Рішення № 15126753, 29.04.2011, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 14/4529.04.11 за позовомПриватного підприємства «Вознесенськ Ліс»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «УніКредит Лізинг»

провизнання частково недійсним договору фінансового лізингу від 25.12.2006 № 48-LD.

Суддя: Мельник С.М.

Представники сторін:

від позивача: ОСОБА_1 представник за довіреністю

від відповідача: ОСОБА_2 представник за довіреністю

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ПП «Вознесенськ Ліс»звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «УніКредит Лізинг»про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу від 25.12.2006 № 48-LD.

08.04.2011 від позивача надійшли доповнення до позовної заяви з обґрунтуванням підстав для часткового визнання недійсним спірного договору.

29.04.2011 до початку судового засідання від ПП «Вознесенськ Ліс»надійшло доповнення до позовної заяви, в якій позивач просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 25.12.2006 № 48-LD в наступних частинах:

- п. «Еквівалент»розділу «Визначення»;

- п. «Курс платежу»розділу «Визначення»;

- п. »розділу «Визначення»;

- частину п. 1.1 «Предмет договору»- «що є еквівалентом 318.240.00 доларів США, за офіційним курсом Нацбанку України на дату підписання цього договору»;

- п.п. «d»п. 7.1.3;

- частину п. 7.4 договору «сума лізингового платежу визначається по офіційному курсу обміну Національного Банку України на дату повідомлення, а у разі, якщо офіційний курс валюти Національного банку України, що діє на дату повідомлення, не співпадає з офіційним курсом обміну Національного банку України на дату платежу лізингодавець здійснює перерахунок лізингового платежу і враховує таку різницю в окремому повідомленні. Коригування суми здійснюється за наступною формулою …», та формулу коригування, «за виключенням очевидної помилки лізингодавця, суми платежу, визначені лізингодавцем, як обумовлені вище, є остаточними і обовязковими для сторін. Лізингодавець звільняється від відповідальності перед лізингоодержувачем у випадку помилки у зазначених повідомленнях лізингодавця. Якщо лізингоодержувач не отримав з будь-яких причин зазначене в цьому пункті повідомлення, лізингоодержувач звільняється від зобовязання та відповідальності щодо повноти та своєчасної сплати лізингових платежів»;

- п. 8.1 «Інші платежі»;

- п. 8.2;

- частину п. 9.1 «Умови платежу»- «визначені в еквіваленті»;

- частину п. 12.3 - «а також утримати усі суми, що були сплачені Лізингоодержувачем за цим договором, як одноразову оплату за користування предметом лізингу лізингоодержувачем»;

- частину п. 12.5 «витрат і видатків на оплату юристів, оплати нотаріальних послуг, судових платежів і виплат у звязку з арбітражним розглядом, витрат і видатків у звязку зі збереженням прав лізингодавця і поверненням, маркетингом, продажем предмету лізингу або повторною передачею в лізинг»;

- п. 12.6 «Повернення предмету лізингу»;

- п. 14.6;

- частину п. 14.9 «лізингоодержувач повязаний відшкодувати лізінгодавцю усі витрати, у тому числі, передбачені розділом 8 даного договору, а також, витрати, повязані з відмовою, а також документально підтверджені прямі та непрямі збитки, розмір яких не обмежується лише сумами, отриманими лізингодавцем за цим договором»;

- п 14.10;

- п. 15.2;

- частину таблиці Додатку № 1 до договору фінансового лізингу «Специфікація»- у пунктах 2;2 та «6»«по-позиційна ціна за контрактом купівлі-продажу, еквівалент долару США», та у пунктах «5»та «7»даного додатку № 1 «загальна сума. Еквівалент доларів США»- визначення грошової суми «318240 доларів США», замінити на суми 1607 112 грн.;

- Додаток № 2;

- частку п. 4.2 «лізингоодержувач погоджується звільнити лізингодавця від відповідальності та нести відповідальність максимально наскільки це можливо, відповідно до законодавства України, стосовно будь-яких претензій, вимог або проваджень проти Лізингодавця, як власника предмета лізингу»;

- п. 4.3;

