Постанова № 14835710, 02.03.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" березня 2011 р.                               м. Київ                                        К-15244/09

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:          Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Федоров М.О.,

за участю секретаря:Альошиної Г.А.,

за участю представників позивача:Науменка А.М., Шкрум Т.С.,

відповідача:Риженкової Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2007 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2009 р.

у справі №22-а-8049/08 (№8/9 – номер справи у суді першої інстанції)

за позовом Акціонерного комерційного банку «Форум»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2007 р. (суддя –О.Є.Пилипенко), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2009 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя –Я.С.Мамчура, судді –Т.І.Горбань, О.В.Попович), задоволено адміністративний позов Акціонерного комерційного банку «Форум»(далі –позивач) до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (далі –відповідач). Визнано податкові повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків від 21.05.2007 р. №0000494310/2 та від 26.07.2007 р. №0000494310/3 недійсними в частині нарахування податкового зобов’язання у розмірі 785.463,19 грн..

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанції прийнято з порушення норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, з підстав неправильного застосування судами положень пп.4.6.1 п.4.6 ст.4, пп.5.3.2 п.5.3, п.5.9 ст.5, пп.8.2.2 п.8.2, пп.8.6.1 п.8.6, пп.8.7.1 п.8.7 ст.8, п.18.3 ст.18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 р. №334/94-ВР з наступними змінами та доповненнями (далі –Закон України №334/94-ВР), та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу відповідача, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить, вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення –без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі. Представниками податкового органу було проведено виїзну планову документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2003 р. по 30.09.2006 р., за результатами якої 18.01.2007 р. складено акт №32/43-10/21574573. На підставі зазначеного акту відповідачем 29.01.2007 р. було прийнято податкове повідомлення-рішення, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на прибуток банківських організацій у розмірі 5.575.078,84 грн. (2.729.872,58 грн. –основного платежу та 2.845.206,26 грн. –штрафних (фінансових) санкцій).

За результатами адміністративного оскарження зазначеного податкового повідомлення-рішення воно було скасовано та 21.05.2007 р., на підставі рішення Державної податкової адміністрації у м. Києві від 14.05.2007 р. №1557/10/25-314, прийнято нове, №0000494310/2, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на прибуток банківських організацій у розмірі 794.463,19 грн. (538.498,93 грн. –основного платежу та 255.964,26 грн. –штрафних (фінансових) санкцій). Вказане податкове повідомлення рішення також було оскаржено платником податків у адміністративному порядку, за результатами якого 26.07.2007р. прийнято нове, аналогічне за змістом –№0000494310/3. Предметом оскарження у даній справі є зазначені податкові повідомлення рішення від 21.05.2007 р. №0000494310/2 та від 26.07.2007 р. №0000494310/3, в частині визначення податкових зобов’язань у розмірі 785.773,23 грн., оскільки позивач визнав донараховані йому податкові зобов’язання у розмірі 8.689,96 грн..

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами письмові докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, пунктом 3.1.1.6.1 акту перевірки встановлено порушення позивачем пп.4.1.6 п.4.1 ст.4 Закон України №334/94-ВР (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), а саме –занижено валовий дохід за 3-и квартали 2006 року на 953.770,00 грн. (на суму емісійних доходів, отриманих позивачем в процесі розміщення акцій власної емісії).

Суд першої інстанції, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанції, визначив, що податковим органом помилково встановлено порушення позивачем зазначених законодавчих норм.

Проте, суд касаційної інстанції вважає такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними та помилковими.

Так, згідно укладених позивачем договорів акцій власної емісії від 13.07.2006 р. №В-1307/2006/1, від 12.07.2006 р. №В-1207/2006/2, від 12.07.2006 р. №В-1207/2006/3, від 12.07.2006р. №В-1207/2006/4, позивач зобов’язався передати у власність покупців акції, а останні зобов’язалися прийняти та оплатити вартість таких акцій. Предметом зазначених договорів було розміщення позивачем акцій власної емісії.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, сума коштів, отриманих позивачем від розміщення зазначених акцій перевищувала їх номінальну вартість, що було відображено на балансовому рахунку 5010 «емісійні різниці».

