених за час незаконного користування. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будівель і споруд, провадиться підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки, або за їх рахунок. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду або арбітражного суду.

Відповідно до вимог ст.ст. 211, 212 Земельного кодексу України в редакції 2001 року та на час розгляду справи, громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення: б) самовільне зайняття земельних ділянок; в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; г) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; д) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Посилання Відповідача на те, що він правомірно користувався земельною ділянкою в звязку з тим, що 29.12.2003 року між Процівською сільською радою та ПП «Витич»укладений договір оренди від 29.12.2003 року (далі за текстом: Договір), згідно якого Процівська сільська рада надає, а ПП «Витич»приймає в строкове, платне володіння і користування з правом викупу земельну ділянку, площею 0,04 га, яка знаходиться в адміністративних межах Процівської сільської ради Бориспільського району, спростовується тим, що вказаний Договір з моменту його укладення та на час розгляду справи не зареєстрований в розумінні ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України в редакції станом на 29.12.2003 року, 05.03.2009 року та на час розгляду справи, земельна ділянка за цим Договором фактично та офіційно не передавалась Позивачем 3 Відповідачу в користування, внаслідок того, що акт прийому-передачі не складався, межі ділянки в натурі не встановлювались.

Таким чином, суд приходить до висновку, що наявність у Відповідача Договору оренди земельної ділянки при відсутності реєстрації цього Договору, без передачі в користування земельної ділянки та без встановлення меж останньої в натурі, не призводить до виникнення у Відповідача права на користування ділянкою, з приводу якої укладався Договір, та не призводить до виникнення у Відповідача права на забудову цієї ділянки.

Судом не береться до уваги посилання Відповідача на те, що він користувався земельною ділянкою, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області для здійснення підприємницької діяльності шляхом будівництва споруди магазину з прибудовою і добудовою на підставі рішення Процівської сільської ради «Про надання земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2. ПП «Витич»в довгострокову оренду на 49 років з правом викупу під магазин для ведення підприємницької діяльності»від 12.12.2003 року за № 121, на підставі якого був укладений вищезгаданий Договір, в звязку з тим, що наявність зазначеного рішення сільської ради в розумінні ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України в редакції станом на 29.12.2003 року, 05.03.2009 року та на час розгляду справи, без послідуючої реєстрації Договору оренди земельної ділянки, при відсутності фактичної і офіційної передачі Позивачем 3 Відповідачу в користування ділянки шляхом складання акту прийому-передачі та без винесення із встановленням в натурі меж земельної ділянки, не надає Відповідачу права на користування земельною ділянкою, з приводу якої сільською радою приймалось рішення, та до виникнення права на її забудову не призводить.

Крім того, судом в ході розгляду справи встановлено, що рішення Процівської сільської ради «Про надання земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2. ПП «Витич»в довгострокову оренду на 49 років з правом викупу під магазин для ведення підприємницької діяльності»від 12.12.2003 року за №121 грубо суперечить вимогам ст.ст. 118, 123, 124 Земельного кодексу України та ст.ст. 25, 55, 56 Закону України «Про землеустрій».

Одночасно судом встановлено, що рішення Процівської сільської ради «Про надання земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2. ПП «Витич»в довгострокову оренду на 49 років з правом викупу під магазин для ведення підприємницької діяльності»від 12.12.2003 року за №121, на підставі якого був укладений вищезгаданий договір, скасоване рішенням Процівської сільської ради «Про розгляд протесту Бориспільського міжрайонного прокурора від 19.05.08 на рішення Процівської сільської ради за №121 від 12.12.03»від 20.05.2008 року за №368 за наслідками розгляду протесту Бориспільського міжрайонного прокурора в порядку ст. 21 Закону України «Про прокуратуру»в звязку з тим, що прийнято з порушенням вимог ст.ст. 118, 123, 124 Земельного кодексу України та ст.ст. 25, 55, 56 Закону України «Про землеустрій».

