Постанова № 16573035, 14.06.2011, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.06.2011                                                                                           № 4/25

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Сухового В.Г.

суддів:           

при секретарі:           

розглянувши апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи

на рішення господарського суду м. Києва від 10.03.2011

у справі № 4/25 (Борисенко І.І.)

за позовом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи

до Відкритого акціонерного товариства “Комерційний банк “Надра”

про          стягнення 5864291,30 грн.

ВСТАНОВИВ:

Державна інноваційна фінансово-кредитна установа звернулась до господарського суду м. Києва з позовом до Відкритого акціонерного товариства “Комерційний банк “Надра” про стягнення 5864291,30 грн. заборгованості.

Рішенням господарського суду м. Києва від 10.03.2011 року у справі №4/25 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Рішення суду вмотивовано тим, що нарахування процентів за користування вкладом на підставі Договору строкового банківського вкладу (депозиту) № 1, після закінчення строку дії останнього, у тому числі виходячи із зазначеного у цьому договорі розміру процентів) є неправомірним. Щодо вимог позивача про стягнення пені, судом першої інстанції зазначено про те, що ця вимога є необґрунтованою, оскільки письмової згоди про застосування відповідальності у вигляді пені за порушення відповідачем зобов'язання в частині несвоєчасного повернення депозитного вкладу та несвоєчасну сплату відсотків за користування депозитним вкладом сторони не досягли. Зокрема, у тексті Договору сторони такої згоди не досягли, а акт цивільного законодавства, в якому б йшлося про можливість застосування до відповідача у спірному випадку відповідальності у вигляді стягнення неустойки за порушення грошових зобов'язань, позивачем не вказаний, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача 937233,79 грн. пені задоволенню не підлягає як така, що не ґрунтується на вимогах закону.

Не погоджуючись з рішенням суду, Державна інноваційна фінансово-кредитна установа подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду м. Києва від 10.03.2011 року у справі № 4/25. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального права, а саме ст.ст. 610, 611, 625, 631 ЦК України та ст.ст. 180, 230, 231 ГК України та ст. 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність», також скаржник вважає, що висновки, викладені у рішенні не відповідають обставинам справи.

Відповідачем подано заперечення на апеляційну скаргу, у яких він просить суд апеляційної інстанції відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі, а рішення господарського суду м. Києва від 10.03.2011р. залишити без змін.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14.04.2011р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 24.05.2011р.

У судовому засіданні 24.05.2011р. оголошувалась перерва до 14.06.2011р.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, розглянувши матеріали апеляційної скарги, дослідивши наявні докази у справі, вислухавши доводи представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права встановила наступне.

Між відповідачем та позивачем 04.09.2008р. укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) № 1 (далі – Договір, а.с.17).

Пунктом 1.1. Договору позивач перерахував на вкладний рахунок грошові кошти в сумі 10 000 000,00 грн. з терміном повернення вкладу 05.03.2009р.

Згідно з п. 1.3. Договору процентна ставка по Вкладу встановлена в розмірі 15 % процентів річних.

Пунктом 4.2 Договору передбачено, що проценти на Вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження Вкладу у Банк, до дня що передує його поверненню Вкладнику або списанню з вкладного рахунка Вкладника. Проценти нараховуються щомісячно в кожний останній-робочий день місяця і в день закінчення дії Договору.

Згідно з п.6.1 Договору, Договір вважається укладеним з дня надходження коштів на вкладний рахунок. Строк дії Договору збігається зі строком Вкладу.

Згідно з п.1.2 Договору строк Вкладу становить 6 місяців. Дата повернення Вкладу -05.03.2009р.

Пунктом 4.3 Договору передбачено, що розрахунок процентів приймається методом “факт/факт”, який полягає у нарахуванні процентів за Складом виходячи з фактичної кількості днів перебування Вкладу на зберіганні у Банку і фактичної кількості днів у календарному році.

Так як відповідач не виконував свої зобов’язання за Договором, позивач звернувся з позовом до господарського суду м. Києва про стягнення з відповідача суми вкладу, відсотків річних за вкладом.

