Рішення № 16285503, 27.04.2011, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" квітня 2011 р. Справа № 5023/2523/11

вх. № 2523/11

Суддя господарського суду Прохоров С.А.

при секретарі судовогозасідання Рудяк Т.О.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 за дов.

відповідача - ОСОБА_2 за дов.

розглянувши справу за позовом ТОВ "Техекс" м. Харків

до ТОВ "Харківський завод високовольтних опор", м. Харків

про визнання недійсним договору №1/09 від 07.09.2009 року

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ТОВ «ТЕХЕКС», звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до ТОВ «Харківський завод високовольтних опор», в якому просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу №3/09 від 07.09.2009 р., укладений між ТОВ «Техекс» та ТОВ «Харківський завод високовольтних опор».

27 квітня 2011 р. у судовому засіданні позивачем надано заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі продажу №1/09 від 07.09.2009 р., укладений між позивачем та відповідачем.

Відповідно до ст.22 ГПК України уточнення позовних вимог прийняті судом до розгляду.

У судовому засіданні позивач позов підтримав та просив суд його задовольнити у повному обсязі.

Відповідач в судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити в його задоволенні та надав документи в обґрунтування своїх заперечень.

В силу ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Суд, розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, всебічно та повно зясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, обєктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне:

07.09.2009 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір купівлі продажу №1/09, предметом якого була металопродукція.

Відповідачем були виконані умови Договору та передані позивачу товарно-матеріальні цінності, що підтверджується даними бухгалтерського обліку та первинною документацією відповідача, зокрема, видатковими накладними, складеними у відповідності до вимог Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Закону України "Про податок на додану вартість" та Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затв. Наказом Міністерства фінансів України №88 від 24.05.1995 р.

Судом також встановлено, що вказані документи містять всі обовязкові реквізити первинних документів, зокрема, кількість, найменування, асортимент та ціну товару, підписи відповідальних осіб позивача та відповідача тощо.

Крім того, судом встановлено, що за передані товарно-матеріальні цінності позивач розрахувався, що підтверджується виписками банку по рахунку відповідача, а також відповідними актами звірки взаємних розрахунків позивача та відповідача.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на ст. 228 Цивільного кодексу України як підставу для визнання недійсними правочинів, укладених між позивачем та відповідачем.

Також позивач вказує на те, що відповідачем не дотримані вимоги, встановлені ч. 1, ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України в частині реалізації господарської діяльності, ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України в частині участі в господарських відносинах, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обовязків), власного майна за рахунок відносності необхідних умов для досягнення результатів відповідної господарської, економічної діяльності, за рахунок відсутності управлінського, технічного, робітничого персоналу, за рахунок відсутності власного або орендованого рухомого майна, спеціалізованої техніки, обладнання та устаткування, за рахунок відсутності можливостей фактичного здійснення операцій з урахуванням реального часу, оперативності проведення операцій в залежності від місця знаходження майна контрагентів та місця виконання зобовязань, недотримання вимог ч. 1 ст. 62 Господарського кодексу України в частині здійснення систематичної господарської діяльності для задоволення суспільних та особистих потреб.

Позивач вказує, що вказані обставини встановлені ДПІ у Ленінському районі м. Харкова в акті перевірки відповідача №307/18-015/33816724 від 10.03.2011 р. та довідці ДПІ у Ленінському районі м. Харкова №522/18-015/33816724 від 05.04.2011 р. про результати документальної позапланової невиїзної перевірки відповідача.

Позивач стверджує, що з огляду на те, що ДПІ у Ленінському районі м. Харкова було встановлено відсутність у відповідача можливості реально здійснювати фінансово господарські операції та вести господарську діяльність у порядку, передбаченому приписами діючого законодавства України, правочини, укладені відповідачем не спричиняють реального настання правових наслідків, а отже мають ознаки нікчемності у відповідності до ст. 228 ЦК України.

Суд не погоджується, з вказаними твердженнями позивача з огляду на наступне.