- п. 4.4;

- частину п. 4.5 договору «щоб захистити усі претензії лізингодавця, у тому числі, але, не обмежуючись, претензії щодо сплати за цим договором, лізингоодержувач повинен на вимогу лізингодавця переуступити лізингодавцю усі свої наявні або майбутні претензії будь-якого виду щодо третьої сторони, що використовує предмет лізингу, та який вже існує або може з явитися у майбутньому»;

- частину п.п. »п. 10.1 «Заяви, гарантії та певні зобовязання»- «не очікується та не існує загроза виникнення податкової застави, будь-якого судового провадження, арбітражного або адміністративного провадження, яки могли б у разі прийняття несприятливого рішення»;

- частину п. 10.3 «Право власності лізингодавця»- «лізингоодержувач зобовязаний належним чином та за власний рахунок захищати право власності а інші права лізингодавця на предмет лізингу, незалежно від того, чи вимагає цього лізингодавець»;

- Частину п.п. 12.1 п. 12 «Випадки невиконання»- «незалежно від того, чи сталася вона внаслідок будь-якої причини поза контролем лізингоодержувача, або будь-якої іншої особи»; п.п. »в цілому;

- у п. 14.2 вважати нікчемною умову «відповідальність лізингодавця обмежується сплатою штрафних процентів за ставкою 0,01% відсотка річних, але в загальній сумі не більш 1 відсотка від простроченої суми… Зазначені проценти включають в себе неустойку, погоджений сторонами розмір збитків та проценти, інші штрафні санкції з боку лізингодавця та є визначеною та остаточною сумою відповідальності лізингодавця за цім договором, в іншій частині збитки лізингодавцем не відшкодовуються»- замінити на умову та викласти в редакції «відповідальність лізингодавця у разі невиконання або несвоєчасного виконання будь-яких умов договору наступає у такому ж самому розмірі, як відповідальність лізингоодержувача, передбачена п. 8.2. договору, та, додатково, лізингодавець відшкодовує реальні збитки лізингоодержувача, що виникли внаслідок порушення лізингодавцем умов договору»;

- п 14.3.;

- частину договору - праву половину - яка викладена англійською мовою в цілому.

В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи та вимоги позовної заяви, з урахуванням доповнень до неї.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти позовних вимог з підстав, наведених у позові.

Суд вважає за можливе розгляд справи за наявними в ній матеріалами у відповідності до ст. 75 ГПК України.

В судовому засіданні від 29.04.2011 р. судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши наявні в справі матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позовні вимоги та заперечення, обєктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, 25.12.2006 між ТОВ «УніКредит Лізинг»(лізингодавець) та ПП «Вознесенськ Ліс»(лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № 48-LD (далі договір).

Відповідно до п. 1.1. договору, лізингодавець прийняв на себе зобовязання придбати предмет лізингу гусеничний гідравлічний екскаватор Hitachi, моделі Zaxis 330LC 3 з гідромолотом Furukawa F 35 ціною 1607112 грн., що є еквівалентом 318200 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату підписання договору та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та умовах, визначених договором, з урахуванням того, що продавець був обраний лізингоодержувачем.

Згідно п. 1.3. договору строк лізингу починається з дати передачі, що за визначенням сторін означає дату підписання лізингоодержувачем, продавцем техніки та лізингодавцем акта приймання передавання. Акт приймання передачі предмету лізингу був підписаний 13.02.2007, таким чином зазначена дата являється датою початку перебігу строку лізингу.

В грудні 2010 року ТОВ «УніКредит Лізинг»звернулося до господарського суду Миколаївської області з позовом до ПП «Вознесенськ Ліс»про стягнення заборгованості в сумі 752664,09 грн., яка утворилась в наслідок неналежного виконання підприємством укладеного між сторонами вищезазначеного договору лізингу.

На момент звернення позивача з позовом до господарського суду м. Києва договір повністю не виконаний, що визнається обома сторонами.

За твердженням позивача, договір був укладений виключно на умовах відповідача, в результаті чого його деякі умови являються для нього кабальними. Застосування цих умов договору відповідачем шляхом подання позову до ПП «Вознесенськ Ліс»про стягнення збитків з посиланням на ці умови стало причиною спору між сторонами.

Суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як підставу своїх позовних вимог позивач зазначив, що зміст окремих частин правочину суперечить Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства, а також те, що він був вимушений укласти договір під впливом тяжкої обставини, в результаті чого договір слід визнати частково недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

У відповідності до ч. 1 ст. 207 ГК України, господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ч. 3 статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини регулюються ст. 233 ЦК України, у відповідності до частини 1 якої правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до розяснень п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сімї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкротства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Згідно позовної заяви тяжкими обставинами позивач зазначив наступні обставини:

- екскаватор, який є предметом лізингу, на момент укладання договору був відсутній у вільному продажу;

- власні грошові кошти в сумі 1607 112 грн. для придбання даного транспортного засобу у позивача були відсутні;

- підприємство-продавець даного технічного транспортного засобу на той час з приводу оформлення договору лізингу співпрацювало тільки з ТОВ «Унікредит Лізінг», тобто звернення для укладання договору лізингу саме до відповідача було з боку продавця ТОВ «Юромаш»було безперечною вимогою для позивача, який невідкладно потребував даного товару;

- під час укладання договору відповідач недобросовісно консультував позивача відносно умов договору, не надав розрахунок сукупної вартості платежів, яки необхідно буде сплатити позивачу на виконання лізингового договору, а позивач не мав досвіду укладання такого роду договорів;

- під час укладання договору відповідач повідомив позивача про те, що текст договору не може бути змінений, оскільки форма договору затверджена головною установою відповідача, таким чином відповідач позбавив позивача будь-якого вибору стосовно умов договору, оскільки на інших умовах договір взагалі не був би укладеним.

Відповідач проти визнання вказаних обставин тяжкими заперечував, вважаючи їх надуманими.

Крім зазначених обставин, позивач як на підставу позову також послався на загрозу банкротства підприємства внаслідок порушення ним прийнятих на себе договірних зобовязань, яка передувала укладанню договору фінансового лізингу.

01.09.2006 між ПП «Вознесенськ ліс»та ПП «НПА Промгідробуд 7»було укладено договір № 117 на виконання земляних робіт, у відповідності до п. 1.1., 2.1., 3.1., 5.2. якого ПП «Вознесенськ ліс»зобовязалося провести для ПП «НПА Промгідробуд 7»комплекс земляних робіт на карєрі суглинку № 9, який складається з розробки ґрунту екскаватором з навантаженням його в автомобілі та перевезення на обєкти ТГАЕС на віддань до 5 км; загальний обєм поручених ПП «Вознесенськ ліс»робіт складав приблизно 350000 куб.м. суглинистих ґрунтів, при цьому щомісяця повинні були проведені роботи в обємі не менше 70000 куб.м.; роботи виконуються після отримання передплати в розмірі 500000,00 грн.; при затримці з вини ПП «Вознесенськ ліс»термінів виконання робіт останній сплачує пеню в розмірі 2% від суми невиконаних робіт за кожен день прострочення, крім того виплачує замовнику штраф з розрахунку упущеної вигоди ПП «НПА Промгідробуд 7» в сумі 200000 грн. за місяць, в якому виникло таке невиконання.

Передбачені договором роботи, за твердженням позивача, виконувалися екскаваторами ЕО-4321, 1980 р.в. та ЕО-5122, 1979 р.в., які знаходився у власності підприємства і перебували на його балансі, які на час виконання робіт стали виходить із ладу, що приводило до часткового зупинення робіт і порушення умов укладеного між сторонами договору.

Посилаючись на порушення умов договору в частині невиконання мінімального місячного обєму виконаних робіт, в вересні грудні 2006 року ПП «НПА Промгідробуд 7»звертався з претензіями до ПП «Вознесенськ ліс»про відшкодування штрафних санкцій, передбачених п. 5.2. договору в сумі 200000 грн. щомісячно, які були визнані останнім та враховані в розрахунках між підприємствами, що підтверджується актом звірки розрахунків від 30.12.2006 року.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом.

