Рішення № 16285411, 19.04.2011, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" квітня 2011 р. Справа № 57/30-09

вх. № 1166/4-57

Суддя господарського суду

при секретарі судовогозасідання

за участю представників сторін:

позивача - (за первісним позовом) -ОСОБА_1, дов. №04 від 31.01.11р.

відповідача (за первісним позовом) - ОСОБА_2, дов. 01.01.2010р.

розглянувши справу за позовом Виробничо-експлуатаційного підприємства "Держпром" м. Харків

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Високі енергетичні технології", м. Харків

про стягнення 5100,23 грн. та зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Високі енергетичні технології", м. Харків

до Виробничо-експлуатаційного підприємства "Держпром" м. Харків

про визнання договру недійсним

ВСТАНОВИВ:

Позивач ВЕП „Держпром” звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про стягнення з відповідача ТОВ „Високі енергетичні технології ” 5100,23 грн. та судових витрат, мотивуючи свої вимоги неналежним виконанням відповідачем своїх зобовязань по договору № 59Н/О від 18.04.2009 р. про надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна.

Відповідач ТОВ „Високі енергетичні технології ” звернувся до господарського суду Харківської області з зустрічним позовом, в якому (з урахуванням прийнятої ухвалою суду від 05.07.2010р. нової редакції зустрічної позовної заяви, в якій просить суд визнати недійсним з моменту укладення договір № 59Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04.2008 р. як такий, що укладений під впливом помилки; в задоволенні первісного позову відмовити.

У призначеному судовому засіданні 19 квітня 2011 року представник позивача первісний позов підтримував та наполягав на його задоволенні, проти зустрічного позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.

Присутній у судовому засіданні представник позивача за зустрічним позовом, відповідача за первісним позовом у судовому засіданні просить задовольнити зустрічний позов та заперечує проти задоволення первісного позову.

Присутні в судовому засіданні 19 квітня 2011 року представники сторін пояснили, що ними надані всі документи, які необхідні для розгляд справи по суті.

Зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позов, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

18 квітня 2008 року між Харківською обласною радою та ТОВ „Високі енергетичні технології ” (далі відповідач) укладено договір оренди комунального майна № 59-Н, відповідно до умов якого, Харківська обласна рада та балансоутримувач - ВЕП „Держпром” (далі позивач) передали, а відповідач прийняв у строкове платане користування будівлю літ. „Б-1”, загальною площею 133,3 кв.м., розташоване за адресою м. Харків, Котлова,54.

Факт передачі орендованого приміщення підтверджується актом прийому-передачі орендованого майна, підписаним сторонами 18 квітня 2008 року.

Пунктом 5.10 даного договору передбачено обовязок відповідача за первісним позовом укласти з балансоутримувачем договір з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна.

18 квітня 2008 року між позивачем за первісним позовом та відповідачем за первісним позовом укладено договір № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна (далі договір), відповідно до умов якого, балансоутримувач (далі - позивач за первісним позовом) взяв на себе зобовязання забезпечувати обслуговування орендованого відповідачем за первісним позовом майна, яке знаходиться за адресою: м.Харків, вул.Котлова, 54, літ. "Б-1", загальною площею 133,3 кв.м., а також утримання прибудинкової території. А в свою чергу Орендар (відповідач за первісним позовом) зобовязався відшкодовувати витрати Балансоутримувача на виконання вказаних робіт пропорційно займаної ним загальної площі в цій будівлі.

Відповідно до п. 2.1 орендар (відповідач за первісним позовом) зобовязався відшкодовувати (сплачувати) балансоутримувачу (позивачу за первісним позовом), пропорційно займаної площі, суми витрат на обслуговування орендованого майна (експлуатаційні послуги), які складають 3,38 грн. за 1 кв.м. загальної площі, що становить на місяць 3,38 грн. х 133,3 кв.м. = 450,55 грн., окрім того ПДВ 20% - 90,11 грн., загалом з урахуванням ПДВ - 540,66 грн. Згідно п.2.2 цього ж договору орендар (відповідач за первісним позовом) зобовязався перераховувати суму витрат на обслуговування орендованого майна (експлуатаційні послуги) балансоутримувачу (позивачу за первісним позовом) щомісячно протягом розрахункового періоду, який встановлюється з 10 числа поточного місяця по 10 число наступного місяця.

