Постанова № 15135748, 28.04.2011, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

28 квітня 2011 року 14:35 № 2а-5154/11/2670

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «3-Т»

до відповідача Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 р., №0000852320 від 28.03.2011 р., №0000591710/33747845 від 28.03.2011 р.

Суддя Добрянська Я.І.

Секретар судового засідання Пузій М.А.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 (довіреність від 18.04.2011 р. № 02-03)

ОСОБА_2 (довіреність від 26.04.2011 р. № 02-01)

від відповідача: ОСОБА_3 (довіреність від 31.01.2011 р. № 38/10-021),

ОСОБА_4 (довіреність від 20.04.2011 р. № 49/10-021)

На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України 28.04.2011 р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «3-Т»з позовом до відповідача Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 р., №0000852320 від 28.03.2011 р., №0000591710/33747845 від 28.03.2011 р.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив визнати нечинними та скасувати податкові повідомлення-рішення №0000842320 від 28.03.2011 р., №0000852320 від 28.03.2011 р., №0000591710/33747845 від 28.03.2011 р.

В обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача зазначив, що при проведенні перевірки відповідач дійшов помилкового висновку про порушення позивачем вимог п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України від 03.04.2007 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», із змінами та доповненнями, п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9, п.5.3, п.п.5.4.8 п.5.4 ст.5 Закону України від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»із змінами та доповненнями, та п.п.4.2.9 «г», п.4.2 ст.4, п.7.1 ст.7, п.п.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.12.2 п.9.12 ст.9, п.п.«а»п.17.1 ст.17, п.п.«а»п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»№ 889-IV від 22.05.2003 р., а тому оскаржувані податкові повідомлення рішення є неправомірними та підлягають скасуванню.

Відповідач позов не визнав, зазначивши, що позивачем порушено вимоги п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України від 03.04.2007 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», із змінами та доповненнями, зважаючи на що, відповідачем визначено позивачу суму податкового зобовязання з податку на додану вартість в розмірі 22 330 807, 00 грн. за основним платежем та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 5528701, 75 грн., загальна сума 27913508, 75 грн., також п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9, п.5.3, п.п.5.4.8 п.5.4 ст.5 Закону України від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»із змінами та доповненнями, зважаючи на що, відповідачем визначено позивачу суму податкового зобовязання з податку на прибуток в розмірі 955190, 19 грн. за основним платежем та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 238797, 55 грн., загальна сума 1193987, 74 грн., та п.п.4.2.9 «г», п.4.2 ст.4, п.7.1 ст.7, п.п.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.12.2 п.9.12 ст.9, п.п.«а»п.17.1 ст.17, п.п.«а»п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»№ 889-IV від 22.05.2003 р., зважаючи на що, відповідачем визначено позивачу суму податкового зобовязання по податку з доходів фізичних осіб в розмірі 4375, 47 грн. за основним платежем та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 1093, 87 грн., загальна сума 5469, 34 грн.

Розглянувши подані сторонами матеріали, заслухавши пояснення їх представників, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Державною податковою інспекцією у Святошинському районі м. Києва була проведена планова виїзна документальна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю «3-Т»з питань дотримання вимог податкового законодавства ТОВ «3-Т»(код ЄДРПОУ 33747845) вимог податкового законодавства за період з 01.10.2007 р. по 30.09.2010 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2007 р. по 30.09.2010 р.

За результатами проведеної перевірки Державною податковою інспекцією у Святошинському районі м. Києва було складено акт № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 р.

В зазначеному акті, Державною податковою інспекцією у Святошинському районі м. Києва були встановлені порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «3-Т»вимоги п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України від 03.04.2007 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», із змінами та доповненнями, п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9, п.5.3, п.п.5.4.8 п.5.4 ст.5 Закону України від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»із змінами та доповненнями, та п.п.4.2.9, п.4.2 ст.4, п.п.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.12.2 п.9.12 ст.9, п.п.«а» п.17.2 ст.17, п.п.«а»п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»№ 889-IV від 22.05.2003 р.

На підставі зазначеного акту перевірки, відповідачем 28.03.2011 року були прийняті податкові повідомлення-рішення №0000842320 на суму 27 913 508,75 грн., №0000852320 на суму 1 193 987,74 грн., №0000591710/33747845 на суму 5 469,34 грн.

Товариством з обмеженою відповідальністю «3-Т»до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва 14.03.2011 р. вих. № 1/14.03.2011 було подано заперечення до акту № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 р.