На підставі Закону України від 20.12.2005 № 3235-IV розмір мінімальної заробітної плати з 01.07.2006 по 30.11.2006 складав 375 грн., з 01.01.2006 по 31.12.2006 400 грн. На підставі Закону України від 19.12.2006 № 489-V розмір мінімальної заробітної плати з 01.01.2007 по 31.03.2007 складав 400 грн. Відповідно, розмір суми трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати в цей період не перевищував 120000 грн.

Таким чином, штрафні санкції за невиконання місячного обєму робіт перевищували встановлену законом суму, що загрожувало банкрутством підприємства.

Зазначені обставини підтверджені наданими позивачем належними письмовими доказами, зокрема, листами - претензіями, актами застосування штрафних санкцій, актом звірки, та не оспорюються відповідачем, тому суд вважає їх доведеними.

Суд погоджується з доводами позивача, що з метою запобіганню банкрутства ПП «Вознесенськ Ліс»вимушено було придбати іншу додаткову техніку, яка по своїм технічним характеристикам дозволила би виконати раніше укладений договір.

Таким чином судом встановлено, що позивач уклав спірний договір фінансового лізингу під впливом тяжкої для нього обставини, якою була загроза банкротства.

Згідно приписів ст. 233 ЦК, позивач був зобовязаний довести, що спірний договір був укладений на вкрай невигідних для нього умовах.

Однією із підстав вважати спірні умови договору вкрай невигідними позивач зазначив застосування відповідачем іноземної валюти в розрахунках належних до сплати сум по договору.

При цьому позивач виходив з наступного:

- для укладання договору фінансового лізингу в іноземній валюті, відповідачу потрібно було оформити належним чином та отримати в НБУ індивідуальну ліцензію, відповідно до п.п. в, г, ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», п. 1.10. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 № 483;

- відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 № 483, дозволяється використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк;

- відповідно до ст. 524 ЦК зобовязання має бути виражене в грошовій одиниці України гривні. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також, для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів;

- згідно до ч. 2 ст. 189 ГК ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни в зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін;

- відповідно до ч. 2 ст. 198 ГК грошові зобовязання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті в гривнях. Грошові зобовязання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо субєкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства;

- оскільки учасники договору є резидентами України та здійснюють господарську діяльність на території України, то без отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України підстави для застосування іноземної валюти в договорі були відсутні;

- відповідач в цій частині з доводами позивача не погодився, зазначивши, що згідно приписів ст.ст. 192, 524, 533 ЦК, ст. 179 ГК сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобовязання в іноземній валюті.

На думку суду, застосування грошового еквівалента зобовязання в іноземній валюті не може вважатися укладанням договору на вкрай невигідних умовах, оскільки такі випадки прямо передбачені чинним законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 524, ч. 2 ст. 533 ЦК сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобовязання в іноземній валюті. Якщо у зобовязанні виражено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума що підлягає оплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший її порядок не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Таким чином, чинне законодавство забороняє застосування іноземної валюти як засобу платежу в розрахунках між резидентами, однак не містить приписів щодо заборони на визначення грошового зобовязання в іноземній валюті.

В той же час, суд вважає, що позовні вимоги в частині визнання недійсним додатку № 2 до договору підлягають задоволенню з підстав невідповідності його вимогам закону.

Так, п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України передбачено встановлення виключно законами України статусу іноземних валют на території України. Оскільки вираження грошових зобовязань у іноземній валюті є статусною ознакою іноземної валюти на території України, то заборона на це може бути встановлена виключно законами України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 189 ГК України ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 198 ГК України, грошові зобовязання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобовязання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо субєкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобовязань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Таким чином, згідно за вимогами ст.ст. 189, 198 ГК України, ціна в господарському договорі обовязково має бути визначена у гривнях, грошові зобовязання учасників господарських відносин підлягають оплаті в гривнях.

Отже, визначення сторонами господарського обороту грошового еквіваленту зобовязань в іноземній валюті законодавству не суперечить, оскільки не є тотожнім визначенню ціни в договорі, безпосередньому вираженню грошового зобовязання, виконанню зобовязання шляхом здійснення розрахунку.