Нормами п.1.27 ст.1 Закону України №334/94-ВР передбачено, що емісійний дохід це сума перевищення надходжень, отриманих емітентом від продажу власних акцій або інших корпоративних прав та інвестиційних сертифікатів, над номінальною вартістю таких акцій або інших корпоративних прав та інвестиційних сертифікатів (при їх первинному розміщенні), або над ціною зворотного викупу при повторному розміщенні інвестиційних сертифікатів та акцій інвестиційних фондів.

Положеннями Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 р. №280, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26.07.2004 р. за №919/9518, призначення рахунку 5010 «емісійні різниці»є облік різниці між номінальною вартістю акції та ціною її розміщення.

Згідно з пп.4.1.6 п.4.1 ст.4 Закону України №334/94-ВР, валовий дохід включає доходи з інших джерел.

Враховуючи зміст наведених правових норм, суд касаційної інстанції погоджується з доводами контролюючого органу, що оскільки емісійний доход законодавчо визначено як окремий вид доходу, то він має бути включений до складу валового, відповідно до приписів пп.4.1.6 п.4.1 ст.4 зазначеного Закону, а отже доводи судових інстанцій у цій частині є помилковими та не відповідають правильному застосуванню норм матеріального права.

Крім того, оскільки заниження позивачем валового доходу на суму емісійного доходу встановлено податковим органом за три квартали 2006 року, а зміни до пп.4.2.9 п.4.2 ст.4 Закону України №334/94-ВР, якими визначено, що не включаються до складу валового доходу суми одержаного платником податку емісійного доходу, набрали чинності лише з 01.01.2007 р., відповідно контролюючим органом цілком правильно визнано порушення банком законодавчих приписів ст.4 вказаного Закону, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин будь-яких виключень щодо невключення згаданих доходів до складу валових ні Законом України №334/94-ВР у відповідній редакції не передбачалося.

Зважаючи на викладене, висновки акту перевірки у цій частині є обґрунтованими, а донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток банківських організацій у розмірі 238.442,50 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 71.532,75 грн. –правомірним, а відтак рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині підлягають скасуванню, оскільки прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Щодо порушення Донецькою філією позивача п.5.9 ст.5 Закону України №334/94-ВР, встановленого п.3.1.1.6 акту перевірки, а саме –нездійснення обліку приросту (убутку) балансової вартості товарів, матеріалів, малоцінних предметів тощо на складах, що призвело до заниження філією валових доходів за три квартали 2006 року на 4.532,00 грн. слід зазначити наступне.

Відповідно до п.5.9 ст.5 зазначеного Закону платник податку веде податковий облік приросту (убутку) балансової вартості товарів (крім тих, що підлягають амортизації, та цінних паперів), сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, напівфабрикатів, малоцінних предметів (далі - запасів) на складах, у незавершеному виробництві та залишках готової продукції, витрати на придбання та поліпшення (перетворення, зберігання) яких включаються до складу валових витрат згідно з цим Законом (за винятком тих, що отримані безкоштовно). У разі коли балансова вартість таких запасів на кінець звітного періоду перевищує їх балансову вартість на початок того ж звітного періоду, різниця включається до складу валових доходів платника податку у такому звітному періоді.

Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій частині позивач посилається на те, що на момент закупівлі товарів, які обліковувались на складі, витрати на їх придбання не було віднесено до складу валових та відповідно не зменшили базу оподаткування, а тому недоцільним вважає збільшення валових доходів у зв’язку з приростом балансової вартості таких товарів.

У той же час факт порушення зазначеної законодавчої норми позивачем не заперечується та встановлений попередніми судовими інстанціями, задовольняючи позовні вимоги у цій частині суди дійшли висновків, що оскільки таке порушення не призвело ні до збільшення, ні до зменшення бази оподаткування за перевіряємий податковий період, відповідно підприємством не занижено валовий доход.

