Ухвала суду № 15136806, 20.04.2011, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Галатіна О.О.

Суддя-доповідач - Геращенко І.В.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2011 року справа №2а-18401/10/0570 приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Геращенка І.В.

суддів Арабей Т.Г. , Губської Л.В.

при секретарі судового засідання Дегтярьовій А.М.

за участю представників сторін:

від позивача Лисенко О.В.

від відповідача ОСОБА_3 за довір. від 10.09.2010 року, ОСОБА_4 за довір. від 06.08.2010 року

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Горлівської обєднаної державної податкової інспекції

на постанову Донецького окружного адміністративного суду

від 09.03.2011 року

у справі № 2а-18401/10/0570

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Горлівський завод «Реахім»

до відповідача Горлівської обєднаної державної податкової інспекції

про визнання недійсними податкових повідомлень - рішень

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Горлівський завод «Реахім» звернулось до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Горлівської обєднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкового повідомлення рішення від 22.04.2009 року № 0000082334/0 про визначення суми податкового зобовязання по податку на додану вартість в сумі 353871 грн., в тому числі основний платіж в сумі 235914 грн. та штрафні (фінансові) санкції в сумі 117957 грн.; податкового повідомлення рішення від 22.04.2009 року № 0000072334/0 про визначення суми податкового зобовязання по податку на прибуток в сумі 478557 грн., в тому числі основний платіж в сумі 319038 грн. та штрафні (фінансові) санкції в сумі 159519 грн.; податкового повідомлення рішення від 22.04.2009 року № 0000352341/0 про визначення суми податкового зобовязання по орендній платі за земельні ділянки в сумі 2616 грн. 18 коп., в тому числі основний платіж в сумі 1818 грн. 33 коп. та штрафні (фінансові) санкції в сумі 797 грн. 85 коп.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 09.03.2011 року у справі № 2а-18401/10/0570 (суддя Галатіна О.О.) позовна заява задоволена.

Відповідачем подана апеляційна скарга, в якій просить постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволені позовної заяви відмовити.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує невірним застосуванням судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права.

Зазначає, що постанова суду прийнята при неповному досліджені усіх доказів, що мають значення для вирішення справи, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Вважає, що податкові повідомлення-рішення, що оскаржувались, прийняті по факту порушення позивачем вимог підпункту 7.4.1. пункту 7.4. статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п.п. 5.2.1 п. 5.2, п.п. 5.3.9 п. 5.3, п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у звязку з чим відбулось заниження податку на додану вартість в сумі 353871 грн., та податку на прибуток в сумі 478557 грн., оскільки до складу податкового кредиту з ПДВ та валових витрат віднесені витрати за нікчемними угодами, що укладались між позивачем та ТОВ «Промтехнохім», а також витрати за договорами перевезення вантажів, укладені з ПП «Сесьолкіним», ПП «ОСОБА_7», ПП ОСОБА_8», ПП «ОСОБА_9».

Зазначахє, що договори, укладені в усній формі, не спричинили реального настання наслідків, товарно-матеріальні цінності по зазначеним договорам не надані. До складу валових витрат та податкового кредиту з ПДВ включена вартість автотранспортних послуг, які не використані у господарській діяльності підприємства та взагалі не повязані з господарською діяльністю. Крім того, вказані господарські операції з отримання транспортних послуг за період з 01.01.2006 року по 31.12.2008 року не відображені в бухгалтерському обліку підприємства у звязку з його відсутністю, внаслідок чого визначити факт використання зазначених транспортних послуг у власній господарській діяльності товариства не вбачається можливим.

Крім того, в апеляційній скарзі зазначено, що позивач несвоєчасно сплатив зобовязання з орендної плати за землю після укладення додаткової угоди, а тому, як вважає заявник апеляційної скарги, податковим органом правомірно донарахована позивачу сума податкового зобовязання з орендної плати за землю та застосовані штрафні санкції.

Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, колегія суддів встановила.

В основу повідомлень рішень, які оскаржувались, покладений акт від 08.04.2009 року № 973/23-1/31402492 про результати планової виїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2006 року по 31.12.2008 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2006 року по 31.12.2008 року.

За результатами перевірки ТОВ «ГЗ «Реахім» інкримінувалось порушення вимог:

- п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” внаслідок чого занижена сума податку на прибуток в сумі 319038 грн. та завищена відємне значення обєкту оподаткування на загальну суму 16114 грн.;

- п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” внаслідок чого занижена сума податку на додану вартість в сумі 243985 грн.