При цьому, сума зобовязання при його виконанні визначається за офіційним курсом іноземної валюти на день платежу, що обумовлюється ч. 2 ст. 533 ЦК України та не суперечить ч. 2 ст. 198 ГК України.

Відповідно до п. 1.1. договору ціна предмету лізингу становить 1607112,00 грн., у т.ч. ПДВ 267852,33 грн., що є еквівалентом 318240,00 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату підписання цього договору.

Визначення таким чином ціни предмету лізингу із застосуванням грошового еквіваленту зобовязань в іноземній валюті обумовлюється ч. 2 ст. 533 ЦК України та не суперечить ч. 2 ст. 198 ГК України. Проте, складові лізингових платежів, їх суми у договорі сторонами були визначені у інших спосіб.

Відповідно до п. 7.1. договору, складові лізингових платежів, їх суми, дати платежів визначені в графіку лізингових платежів у додатку № 2 до цього договору.

Згідно п. 14.5. договору кожний додаток, повідомлення або будь-які інші документи, на які є посилання в договорі, є невідємною частиною договору.

Додатком № 2 до договору сума лізингових платежів та їх складових визначена тільки в доларах США, що прямо суперечить приписам ч. 2 ст. 189 ГК.

Суд вважає, що застосування терміну «еквівалент»в тексті додатку № 2, який сторони договору по відношенню до лізингових платежів визначили як суму в гривнях, перераховану з суми в доларах США за курсом платежу, правового значення не має.

Згідно ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Оскільки статус іноземних валют на території України встановлюється виключно законами, сторони договору не мали права врегулювати застосування валюти при визначені ціни договору на свій розсуд.

За змістом ст.ст. 2, 6, 16 Закону України «Про фінансових лізинг», ст. 691 ЦК України ціна договору лізингу є загальною сумою лізингових платежів.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 ГК України, грошові зобовязання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті в гривнях.

Таким чином, визначення суми лізингових платежів виключно в доларах США є вираженням грошового зобовязанняв іноземній валюті, що прямо суперечить ч. 2 ст.198 ГК України і є підставою для визнання Додатку № 2 договору недійсним, як такого, що не відповідає вимогам закону на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 217 ЦК України, ч. 1 ст. 207 ГК України.

Аналізуючи інші доводи позивача, суд вважає, що умови договору, передбачені застосуванням в розрахунках ставки LIBOR, п.п. 4.4., 8.2., 12.6., 15.2. слід визнати вкрай невигідними з огляду на наступне.

Відношення сторін по договору лізингу регулюються Законом України «Про фінансовий лізинг»(далі - Закон).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюється цим Законом.

Згідно до ч. 2 ст. 6 Закону, істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу, строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу), розмір лізингових платежів, інші умови, щодо яких за заявою хоча би однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону, лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмету лізингу; б) платіж, як винагорода лізингодавцю за отримання в лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; 4) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо повязані з виконанням договору лізингу.

Пунктом 7.1.3. договору передбачено відшкодування частини вартості предмету лізингу, п. 7.1.1. та п. 7.1.2. передбачено виплату комісійної винагороди за організаційні заходи по підготовці та укладанню договору та користування предметом лізингу, п.7.1.3. також передбачено сплата лізингових відсотків нарахованих на ціну предмета за ставкою 6 % річних.

Ставка LIBOR за звичаєм ділового обороту застосовується в міжбанківських міжнародних розрахунках.

З наданих сторонами документів не вбачається, що ставка LIBOR безпосередньо повязана з виконанням договору лізингу, таким чином з урахуванням наведеного ця умова являється для позивача вкрай невигідною.

Згідно п. 4.4. договору, на чинність цього договору не впливають будь-які обмеження або навіть неможливість користуватися предметом лізингу внаслідок його часткового або повного пошкодження, або внаслідок юридичних або технічних причин, випадків, надзвичайних подій або форс-мажору. В таких випадках зобовязання лізингоодержувача, в тому числі, платіжні зобовязання, залишаються чинними в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобовязання, звільняється від відповідальності за порушення зобовязання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Умови п. 4.4. договору, які позбавляють позивача можливості довести обставини, передбачені ч. 1 ст. 617 ЦК України, суд вважає вкрай невигідними.