Відповіддю на заперечення № 6355/10/23-225 від 23.03.2011 р., Державна податкова інспекція у Святошинському районі м. Києва залишила висновки, викладені в акті перевірки без змін, а заперечення до акту без задоволення.

Не погоджуючись з вище зазначеними податковими повідомленнями-рішеннями, позивач звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва про визнання даних податкових повідомлень-рішень недійсними.

З наявних у справі матеріалів, а також пояснень представників сторін по справі, судом щодо оскаржених податкових повідомлень-рішень вбачається наступне.

1. Щодо податку на додану вартість.

В акті перевірки № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 р. та відповідному податковому повідомленні-рішенні №0000842320 від 28.03.2011 р., відповідачем встановлені порушення позивачем вимог п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України від 03.04.2007 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», із змінами та доповненнями, оскільки, як зазначено в акті перевірки, позивачем безпідставно отримано (застосовано) податкову пільгу та не нараховано податок на додану вартість в сумі 22 330 807, 00 грн. у тому числі:

- за жовтень 2007 року в сумі 823 343,00 грн., за листопад 2007 року в сумі 784 745,00 грн., за грудень 2007 року в сумі 823 072,00 грн.;

- за січень 2008 року в сумі 593 227,00 грн., за лютий 2008 року в сумі 759 495,00 грн., за березень 2008 року в сумі 790 191,00 грн., за квітень 2008 року в сумі 807 643,00 грн., за травень 2008 року в сумі 686 925,00 грн., за червень 2008 року в сумі 738 571,00 грн., за липень 2008 року в сумі 829 277,00 грн., за серпень 2008 року в сумі 738 224,00 грн., за вересень 2008 року в сумі 738 224,00 грн., за жовтень 2008 року в сумі 654 487,00 грн., за листопад 2008 року в сумі 524 364,00 грн., за грудень 2008 року в сумі 468 438,00 грн.;

- за січень 2009 року в сумі 344 634,00 грн., за лютий 2009 року в сумі 362 303,00 грн., за березень 2009 року в сумі 450 599,00 грн., за квітень 2009 року в сумі 429 457,00 грн., за травень 2009 року в сумі 473 925,00 грн., за червень 2009 року в сумі 506 883,00 грн., за липень 2009 року в сумі 516 059,00 грн., за серпень 2009 року в сумі 562 656,00 грн., за вересень 2009 року в сумі 594 623,00 грн., за жовтень 2009 року в сумі 698 552,00 грн., за листопад 2009 року в сумі 524 364,00 грн., за грудень 2009 року в сумі 657 660,00 грн.;

- за січень 2010 року в сумі 268 653,00 грн., за лютий 2010 року в сумі 467 849,00 грн., за березень 2010 року в сумі 562 996,00 грн., за квітень 2010 року в сумі 588 335,00 грн., за травень 2010 року в сумі 505 392,00 грн., за червень 2010 року в сумі 631 215,00 грн., за липень 2010 року в сумі 767 810,00 грн., за серпень 2010 року в сумі 890 835,00 грн., за вересень 2010 року в сумі 678 676,00 грн.

В обґрунтування вищезгаданого порушення, відповідачем в акті перевірки було зазначено, що позивачем відповідно до договорів №1/23.01.06/КП від 23.01.2006 року, №23 від 03.11.2003 року, №1/15.04.05 від 15.04.2005 року, №1/25.12.08/КП від 25.12.2008 року, №2/18.02.07/КП від 18.02.2007 року, №1/18.12.07/КП від 18.12.2007 року, №1/08.12.08/КП від 08.12.2008 року, №2/25.12.08/КП від 25.12.2008 року, 22 від 03.11.2003 року, укладених між ДП «Інформаційний центр»Міністерства юстиції України (далі за текстом - ДП «ІЦ») та позивачем, були отримані кошти, які позивач вважає авторською винагородою за використання комп'ютерних програм.

В зазначеному акті перевірки та в наданих суду поясненнях, відповідач зазначив що позивачем було неправомірно застосовано податкову пільгу з податку на додану вартість згідно п.3.2.7 п.3.2. ст.3 Закону про ПДВ, так як згідно умов зазначених договорів, ліцензіат (а саме ДП «ІЦ») «...має право надавати дозвіл на використання комп'ютерних програм третім особам без права внесення змін до комп'ютерних програм.»

Отже відповідачем було кваліфіковано платежі за вищезазначеними договорами, саме як поставку (продаж) послуг в частині передачі права користування комп'ютерними програмами, а не як авторську винагороду за використання комп'ютерних програм.