Як вбачається з акту перевірки, податковим органом зроблений висновок про неправомірність віднесення товариством до складу валових витрат за період з 01.01.2006 року по 31.12.2008 року вартість послуг, сировини та основних засобів на загальну суму 1171944 грн., отриманих від ТОВ «Промтехнохім», до складу податкового кредиту по податку на додану вартітсь ПДВ в сумі 267573 грн., у звязку з виявленням ознак нікчемності укладених договорів; за період з 01.01.2006 року по 31.12.2008 року неправомірно відносена до складу валових витрат вартість автотранспортних послуг в сумі 85530 грн., сума податкового кредиту по ПДВ в розмірі 7049 грн., отриманих від інших субєктів господарювання, які не використані у господарській діяльності; у розрахунку орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності за 2008 рік не враховані зміни, внесені додатковою угодою до договору оренди земельної ділянки.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, підтверджено матеріалами справи та не заперечується сторонами у справі, у перевіряємому періоді ТОВ «ГЗ «Реахім» мало фінансово-господарські взаємовідносини з ТОВ «Промтехнохім».

Згідно договору купівлі-продажу меблів № 06/03 від 06.03.2006 року, договору постачання фталевого ангідриду та бутанолу № 1009/07 від 10.09.2007 року, договору постачання фталевого ангідриду та бутанолу № 1007/07 від 10.07.2007 року, договору постачання бутанолу № 20804/07 від 28.04.2007 року, ТОВ «ГЗ «Реахім» отримало ТМЦ та включило до складу валових витрат суму 1171944 грн., до складу податкового кредиту ПДВ суму податку на додану вртість в розмірі 234389 грн.

Виконання умов договорів підтверджено наданими до матеріалів справи документами: податковими накладними, рахунками про оплату ТМЦ, видатковими накладними, виписками з установи банку, платіжними дорученнями, копіями актів виконаних робіт, деклараціями про прийняття вантажу.

До матеріалів справи надані, також, копії договорів про перевезення вантажів: договір перевезення вантажів № 8 від 05.03.2007 року та № 2 від 28.01.2008 року, укладений з ПП «ОСОБА_5»; договір перевезення вантажів № 11 від 01.08.2007 року, укладений з ПП «ОСОБА_6»; договір перевезення вантажів № 30-10/06/12 від 30.10.2006 року та № 15-03/07/71 від 15.03.2007 року, укладений з ПП «ОСОБА_7»; договір перевезення вантажів № 30-03/07/71 від 30.10.2006 року, укладений з ПП ОСОБА_8»; договір перевезення вантажів № 39 від 06.09.2007 року, укладений з ПП «ОСОБА_9», договір, укладений з перевізником ПП «ОСОБА_10» № 01-05/07/90 від 01.05.2007 року, договір, укладений з перевізником ПП «ОСОБА_11» № 12-07/05 від 07.12.2005 року.

Фактичне виконання вказаних договорів підтверджується наявними в матеріалах справи актами виконаних робіт, податковими накладними, ТТН, виписками з банку, платіжними дорученнями, які підтверджують здійснення поставки ТМЦ за договорами з контрагентами за власні кошти.

Крім того, судом першої та апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, у перевіряємому періоді ТОВ «Горлівський завод «Реахім» надані Горлівською міською радою в строкове платне користування земельні ділянки згідно договору оренди земельної ділянки від 09.12.2003 року, зареєстрованого у Горлівському міському відділі Донецької регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» 16.12.2003 року за № 00569 та рішенням Виконавчого комітету Горлівської міської ради від 15.10.2003 року № 1015 про надання земельної ділянки площею 0,7395 га, розташованої за адресою: Калінінський район м. Горлівки, вул. Баженова, 1-Б для обслуговування виробничої будівлі, термін дії договору - 49 років.

15.09.2008 року ТОВ «ГЗ «Реахім» укладена додаткова угода № 1, що зареєстрована у Горлівському відділі Донецької регіональної філії державного підприємства «Центра державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», згідно якої розмір орендної плати за землю складає 1442 грн. 20 коп. на місяць.

На підставі додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 09.12.2003 року, згідно якої розмір орендної плати за землю збільшився і склав 1442,20 грн. на місяць, ТОВ «ГЗ «Реахім» платіцжними дорученнями № 958 від 25 листопада 2008 року, № 992 від 30 грудня 2008 року, № 1003 від 28 січня 2009 року сплатив платежі з орендної плати за землю в сумі, яка передбачена додатковою угодою.

Між сторонами немає розбіжностей щодо обставин справи, встановлених судом першої та апеляційної інстанції, в апеляційній скарзі вказується тільки на порушення норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції, як вважає заявник апеляційної скарги, податкові повідомлення рішення прийняті по факту порушень вимог чинного законодавства, правомірні та у суду першої інстанції не було законних підстав для їх скасування.

