Ухвала суду № 15597274, 18.04.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"18" квітня 2011 р. м. КиївК-6229/08

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Федоров М.О.,

за участю секретаря:Альошиної Г.А.,

за участю представників позивача:не зявився, відповідача:Косової Н.Г.,

Шкоропада О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Артемівському районі у м. Луганську

на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 07.12.2007 р.

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 20.03.2008 р.

у справі №2а-2233/07

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Східний Торговий Дім «Компаньйон»

до Державної податкової інспекції у Артемівському районі у м. Луганську

про скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 07.12.2007 р. (суддя Т.С.Ушакова), залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 20.03.2008 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя Р.Ф.Ханова, судді Г.А.Колеснік, Д.В.Ляшенко), задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Східний Торговий Дім «Компаньйон»(далі позивач) до Державної податкової інспекції у Артемівському районі у м. Луганську (далі відповідач). Скасовано податкове повідомлення-рішення від 28.07.2007 р. №0000192320/0.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що кошти, сплачені в рахунок погашення вартості товарного кредиту, є безпосередньою компенсацією вартості товарів, а тому належать до складу валових витрат та є обєктом оподаткування податком на додану вартість.

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального права просить скасувати зазначені рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволені позову.

Позивачем письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача не надано.

Відповідно до ч.1 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій у ході розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини справи. Представниками контролюючого органу було проведено виїзну планову перевірку позивача з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку за період з травня по липень 2007 року за результатами якої 24.09.2007 р. складено акт №495/2320/33352684.

На підставі зазначеного акту перевірки податковою інспекцією 28.07.2007 р. було прийнято оскаржуване у даній справі податкове повідомлення рішення №0000192320/0, яким зменшено позивачу заявлену суму бюджетного відшкодування податку на додану вартість на 2.002.090,00 грн. (за червень 2007 року на 1.001.701,00 грн. та за липень 2007 року на 1.000.389,00 грн.).

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами письмові докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем 03.05.2007 р. було укладено договір купівлі-продажу товарів (комплексів генерації пружніх хвиль «оптимагазресурс-агро») №1/05 з ВКП «Укрпромтрог»на умовах товарного кредиту на загальну суму 5.140.000,00 грн. (в т.ч. ПДВ 1.028.000,00 грн.). За відстрочку розрахунку договором передбачалося нарахування відсотків за користування товарним кредитом у розмірі 3,6% від вартості отриманого товару за кожен день користування таким товарним кредитом. Позивачем було повністю сплачено вартість товару, а також суму нарахованих відсотків за користування товарним кредитом у загальному розмірі 6.039.036,04 грн. (в т.ч. ПДВ 1.006.506,01 грн.), що підтверджено відповідними платіжними дорученнями та податковими накладними. Придбаний товар 31.05.2007 р. позивачем було реалізовано ТОВ «РА «Світлоград»за 6.198.000,00 грн. (у т.ч. ПДВ 1.033.000,00 грн.) без збільшення вартості товару на суму відсотків за користування товарним кредитом.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що підставою для зменшення позивачу заявленої суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість стало виявлення податковою інспекцією порушення підприємством нормативних приписів Законів України «Про оподаткування підприємств»та «Про податок на додану вартість», а саме безпідставне включення позивачем до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість з нарахованих процентів за товарний кредит по завідомо збитковій угоді.

Відхиляючи зазначені доводи контролюючого органу суди попередніх інстанцій вказали, що відсотки по товарному кредиту понесені підприємством у звязку з господарською діяльністю, відтак відносяться до валових витрат підприємства, а отже з урахуванням повної оплати як товару, так і товарного кредиту, та наявності первинних документів, що складені у відповідності з вимогами чинного законодавства, відсутні підстави для виключення сум податку на додану вартість, сплачених у ціні такого товарного кредиту, зі складу податкового кредиту.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає зазначені висновки судових інстанцій є помилковими та передчасними.

Так, відповідно до ч.1, 2 ст.3 ГК України, під господарською діяльністю розуміється діяльність субєктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а субєкти підприємництва підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). З огляду на те, що підприємство позивача не було зареєстроване неприбутковою установою, метою його діяльності було досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Згідно з п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»валові витрати виробництва та обігу визначено як суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у звязку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті (пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 вказаного Закону).

Положеннями пп.5.3.9 п.5.3 зазначеної статті передбачено, що не підлягають віднесенню до складу валових витрат суми збитків платника податку, понесених у звязку з продажем товарів (робіт, послуг) або їх обміном за цінами, що нижчі за звичайні, повязаним з таким платником податку особам.