Суд не погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступне.

Відповідно до статті 154 Господарського кодексу України, відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами».

Відповідно до частин 1, 2 статті 418 Цивільного кодексу України, право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Об'єкти права інтелектуальної власності визначаються статтею 419 Цивільного кодексу України та включають літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Згідно з визначенням, наведеним у Законі України «Про авторське право і суміжні права», комп'ютерна програма - це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах).

Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається з додержанням вимог Цивільного Кодексу України та іншого закону (ч.4 ст. 426 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 1108 та ч. 1 ст. 1109 ст. Цивільного кодексу України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Згідно ч. 5 ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», за винятком випадків, передбачених статтями 21-25 вказаного Закону, автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

Щодо оподаткування операцій з виплати винагороди за використання об'єктів інтелектуальної власності, суд зазначає наступне.

Підпунктом 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що не є об'єктом оподаткування операції з виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом.

Згідно з абз. 1 п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», роялті - платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

В п.3 загальної частини Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного стандарту № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності»за № 1185 від 3.10.2007 р. зазначено: «Роялті - ліцензійні платежі у вигляді сум, які сплачуються періодично, залежно від обсягів виробництва або реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) з використанням об'єкта права інтелектуальної власності».

В главі другій Постанови Національного банку від 18.06.2003 р. за № 255 у визначенні термінів, роялті визначається, як платіж за використання нематеріальних активів банку (патентів, авторського права, програмної продукції).

Щодо бухгалтерського обліку, то згідно з п. 4 П(С)БО 15 (Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 "Дохід"), під роялті розуміються платежі за використання нематеріальних активів підприємства (патентів, торгових марок, авторського права, програмних продуктів тощо).

З аналізу зазначеного законодавства, вбачається, що роялті - це платежі будь-якого виду, отримані правовласником за використання творів або за надання права на їх використання.

Водночас частина друга п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»зазначає, що не вважаються роялті платежі за отримання об'єктів власності, визначених у частині першій п. 1.30 ст. 1 Закону, якщо об'єкти інтелектуальної власності передані у володіння або розпорядження чи власність особи, або якщо умови користування такими об'єктами власності надають право користувачу продати або відчужити іншим способом такий об'єкт власності, або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошування) є обов'язковим згідно із законодавством України.

Таким чином, при кваліфікуванні платежу за зазначеними договорами, а саме, чи є плата за авторськими договорами роялті, в розумінні п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідач мав встановити, чи набула особа за авторським договором права продавати або відчужувати іншим способом авторські права, які вона набула.

Відповідно до цивільного законодавства, «відчуження»та «продаж»- це правочини за якими майнове авторське право не лише виникає у іншої особи, але і повністю припиняється у попереднього суб'єкта авторського права.

Отже, відчуження або продаж авторських прав, згідно чинного законодавства - це повна передача авторського права іншому суб'єкту із одночасним припиненням його у первинного суб'єкта. Право на розпорядження об'єктом інтелектуальної власності має лише власник, оскільки розпорядження - це одне з прав власника майна, яке передбачає можливість здійснити яку-небудь дію відносно своєї власності: продати, подарувати, обміняти, здати на зберігання, в найм, напрокат, закласти і інше.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти: 1) відтворення творів; 2) публічне виконання і публічне сповіщення творів; 3) публічну демонстрацію і публічний показ; 4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; 5) переклади творів; 6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; 7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; 8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; 9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер; 11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним.

Відповідно до ст. 31 Закону України, «Про авторське право і суміжні права», автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати (відчужити) свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача (відчуження) майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором. Майнові права, що передаються (відчужуються) за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Таким чином, передача (відчуження) авторських прав здійснюється в порядку, встановленому ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права»та характеризується такими ознаками:

- може здійснюватись лише автором або іншою особою, яка має авторське право;

- предметом договору про передачу (відчуження) авторського права є одне або усі майнові права, визначені ст. 15 Закону - а) виключне право на використання твору у будь-якій формі і будь-яким способом; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору у будь-який спосіб іншими особами.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права», суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали (відчужили) свої авторські майнові права.