Пунктами 8.2. та 12.6., з одного боку, та розділом 12 договору, з іншого боку, в тому числі п. 12.5. договору, фактично встановлена подвійна відповідальність позивача за невиконання одних і тих самих умов договору.

Крім того, передбачена п. 8.2. договору неустойка в розмірі 20% річних за кожний день прострочення являється надмірно обтяжливою, сума якої при її застосуванні може значно перевищити розмір самої несплаченої суми та суму реальних збитків.

Згідно п. 12.1., кожна із наступних подій вважається випадком невиконання, незалежно від того, чи сталася вона внаслідок будь-якої причини поза контролем лізингоодержувача або будь-якої іншої особи.

Одночасний аналіз змісту п. 12.1. та п. 12.6. свідчить, що будь-яке порушення лізингоодержувачем умов договору, незалежно від того, наскільки воно порушує права відповідача, крім сплати штрафних санкцій може мати наслідком зобовязання повернути предмет лізингу, що свідчить про явну невідповідність між порушенням зобовязанням та можливими наслідками такого порушення.

За таких обставин суд вважає умови п. 8.2., 12.6. вкрай невигідними для позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»до міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних звязків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних обєднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими субєктами права України.

Згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Суд вважає, що оскільки сторони не відносяться до визначених законом субєктів, спори яких можуть розглядатися міжнародним комерційним арбітражем, зміст п. 15.2. договору суперечить Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»і тому на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, його слід визнати недійсним.

За твердженням позивача, проект договору фінансового лізингу був запропонований ТОВ «Унікредит Лізинг». В процесі узгодження умов договору позивач направляв свої пропозиції щодо корегування невигідних для нього умов договору, просив відповідача прискорити їх розгляд, посилаючись на те, що затримка в придбанні вибраного екскаватора призводить до понесення їм щомісячних значних збитків в наслідок невиконання своїх обовязків по раніше укладеному договору. Зазначені обставини підтверджені копіями листів на адресу відповідача від 22.11.2006, 15.12.2006, випискою із журналу вихідної документації, тому суд вважає їх доведеними.

Оскільки, відповідач відмовився вносити будь-які зміни в запропонований проект договору, позивач був вимушений укласти договір в редакції відповідача на вкрай невигідних умовах з метою запобіганню збитків.

Таким чином, позивач був вимушений погодитися з умовами договору, які частково не відповідали приписам чинного законодавства та суперечили типовим умовам такого роду договорів, які передбачені в примірному договорі фінансового лізингу, затвердженого наказом Міністерства України у справах науки і технологій від 03.03.1998 № 59.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір був вчинений позивачем вимушено під впливом загрози банкротства і понесення збитків на вкрай невигідних для нього умовах, чим скористався відповідач, який усвідомлював, що позивач перебуває під впливом загрози банкротства.

Відповідно до ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За таких обставин суд вважає можливим на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 217, ч. 1 ст. 233 ЦК України, визнати недійсними п.п. d п. 7.1.3. договору щодо нарахування ставки LIBOR , пунктів 4.4., 8.2., 12.6., 15.2. договору, та додатку № 2 до нього.

У визнанні недійними інших умов договору слід відмовити, оскільки відсутні підстави вважати їх вкрай невигідними.

Суд не погоджується з доводами відповідача, що умови договору були визначені сторонами на їх вільний розсуд та погодженні ними у відповідності до приписів ст.ст. 627, 628 ЦК з наступних підстав.

Згідно до ст. 627 ЦК України, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначення умов договору, з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Позивач зазначив, що договір був укладений ним добровільно, при цьому він усвідомлював, що вчиняє такий правочин на вкрай невигідних для себе умовах (тобто при укладанні договору були відсутні помилка або обман), але вимушений це зробити під впливом загрози банкротства.

