Ухвала суду № 14974242, 10.03.2011, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2011 р.Справа № 2а-8864/10/1870

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Гуцала М.І.

Суддів: Зеленського В.В. , Пянової Я.В.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 22.12.2010р. по справі№2а-8864/10/1870

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИЛА:

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 22.12.2010 р. адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення задоволено в повному обсязі.

Визнані протиправними та скасовані податкові повідомлення - рішення Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції № 0007491711/2 від 13.10.2010 р. та №0007491711/3 від 09.11.2010 р.

Не погодившись з прийнятою постановою, Конотопська міжрайонна державна податкова інспекція Сумської області подала апеляційну скаргу, в якій просить постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог позивача, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, а саме: пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України від 03.04.1997 року 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" зі змінами та доповненнями, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Сторони в судове засідання не з'явились, були повідомлені належним чином про дату, час та місце слухання справи.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу відповідно до ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено, що з 01 червня 2010 року по 21 червня 2010 року відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства ФОП ОСОБА_1 за період з 01 квітня 2009 року по 31 березня 2010 року, за результатами якої складено Акт перевірки № 201/17-1/3078321488 від 24 червня 2010 року (том.1 а. с. 19-60).

Не погоджуючись із зазначеним Актом, позивачем були подані заперечення (том.1 а. с. 61-62).

Відповідачем направлено відповідь на заперечення до Акту перевірки та податкове повідомлення-рішення № 0000831711/0 від 09 липня 2010 року, яким визначено суму податкового зобов'язання з урахуванням штрафних (фінансових санкцій) у розмірі 457111 грн. 50 коп., у тому числі основний платіж - 294390 грн. 00 коп. та штрафної санкції - 162720 грн. 50 коп. (том.1 а. с. 63-69).

Не погодившись з вищенаведеним податковим повідомленням-рішенням, позивачем була направлена первинна скарга відповідачу про скасування у повному обсязі податкового повідомлення-рішення № 0000831711/0 від 09 липня 2010 року, яка рішенням за № 8713/Л/25-10/20ск від 09 серпня 2010 року залишена без задоволення, а податкове повідомлення-рішення залишено без змін (том.1 а. с. 72-81).

10 серпня 2010 року за результатом розгляду скарги позивачем було отримане податкове повідомлення-рішення № 0000831711/1 від 09 серпня 2010 року ( том.1 а.с. 70).

Позивачем надіслано повторну скаргу до ДПА Сумської області про скасування податкового повідомлення-рішення № 0000831711/1 від 09 серпня 2010 року у повному обсязі. Рішенням ДПА Сумської області частково скасовано податкове повідомлення-рішення відповідача за № 0000831711/0 від 09 липня 2010 року (№ 0000831711/1 від 09 серпня 2010 року), в частині основного платежу по податку на додану вартість в сумі 32984 грн. 00 коп. та застосування штрафної санкції в сумі 12893 грн. 00 коп., а в іншій частині податкове повідомлення-рішення залишено без змін. За результатом розгляду скарги відповідачем винесено інше податкове повідомлення-рішення за № 0007491711/2 від 13 жовтня 2010 року (том.1 а.с. 82-89).

Позивач, не погодившись із зазначеними податковими повідомленнями - рішеннями, надіслав повторну скаргу до ДПА України області про скасування податкового повідомлення-рішення № 0000831711/1 від 09 серпня 2010 року (№000831711/1 від 09 липня 2010 року) у повному обсязі, яка рішенням ДПА України залишена без задоволення, а податкові повідомлення-рішення відповідача за №0000831711/0 від 09 липня 2010 року (№ 0000831711/1 від 09 серпня 2010 року) з урахуванням рішення ДПА Сумської області від 01 жовтня 2010 року № 14984/Л/25-005-104/145ск залишені без змін (том.1 а.с. 90-107).

За результатом адміністративного оскарження в ДПА України було винесено податкове повідомлення-рішення №0007491711/3 від 09.11.2010 р.

Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що в ході судового розгляду не знайшов свого підтвердження факт порушення положень п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість”. Позивачем добросовісно виконано всі умови, передбачені укладеними угодами, а тому висновки відповідача щодо нікчемності зазначених угод та необхідності нарахування податкових зобов'язань є безпідставними.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до п.1.7 ст.1 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно з пп.7.2.3, пп.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість” податкова накладна складається в момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках і надається покупцю на його вимогу продавцем товарів (робіт, послуг).

Підпунктом 7.2.3. п.7.2 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачено, що податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Відповідно до п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду визначається, виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі, якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями. Тобто, лише відсутність податкової накладної чи митної декларації позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

У разі, коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними ним підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами. Отже, керуючись п.7.5 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість”, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: за вимогами п.п.7.5.1 дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податків в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку) товарів (робіт, послуг).

У відповідності до п.п.7.2.6. п.7.2. ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість”, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. Згідно з п.п.7.2.1 п.7.2 зазначеної статті, платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: порядковий номер податкової накладної; дату виписування податкової накладної; повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; податковий номер платника податку (продавця та покупця); місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах отримувача; ціну поставки без врахування податку; ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Аналогічні вимоги містяться і в Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30.05.1997 р. № 165 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.06.1997 р. за № 233/2037).

Згідно із пунктом 5 вказаного Порядку, податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою, ніж вказаною у пункті 2 даного Порядку. Пункт 2 вказаного порядку встановлює, що податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість. Інших обмежень щодо визнання податкової накладної недійсною в вищезазначених нормативних актах не міститься.

Таким чином, виходячи з вищезазначених норм Закону, передбачено лише два випадки не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку: відсутність податкової накладної або складання податкової накладної особою, яка у встановленому порядку не зареєстрована як платник податку на додану вартість. Інших підстав для не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість даний Закон не передбачає.

Як вбачається з матеріалів справи, 22 червня 2009 року позивачем укладено з ТОВ «СТС «Агро» Договір купівлі - продажу № 04/06 кукурудзи вагою 650,00 тонн (том. 1 а.с. 154).

На підставі зазначеної угоди складено рахунок-фактуру №22/6, квитанції до прибуткового касового ордеру №203, 211, 223, податкові накладні, видаткову накладну № 30/6/3 (том.1 а.с. 155-162).

30.06.2009 року позивачем укладено з ТОВ «СТС «Агро» Договір купівлі - продажу № 06/06 жита вагою 454,545 тон (том.1 а.с. 163-164).

На підставі зазначеної угоди складено рахунок-фактуру № 30/6/6, квитанції до прибуткового касового ордеру № 401, податкові накладні, видаткову накладну №30/6/6 (том.1 а.с. 165-168).

15.07.2009 року позивачем укладено з ТОВ «СТС «Агро» Договір купівлі - продажу № 15/07 рапсу вагою 144,00 тон та ячменю вагою 260, 00 тон.

На підставі зазначеної угоди складено рахунок-фактуру №15/7, квитанції до прибуткового касового ордеру № 414, податкові накладні, видаткову накладну № 15/7 (том.1 а.с. 169-173).

02.08.2009 року позивачем укладено з ТОВ «СТС «Агро» Договір купівлі - продажу № 02/08 ячменю вагою 115, 00 тон (том.1 а.с. 174-175).

На підставі зазначеної угоди складено рахунок-фактуру № 2/8/2, квитанції до прибуткового касового ордеру № 492, податкові накладні, видаткову накладну № 2/8/2 (том.1 а.с. 176-179).

09.08.2009 року позивачем укладено з ТОВ «Агропром Н.К.» Договір перевезення та експедирування вантажів (том.1 а.с. 180-181).

За підсумками угоди складено Акт здачі-прийняття робіт, рахунок - фактура, податкові накладні, квитанції до прибуткового касового ордеру та виписані товарно-транспортні накладні (том.1 а.с. 184-250 та том.2 арк.1-77 ).

Вказані первинні документи за своєю формою та змістом відповідають вимогам чинного законодавства.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити на той факт, що відповідачем ні під час розгляду в суді першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не було надано доказів на підтвердження фальшивості зазначених документів, або на невідповідність відомостей, зазначених в цих первинних документах, фактичним обставинам, або на відсутність у ТОВ «СТС «Агро», ТОВ «Агропром Н.К.» статусу платника ПДВ, або на завищення вартості робіт чи послуг, або на несумісність зазначених в документах робіт чи послуг з власною господарською діяльністю ФОП ОСОБА_1 У ході перевірки відповідачем не встановлено проведення ФОП ОСОБА_1 збиткових операцій, невикористання у власній господарській діяльності товарів, отриманих від ТОВ «СТС «Агро», ТОВ «Агропром Н.К.», взаємопов'язаності ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «СТС «Агро», ТОВ «Агропром Н.К.», обізнаності щодо обставин господарювання один одного, вчинення ними узгоджених дій щодо отримання будь-якої вигоди (в тому числі і податкової).

Таким чином, будь-яких підстав, визначених Законом України "Про податок на додану вартість", які б виключали право позивача на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту, в даному випадку, не вбачається.

В апеляційній скарзі відповідач посилається на порушення вимог ч. 1, 5 ст. 203, ст. 215, ст. 228 ЦК України, зазначаючи, що, якщо платником податку здійснюються операції без мети реального настання правових наслідків, з метою формування податкового кредиту та, як наслідок, заниження об'єктів оподаткування, несплати податків, то такі дії призводять до втрат дохідної частини Держбюджету України. Тобто, вчинений правочин суперечить моральним засадам суспільства та відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на заволодіння майном держави, дохідної частини бюджету, а отже, є нікчемним.

В обґрунтування зазначених висновків відповідач посилається на те, що в акті перевірки ТОВ "СТС Агро" від 02.06.2010 р. № 672/230-34369925 з питань встановлених розбіжностей за результатами автоматизованого співставлення розшифровок податкових зобов'язань та податкового кредиту у розрізі контрагентів за період з 1.03.2009 р. по 31.12.2009 р. зазначено, що згідно із службовою запискою ГВПМ ДПІ у м. Нова Каховка від 20.05.2010 р. №1213/26 у ході проведених оперативних заходів, спрямованих на виявлення та руйнування схем мінімізації податкових зобов'язань платників податків встановлено, що ТОВ «СТС Агро» входило до складу «конвертаційного центру», який очолювався гр. ОСОБА_3 та гр. ОСОБА_4, відносно яких порушено кримінальну справу № 10908020005 за частиною другою статті 205, за частиною третьою статті 212, частиною другою статті 358, частиною 2 статті 366 Кримінального кодексу України. В ході досудового слідства встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4, з метою приховування незаконної діяльності по формуванню податкового кредиту з ПДВ та завищення валових витрат, маючи на меті фіктивне підприємництво, придбали на підставних осіб ряд підприємств, тому числі ТОВ «СТС Агро». Не будучі посадовими особами підприємств, використовували печатки, статутні документи, складали та надавали від імені юридичних осіб офіційні документи по безтоварних (фіктивних) угодах. Також ОСОБА_3 та ОСОБА_4 документально оформлювали засновників та призначали керівниками підставних осіб (у тому числі керівника ТОВ «СТС Агро» ОСОБА_5). Крім того, відповідач зазначає, що ТОВ «СТС Агро» та ТОВ «Агропром Н.К.» не знаходяться за місцезнаходженням, не мають трудових ресурсів, земельної ділянки, транспортних засобів, складських приміщень, інших основних фондів.

Вищенаведене, на думку відповідача, свідчить про неможливість реального здійснення фінансово - господарських операцій підприємством, що перевіряється, та ведення господарської діяльності у порядку, передбаченому приписами діючого законодавства України.

Колегія суддів апеляційної інстанції не приймає вказані доводи апеляційної скарги до уваги з огляду на таке.

Відповідно до ч.5 ст.203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину.

Згідно з ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Отже, основним критерієм для того, аби вважати правочин нікчемним, є його недійсність, встановлена законом, а не актом податкової перевірки.