Отже, передавати (відчужувати) авторські права може лише особа, яка є автором, спадкоємцем автора або набула авторських прав в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Як вбачається з матеріалів справи, за договорами, що були предметом перевірки, ДП «ІЦ»набуло тільки право на використання комп'ютерних програм у спосіб, встановлений цими договорами, а отже ДП «ІЦ»не стало суб'єктом авторського права, в розумінні ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права», оскільки не мало права відчужувати авторські права в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Предметом договорів, що були надані для перевірки, та проти чого не заперечив представник відповідача, є надання виключного права на використання комп'ютерної програми в обумовлений цим договором строк на всій території України. Способи використання комп'ютерної програми також встановлені зазначеними договорами.

Отже, відповідно до умов договорів, ДП «ІЦ»не отримало ні виключного права на використання комп'ютерної програми у будь-якій формі і будь-яким способом, ні виключного права на дозвіл або заборону використання твору іншими особами, а набуло лише право на використання комп'ютерної програми на умовах, встановлених договорами.

Також, за зазначеними договорами ДП «ІЦ»не набуло ні права передавати третім особам виключне право на використання компютерної програми у будь-якій формі і будь-яким способом, ні права передавати третім особам виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами, тобто умови користування компютерною програмою ДП «ІЦ»не передбачають права продавати або відчужувати іншим способом авторські права на компютерну програму.

За умовами договорів, що були предметом перевірки, ДП «ІЦ»отримало лише право на використання комп'ютерних програм в строк, на території та у способи, визначені умовами договору.

Отже, вказані договори були укладені позивачем в порядку ст. 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права», а не в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права», автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору. За авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам. При цьому за особою, яка передає виключне право на використання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються.

Таким чином, з огляду матеріалів справи та аналізу чинного законодавства вбачається, що між позивачем та ДП «ІЦ», договори укладались не в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права»(договори про відчуження авторського права), а в порядку ст. 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права»(договори про передачу права на використання комп'ютерної програми) та не надавали права ДП «ІЦ» укладати договори з третіми особами в порядку ст. 31 Закону України «Про авторське право та суміжні права»(права передавати (відчужувати) авторські права на комп'ютерні програми).

Враховуючи викладене, та у зв'язку з тим, що умови використання компютерної програми, які визначені договорами між позивачем та ДП «ІЦ», не надавали ліцензіату (ДП «ІЦ») право продати або відчужувати іншим способом комп'ютерні програми, то платежі, які ліцензіат згідно договорів сплачував ліцензіару (позивачу), за своєю правовою природою є роялті, а не оплата поставки (продажу) послуг в частині передачі права користування комп'ютерними програмами.

Також, вищезгадані правочини не дають можливості продавати або відчужувати комп'ютерні програми ДП «ІЦ», а договірні відносини стосуються надання дозволу третім особам на використання таких Комп'ютерних програм, оскільки, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 року № 1272 Державне підприємство «Інформаційний центр»Міністерства юстиції України здійснює забезпечення ведення автоматизованих систем Єдиних та Державних реєстрів та надає доступ фізичним та юридичним особам до автоматизованих систем Єдиних та Державних реєстрів.

Отже, якщо особа володіє правом інтелектуальної власності на об'єкт інтелектуальної власності та надає ліцензіату право на використання цього об'єкта без передачі (відчуження) права власності (без права продавати або відчужувати або розпоряджатися), то платежі за таким ліцензійним договором відповідають поняттю «роялті».

Також, Державна податкова адміністрація України в листі 15426/7/15-0317 від 16 серпня 2006 року критерієм для визначення роялті зазначила набування права інтелектуальної власності на об'єкт без набуття права власності на нього: «....Отже, якщо підприємство володіє правом інтелектуальної власності на об'єкт інтелектуальної власності та реалізує своє майнове право інтелектуальної власності на такий об'єкт інтелектуальної власності шляхом надання ліцензіату права на використання цього об'єкта (зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), при цьому ліцензійним договором не передбачено умови, які б надавали право користувачу об'єкта інтелектуальної власності продавати, передавати або відчужувати зазначений об'єкт, - тобто ліцензіат набуває право інтелектуальної власності на об'єкт без набуття права власності на нього, то платежі за таким ліцензійним договором повністю відповідають поняттю «роялті», визначеному п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Крім того, в постанові Вищого адміністративного суду України від 05.10.2006 р. у справі № К-7192/06, Вищий адміністративний суд України також дійшов висновку, що надання права передавати об'єкт права інтелектуальної власності в користування третім особам не виключає кваліфікації такої винагороди, як роялті: «…Додатковою угодою від 10.09.2002 р. позивачу було надане право передавати права на користування знаками третім особам з обовязковим повідомленням у письмовій формі про це ліцензіара…, оскільки умови користування позивачем знаками на товари, визначені ліцензійним договором, не надавали йому права продати або відчужити іншим способом ці знаки, платежі, які позивач згідно договору повинен сплачувати ліцензіару, за своєю сутністю є роялті.»