В той же час позивач довів, що відповідач був обізнаний, що він перебуває під впливом тяжкої для нього обставини (загроза банкротства) і вчиняє правочин вимушено, та скористався цим. При цьому усвідомлення відповідачем крайньої невигідності умов договору для контрагента ніякого правого значення не має.

За такими обставинами позивач мав право на захист своїх інтересів на підставі ст. 233 ЦК.

Згідно ч. 1 ст. 236 ЦК нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до ч. 2 ст. 236 ЦК якщо за недійсним правочином права та обовязки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх в майбутньому припиняється.

Судом встановлено, і це визнається сторонами, що на момент розгляду справи відбулося часткове виконання договору. В той же час виконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Оскільки виконання правочину відбулося, то правочин має вважатися недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до п. 14.8. укладений сторонами договір фінансового лізингу набуває чинності на дату його підписання сторонами, тобто як вбачається з тексту договору - з 25.12.2006.

Суд не погоджується з доводами відповідача, що на час розгляду справи в суді строк дії договору закінчився, тому підстави для задоволення позову відсутні. Згідно п. 1.3. договір закінчується в останню дату платежу, якою відповідно до Додатку № 2 до договору є 31.01.2010.

Згідно п. 14.8., договір зберігає силу до повного виконання лізингоодержувачем всіх своїх зобовязань за цим договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобовязання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно ст. 599 ЦК України зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Таким чином, оскільки сторонами визнається, що на даний час їх зобовязання за договором повністю не виконані, підстави вважати договір припиненим відсутні.

В ході розгляду даної справи відповідачем була зроблена заява про застосування судом наслідків сплину позовної давності.

Відповідно до п. 5 ст. 267 ЦК якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позивач зазначив, що після укладання договору він розраховував на те, що відповідач у правовідносинах між сторонами не буде застосовувати ті пункти договору, які були вимушено укладені позивачем на вкрай невигідних умовах.

Проте відповідач скористався перевагами, наданими йому договором, і в листопаді 2010 року звернувся в господарський суд з позовом до позивача про стягнення заборгованості.

Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 06.12.2010 у справі № 1/152/10 було порушено провадження у справі за позовом відповідача до позивача.

Зі змісту позовної заяви ТОВ «УніКредит Лізинг»вбачається, що відповідач посилаючись на порушення позивачем саме тих пунктів договору, які були укладені на вкрай невигідних умовах, в тому числі заявлена вимога про стягнення суми заборгованості із застосуванням ставки LIBOR.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Позивач не оспорював спірний договір до того часу, поки відповідач не допустив зловживання своїми правами, які як вбачається з даного позову є оспорюваними.

За наведених обставин, суд вважає, що причину пропуску строку позовної давності слід визнати поважною.

Згідно до ч. 1 ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу. Пунктом 2 ч. 2 ст. 16 ЦК передбачений спосіб захисту цивільних прав та інтересів визнання правочину недійсним.

За зазначеними обставинами визнання частково недійсними умов договору, які були укладені позивачем на вкрай невигідних умовах, відповідає способу захисту цивільних прав позивача.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, визнанню недійсними в повному обсязі підлягають пункт 4.4., підпункт »пункту 7.1.3., пункти 8.2., 12.6., 15.2. договору фінансового лізингу від 25.12.2006 № 48-LD та додаток № 2 до нього, в інші частині позовних вимог відмовляється.

У відповідності до ст. 49 ГПК України, судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 43, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати повністю недійсними пункт 4.4., підпункт »пункту 7.1.3., пункти 8.2., 12.6., 15.2. договору фінансового лізингу від 25.12.2006 № 48-LD, додаток № 2 до договору фінансового лізингу від 25.12.2006 № 48-LD.

3. В задоволенні іншої частини позову відмовити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «УніКредит Лізинг»(04070, м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, 22/1, код 33942232) на користь Приватного підприємства «Вознесенськ Ліс»(56543, Миколаївська обл., Вознесенський р-н, с. Рацинська Дача, код 30766189) 17,85 грн. (сімнадцять грн. 85 коп.) державного мита, 49,56 грн. (сорок девять грн. 56 коп.) витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

5. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Суддя С.М. Мельник

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 05.05.2011