Колегія суддів вважає такий висновок помилковим, а апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, яка діяла на час спірних взаємовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку у тому числі органів державної влади. У справах щодо оскарження рішень суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією та законами України.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Законом України “Про державну податкову службу в Україні” на державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції покладені функції з здійснення контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів).

Таким чином, відповідач у справі орган владних повноважень, якому чинним законодавством України надані владні управлінські функції у сфері оподаткування.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про систему оподаткування“ ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Статтею 3 вищезазначеного Закону визначені принципи побудови та призначення системи оподаткування у тому числі єдиний підхід до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг.

Відповідно до ст.11 Закону України “Про систему оподаткування“ на платників податку покладена відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків та зборів і додержання законів про оподаткування.

Колегія суддів вважає помилковим висновок відповідача про порушення позивачем вимог податкового законодавства у зв'язку з укладанням нікчемних угод, з наступних підстав.

Статтями 626, 629 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України, господарською діяльністю вважається діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва -підприємцями.

Метою правочинів, що укладаються при веденні господарської діяльності, є отримання доходу, тому позивач як суб'єкт господарської діяльності, повинен спрямовувати свою господарську діяльність на досягнення економічних результатів та отримання прибутку.

Колегія суддів вважає помилковим висновок відповідача, що позивач здійснював заздалегідь економічно необгрунтовані операції з метою нарощування валових витрат та податкового кредиту з залученням як основного постачальника контрагента ПП “ФІРМА “ТОМЬ”, оскільки під час перевірки не досліджувалась наявність розумних економічних або інших причин (ділової мети) придбання послуг (товарів) від контрагента та такі причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податку має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок формування податкового кредиту та валових витрат для інших суб'єктів підприємницької діяльності.

Аналіз реальності господарської операції повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначені Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Згідно частини 2 статті 3 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, що здійснюється підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, використовуючи грошовий вимір, базуються на даних бухгалтерського обліку.

Метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства. Частина 2 даної статті передбачає, що бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Відповідно до статті 4 вказаного Закону бухгалтерський облік та фінансова звітність ґрунтуються на основних принципах, серед яких превалювання сутності над формою - операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми.

Згідно частини 1 статті 9 цього Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачем, позивачем надані первинні та податкові документи в підтвердження факту виконання умов договорів.

Колегія суддів вважає необґрунтованим довід відповідача щодо того, що позивачем здійснювались операції без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків та створення податкової вигоди для третіх осіб з метою штучного формування валових витрат, з наступних підстав.

Згідно з частиною 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною 1 статті 203, частиною 2 статті 215 ЦК України є нікчемним, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно із статтею 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1, 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Відповідачем не надано суду першої інстанції та апеляційному суду доказів наміру позивача порушити публічний порядок при укладені договорів з контрагентами, або наявності вироку суду у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо при укладенні та виконанні таких договорів.

Колегія суддів не приймає до уваги довід заявника апеляційної скарги щодо того, що під час проведення перевірок не встановлений факт поставок товарів, робіт, послуг, що свідчить про укладання вимог без мети настання реальних наслідків, оскільки з актів перевірки не вбачається, що податковим органом досліджені будь-які первинні документи та в судовому засіданні не підтверджені доводи про відсутність поставки товарів.

Крім того, відповідачем при обґрунтуванні обставини нікчемності правочинів порушені вимоги підпункту 2.3.4. Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 10 серпня 2005 року № 327, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 року за № 925/11205, відповідно до якого не допускається відображення в акті перевірки необгрунтованих даних, а також суб'єктивних припущень перевіряючими, які не мають підтверджених доказів, та різного роду висновків щодо дій посадових осіб суб'єкта господарювання (наприклад, "приховування об'єкта оподаткування", "розкрадання", "привласнення", "описка" тощо).

Чинним законодавством України, зокрема, Законом України “Про систему оподаткування”, на сторону цивільно-правової угоди - покупця товару (робіт, послуг), яка є платником податків, не покладений обов'язок здійснювати контроль за дотриманням постачальником вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, сплати податку до бюджету і в подальшому за можливі дії порушника; за будь-якими із сторін правочину не передбачено зобов'язання та не визначено права здійснення контролю показників податкової звітності однієї сторони правочину над показниками податкової звітності заявленими іншою стороною правочину.

Статтею 61 Конституції України закріплений індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, тобто, до відповідальності повинен бути притягнений правопорушник та притягнення до відповідальності добросовісного платника податків суперечить нормам чинного законодавства.