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що платежі за вищевказаними договорами, укладеними між позивачем та ДП «ІЦ, за надання права на використання об'єктів авторського права повністю відповідають поняттю «роялті», визначеному п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже і винагорода (платежі) за таке використання (роялті) не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість відповідно до пп. 3.2.7 п. 3.2 ст. 3 Закону про «Податок на додану вартість».

За таких обставин, позовну вимогу позивача щодо визнання нечинним податкового повідомлення-рішення №0000842320 від 28.03.2011 р., в якому відповідачем визначено порушення позивачем вимог п.1.4 ст.1, п.п.3.1.1 п.3.1, п.п.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість»та визначено суму податкового зобовязання з податку на додану вартість в розмірі 22 330 807, 00 грн. за основним платежем, 5528701, 75 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями, загальна сума 27913508, 75 грн. суд вважає обґрунтованою, такою, що підтверджується допустимими доказами та підлягає задоволенню.

2. Щодо податку на прибуток підприємств

В акті перевірки № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 р. та відповідному податковому повідомленні-рішенні №0000852320 від 28.03.2011 р., відповідачем встановлені порушення позивачем вимог п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9, п.5.3, п.п.5.4.8 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР, із змінами та доповненнями, в результаті чого позивачем було занижено податок на прибуток в періоді, що перевірявся, на загальну суму 955 190, 19 грн., в тому числі:

- за 4 квартал 2007 року в сумі 79 800,00 грн.;

- за 1 квартал 2008 року в сумі 71 950,00 грн., за 2 квартал 2008 року в сумі 81 825,93 грн., за 3 квартал 2008 року в сумі 83 135,93 грн., за 4 квартал 2008 року в сумі 80 008,33 грн.;

- за 1 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн., за 2 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн., за 3 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн., за 4 квартал 2009 року в сумі 79 800,00 грн.;

- за 1 квартал 2010 року в сумі 79 800,00 грн., за 2 квартал 2010 року в сумі 79 800,00 грн., за 3 квартал 2010 року в сумі 79 800,00 грн.

Як зазначає відповідач в акті перевірки та поясненнях суду, вказане заниження податку на прибуток відбулося внаслідок завищення позивачем валових витрат в період з 01.10.2007 року по 30.09.2010 року всього в сумі 3 820 760,47 грн., в тому числі:

- за 4 квартал 2007 року в сумі 319 200,00 грн.;

- за 1 квартал 2008 року в сумі 287 280,00 грн., за 2 квартал 2008 року в сумі 327 303,75 грн., за 3 квартал 2008 року в сумі 332 543,72 грн., за 4 квартал 2008 року в сумі 320 033,33 грн.;

- за 1 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн., за 2 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн., за 3 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн., за 4 квартал 2009 року в сумі 319 200,00 грн.;

- за 1 квартал 2010 року в сумі 319 200,00 грн., за 2 квартал 2010 року в сумі 319 200,00 грн., за 3 квартал 2010 року в сумі 319 200,00 грн.

Зокрема, в акті перевірки та в поясненнях суду відповідач зазначає про незаконність віднесення до валових наступних витрат:

- щодо компенсації витрат за перебування у відрядженні працівника позивача ОСОБА_7, що призвело до завищення валових витрат у сумі 8 104,00 грн., в тому числі за другий квартал 2008 року в сумі 8 104,00 грн.;

- щодо компенсації витрат за перебування у відрядженні працівника позивача ОСОБА_8, що призвело до завищення валових витрат у сумі 13 343,00 грн., в тому числі за 3 квартал 2008 року в сумі 13 343,00 грн.;

- щодо компенсації витрат працівника позивача ОСОБА_9 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону на суму 1 000,00 грн., що призвело до завищення валових витрат у сумі 833,00 грн., в тому числі за 4 квартал 2008 року в сумі 833,00 грн.

- щодо авторської винагороди по договору №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру».

Суд не погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступне.

Відповідно до п.п. 5.4.8 п.5.4 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до складу валових витрат включаються витрати на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку або є членами керівних органів платника податку, у межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (включаючи перевезення багажу) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження, оплату вартості проживання у готелях (мотелях), а також включених до таких рахунків витрат на харчування чи побутові послуги (прання, чистка, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), найм інших жилих приміщень, телефонних рахунків, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкового страхування, витрат на усний та письмовий переклади, інших документально оформлених витрат, пов'язаних з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження, включаючи будь-які збори і податки, що підлягають сплаті у зв'язку зі здійсненням таких витрат.

