Ухвала суду № 15140394, 02.03.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" березня 2011 р. м. КиївК-30656/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Федоров М.О.,

за участю секретаря:Альошиної Г.А.,

за участю представників позивача:не зявився, відповідача:Домбровський Я.В.,

прокурора:Чубенко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.09.2010 р.

у справі №2а-47121/09/1670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Олтексхім»

до Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області,

за участю Прокурора Полтавської області,

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Олтексхім»(далі позивач) звернулося до суду з позовом до Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі відповідач) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 07.04.2006 р. №0000882301/0/992 (повністю) та №0000102301/0/19 (в частині визначення зобовязання з податку на додану вартість у сумі 666,00 грн. за грудень 2004 року та 20.888,00 грн. за травень 2005 року).

Постановою Господарського суду Полтавської області від 23.11.2006 р. позовні вимоги було задоволено.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 26.03.2008 р. рішення суду першої інстанції було скасовано, постановлено нове, яким позовні вимоги задоволено частково, визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 07.04.2006 р. №0000882301/0/992 в частині визначення суми податкового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 1.779.327,99 грн. та податкове повідомлення-рішення від 07.04.2006 р. №0000102301/0/19 в частині визначення суми штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 10.777,00 грн..

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.09.2009 р. постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 26.03.2008 р. скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог та направлено справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2009 р. відмовлено у задоволенні позовних вимог, що були предметом нового судового розгляду.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.09.2010 р., яка і є предметом касаційного оскарження, зазначене рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2009 р. скасовано, постановлено нове, яким позовні вимоги задоволено, скасовано податкові повідомлення-рішення від 07.04.2006 р. №0000882301/0/992 в частині визначення податкового зобовязання з податку на додану вартість у сумі 77.564,01 грн. та. №0000102301/0/19 в частині визначення зобовязання з податку на додану вартість у сумі 666,00 грн. за грудень 2004 року та 20.888,00 грн. за травень 2005 року.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене судове рішення, та залишити в силі постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2009 р..

Письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача позивачем не надано.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі. Представниками податкового органу було проведено планову виїзну документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 22.10.2004 р. по 30.09.2005 р., за результатами якої 28.03.2006 р. складено акт №116/23-120/33180692.

Перевіркою, крім інших, встановлено порушення позивачем приписів пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 р. №168/97-ВР (з наступними змінами та доповненнями) у результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 1.237.928,00 грн. та зменшено відємне значення чистої суми податкових зобовязань податку на додану вартість за грудень 2004 року на 666,00 грн. та за травень 2005 року на 20.888,00 грн..

На підставі зазначеного акта перевірки відповідачем 12.02.2007 р. було прийнято оскаржувані у даній справі податкові повідомлення-рішення від 07.04.2006 р. №0000882301/0/992, яким визначено позивачу податкові зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 1.856.892,00 грн. (1.237.928,00 грн. за основним платежем, 618.964,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій), та №0000102301/0/19, яким зменшено позивачу суму бюджетного відшкодування податку на додану вартість за грудень 2004 року на суму 666,00 грн., за травень 2005 року на суму 20.888,00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 10.777,00 грн..

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, прокурора, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами письмові докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем 31.12.2004 р. було укладено з ПП «Бост»договір поставки фероцена №3/12, згідно умов якого передбачалася передача позивачу постачальником зазначеного товару, а позивач зобовязаний був прийняти та оплатити його.

Також між позивачем та його контрагентом ПП «Центр-500»01.04.2005 р. було укладено договір №01/04-05, відповідно до умов якого ПП «Центр-500»зобовязувалося поставити та передати у власність позивача товар (нафтопродукти та присадки до бензинів), а останній зобовязався прийняти та оплатити зазначений товар на умовах, визначених вказаним договором.

Крім того, 01.07.2005 р. між позивачем та ПП «Центр-500»було укладено договір №01/07-05 про супроводження вантажу та експедиційні послуги, умовами якого передбачалося, що ПП «Центр-500»надає позивачу експедиційні послуги, а останній приймає та сплачує вартість таких послуг.

Приймаючи рішення про визначення позивачу податкових зобовязань з податку на додану вартість та зменшення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість, податкова інспекція, з доводами якої погодився суд першої інстанції, виходила з того, що платником податків було безпідставно включено до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість, сплачену у ціні придбаних у контрагентів товарів та експедиційних послуг, оскільки, на думку податкового органу, придбання таких послуг та товарів не було підтверджено відповідними первинними документами.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8№ цього Закону, протягом такого звітного періоду у звязку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Положеннями пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 вказаного Закону передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у звязку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

Як правильно встановлено судом апеляційної інстанції, зазначеними законодавчими нормами визначено, що наявність податкових накладних є обовязковою, але не вичерпною, обставиною для правильності визначення складу податкового кредиту. Позивачем було надано контролюючому органу крім податкових накладних акти прийому-передачі, видаткові накладні, рахунки-фактури, банківські виписки, договори оренди резервуарів для зберігання товару, а отже суд попередньої інстанції дійшов обґрунтованих висновків відносно того, що зазначені документи належним чином підтверджували дійсність намірів сторін на досягнення безпосереднього економічного результату та здійснення спірних господарських операцій.

Судом апеляційної інстанції також правильно встановлено, що чинне податкове законодавство не ставить в залежність право платника податку на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету а також від факту наявності чи відсутності у них відповідних ліцензій. Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від виконання законодавчих приписів його постачальниками.

Слід також зазначити, що попередніми судовими інстанціями встановлено відповідність вимогам цивільного законодавства укладених позивачем договорів поставки товарів та послуг по спірним господарським операціям, а долучені до матеріалів справи первинні документи, а саме податкові та видаткові накладні, платіжні доручення, свідчать про їх фактичне виконання. Тому доводи відповідача про відсутність реального виконання позивачем та його контрагентами господарських операцій, на підставі яких підприємством було сформовано податковий кредит, аргументовано відхилено судом попередньої інстанції.

Крім того відповідачем не доведено невідповідність первинних документів, на підставі яких товариством включено суми сплаченого у ціні придбаних у контрагентів товарів та послуг податку на додану вартість, а саме податкових накладних, видаткових накладних, наданих позивачем під час проведення податковим органом перевірки та долучених до матеріалів справи, вимогам ст.7 Закону України №168/97-ВР. Податковим органом також не заперечується та не спростовується беззаперечними доказами факт сплати підприємством сум податку на додану вартість у ціні придбаних у контрагентів товарів та послуг.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобовязання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Обставини, наведені відповідачем, знаходяться поза межами вимог ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Інші статті цього Закону, так само як і інших законів, не ставлять в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог чинного законодавства іншими субєктами господарювання.

Між тим, досліджені судами попередніх інстанцій докази давали їм достатні підстави для висновку про сплату позивачем сум податку на додану вартість в ціні придбання товарів та послуг своїм постачальникам.

За наведених обставин, контролюючий орган не мав правових підстав для донарахування підприємству податкових зобовязань з податку на додану вартість, з огляду на що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог відповідає правильному застосуванню ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Оскільки донарахування позивачу податкових зобовязань за основним платежем правомірно визнано судом апеляційної інстанції необґрунтованим, відповідно скасування податкових повідомлень-рішень в частині застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»від 21.12.2000 р. №2181-III, також здійснено правильно.

Відповідно до ч.1 ст.224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судом попередньої інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Кременчуцької обєднаної державної податкової інспекції у Полтавській області залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.09.2010 р. у справі №2а-47121/09/1670 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. СуддіБившева Л.І. Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г. Федоров М.О.