Відповідно з п.2.2. договору відповідач за первісним позовом зобовязався перерахувати суму витрат на обслуговування орендованого майна балансоутримувачу (відповідачу за первісним позовом) щомісячно протягом розрахункового періоду який встановлюється з 10 числа поточного місяця по 10 числа наступного місяця на розрахунковий рахунок позивача за первісним позовом.

У відповідності до п. 5.1. договору сторонами встановлено, що договір діє з 18 квітня 2008 року по 17 березня 2011 року включно.

Як зазначає позивач за первісним позовом свої обовязки за договором № 59 Н/О від 18.04.2008 року виконав у повному обсязі, проте, Орендар (відповідач) порушив умови Договору щодо своєчасного внесення плати щодо послуг на обслуговування орендованого майна позивачу, внаслідок чого, станом на 01.02.2009 року, за період квітень 2008 року по січень 2009 року у відповідача за первісним позовом виникла заборгованість в сумі 5100,23 грн., що і стало підставою для звернення позивача по первісному позову з відповідним позовом до суду.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обовязку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обовязків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший субєкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконати її обовязку.

Господарські зобовязання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України, частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України, одним із способів захисту права є примусове виконання обовязку в натурі (присудження до виконання обовязку в натурі).

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобовязання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Рішенням господарського суду Харківської області по справі № 62/228-09 від 17 грудня 2009 року ( залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10.03.2010 р.) за позовом ТОВ „Високі енергетичні технології” до ВЕП „Держпром”, предметом розгляду якої було тлумачення змісту договору № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04.2008 року судом витлумачено умови договору з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна №59Н/О від 18.04.08р. укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Високі енергетичні технології" та ВЕП "Держпром" зазначивши, що на ТОВ "Високі енергетичні технології" покладено обовязок сплачувати послуги по обслуговуванню орендованого комунального майна у розмірі 3,36 грн. за 1 кв.м. загальної площі, що становить на місяць 450,55 грн., окрім того ПДВ 20% - 90,11 грн.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

При цьому суд враховує, що рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України", яке є в силу ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" джерелом права, визначено, що "право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 § 1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів ("Брумареску проти Румунії", § 61)".

Враховуючи те, що в даній справі та у справі № 62/228-09 приймали участь ті самі сторони, що і в даній справі, факти, встановлені рішенням господарського суду від 17 грудня 2009 року та постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 березня 2010 р. не потребують повторного доведення.

Суд зазначає, що договір з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18 квітня 2008р. є за своєю правовою природою договором про надання послуг.

Розглянувши розрахунок заявленої до стягнення суми заборгованості в сумі заборгованість в сумі 5100,23 грн., судом встановлено, що зазначена сума складається з 4505,54 грн. заборгованості з послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна та 594,69 грн. ПДВ.

Згідно ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець)зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 ст. 903 Цивільного кодексу України передбачено, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Станом на момент розгляду справи, відповідач 4505,54 грн.. заборгованості з експлуатаційних та комунальних послуг не сплатив та не надав суду жодних доказів, які б спростовували суму заявленого боргу.

Отже, враховуючи вищевикладене, відповідач визнається судом таким, що прострочив виконання зобовязання по договору № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04.202008 року.

Також суд вважає обґрунтованим нарахування на суму наданих послуг суми ПДВ. Законом України “Про податок на додану вартість” (чинного на момент здійснення спірних правовідносин) обєктом оподаткування на додану вартість є операції платників податку з поставки товарів та послуг.