Відповідно до п. 1.1 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 р. № 59, відрядження за кордон здійснюється відповідно до наказу (розпорядження) керівника підприємства після затвердження завдання, в якому визначається мета виїзду, термін, умови перебування за кордоном (у разі поїздки за запрошенням подається його копія з перекладом), і кошторису витрат.

До матеріалів зазначеної справи позивачем було надано наказ №1/14.04.08-В від 14.04.2008 р. про відрядження ОСОБА_7 з додатком до зазначеного наказу, щодо кошторису витрат на відрядження ОСОБА_7 та запрошення ОСОБА_7 для участі в конференції №02/31.03.08 від 31.03.2008 р., а також наказ №1/10.07.08-в від 10.07.2008 р. про відрядження ОСОБА_8 з додатком до зазначеного наказу, щодо кошторису витрат на відрядження ОСОБА_8 та запрошення ОСОБА_8 для участі в конференції від 11.07.2008р.

Крім того, до матеріалів справи позивачем було надано копії авіаквитків, придбаних позивачем з метою здійснення відрядження ОСОБА_7 та ОСОБА_8, копії закордонних паспортів ОСОБА_7 та ОСОБА_8, з відповідними штампами щодо перетинання кордону України, копії чеків (оплати послуг таксі та готелю) в підтвердження дійсності перебування ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у відрядженні за кордоном, а також звіти про використання коштів, наданих на відрядження ОСОБА_7 № АО-0000002 від 22.04.2008 р. та ОСОБА_8 № АО-0000003 від 27.10.2008 р.

В підтвердження того, що зазначені особи ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є працівниками ТОВ «3-Т», позивачем було надано до матеріалів справи наказ № 3/03.04.06-К від 03.04.2006 р., яким ОСОБА_7 та ОСОБА_8 прийнято на роботу до ТОВ «3-Т»з 03.04.2006 р.

З наведеного вище, та аналізу зазначених норм законодавства, судом вбачається, що позивачем було правомірно включено витрати на відрядження працівників за кордон до складу валових витрат, оскільки позивачем надано суду всі необхідні підтверджуючі документи цього, та чинне законодавство передбачає включення платником податку до складу валових витрат витрати на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку або є членами керівних органів платника податку.

Щодо включення позивачем до складу валових витрат компенсації витрат працівника позивача ОСОБА_9 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону на суму 1 000,00 грн. суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та наданих представником позивача пояснень, платіж з поповнення карткового рахунку мобільного телефону, що належить позивачу, номер 0674035200 на суму 1 000,00 гри. був врахований ЗАТ «Київстар»в рахунку-фактурі № 32-9481969 від 01.12.2008 р. згідно Договору між позивачем та ЗАТ «Київстар»№ 1903004 від 12.04.2006 р., копії яких наявні в матеріалах справи.

Також до матеріалів справи позивачем були надані звіт про використання зазначених коштів в сумі 1000, 00 грн. та чек № 137491099 в підтвердження поповнення рахунку номера 0674035200 на 1000, 00 грн.

Згідно п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

В підтвердження того, що зазначена особа ОСОБА_9 є працівниками ТОВ «3-Т», позивачем було надано до матеріалів справи наказ № 3/03.04.06-К від 03.04.2006 р., яким ОСОБА_9 прийнято на роботу до ТОВ «3-Т»з 03.04.2006 р.

Таким чином, суд вважає, що позивачем належними доказами підтверджено правомірність віднесення даної суми 1000, 00 грн., сплаченої в якості компенсації витрат працівника позивача ОСОБА_9 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону, що згідно договору належить позивачу, - на валові витрати позивача.

Щодо включення до складу валових витрат позивача авторської винагороди по договору №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру», суд зазначає наступне.

В акті перевірки та наданих суду поясненнях, відповідач зазначив про неправомірність включення до складу валових витрат позивача витрати за договором №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру», оскільки станом на 01.03.2011 року позивачем до перевірки не було надано документів, які б підтверджували правомірність віднесення даних витрат до складу валових витрат, а було надано тільки вищезазначений договір, без актів виконаних робіт, оборотно-сальдових відомостей по ТОВ «Арт-мастер»та деталізації комп'ютерної програми.

