Ухвала суду № 15927248, 20.04.2011, Вінницький апеляційний адміністративний суд

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 2-а-4365/10/0270

Головуючий у 1-й інстанції: Загороднюк А.Г.

Суддя-доповідач: Матохнюк Д.Б.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2011 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Матохнюка Д.Б.

суддів: Залімського І.Г., Мельник-Томенко Ж.М.

при секретарі: Погребняк О.Ю.

за участю представників позивача (апелянта): Лесика В.В., Пенської О.Ю.

представника відповідача: Арустамян А.Е.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Вінниці на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2011 року у справі за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у м. Вінниці до Товариства з обмеженою відповідальністю "Втормет-Вінниця", третя особа Приватне підприємство "К.У.Б" про стягнення коштів за нікчемним правочином , -

В С Т А Н О В И В :

В листопаді 2010 року Державна податкова інспекція у м. Вінниці звернулася до суду з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Втормет-Вінниця» про стягнення до Державного бюджету України коштів в сумі 17372498 грн, як безпідставно віднесених до складу податкового кредиту з податку на додану вартість за нікчемним договором поставки від 01 лютого 2010 року №Т-003.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2011 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказану постанову та постановити нову про задоволення позову. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на неповне зясування обставин, які мають істотне значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, що є підставами для його скасування.

Представники позивача (апелянта) в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача про задоволення апеляційної скарги заперечив, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.

Заслухавши учасників процесу, суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, Державною податковою інспекцією у м. Вінниці проведено перевірку ТОВ «Втормет-Вінниця» з питань дотриманням вимог податкового законодавства з контрагентом ПП «К.У.Б», за результатами якої складено акт від 06 жовтня 2010 року №2216/23/35373696.

За результатами проведеної перевірки податковим органом виявлено порушення відповідачем ч.1, ч. 5 ст. 203, 215, ч. 1 ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України, в частині дотримання вимог зазначених статтей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовленні ними по правочинах, здійснених покупцем ТОВ «Втормет-Вінниця» на суму 104234988 грн, в тому числі ПДВ 17372498 грн; відсутність обєктів, які підпадають під визначення ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03 квітня 1997 року №168/97-ВР. Дані, наведені в деклараціях з податку на додану вартість про обсяги придбання, податковий кредит за період, що підлягав перевірці, в сумі 17372498 грн не є дійсними, в тому числі: у лютому 2010 року 3605851 грн, у березні 2010 року 5013985 грн, у квітні 2010 року 6123236 грн, у травні 2010 року 2629426 грн; п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено заниження податку на додану вартість на суму 17372498 грн, в тому числі: у лютому 2010 року 3494021 грн, у березні 2010 року 5039512 грн, у квітні 2010 року 6210252 грн, у травні 2010 року 2628713 грн.

Статтею 215 Цивільного Кодексу України (далі ЦК України) визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Водночас, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Слід відмітити, що Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч.1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч.2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч.3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між яким полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст.236 ЦК України.

Господарський кодекс України зазначеного поділу не передбачає, а фактично розглядає як оспорювані (ч.1 ст.207 ГКУ) всі ті зобовязання, які виникають з правочинів, які за приписами Цивільного кодексу України є нікчемними.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма повязує недійсність господарського зобовязання з наступним:

1) невідповідністю його змісту вимогам закону;

2) наявністю мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;

3) укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності).

Згідно зі ст. 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Частиною 1 ст. 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Таким чином, законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів та передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави.

Так, обґрунтовуючи підставність своїх вимог, позивач посилався у позові на положення п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» яким передбачено право податкових органів на звернення до суду з позовами до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

Однак позовні вимоги, викладені в позові, не узгоджуються з вищезазначеними положеннями Закону України «Про державну податкову службу в Україні», а тому колегія суддів вважає, що позивачем невірно обрано спосіб захисту порушеного права.

Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, виходив з того, що позивач, обґрунтовуючи свої доводи, тим що укладений між ПП «К.У.Б» та ТОВ «Втормет-Вінниця» договір №Т-003 від 01 лютого 2010 року є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок (ст.228 Цивільного кодексу України), не врахував, що серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не міститься санкцій аналогічних тим, які встановлені ч.1 ст.208 Господарського кодексу України, оскільки наслідки недійсності такого правочину встановлено ст. 216 цього Кодексу, згідно з якою кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона отримала на виконання цього правочину, що виключає підстави для звернення податкового органу з позовом про стягнення з відповідача всього отриманого за угодою в дохід держави.

Разом з тим, відповідальність за порушення норм податкового законодавства є самостійним видом юридичної відповідальності і застосовується незалежно від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Отже, відсутність встановленої судом (у мотивувальній чи резолютивній частині) недійсності цивільного правочину чи господарського зобовязання не повинна розглядатися як перешкода для донарахування податкових зобовязань платнику податків у тому разі, якщо при цьому таким платником не дотримано вимог податкового законодавства.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Господарська операція згідно зі ст. 1 названого Закону це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

В свою чергу, не може визнаватись право платника ПДВ на податковий кредит у тому разі, якщо відповідні товари ним реально не придбавалися, або якщо витрати на таке придбання реально не понесені тощо. При цьому посилання податкового органу чи суду на нікчемність правочину не є обовязковою необхідною передумовою для розгляду господарських операцій як таких, що вчинені з порушенням вимог податкового законодавства.

Позивач в позові послався на нікчемність правочину, обґрунтовуючи це тим, що всі первинні документи отриманні відповідачем від ПП «К.У.Б» не мають юридичної сили і доказовості, оскільки відповідачем до перевірки не надано документи у підтвердження отримання вказаних товарів, зокрема товаро-транспортні накладні та документи у підтвердження вексельної форми розрахунку. Відтак, відповідачем не можуть бути віднесені до складу валових витрат та податкового кредиту витрати на придбання товаро-матеріальних цінностей від ПП «К.У.Б».

Колегія суддів погоджується з висновками позивача про те, що господарські операції здійсненні відповідачем та ПП «К.У.Б» не в повній мірі підтвердженні документально, що свідчить про нікчемність таких угод.

Проте, визначаючись щодо своїх позовних вимог у вигляді стягнення з відповідача до державного бюджету коштів як безпідставно віднесених до складу податкового кредиту з ПДВ за нікчемним договором поставки від 1.02.10 р. №Т-003, позивачем не враховано приписи ст.ст. 215, 216 ЦК України, ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» щодо тієї обставини, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків як для контрагентів за нікчемною угодою, так і для третіх осіб, зокрема позивача як контролюючого органу та щодо зобовязань з податкового кредиту, а відтак, відсутній предмет стягнення за позовом.

При цьому, колегія суддів наголошує, що права позивача можуть бути захищенні в спосіб передбачений вимогами п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», а саме шляхом заявлення вимоги про стягнення сум, отриманих сторонами за нікчемною угодою, а не суми ПДВ за результатами нікчемної угоди, що не тягне юридичних наслідків у тому рахунку й у вигляді цієї суми з податку на додану вартість.

Відповідно до ч. 2 ст. 200 КАС України не може бути скасоване правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не вірно надав оцінку укладеним між відповідачем та його контрагентом угодам щодо їх нікчемності, проте дана підстава не може слугувати підставою для задоволення викладених позивачем позовних вимог, тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін з урахуванням мотивів та доводів даної постанови апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Вінниці, залишити без задоволення, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2011 року, залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно ст 212 КАС України.

ГоловуючийМатохнюк Д.Б.

Судді Залімський І.Г.

Мельник-Томенко Ж.М.

Копія вірна:

Секретар: