Постанова № 16638378, 05.07.2011, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 липня 2011 р. № 2а-1940/11/1370

Львівський окружний адміністративний суд

у складі: головуючого судді Сакалоша В.М.,

за участю секретаря судового засідання Дака Т.П.,

представника позивача Довбака О.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Приватного підприємства «Тур-Ретур»до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова про визнання недійсним податкового повідомлення - рішення

в с т а н о в и в :

Приватне підприємство «Тур-Ретур»(далі- ПП «Тур-Ретур») звернулось до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позов про визнання недійсним податкового повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Франківському районі м.Львова (далі- ДПІ у Франківському районі м. Львова) №0000072350 від 09.02.2011 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що податковий орган не мав права визначати позивачу штрафні (фінансові) санкції за порушення порядку проведення розрахунків, передбачених ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», оскільки таке право належить виключно Національному банку України. Крім того, під час проведення перевірки відповідачем не враховано факт сплати рахунків за надані туристичні послуги фізичними особами, які перебували закордоном, а представлення таких рахунків ПП «Тур-Ретур»фірмою-нерезидентом здійснено для підтвердження надання послуг групам чи окремим туристам, які отримали такі послуги. Також, позивач зазначає, що спірне рішення було прийнято податковим органом після спливу річного строку, встановлено ст. 250 Господарського Кодексу України.

В судовому засіданні 05.07.2011 року судом проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Представник позивача позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених у адміністративному позові та запереченнях до відзиву на позовну заяву, вважає, що висновки акту перевірки та спірне рішення не відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на нормах чинного законодавства України.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, хоча був повідомлений про судовий розгляд, причин неявки не повідомив. При цьому, відповідач подав письмові заперечення позовних вимог та письмові пояснення у справі, в яких зазначив, що повноваження податкового органу щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій за порушення порядку проведення розрахунків, передбачених ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», визначено п.4 ст. 10, п.1 ст.4 Закону України «Про податкову службу в Україні» та п.3 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства». Також твердження позивача про здійснення розрахунків за отримані послуги від нерезидента ПП «Пілгрімтур»фізичними особами на момент їх перебування на території Словацького Республіки, на думку відповідача, не спростовує факту порушення ПП «Тур-Ретур»абз.6 п.2 ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»та підтверджується скерованими податковим органом Словацької Республіки рахунками-фактурами щодо проведення розрахунків з нерезидентом ПП «Пілгрімтур»на суму 112621,15 грн. Крім того, відповідач зазначає, що із прийняттям Податкового Кодексу України до ст. 250 Господарського Кодексу України були внесені зміни, які набрали чинності з 01.01.2011 року та відповідно до яких, дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір та порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи.

Заслухавши доводи представника позивача, розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Державною податковою інспекцією у Франківському районі м. Львова проведено позапланову виїзну перевірку Приватного підприємства «Тур-Ретур», результати якої відображені в Акті перевірки №58/22-0/30052880 від 26.01.2011 року.

Податковим органом встановлено, що згідно інформації Управління податкової інспекції Словацької Республіки (лист №1/621/2720-64195/10/Hrc від 21.05.2010 року) ПП «Тур-Ретур»отримало послуги від ТзОВ «Пілгрімтур»по Договору про надання туристичних послуг на загальну суму 112621,15 грн., в тому числі за 2008 рік на суму 68639,59 грн. та за 2009 рік 43981,56 грн., які були повністю сплачені ПП «Тур-Ретур». Перевіркою руху коштів по валютних рахунках приватного підприємства встановлено, що оплата за отримані послуги у безготівковій формі не проводилась, чим порушено вимоги ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»в частині здійснення розрахунків резидента та нерезидента без участі уповноважених банків.

На підставі Акту перевірки №58/22-0/30052880 від 26.01.2011 року, ДПІ у Франківському районі м. Львова винесено податкове повідомлення-рішення №0000072350 від 09.02.2011 року, яким до ПП «Тур-Ретур»застосовано грошове зобовязання за платежем порушення валютного законодавства в сумі 112621,15 грн.

Не погоджуючись із наведеним позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд врахував наступні обставини справи та норми діючого законодавства.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, права та обовязки субєктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства встановлено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»№15-93 від 19.02.1993 року.

Відповідно до абз. 6 п. 2 ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»до резидентів винних у порушенні правил валютного регулювання та валютного контролю за порушення порядку розрахунків, встановленого статтею 7 цього Декрету застосовується штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованих у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких розрахунків, який застосовується Національним банком України та за його визначенням підпорядкованими йому установами.

При цьому, відповідно п.4 ч.1 ст. 10 Закону України «Про податкову службу в Україні» податкові органи у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право здійснювати у межах своїх повноважень контроль за законністю валютних операцій, проводити планові та позапланові виїзні перевірки додержання валютного законодавства юридичними особами, їх філіями, відділеннями, іншими відокремленими підрозділами, що не мають статусу юридичної особи, а також фізичними особами, які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності чи не мають такого статусу.

Згідно п. 3 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства»від 27 червня 1999 року №734/99, санкції, передбачені статтею 2 цього Указу та пунктом 2 статті 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», застосовуються Національним банком України до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби - до інших резидентів і нерезидентів України.

А відтак, суд приходить до висновку, що податковий орган діяв в межах повноважень встановлених Законом України «Про податкову службу в Україні»та Указом Президента «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства», застосувавши штрафну санкцію передбачену ст.2 вищевказаного Указу.

Щодо твердження позивача, що спірне рішення було прийнято податковим органом після спливу річного строку, встановлено ст. 250 Господарського Кодексу України, судом встановлено наступне.