З наявних у справі матеріалів та наданих представником позивача пояснень, вбачається, що платежі, передбачені Договором №2/17.05.06 від 17.05.2006 року, як вже було встановлено судом вище - є роялті, що в свою чергу не є послугою, та відповідно, акт виконаних робіт не є підтверджуючим документом щодо здійснення таких господарських операцій (згідно Листа Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України від 9 серпня 2006р. № 06-10/10-375 та Листа Державної податкової адміністрації України від 7 жовтня 2009 р. №10095/6/16-1515-26).

Також, суд дійшов висновку, що позивачем не могло бути надано відповідачу для перевірки оборотно-сальдових відомостей по ТОВ «Арт-мастер», оскільки об'єктом перевірки був саме позивач, а не ТОВ «Арт-мастер», проте як оборотно-сальдові відомості саме по позивачу були надані відповідачу за перевіряємий період в повному обсязі, та це не було заперечено представником відповідача.

Крім того в підтвердження проведення оплати за договором з ТОВ «Арт-мастер», позивачем до матеріалів справи були надані виписки по банківських рахунках а також бухгалтерська довідка.

А отже, судом не вбачається правових підстав для погодження з висновком відповідача щодо протиправності включення позивачем до складу валових витрат - витрати за договором №2/17.05.06 від 17.05.2006 року про надання права на використання комп'ютерної програми «Реєстр документів дозвільного характеру», платежі за яким - є роялті, відповідно до вимог чинного законодавства.

3. Щодо податку з доходів фізичних осіб.

В акті перевірки № 49/23-20/33747845 від 10.03.2011 р. та відповідному податковому повідомленні-рішенні №0000591710/33747845 від 28.03.2011 р., відповідачем встановлені порушення позивачем вимог п.п.4.2.9 «г», п.4.2 ст.4, п.7.1 ст.7, п.п.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.12.2 п.9.12 ст.9, п.п.«а»п.17.2 ст.17, п.п.«а»п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»№ 889-IV від 22.05.2003 р., щодо заниження позивачем зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 4 375, 35 гривень, а саме:

- за 2008 рік в сумі 4 010,55 грн.;

- за 2010 рік в сумі 364, 80 грн.

Зокрема в акті перевірки та наданих суду поясненнях, відповідач зазначив, що в порушення пп. 8.1.1 п. 8.1 ст. 8, пп. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4, пп. «а»п. 17.2 ст. 17, пп. «а» п. 19.2 ст. 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»позивачем неоподатковано дохід, отриманий платником податку (співробітником) від його працедавця (позивача), як додаткове благо у вигляді грошового відшкодування витрат платників податків, а саме:

- вартості компенсованих витрат за перебування у відрядженні ОСОБА_7, що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 1 458,68 грн.;

- вартості компенсованих витрат за перебування у відрядженні ОСОБА_8, що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 2 401,87 грн.;

- вартості компенсованих витрат ОСОБА_9 за поповнення карткового рахунку мобільного телефону на суму 1 000,00 грн., що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 150,00 грн.

Також в акті перевірки відповідач зазначає, що в порушення пп. 4.2.1 п. 4.2 ст. 4, пп. 8.1.1 п. 8.1 ст. 8, пп. 9.12.2 п. 9.12 ст. 9 пп. «а»п. 17.2 ст. 17, пп. «а»п. 19.2 ст. 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», позивачем «не оподатковано доходи, виплачені фізичній особі, яка не підтвердила своєї належності до суб'єктів підприємницької діяльності свідоцтвом про сплату єдиного податку або авансовими платежами податку з доходів фізичних осіб: ОСОБА_11, згідно б/в від 14.05.2010 р. у сумі 2 432,00 грн. за харчування, що призвело до заниження зобов'язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 364,80 грн.

Суд не погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступне.

Як було зазначено судом вище, суми, виплачені ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - не є додатковими благами, наданими позивачем своїм працівникам, а є витратами позивача відповідно на відрядження працівників та на поповнення карткового рахунку, належного позивачу телефону, та були правомірно включені позивачем до складу валових витрат.

Щодо коштів в сумі 2 432,00 грн., які були сплачені ФОП ОСОБА_11 за харчування співробітників позивача, в судовому засіданні представником позивача було зазначено та не заперечувалось представником відповідача, що під час перевірки позивачем було надано копію Свідоцтва про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_11, як підприємця (копія наявна в матеріалах справи), а також позивачем було подано до податкового органу розрахунок за ф. №1 ДФ за ознакою доходу «42»«Дохід у межах підприємницької діяльності, виплачений самозайнятій особі»за 2-й кв. 2010 р., про що також вказано в п.3.6.5 акту перевірки - «порядок заповнення та подання довідки ф. №1-ДФ, порушень не встановлено.»