Судом при розгляді справи на виконання вказівки суду касаційної інстанції взято до уваги те, що згідно із вимогами мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 16.04.2009 року у справі №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), відповідно до Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). В Основному Законі України встановлено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 140). Виходячи з цих конституційних положень у системному зв'язку з положеннями статті 6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 26 березня 2002 року визначив політико-правову природу органів місцевого самоврядування, які не є органами державної влади, а є представницькими органами, через які здійснюється право територіальної громади самостійно вирішувати не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення, тобто такі, які пов'язані передусім з життєдіяльністю територіальних громад і перелік яких визначено у Конституції і законах України (пункти 4, 5 мотивувальної частини Рішення від 26 березня 2002 року N 6-рп/2002 у справі про охорону трудових прав депутатів місцевих рад). Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. В Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року N 20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року N 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини). Закріплені у статті 144 Конституції України і статті 59 Закону норми про акти органів місцевого самоврядування, крім юридичної форми реалізації завдань і функцій, визначають порядок прийняття і перевірки рішень органів місцевого самоврядування. В Законі встановлено, що ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України та законами України до їх відання, і що рішення відповідної ради може бути внесене на повторний розгляд цієї ж ради (стаття 25, частина четверта статті 59). У Законі передбачено, що рішення виконавчого комітету ради з питань, які належать до компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою, і що раді належить право скасовувати акти виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень (частина дев'ята статті 59, пункт 15 частини першої статті 26). В інших положеннях Закону також визначено право ради скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни, зокрема скасовувати дозволи на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення (пункт 36 частини першої статті 26), вносити зміни до місцевого бюджету (пункт 23 частини першої статті 26). Остання норма кореспондується з положенням частини сьомої статті 78 Бюджетного кодексу України, згідно з якою "рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет ухвалюється відповідною радою за поданням офіційного висновку місцевого фінансового органу". Аналіз повноважень ради в галузі планування та в бюджетно-фінансовій сфері, закріплених у частині першій статті 26 Закону, а саме: встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом (пункт 24), прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах (пункт 28), встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету (пункт 29), затвердження відповідно до закону ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад (пункт 35), та повноважень, визначених частиною другою статті 18 Декрету Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори", згідно з якою органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю відміняти окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків та зборів, дає підстави стверджувати, що рада має право скасовувати місцеві податки та змінювати їх розміри, а відтак - скасовувати чи змінювати свої раніше прийняті рішення. В законах України також передбачено право органів місцевого самоврядування скасовувати та змінювати свої рішення. Так, у Законі України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" органу місцевого самоврядування надано право за його ж ініціативою переглянути, зупинити дію та скасувати власний регуляторний акт (частини перша, друга статті 11). Зі змісту Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" випливає, що органи місцевого самоврядування у місячний строк повинні усунути виявлені Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини порушення прав і свобод людини і громадянина (пункт 11 статті 13, частина третя статті 15)‚ тобто скасувати або змінити свої рішення. У Законі України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" визначено право органів місцевого самоврядування привести у відповідність із законодавством прийняті ними рішення з питань регулювання земельних відносин, використання та охорони земель (абзац другий пункту "б" статті 6)‚ тобто змінити власні акти. Згідно із Законом України "Про основи містобудування" сільські, селищні, міські ради уповноважені затверджувати місцеві правила забудови окремих частин населених пунктів та вносити в них зміни за поданням спеціально уповноважених органів містобудування та архітектури (частина друга статті 12, частина п'ята статті 17). За Законом України "Про планування і забудову територій" місцева рада затверджує містобудівну документацію та після погодження зі спеціально уповноваженим органом з питань містобудування та архітектури вносить до неї зміни своїм же рішенням (частини третя, четверта статті 10). В Основному Законі України передбачено право направляти письмові звернення або особисто звертатися до органів місцевого самоврядування, які зобов'язані розглянути звернення (стаття 40). Законом України "Про звернення громадян" встановлено право органів місцевого самоврядування скасовувати або змінювати оскаржувані рішення (абзац п'ятий частини першої статті 19). Системний аналіз наведених положень Конституції і законів України дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавцем закріплюється право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування. Це узгоджується із правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 3 жовтня 1997 року N 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України. У Конституції України зазначено, що рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду (частина друга статті 144). Цьому конституційному положенню відповідають Закон, у частині десятій статті 59 якого визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку, та інші закони України, зокрема "Про столицю України - місто-герой Київ", згідно з частиною третьою статті 8 якого рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України зупиняються в установленому законом порядку з одночасним зверненням до суду. Системний аналіз цих конституційних і законодавчих положень та положень пункту 5 статті 121, пункту 9 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України свідчить, що на прокуратуру України покладено нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами місцевого самоврядування. Закон України "Про прокуратуру", прийнятий до набуття чинності Конституцією України, є чинним у частині, що не суперечить Основному Закону України, і передбачає порядок зупинення рішень органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України. Цим законом установлено, що при виявленні порушень закону прокурор у межах своєї компетенції має право опротестовувати акти виконавчих органів місцевих рад та вносити подання або протести на рішення місцевих рад залежно від характеру порушень. Протест прокурора приноситься до органу, який видав цей акт і зупиняє його дію, прокурору надається право звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним, і подача такої заяви зупиняє дію правового акта (частини перша, третя, четверта статті 21 Закону України "Про прокуратуру"). У зв'язку з наведеним Конституційний Суд України дійшов висновку, що за змістом частини другої статті 144 Конституції України, частини десятої статті 59 Закону рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються прокурором у встановленому Законом України "Про прокуратуру" порядку з одночасним зверненням до суду. При цьому Конституційний Суд України зазначає, що право прокурора оскаржувати до суду рішення органів місцевого самоврядування не є абсолютним, оскільки у Конституції України закріплено, що її норми є нормами прямої дії, а отже, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, як і право на оскарження в суді рішень органів місцевого самоврядування гарантується безпосередньо на підставі Конституції України кожному (частина третя статті 8, частина друга статті 55). Зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку. Однак, як вважає Конституційний Суд України, це не позбавляє орган місцевого самоврядування права за власною ініціативою або ініціативою інших заінтересованих осіб змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт (у тому числі і з мотивів невідповідності Конституції чи законам України). Конституційний Суд України зазначає, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