За змістом наведених норм Закону до валових витрат можна відносити лише ті, які закон визнає компенсацією вартості товарів (робіт, послуг).

Включення платником податків до валових витрат тих, які не мають під собою економічного змісту, віднесення яких до валових не встановлено законом, є безпідставним.

Між тим, судовими інстанціями не враховано, що оплата позивачем послуг за користування товарним кредитом у передбаченому договором розмірі, а саме 3,6% за день, що становить 1314% на рік, у той час, як облікова ставка Національного банку України на момент укладення вказаного договору становила 8,5%, призвела до збитків підприємства, що виходячи з наведених законодавчих норм та за висновком відповідача виключає можливість віднесення таких витрат до складу валових, а відтак і включення позивачем до складу податкового кредиту податку на додану вартість, сплаченого в ціні послуг за користування товарним кредитом.

Судам першої та апеляційної інстанції при розгляді даної справи необхідно було врахувати, що зазначений розмір відсотків за користування товарним кредитом не можна визнати звичайною ціною послуги з товарного кредитування.

Згідно з пп.1.20.1 п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», якщо цим пунктом не встановлено, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

За змістом пп.1.20.8 п.1.20 вказаної статті обовязок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобовязаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого пп.1.20.1 цього пункту.

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) регламентовано Законом (пп.1.20.2 п.1.20 ст.1 загаданого Закону).

Відповідно до пп.1.20.10 п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», донарахування податкових зобовязань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобовязань за непрямими методами, а для платників податку, визнаних природними монополістами згідно із законом, - також відповідно до принципів регулювання цін, встановлених таким законом.

Таким чином, висновок судів про обґрунтованість віднесення платником податку до валових витрат вартості нарахованих послуг по продажу товарів на умовах товарного кредиту, зокрема і в частині, яка перевищувала звичайну ціну послуги комерційного кредитування, зроблено без урахування вимог Закону. Відтак доводи судових інстанцій відносно правильності визначення позивачем складу податкового кредиту з податку на додану вартість та обґрунтованості заявленої до відшкодування з бюджету суми зазначеного податку також не можуть бути визнані судом касаційною інстанції такими, що відповідають дійсним обставинам справи.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.7 КАС України, одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є принцип офіційного зясування всіх обставин у справі.

За змістом ч.4, 5 ст.11 КАС України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для зясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

У даній справі суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що наявність у платника податку (позивача у справі) податкових накладних, виданих йому постачальником, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, та факт оплати придбаних товарів та процентів за товарним кредитом є достатніми підставами для визначення податкового кредиту з податку на додану вартість.

Проте, такі висновки є передчасними, так докази, на які посилалися суди попередніх інстанцій в ухвалених рішеннях, є обовязковими, але не вичерпними, оскільки предметом доказування у даній справі є обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення суми податкового кредиту з податку на додану вартість за господарською операцією, яка на думку контролюючого органу була завідомо збитковою.

Суд повинен був з урахуванням сутності заперечень проти позову витребувати у податкового органу докази, які підтверджували його доводи. Якщо контролюючий орган таких доказів не надав або останні не були достатніми, суд керуючись приписами ч.4, 5 ст.11 КАС України зобовязаний був із власної ініціативи витребувати такі докази.

Судами попередніх інстанцій не було враховано, що у разі підтвердження наведених доводів відповідача, формування позивачем складу валових витрат та складу податкового кредиту по спірній господарській операції було б безпідставним, незважаючи на наявність у підприємства первинних документів, які за формою відповідають вимогам чинного законодавства.

Оскільки зазначені обставини справи, не були зясовані, у той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, і це порушення вимог ч.4, ч.5 ст.11 КАС України не може бути усунено судом касаційної інстанції з урахуванням меж касаційного перегляду справи, встановлених ст.220 КАС України, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у цій ухвалі, виконати вимоги процесуального законодавства, зокрема ч.4 та ч.5 ст.11 КАС України щодо зясування всіх обставин у справі, ст.86 цього Кодексу щодо оцінки доказів та в залежності від встановленого і у відповідності з нормами матеріального права вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Артемівському районі у м. Луганську задовольнити частково.

2. Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 07.12.2007 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 20.03.2008 р. у справі №2а-2233/07 скасувати.

Справу №2а-2233/07 направити на новий розгляд до суду першої інстанції

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Федоров М.О.