Згідно з рішенням господарського суду міста Києва від 26.05.09 № 25/30 з відповідача стягнуто на користь позивача 10 000 000,00 грн. суми вкладу, 131506,88 грн. відсотків за користування вкладом, 25 500,00 грн. сплаченого державного мита та 118,00 грн. витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Тобто, за вказаним рішенням з відповідача стягнуто суму вкладу та відповідні відсотки за його користування до 05.03.2009р., тобто моменту закінчення строку дії Договору.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив природу спірних правовідносин, пославшись на ст. 1058 ЦК України. Так, згідно з названою статтею за договором банківського вкладу депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та порядку, встановлених договором.

Позивач просить стягнути з відповідача суму несвоєчасно сплачених процентів у розмірі 2675342,46 грн. Рішенням суду першої інстанції в цій частині позовних вимог відмовлено.

Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Аналогічне положення міститься й у ч. 7 ст.180 ГК України, якою передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Отже, строком дії договору є час його чинності (обов’язковості).

Таким чином, проаналізувавши норми чинного законодавства, зокрема ст. 631 ЦК України, ст.180 ГК України, умови укладеного Договору строкового банківського вкладу, а також наявні у матеріалах докази, колегія суддів вважає, що відмова у задоволенні вимог про стягнення вказаної суми відсотків за користування депозитним вкладом за період з 06.03.2009р. по 16.12.2010р., які нараховані позивачем на підставі умов Договору № 1 після закінчення строку його дії (припинення господарських зобов’язань) є обґрунтованою.

Позивачем також нарахована пеня за період з 11.02.10 по 31.07.2010р. у розмірі 937 233,79 грн., у зв’язку з чим він просив стягнути з відповідача зазначений розмір пені нарахований починаючи з 11.02.2010р. по 31.07.2010р.

Згідно зі ст. 208 ЦК України правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма, належить вчиняти у письмовій формі.

Згідно з ч.1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ч.1 ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. При цьому, приписами статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, виходячи з зазначених норм закону, згоди щодо застосування такого виду відповідальності, як пені, сторони мають досягти у письмовій формі.

Посилання позивача на норми ст. 231 ГК України, з урахуванням якої він вимагає стягнути з відповідача зазначену пеню, є помилковими з наступних підстав.

Частиною 1 ст. 551 ЦК України передбачено, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Вказане положення регламентує лише розмір неустойки, однак не відміняє дію норм закону, якими встановлена обов'язкова письмова форма для згоди сторін щодо застосування такого виду відповідальності як неустойка (штраф, пеня).

Отже, розмір неустойки має бути встановлений або договором або актом цивільного законодавства, і лише у випадку, коли у договорі сторін або в акті цивільного законодавства передбачено застосування такого виду відповідальності за порушення зобов'язання як неустойка, а її розмір при цьому не встановлений, буде правомірним застосувати розміри неустойки, встановлені ч. 2 ст. 231 ГК України, за наявності обставин, якими в цій статті обумовлено їх застосування.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що підставою позову у даній справі є Договір № 1 строкового банківського вкладу (депозиту) (а.с.17).

Зі змісту названого Договору не вбачається, що сторонами вчинено правочин щодо забезпечення пенею виконання зобов’язання про своєчасне повернення вкладу (депозиту).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що за відсутності письмової форми правочину щодо застосування пені, позовні вимоги про її стягнення за таким договором не є обґрунтованими, і відповідно в цій частині в задоволенні позовних вимог судом першої інстанції відмовлено правомірно.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції про незаконність та необґрунтованість позовних вимог Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних з наступних підстав.

Позивач пред’явив вимогу стягнути з відповідача суму збитків від інфляції за несвоєчасно погашені відсотки у розмірі 1709610,07 грн. за період з 06.03.2009р. по 30.11.2010р., а також 3% річних від простроченої суми за період з 06.03.2009р. по 16.12.2010р. у розмірі 542104, 98 грн.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

У частині 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог за період дії мораторію з 10.02.2009р. по 10.02.2010р., дійшов помилкового висновку щодо зупинення нарахування передбачених ст. 625 ЦК України інфляційних і трьох процентів річних у цей період, оскільки приписи ст. 2 та ч.2 ст.58 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом», а також ст.85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не поширюються на зазначені у ст. 625 ЦК України нарахування, які за своєю правовою природою не є штрафними чи іншими санкціями, а входять до складу грошового зобов’язання.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляції та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки за порушення виконання зобов’язання.