За таких обставин з врахуванням рішення Конституційного суду України від 16.04.2009 року у справі №7-рп/2009, господарський суд Київської області приходить до висновку, що рішення Процівської сільської ради «Про розгляд протесту Бориспільського міжрайонного прокурора від 19.05.08 на рішення Процівської сільської ради за №121 від 12.12.03»від 20.05.2008 року за №368, яким за наслідками розгляду протесту прокурора в порядку ст. 21 Закону України «Про прокуратуру»скасовано рішення Процівської сільської ради «Про надання земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2. ПП «Витич»в довгострокову оренду на 49 років з правом викупу під магазин для ведення підприємницької діяльності»від 12.12.2003 року за №121, як незаконне, є правомірним та обґрунтованим в звязку з тим, що рішення сільської ради від 12.12.2003 року за №121 являється актом індивідуальної дії ненормативного характеру одноразового застосування, виконання якого на час розгляду протесту прокурора та прийняття рішення про скасування не завершено, внаслідок того, що укладений на його підставі Договір оренди не набув чинності в звязку з відсутністю його обовязкової реєстрації, не переданням фактично і юридично земельної ділянки в користування та невинесенням меж ділянки в натурі.

Відповідно до вимог ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Суд з врахуванням вимог ст. 376 Цивільного кодексу України приходить до висновку, що будівництво Відповідачем споруди магазину з прибудовою і добудовою на земельній ділянці, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області для здійснення підприємницької діяльності є самочинним будівництвом внаслідок відсутності у Відповідача на час початку будівництва та на час розгляду справи чинного правовстановлюючого документа у вигляді державного акту на право власності або користування земельною ділянкою чи договору оренди земельної ділянки, при відсутності яких оформлення права власності Відповідачем на самочинно збудовану споруду магазину з прибудовою і добудовою є неможливим, внаслідок чого така самочинна споруда підлягає знесенню з приведенням земельної ділянки у попередній стан.