Відповідно до п. 1.4 ст. 1 вказаного Закону поставкою послуг є будь-які операції цивільно-правового характеру з виконання робіт, надання послуг, надання права користування або розпорядження товарами, у тому числі нематеріальними активами, а також з поставки будь-яких інших, ніж товари, обєктів власності за компенсацією, а також операції з безоплатного виконання робіт, надання послуг. Поставка послуг, зокрема, включає надання права на користування або розпорядження товарами у межах договорів оренди (лізінгу), поставки, ліцензування або інші способи передачі права на патент, авторське право, торговий знак, інші обєкти права інтелектуальній, в тому числі промислової, власності.

З вказаного вбачається, що операції з надання права на користування майном (оренда) є обєктом оподаткування податком на додану вартість.

Окрім того, рішенням господарського суду Харківської області по справі № 62/228-09 від 17 грудня 2009 року ( залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 березня 2010 р.) встановлено, що на відповідача за первісним позовом покладено обовязок, окрім послуг, також сплачувати ПДВ 20%.

Таким чином позивачем за первісним позовом обґрунтовано нараховано суму ПДВ у розмірі 594,69 грн.

Відповідно статей 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Враховуючи, що відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. ст. 193, 198 Господарського кодексу України, зобовязання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно з вимогами закону, приймаючи до уваги викладені обставини, та враховуючи те, що відповідач не надав суду жодного документу, який би спростовував позовні вимоги, суд визнає вимогу позивача щодо стягнення з відповідача 5100,23 грн. заборгованості з оплати експлуатаційних та комунальних послуг з ПДВ, належно обґрунтованою, доведеною матеріалами справи та такою, що підлягає задоволенню.

Суд не бере до уваги посилання відповідача за первісним позовом, що провадження за первісним та зустрічним позовами підлягає припиненню, у звязку з укладанням між сторонами мирової угоди, в якій фактично викладаються умови проведення новації зобовязання в тому числі і за договором № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04.2008 року, яка припиняє відносини за вказаним договором, оскільки в обґрунтування зазначених посилань, відповідачем за первісним позовом надано ксерокопію мирової угоди від 05 серпня 2010 року, яка не може братись судом до уваги як належний та допустимий доказ, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Керуючись ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 36 Господарського процесуального кодексу України, письмовими доказами є документи i матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

У постанові Пленуму Верховного суду України від 29.12.1976 року №11 “Про судове рішення ” зазначається, що обґрунтованими визначаються рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Достовірність - це властивість доказу, яка характеризує його точність, правильність відображення обставин, що входить до предмета доказування. Оцінити достовірність доказів означає виявити відповідність дійсності відомостей про факти.

Надана до матеріалів справи ксерокопія мирової угоди від 05 серпня 2010 року не засвідчена належним чином. Відповідачем за первісним позовом не надано оригіналу зазначеної мирової угоди для огляду у судовому засіданні.

Окрім того, суд не приймає до уваги вказану мирову угоду, оскільки відповідно до ст.. 78 Господарського процесуального кодексу України, відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову. Про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

Натомість відповідачем за первісним позовом, не надано до суду доказів затвердження мирової угоди відповідною ухвалою суду.

Таким чином, надана до матеріалів справи мирова угода, на яку посилається відповідач за первісним позовом не може вважатись письмовим доказом відповідно до ст.. 36 ГПК України та не може братись судом до уваги.

Щодо зустрічних позовних вимог, то суд зазначає наступне.

Позивач по зустрічному позову просить суд визнати Договір № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04.2008 року, укладеного між ним та відповідачем по зустрічному позову недійсним обґрунтовуючи це помилковістю його укладання з боку позивача по зустрічному позову, оскільки під час укладання договору позивач за зустрічним позовом фактично помилявся стосовно правового статусу відповідача за зустрічним позовом, а саме відповідача визнано не балансоутримувачем, яким його вважає позивач, а виконавцем послуг, що на думку позивача є різними статусами за своїм обсягом прав та обовязків. Така помилка, на думку позивача є істотною, порушує його права, оскільки він мав можливість укладати зовсім інший договір, узгоджувати розмір оплати за послуги в іншому порядку, впливати на дії виконавця шляхом застосування механізмів, передбачених для цього Законом України “Про житлово-комунальні послуги”.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобовязання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у ст. 1 ГПК України, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен зясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною 2 ст. 207 Цивільного кодексу України , правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до ст. 229 Цивільного кодексу , якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Статтями 6 та 627 Цивільного кодексу України визначено свободу договору, у вигляді того, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 Цивільного кодексу України).