Згідно вимог ст. 250 Господарського кодексу України, адміністративно - господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. При цьому, частиною другою цієї статті визначено, що дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи.

Таким чином, з 1 січня 2011 року на застосування податковим органом штрафних санкцій не поширюються положення ч. 1 ст. 250 Господарського кодексу України.

Згідно із п.п. 14.1.265 ст. 14 Податкового кодексу України, штрафна санкція (фінансова санкція, штраф) - плата у вигляді фіксованої суми та/або відсотків, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, а також штрафні санкції за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Згідно із п.п. 14.1.39 ст. 14 Податкового кодексу України штрафна санкція є складовою грошового зобов'язання.

Враховуючи викладене, а також вищевказані положення п. 4 ч.1 ст. 10 Закону України «Про податкову службу в Україні», абз. 6 п. 2 ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства», податковим органом було застосовано до позивача штрафну санкцію відповідно до вимог Податкового кодексу України, що виключає можливість застосування вимог ст. 250 Господарського кодексу України.

Щодо оцінки факту порушення позивачем порядку розрахунків, передбачених ст.7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»судом встановлено наступне.

Відповідно до ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України у готівковій або безготівковій формі. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Відповідно до ч.4 ст.6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 14 вищезазначеного Закону, всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономічних операціях з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам.

Як видно зі змісту ст.7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»предметом його регулювання є лише порядок застосування іноземної валюти як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборони на виконання зобов'язань між контрагентами по договору у формі відмінній, ніж грошова шляхом перерахування коштів на рахунок кредитора.

Судом встановлено, що відповідачем під час проведення перевірки не враховано усіх обставин, які мають значення для справи, зокрема факт сплати коштів, зазначених у рахунках-фактурах (на які посилається відповідач в Акті перевірки №58/22-0/30052880 від 26.01.2011 року) за отримані туристичні послуги від нерезидента ПП «Пілгрімтур»фізичними особами на момент їх перебування на території Словацької Республіки. Зокрема, позивач виключно надавав консультаційні та рекламні послуги щодо проведення фізичними особами відпочинку закордоном, при цьому фізичні особи здійснювали оплату туристичних послуг безпосередньо по факту їх надання ПП «Пілгрімтур». Таким чином, як таких розрахунків між резидентом ПП «Тур-Ретур»та нерезидентом - ПП «Пілгрімтур»не було, документального підтвердження протилежного відповідачем не надано.

Відповідачем зроблено висновок про порушення ПП «Тур-Ретур»вимог чинного валютного законодавства на підставі листа Управління податкової інспекції Словацької Республіки №1/621/2720-64195/10/Hrc від 21.05.2010 року та рахунків-фактур, представлених ПП «Пілгрімтур». Однак, суд такі документи не приймає до уваги, оскільки сам по собі рахунок-фактура не є документом, який підтверджує надання та відповідне отримання послуг і не слугує підтвердженням в подальшому необхідності оплати зазначених у ньому сум. Такий документ вказує тільки на вартість послуг. При цьому, судом зясовано, що контрагент позивача зі словацької сторони не виставляв жодних прокламацій щодо вказаних рахунків.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»№ 996-XIV від 16 липня 1999 року підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити:

назву документа (форми);

дату і місце складання;

назву підприємства, від імені якого складено документ;

зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відтак, господарські операції повинні підтверджуватися первинними документами і лише ті документи, які відповідають зазначеним вище вимогам, можуть бути визнані допустимими засобами доказування відповідної господарської операції. Водночас, надані відповідачем суду документи зазначеним вимогам не відповідають.

Представлення відповідачем таких доказів як лист Управління податкової інспекції Словацької Республіки №1/621/2720-64195/10/Hrc від 21.05.2010 року та рахунки-фактури, представлені ПП «Пілгрімтур»(які зазначені у п. 3 Акту перевірки №58/22-0/30052880 від 26.01.2011 року) безпосередньо не підтверджує факту наявності розрахунків між ПП «Тур-Ретур»та ПП «Пілгрімтур». А відтак, суд дійшов висновку, що такі документи не є належними доказами по справі, при цьому, відповідачем не обґрунтовано належність таких документів до справи для підтвердження своїх заперечень.

Враховуючи викладене суд встановив, що наведені органом державної податкової служби в акті перевірки порушення ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені первинними бухгалтерськими документами. А відтак, при проведенні перевірки відповідач діяв необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без належного дослідження первинних документів, внаслідок чого зроблено неправомірний висновок про порушення позивачем вимог чинного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно положень ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Аналізуючи діюче на момент спірних правовідносин законодавство та обставини справи, суд приходить до висновку, що твердження органу державної податкової служби, викладені в акті перевірки, є необґрунтованими, не знайшли свого підтвердження зібраними у справі належними та допустимими доказами, а тому, у суду відсутні правові підстави вважати податкове повідомлення-рішення правомірним.

Таким чином, сукупність вищенаведених, підтверджених документально та встановлених обставин дає суду підстави визнати позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до ст. 94 КАС України судові витрати належить стягнути з Державного бюджету України на користь позивача.

На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст.7-14, 69-71, 86, 94, 159-163, 167 КАС України -

п о с т а н о в и в :

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова №0000072350 від 09.02.2011 року.

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства «Тур-Ретур»(ЄДРПОУ 30052880) 3 (три) грн. 40 (сорок) коп. судового збору.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова виготовлена у повному обсязі 07 липня 2011 року.

Суддя Сакалош В.М.