Таку позицію викладено у Постановах Верховного Суду України від 08.11.2010р. у справі № 4/719 та від 15.11.2010р. у справі № 4/720, які прийнято за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування Вищим господарським судом України одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а тому є обов’язковими в силу приписів ст. 111-28 ГПК України.

За розрахунком суду, здійсненим за допомогою калькулятора Інформаційно-аналітичної програми «ЛІГА», сума збитків від інфляції за період з 06.03.2009р. по 30.11.2010р. складає 1661567,13 грн. При цьому, колегія суддів вважає помилковим розрахунок здійснений позивачем, оскільки останній, застосовуючи індекс інфляції у період з березня 2009р. по листопад 2010р., повинен був врахувати індекс інфляції і за ті місяці, де він нижче 100%, чого, як вбачається з розрахунку, позивачем не було зроблено (а.с.10-12). При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно з приписами ст. 625 ЦК України кредитору надано можливість вимагати сплати боргу «з урахування встановленого індексу інфляції», а не з урахуванням «інфляції». Індекс інфляції може бути встановлений як більше 100 % (інфляція), так і менше 100 % (дефляція).

Отже, вказані вимоги про стягнення інфляційних втрат є частково обґрунтованими та підлягають задоволенню в частині стягнення 1661567,13 грн., а в решті вимог про стягнення 48042,94 грн. слід відмовити.

Що стосується вимоги позивача про стягнення суми 3 % річних у розмірі 542104, 98 грн., за розрахунком суду, здійсненим за допомогою калькулятора Інформаційно-аналітичної програми «ЛІГА», зазначена сума річних, за період з 06.03.2009р. по 16.12.2010р., має вказаний позивачем період має складати 542105,01 грн., проте оскільки позивач заявив вимогу про стягнення меншої суми - 542104, 98 грн., апеляційна інстанція вважає, що заявлена вимога є обґрунтованою та підлягає задоволенню повністю.

Суд першої інстанції наведеного не врахував, що призвело до прийняття рішення з порушенням норм матеріального права.

Колегія суддів вважає також помилковим посилання суду першої інстанції, викладене в мотивувальній частині рішення, на накладення виконавчою службою арешту на рахунки боржника та унеможливлення виплати позивачу коштів згідно з Договором №1 оскільки, арешт коштів на рахунках боржника здійснюється в рамках процедури виконавчого провадження і відповідно до чинного законодавства не є підставою звільнення від юридичної відповідальності передбаченої законом та/або договором.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга є частково обґрунтованою, тому підлягає задоволенню частково, а рішення господарського суду м. Києва від 10.03.2011 у справі № 4/25 підлягає скасуванню в частині відмови в позові про стягнення 3% річних і інфляційних втрат, з прийняттям нового рішення.

У зв’язку з частковим задоволенням апеляційної скарги судові витрати, згідно зі ст. 49 ГПК України покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 84, 99, 101, 103-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.          Апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на

рішення господарського суду м. Києва від 10.03.2011 у справі № 4/25 задовольнити частково.

2. Скасувати рішення господарського суду м. Києва від 10.03.2011 у справі № 4/25 в частині відмови в позові про стягнення 3 % річних і інфляційних втрат та прийняти в цій частині нове рішення, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції:

«1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства “Комерційний банк “Надра”

(код 20025456) на користь Державної інноваційної фінансово-кредитної

установи (код 00041467) 542104,98 грн. трьох процентів річних, 1661567,13

грн. інфляційних втрат, а також судові витрати: 9 582,34 грн. державного мита

та 88,68 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.

3. В решті позовних вимог відмовити.».

3. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства “Комерційний банк “Надра” (код 20025456) на користь Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (код 00041467) судові витрати 7958,83 грн. державного мита, сплаченого за подання апеляційної скарги.

4. Видачу наказів доручити господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Повний текст складено:          22.06.2011р.

Головуючий суддя                                                                      

Судді                                                                                          

25.06.11 (відправлено)