Сутність свободи договору розкривається насамперед через співвідношення актів цивільного законодавства і договору: сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами, і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обовязковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним

Згідно з Роз'ясненням ВАСУ №02-5/111 від 12.03.1999 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Позивачем по зустрічному позову в обґрунтування своїх позовних вимог щодо недійсності Договору не надано жодного доказу в підтвердження його недійсності. Більш того, всі його посилання на недійсність Договору спростовуються самим Договором та матеріалами справи, а саме: сторони, укладаючи договір №59Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18 квітня 2008р. чітко виразили своє волевиявлення щодо умов договору. До такого висновку дійшли суди першої та апеляційної інстанції при розгляді справи № 62/136-09 за позовом ТОВ „Високі енергетичні технології” до ВЕП „Держпром”, предметом розгляду якої було тлумачення змісту договору № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04. 2008 року

Також, як встановлено Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 березня 2010 р. у справі № 62/228-09 за позовом ТОВ „Високі енергетичні технології ” до ВЕП „Держпром”, предметом розгляду якої було тлумачення змісту договору № 59 Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18.04. 2008 року, відповідно до п.2.1. Статуту ВЕП “Держпром” в новій редакції, затвердженого Головою Харківської обласної державної адміністрації 31.08.2001 р., підприємство створюється з метою задоволення попиту юридичних та фізичних осіб у товарах, роботах, наданні послуг, обслуговування та експлуатації приміщень, будівель, устаткування й отримання на цій основі прибутку.

До основних напрямків діяльності підприємства згідно п.2.2 Статуту віднесено, зокрема, надання послуг щодо утримання орендованих приміщень, офісів в належному санітарно-гігієнічному стані (прибирання приміщень, їх санітарне оброблення, миття вікон, стінових панелей тощо)

Джерелом формування майна підприємства є доходи, одержані від реалізації продукції і послуг, а також інших видів господарської діяльності (п.3.3. Статуту).

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток (доход). (п.6.2. Статуту).

При здійсненні господарської діяльності Підприємство вживає заходів щодо підвищення рентабельності (п.6.12. Статуту).

Таким чином, в розумінні ст.ст. 3, 42 ГК України, господарська діяльність ВЕП “Держпром” здійснюється не тільки для досягнення економічних та соціальних результатів, але і має на меті одержання прибутку.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Таким чином відповідач за зустрічним позовом відповідно до статуту має право надавати послуги щодо утримання орендованих приміщень.

Суд критично оцінює доводи позивача, що він не має можливості впливати на дії виконавця (відповідача за зустрічним позовом) за договором №59Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18 квітня 2008р., оскільки умовами цього договору встановлений перелік обовязків ВЕП “Держпром”(виконавця послуг за даним договором) (п. 3.1, 3..2, 3.3 договору) та відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобовязань згідно з цим договором (розділ 4 договору).

Окрім того, ч. 1 статті 906 Цивільного кодексу України встановлено відповідальність виконавця за порушення умов договору про надання послуг - Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що у позивача за зустрічним позовом є претензії щодо наданих позивачем за зустрічним позовом послуг за договором з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18 квітня 2008 р., а також доказів того, що відповідач за зустрічним позовом неналежним чином виконував свої обовязки за цим договором.