Судом з метою виконання вказівок суду касаційної інстанції перевірено питання розташування самочинно збудованої споруди магазину з прибудовою і добудовою на самовільно зайнятій Відповідачем земельній ділянці, за наслідками чого встановлено, що самочинно збудована споруда магазину з прибудовою і добудовою розташована на самовільно зайнятій Відповідачем земельній ділянці, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області, про що свідчать матеріали справи та додатково надані Прокурором письмові докази у справі у вигляді відповіді Бориспільського районного бюро технічної інвентаризації від 22.06.2011 року за №498 на запит Бориспільської міжрайонної прокуратури від 17.06.2011 року за №4046, відповіді Процівської сільської ради Бориспільського району від 20.06.2011 року за № 2-12-347 на запит Бориспільської міжрайонної прокуратури від 17.06.2011 року за №4045, відповіді управління Держкомзему у Бориспільському районі від 24.06.2011 року за №2418 на запит Бориспільської міжрайонної прокуратури від 17.06.2011 року за №4048, акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 04.07.2011 року, який складений управлінням Держкомзему у Бориспільському районні в присутності землевпорядника Процівської сільської ради, старшого помічника Бориспільського міжрайонного прокурора та керівника Відповідача.

Крім того, в ході розгляду справи за наслідками дослідження письмових доказів у справі у вигляді листа Дніпровського басейнового водогосподарського обєднання від 22.09.2000 року за №45/АС, висновку Бориспільського районного відділу земельних ресурсів від вересня 2000 року за №17, висновку Бориспільського районного відділу будівництва та архітектури від 17.09.2000 року, висновку Бориспільської районної санітарно-епідеміологічної станції від 27.09.2000 року за №01/04-678, суд приходить до висновку, що самовільна зайнята Відповідачем земельна ділянка з розташованою на ній самочинно збудованою спорудою магазину з прибудовою і добудовою знаходиться на початку захисної дамби, яка є гідротехнічною спорудою, Канівського водосховища, яке є водним обєктом загальнодержавного значення, внаслідок чого в силу вимог ст.ст. 4, 5, 85, 87, 88, 91, 93, 96, 98 Водного кодексу України є землями водного фонду, які для цілей будівництва або розташування споруди магазину в оренду або у власність надаватись не можуть та на яких будівництво споруд торгівлі заборонено, в звязку з чим реєстрація Договору оренди земельної ділянки є неможливою.

Згідно із вимогами ст.ст.2, 3 Закону України «Про основи містобудування», головними напрямами містобудівної діяльності при будівництві будинків, споруд, їх комплексів або комунікацій та споруд інженерної і транспортної інфраструктури є захист життєвого та природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ, забезпечення високих архітектурно-планувальних, функціональних і конструктивних якостей об'єктів містобудування, формування і реконструкція містобудівних ансамблів, кварталів, районів і ландшафтних комплексів.

Відповідно до вимог ст. 5 Закону України «Про основи містобудування», при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені: - розробка містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови; - розміщення і будівництво об'єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об'єктів; - урахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій; - урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва.

Закон України «Про основи містобудування»в ч.ч. 1, 2 ст. 16 передбачає, що будівельні норми, державні стандарти, норми і правила встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку і реалізацію містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших умов і спрямовані на забезпечення формування повноцінного життєвого середовища та якнайкращих умов життєдіяльності людини. Будівельні норми, державні стандарти, норми і правила щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об'єктів містобудування розробляються і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування та архітектури, іншими центральними органами виконавчої влади в порядку, визначеному законом.

Крім того, Закон України «Про основи містобудування»в ч.ч.1, 2 ст.22 передбачає, що забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією та правилами забудови.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що Відповідач в силу вимог ст.ст. 4, 5, 85, 87, 88, 91, 93, 96, 98 Водного кодексу України, ст.ст. 2, 3, 5, 16, 22 Закону України «Про основи містобудування»та ст. 376 Цивільного кодексу України позбавлений можливості оформити право користування на самовільно зайняту земельну ділянку шляхом реєстрації Договору та позбавлений можливості оформити право власності на самочинно збудовану споруду, в звязку з чим самовільно зайнята Відповідачем земельна ділянка підлягає поверненню сільській раді та самочинно збудована Відповідачем споруда підлягає знесенню.