Ст. 215 ЦК України визначає підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оскільки належними та допустимими доказами відповідач, як субєкт владних повноважень, на якого покладено обовязок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків Акта перевірки, то колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що правочини відповідають положенням норм чинного законодавства України.

Згідно з ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Варто зауважити, що для встановлення нікчемності правочину за вказаною вище нормою закону, необхідно довести умисел сторін такого правочину на ухилення від сплати податків, що потягне за собою недоотримання державним бюджетом грошових коштів, чим спричиняється шкода державі. Такий умисел, серед іншого, може бути встановлений вироком суду в кримінальній справі.

Зазначена позиція знайшла своє відображення в Постанові Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ", в якій серед іншого зазначено, що перелік правочинів які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Відповідачем не було надано достатніх доказів про наявність умислу у позивача на завдання шкоди інтересам держави, шляхом ухилення від сплати податків, висновки про нікчемність правочину були зроблені ним необґрунтовано та передчасно.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивачем під час проведення перевірки було надано документи, які свідчать про виконання зобов'язань за угодами, які відповідач вважав нікчемними, та виникнення у позивача права на отримання податкового кредиту.

Частиною 1 ст. 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, фактичні обставини обєктивно засвідчують здійснення господарської діяльності між позивачем та ТОВ «СТС «Агро», ТОВ «Агропром Н.К.» і правомірність віднесення до складу податкового кредиту з податку на додану вартість вказаних сум, відповідно до первинних бухгалтерських документів та по податковим накладним, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про відсутність правових підстав для визнання правомірним висновку відповідача про нікчемність Договорів, укладених між позивачем та ТОВ «СТС «Агро», ТОВ «Агропром Н.К.».

В той же час, згідно Узагальнення Верховного суду України від 24.11.08 р. “Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними” при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього. Розглядаючи цивільні справи про визнання правочинів недійсними за такою підставою, суди в цілому правильно враховували, що фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. При розгляді справ судді мають враховувати, що ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише про людське око, а інша - намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається недійсним лише судом.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що правочини за цієї підстави потребують визнання їх недійсності рішенням суду. Рішень суду про визнання правочинів, укладених між позивачем та ТОВ «СТС «Агро», ТОВ «Агропром Н.К.» з підстави їх фіктивності відповідачем не надано.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити на той факт, що Закон України "Про податок на додану вартість" не ставить у залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб'єктами господарювання.

Якщо контрагент допустив порушення законодавства, у тому числі податкового, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

У разі фактичного здійснення господарської операції, порушення законодавства з боку контрагентів не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього даного права, якщо він виконав усі передбачені законом умови для цього і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Також, необхідно зазначити про те, що позивач не був наділений та не наділений на даний час жодними управлінськими функціями відносно своїх контрагентів щодо перевірки їх фінансово-господарської діяльності, отже не міг достовірно перевірити фінансово - господарський стан контрагентів, встановити порушення в їх фінансово-господарській діяльності.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було повністю дотримано всіх вимог закону з реалізації права на податковий кредит. Вказані позивачем суми підтверджені наявними у матеріалах справи копіями Договорів, Актів здачі-прийняття робіт, рахунків - фактури, податкових накладних, квитанцій до прибуткового касового ордеру та товарно-транспортних накладних.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що обставини, які викладені відповідачем в акті перевірки, неможливо кваліфікувати як порушення, що передбачені п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України від 03.04.1997 р. №168/97-ВР “Про податок на додану вартість”. Заборона на включення до складу податкового кредиту стосується лише тих сум, які не підтверджені податковими накладними.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість вимоги позивача щодо визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції № 0007491711/2 від 13.10.2010 р. та №0007491711/3 від 09.11.2010 р.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції підтверджує, що постанова суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеній постанові, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.

У відповідності до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову-без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 197, 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області залишити без задоволення.

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 22.12.2010р. по справі№2а-8864/10/1870 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя(підпис)Гуцал М.І.

Судді(підпис)

(підпис)Зеленський В.В. Пянова Я.В. ЗГІДНО З ОРИГІНАЛОМ: Пянова Я.В.