Відповідно до пункту 3 статті 203 Цивільного кодексу України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, як на підставу для визнання договору недійсним. Позивачем за зустрічним позовом не зазначено, які саме фактори вплинули на його волевиявлення та не надано доказів на підтвердження своїх посилань.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Господарського кодексу України субєкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання мають здійснювати свою діяльність у межах встановленого господарського правопорядку, додержуючись визначених законодавством вимог.

При цьому, суд зазначає, що ризик погіршення умов господарювання є нормальним явищем. Ризик є однією із ознак підприємництва (згідно ст.42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку). Більш того принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності (ст. 44 Господарського кодексу України). Отже складнощі, які виникли у позивача за зустрічним позовом із виконанням спірного кредитного договору охоплюються його (позивача) підприємницьким ризиком. Тому у суду немає правових підстав перекладати комерційний ризик позивача за зустрічним позовом на відповідача за зустрічним позовом шляхом звільнення позивача від виконання прийнятих на себе обовязків за договором.

При цьому суд враховує також, що спірним договором передбачено право позивача змінити, розірвати спірний договір за згодою стрін або за рішенням господарського суду, проте позивач за зустрічним позовом таким правом не скористався.

Аналізом матеріалів справи та наявних у ній доказів судом встановлено, що спірний договір № 59Н/О з надання послуг по обслуговуванню орендованого комунального майна від 18 квітня 2008р., був укладений в забезпечення обслуговування орендованого майна (нежитлових приміщень), що знаходяться за адресою: м. Харків, вул. Котлова, 54, літ. «Б-1» загальною площею 133,3 кв.м., яке використовується орендарем згідно договору оренди № 59 Н від 18 квітня 2008 року, а також утримання прибудинкової території, згідно з яким орендар відшкодовує витрати балансоутримувача на виконання вказаних робіт пропорційно до займаної ним загальної площі в цій будівлі, зазначені договори були укладені сторонами, як субєктами господарювання, основним видом діяльності яких одержання прибутку.

Згідно правил ч. 1 ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Окрім того, позивачем за зустрічним позовом в порядку ст. 18 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", не здійснювалось також подання претензії щодо кількості та якості наданих послуг.

Частиною 4 статті 19 цього Закону передбачено, що балансоутримувач є особливим учасником відносин у сфері житлово-комунальних послуг і, залежно від цивільно-правових угод, може бути споживачем, виконавцем або виробником.

Враховуючи наведене вище, а також положення ст. 203 та ст. 215 Цивільного кодексу України суд не знайшов необхідних і достатніх підстав для визнання спірного договору недійсним.

Суд вважає, що позивачем за зустрічним позовом, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не були доведені ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме: наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.

Зважаючи на вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що позивачем по зустрічному позову не представлено жодного належного доказу в обґрунтування заявлених позовних вимог щодо недійсності Договору, тому вони є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, у звязку з чим, суд вважає за необхідне відмовити позивачу по зустрічному позову у задоволенні позовних вимог.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (первісного та зустрічного позову).

Керуючись статтями 6, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, статтями 11,15,16 509, 526, 530, 546,548, 551, 629, 610, 611, 612, 625, 904-906, Цивільного кодексу України, статтями 188, 193, 198, 232, 283, 284, 285, 286, 343, Господарського кодексу України, статтями 1, 4, 12, 32, 33, 35, 43, 44, 49, статтями 82-85 Господарського процесуального кодексу України суд -

ВИРІШИВ:

Первісний позов задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Високі енергетичні технології» код 30426617 (місцезнаходження: м. Харків, вул.. Кузнецька,2; поштова адреса: 61050, м. Харків, вул.. Богдана Хмельницького,3) на користь Виробничо - експлуатаційного підприємства „Держпром" (61022, м. Харків, м-н Свободи, 5, Держпром, 9 під'їзд, 2 поверх, код ЄДРПОУ 04014097) заборгованість у розмірі 5100,23 грн.; 102,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Суддя

Рішення оформлено згідно з вимогами ст. 84 ГПК України

та повний текст рішення складено та підписано 26 квітня 2011 року; справа № 57/30-09