Крім зазначеного, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно з ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання є:

господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Частиною 4 ст. 55 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

Статтею 80 Цивільного кодексу України визначено, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Згідно з ч. 4 ст. 87 Цивільного кодексу України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Відповідно до ч. 2 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Ст. 1 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців” визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр) автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців” відомості про юридичну особу або фізичну особу -підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Як зазначалось раніше, контрагенти позивача під час укладення та виконання договорів були зареєстрований в якості суб'єктів підприємницької діяльності, записи щодо припинення СПД відсутні, більш того, СПД зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку в якості платників податку на додану вартість, та, як наслідок, мали право здійснювати господарську діяльність та складати податкові накладні.

Пунктом 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачено, що господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Згідно пункту 5.1 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

З аналізу пункту 5.1 статті 5 та пункту 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” вбачається, що основною умовою для віднесення до складу валових витрат є подальше використання таких товарів (робіт, послуг) у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1. пункту 5.2. статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” до складу валових витрат включаються сума будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Підпунктом 11.2.1 пункту 11.2 статті 11 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначено, що датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку;

або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Відповідно до абзацу 4 підпункту 5.3.9 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідач не заперечує, що позивачем бухгалтерський та податковий облік ведеться з дотриманням норм чинного законодавства.

Порядок визначення обєкту оподаткування, ставки та механізм сплати податку на додану вартість встановлений Законом України “Про податок на додану вартість” .

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 6.1 ст. 6 та ст. 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження).

Таким чином, визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи - платника податку.

Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Згідно з абзацами 1, 3 підпункту 7.2.3 пункту 7.2. статті 7 цього Закону податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Відповідно до п.п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Як зазначалось раніше, контрагенти позивача як постачальники товарів (послуг) склали податкові накладні та на момент їх складення були зареєстровані платниками податку на додану вартість.

Щодо правомірності донарахування суми орендної плати за землю, колегія суддів враховує наступне.

Згідно ст. 13 Земельного кодексу України, підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, - договір оренди такої земельної ділянки.

Відповідно до ст. 14 Кодексу, платники земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності (крім громадян) самостійно обчислюють суму земельного податку та орендної плати щороку за станом на 1 січня і до 1 лютого поточного року подають відповідному органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою центральним податковим органом, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов'язку подання щомісячних декларацій.

Податкове зобов'язання по земельному податку, а також по орендній платі за землі державної та комунальної власності, визначене у новій звітній податковій декларації, у тому числі і за нововідведені земельні ділянки, сплачується власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

Згідно ст. 17 Земельного кодексу України земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності громадянами сплачується рівними частками до 15 серпня і 15 листопада.

Відповідно до статті 19 цього Кодексу розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за угодою сторін у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності).

Як свідчать матеріали справи, що згідно додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 09.12.2003 року, по якому розмір орендної плати за землю збільшився і склав 1442,20 грн. на місяць, позивач відповідно до платіжних доручень № 958 від 25 листопада 2008 року, № 992 від 30 грудня 2008 року, № 1003 від 28 січня 2009 року сплачував платежі з орендної плати за землю в сумі, передбаченою додатковою угодою.

Таким чином, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про скасування податкового повідомлення рішення від 22.04.2009 року № 0000352341/0 про визначення суми податкового зобовязання з орендної плати за землю.

Згідно з частинами 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не надав суду першої інстанції та апеляційному суду належних доказів порушення позивачем вимог податкового законодавства при формуванні валових витрат, податкового кредиту та сплати сум орендної плати за землю в розумінні зазначеної норми Закону.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про задоволення позовної заяви, постанова суду прийнята при повному та всебічному досліджені усіх матеріалів справи, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, тому підстав для скасування постанови не вбачається.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України “Про державну податкову службу в Україні”, Законом України “Про систему оподаткування”, Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”, Законом України “Про податок на додану вартість”, Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, Законом України «Про плату за землю», ст. 2, ст. 71, ст. 72, ст. 99, ст. 160, ст. 167, ст. 195, ст. 196, п.1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. 206, ст. 211, ст. 212, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Горлівської об'єднаної державної податкової інспекції на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 09.03.2011 року у справі № 2а-18401/10/0570 - залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суд від 09.03.2011 року у справі № 2а-18401/10/0570 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Горлівський завод «Реахім» до Горлівської обєднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкових повідомлень рішень - залишити без змін.

Ухвала Донецького апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків встановлених цим Кодексом, а в разі складення у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу з дня складення в повному обсязі.

У судовому засіданні 20.04.2011 року проголошена вступна та резолютивна частина, повний текст виготовлений 22.04.2011 року.

Головуючий суддя І.В.Геращенко

Судді Т.Г.Арабей

Л.В.Губська