Відповідно до загальних положень цивільного законодавства України, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обовязків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

Згідно до ст. 179 Господарського кодексу України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Крім того, згідно ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно ч.4 ст. 203 Цивільного кодексу України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ч.1 ст. 208 Цивільного кодексу України, правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 638 ЦК України, ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” правочини, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Відповідно ч. 1 ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Судом встановлено, що сторонами в момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу були додержані всі вимоги чинного законодавства України, зокрема, він підписаний двома сторонами, в договорі зазначені усі суттєві умови, що характерні для договору купівлі - продажу, а саме: предмет, якість та кількість товару, зобовязання сторін, ціна товару та порядок розрахунків, умови та строк поставки, відповідальність сторін, вирішення спорів, строк дії договору тощо.

Крім того, судом також встановлено, що сторони вчинили дії, спрямовані на виконання договорів, а саме: передали товар та сплатили за нього грошові кошти, що підтверджується наданими до матеріалів справи доказами.

В обґрунтування своїх позовних вимог, позивач також вказує, що у відповідача відсутні необхідні умови для ведення господарської діяльності, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення, у з вязку з чим відсутня можливість реально здійснювати фінансово господарські операції та вести господарську діяльність у порядку, передбаченому приписами діючого законодавства України, отже правочини, укладені відповідачем, на думку позивача, не спричиняють реального настання правових наслідків.

Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно п. 3.1. розділу 3 Національного класифікатора України, затв. наказом Держспроживстандарту України №375 від 26.12.2005 р. економічною діяльністю являється процес виробництва продукції (товарів, робіт, послуг) продаж товарів, надання послуг, робіт, будівництво, який здійснюється з використанням певних ресурсів, сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, майна, технологічних процесів тощо.

Судом встановлено, що відповідач здійснював господарську діяльність в орендованому нежитловому приміщенні у будівлі, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Котлова, 185, Л-1 з 01 лютого 2010 р. Для здійснення господарської діяльності відповідачем залучались підрядники, зокрема - ТОВ „Євроформат Україна”, ТОВ „Єврофорвард Україна”, ПАТ „Дніпропетровський металургійний завод імені Коминтерна”, ТОВ „Альтек”, ВАТ „Харківський завод штампів та пресформ”, що підтверджується відповідними договорами на виконання робіт з оцинкування, гальванопокриття, виготовлення металевих виробів тощо. Виготовлена відповідачем продукція була сертифікована в Системі УкрСЕПРО, відбору та ідентифікації зразків та випробувана на замовлення відповідача за договорами, укладеними з ДП „Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації” та з ТОВ „Випробувач”.

З метою здійснення своєї господарської діяльності відповідач здійснював закупівлю металевих виробів та конструкцій у ТОВ „Востокенергоконструкція”, ЗАТ „Харківметал-2”, ПАТ „Бетон Нова”, АТ „Опора” тощо, з яким були укладені відповідні договори.

Матеріалами справи підтверджується укладення відповідачем з контрагентами договорів на перевезення вантажу (товару), на вантажно-розвантажувальні роботи, зберігання товарно-матеріальних цінностей тощо.

Таким чином, суд дійшов висновку, що Відповідач мав у своєму розпорядженні необхідні трудові резерви, орендоване майно, сировину, матеріали та використовував у господарській діяльності послуги інших осіб щодо виготовлення, випробування, перевезення та зберігання продукції. Матеріалами справи підтверджується, що відповідачем при здійсненні господарської діяльності та виконанні договорів, укладених з позивачем, дотримано певний технологічний процес з початку придбання сировини, виготовлення, сертифікації, випробування продукції до моменту продажу цієї продукції. Отже, відповідач мав змогу реально здійснювати фінансово господарські операції та вести господарську діяльність у порядку, передбаченому приписами діючого законодавства України.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що договір купівлі продажу №1/09 від 07.09.2009 р. є таким, що відповідає вимогам чинного законодавства України, а отже, є дійсним, а позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 44 та статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за необхідне витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу залишити на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.1,12, 22, 33, 43, 44 - 49, 75, 82-85 ГПК України ГПК України, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Суддя Прохоров С.А.

рішення підписано судом 29.04.2011 року