Також до матеріалів справи позивачем були надані довідка про взяття на облік платника податків ФОП ОСОБА_11 та висновок санітарно-епідеміологічної експертизи Соломянського району м. Києва щодо кафе громадського харчування, яке належить ФОП ОСОБА_11

Відповідно до п. 4.3.2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», до складу загального місячного або річного оподатковуваного доходу платника податку не включаються такі доходи (що не підлягають відображенню в його річній податковій декларації): сума коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт, з урахуванням норм пункту 9.10 статті 9 цього Закону.

Також, Наказом Державної податкової адміністрації України від 29.12.2003 р. № 633 було затверджено узагальнююче Податкове роз'яснення щодо застосування положень пункту 1.8 статті 1, пункту 9.12 статті 9 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Правова позиція, закладена у наказі № 633 передбачає, що всі процедури щодо сплати податку підприємцями (незалежно від обраної системи оподаткування) знаходяться виключно у площині: підприємець - податковий орган, та цим передбачила можливість уникнення подвійного оподаткування підприємців податковим агентом та податковим органом. Згідно з наказом № 633, для того, щоб податковий агент не утримував податок з доходів, виплачуваних суб'єкту підприємницької діяльності, останній має надати копію Свідоцтва про державну реєстрацію його як підприємця. Тобто податковий агент про виплачені суб'єкту підприємницької діяльності суми зобов'язаний повідомити податковий орган у податковому розрахунку за ф. N 1 ДФ за ознакою доходу «42»«Дохід у межах підприємницької діяльності, виплачений самозайнятій особі».

Таким чином, кошти, отримані платником податку на відрядження та поповнення рахунку не входять до складу загального оподатковуваного доходу фізичної особи, а кошти, сплачені ФОП ОСОБА_11 за харчування співробітників позивача у сумі 364,80 грн., підтверджені належними документами.

Зважаючи на викладене, суд вважає, що відповідачем невірно встановлено порушення позивачем Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»та неправомірно визначено суму податкового зобовязання по податку з доходів фізичних осіб та відповідних штрафних (фінансових) санкцій.

Враховуючи зазначене вище, суд приходить до висновку про протиправність прийнятого Державною податковою інспекцією у Святошинському районі м. Києва податкового повідомлення-рішення від 28.03.2011 року №0000842320 на загальну суму 27 913 508,75 грн., податкового повідомлення-рішення від 28.03.2011 року №0000852320 на загальну суму 1 193 987,74 грн., та податкового повідомлення-рішення від 28.03.2011 року №0000591710/33747845 на загальну суму 5 469,34 грн.

Крім того, відповідно до п. 17.1 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податку перед бюджетами та державними цільовими фондами», штрафні санкції за порушення податкового законодавства накладаються на платника податків у розмірах, визначених цією статтею, крім штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, що встановлюються окремим законодавством.

Таким чином, обов'язковою умовою настання відповідальності за порушення податкового законодавства є вчинення платником податку податкового правопорушення.

А отже, з огляду на викладене, правові підстави для нарахування позивачу штрафних (фінансових) санкцій відсутні.

Згідно з ч.3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1)на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, як субєкт владних повноважень, не довів суду правомірності прийнятих ним податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 р., №0000852320 від 28.03.2011 р., №0000591710/33747845 від 28.03.2011 р.

Натомість представник позивача надав суду обґрунтовані пояснення, що підтверджені допустимими доказами, щодо протиправності винесення відповідачем податкових повідомлень-рішень №0000842320 від 28.03.2011 р., №0000852320 від 28.03.2011 р., №0000591710/33747845 від 28.03.2011 р.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Позивач не заявляв позовну вимогу щодо відшкодування йому судових витрат із сплати судового збору. Тому суд не вирішував питання, в порядку ст. 94 КАС України, щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 71, 94, 97, 158-163 КАСУкраїни, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Позов задовольнити.

2.Визнати протиправними та скасувати податкові повідомленнярішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва №0000842320 від 28.03.2011р., №0000852320 від 28.03.2011р., №0000591710/33747845 від 28.03.2011р.

Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Суддя: Я.І. Добрянська

Дата складання та підписання в повному обсязі постанови 29.04.2011 р.