Також, суд приходить до висновку, що грубе порушення Відповідачем вимог ст.ст. 2, 3, 5, 16, 22, Закону України «Про основи містобудування», ст.ст. 2, 24, 29 Закону України «Про планування та забудову територій»призводить до порушення державних інтересів, які полягають в забезпеченні дотримання основних вимог планування та забудови території, встановлених ст. ст. 5, 8 Закону України «Про основи містобудування», дотримання яких покладено на фізичних та юридичних осіб.

Господарський кодекс України у ст. 5 передбачає, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Згідно ст. 12 та п. 12 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради.

При розгляді справи судом встановлено, що самовільне зайняття земельної ділянки Відповідачем грубо суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в ст. 14 Конституції України і ст. 5 Земельного кодексу України.

Крім того, суд приходить до висновку, що Відповідач не намагався вживати заходів щодо усунення виявлених в ході проведеної органами прокуратури перевірки вищевказаних порушень вимог містобудівного та земельного законодавства.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», прокурор або його заступник у межах своєї компетенції при виявленні порушень закону має право звертатись до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

У судовому засіданні, надані Прокурором та Позивачами 1, - 2, - 3 докази, спростовані не були.

На момент судового засідання Відповідачем не подано належних і допустимих письмових доказів, які підтверджують усунення ним порушень, які допущенні при самовільному зайнятті земельної ділянки та самочинному будівництві споруди.

За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги Прокурора та Позивачів 1, - 2, - 3 доведені належними та допустимими доказами у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, в звязку з чим є обґрунтованими, внаслідок чого підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до вимог ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Господарський процесуальний кодекс України у ст.36 встановлює, що письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що додані до позову копії документів та копії документів, які надавались суду Прокурором, Позивачами 1, - 2, - 3 та Відповідачем можуть вважатися належними та допустимими письмовими доказами, які стосуються предмета спору.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору. Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: - при задоволенні позову - на відповідача; - при відмові в позові - на позивача.

Відшкодування витрат по сплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у вигляді державного мита в сумі 85,00 грн. (вісімдесят пять гривень 00 коп.) та 236,00 грн. (двісті тридцять шість гривень 00 коп.) витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладається судом на Відповідача.

Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов Бориспільського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Державного комітету України із земельних ресурсів, Головного управління Держкомзему в Київській області та Процівської сільської ради Бориспільського району до приватного підприємства "Витич" - задовольнити повністю.

2. Зобов'язати приватне підприємство "Витич", ідентифікаційний код: 30223209, місцезнаходження: 01000, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 16-В, звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області та привести останню за власний рахунок у придатний до використання стан шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна у вигляді споруди магазину з прибудовою і добудовою та вивезення всього належного приватному підприємству "Витич", ідентифікаційний код: 30223209, місцезнаходження: 01000, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 16-В, майна за межі земельної ділянки, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області.

3. Зобов'язати приватне підприємство "Витич", ідентифікаційний код: 30223209, місцезнаходження: 01000, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 16-В, повернути Процівській сільській раді Бориспільського району, ідентифікаційний код: 043635506, місцезнаходження: 08330, Київська обл., Бориспільський р-н, с. Проців, вул. Леніна, 4, земельну ділянку, площею 0,04 га, по вул. Пролетарська, 101-А, в с. Проців Бориспільського району Київської області.

4. Стягнути з приватного підприємства "Витич", ідентифікаційний код: 30223209, місцезнаходження: 01000, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 16-В, в доход державного бюджету України державне мито у сумі 85,00 грн. (вісімдесят пять гривень 00 коп.) та 236,00 грн. (двісті тридцять шість гривень 00 коп.) витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Дане рішення господарського суду Київської області набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Суддя Скутельник П.Ф.

Повний текст рішення складено та підписано 11.07.2011 року