Проте, такі доводи судових інстанцій є помилковими, оскільки зважаючи на те, що факт порушення позивачем п.5.9 ст.5 Закону України №334/94-ВР останнім не заперечується, податковим органом цілком обґрунтовано встановлено заниження банком валового доходу на суму приросту балансової вартості товарів, матеріалів, малоцінних предметів на складах, а отже правильним є донарахування платнику податків податкових зобов’язань у розмірі 1.133,00 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 3.399,90 грн.. Тому задоволення адміністративного позову у цій частині є неправомірним.

Відносно порушення позивачем, визначеного у п.3.1.2.1 акта перевірки, а саме –підприємством та його Дніпропетровською філією включено до складу валових витрат нараховані відсотки за депозитними договорами, укладеними з нерезидентами (Кіпр), у розмірі 100%, замість 85%, у результаті чого завищено валові витрати на суму 435.043,38 грн., чим порушено вимоги п.18.3 ст.18 Закону України №334/94-ВР, Вищий адміністративний суд вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно з вказаною нормою, у разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що мають офшорний статус чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того чи здійснюється така оплата (в грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх валових витрат у сумі, що становить 85% від вартості цих товарів (робіт, послуг).

Положеннями п.1.10 ст.1 зазначеного Закону передбачено, що проценти –це доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. До процентів включаються: платіж за використання коштів або товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит; платіж за використання коштів, залучених у депозит; платіж за придбання товарів у розстрочку.

Відповідно з п.1.13 цієї ж статті, депозит (вклад) –це кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк та під процент.

Згідно п.5 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»від 12.07.2001 р. №2664-ІІІ (з наступними змінами та доповненнями) фінансову послугу визначено як операцію з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, –і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Відповідно до абз.4 та 6 п.1 ст.4 зазначеного Закону, фінансовими вважаються в тому числі і послуги залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення та надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту.

У перелік операцій, які відносяться до основної діяльності банку, Законом України «Про банки і банківську діяльність»від 07.12.2000 р. №2121-ІІІ (з наступними змінами та доповненнями) включено в тому числі і банківські операції з приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб, а також кредитна операція з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про перелік офшорних зон»від 24.02.2003р. №77-р (з наступними змінами та доповненнями) Кіпр було включено до переліку офшорних зон.

З огляду на викладене та приписи п.18.3 ст.18 Закону України №334/94-ВР, суд касаційної інстанції погоджується з наведеними у касаційній скарзі доводами контролюючого органу відносно того, що позивачем було завищено валові витрати у зв’язку з включенням до складу валових витрат нарахованих відсотків за депозитними договорами, укладеними з нерезидентами (Кіпр), у розмірі 100%, замість 85%.

Отже висновки судів попередніх інстанцій відносно безпідставності донарахування банку податкових зобов’язань з податку на прибуток у розмірі 160.645,91 грн. та відповідно застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 102.293,72 грн. з посиланням на те, що у даному випадку позивачу не надається фінансова послуга, а йде мова про сплату процентів за користування коштами, які розміщені на рахунках вкладників на підставі депозитних договорів, є помилковими, а тому судові рішення у цій частині також підлягають скасуванню.

Щодо донарахування податковим органом платнику податків податкових зобов’язань у розмірі 11.250,00 грн. (за основним платежем) та застосування штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 5.625,00 грн., у зв’язку з завищенням банком валових витрат на загальну суму 45.000,00 грн. внаслідок допущеної арифметичної помилки у розрахунку страхового платежу (помилкового застосування тарифу 2,0% замість вказаного у реєстрі-додатку тарифу 1,9%), визначеного у п.3.1.2.8 акта перевірки, судова колегія суду касаційної інстанції дійшла наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, на думку контролюючого органу, позивачем безпідставно застосовано страховий тариф на рівні 2%, оскільки позивачем на момент проведення перевірки не було надано доказів внесення змін до договору страхування, первинними умовами якого страховий тариф визначено у розмірі 1,9%. Наданий банком лист Страхової компанії «Провіта»від 28.03.2006 р. №694/1, яким підтверджено наявність помилки у реєстрі кредитного портфелю у частині розміру страхового тарифу та яким зазначено, що дійсний страховий тариф складає 2%, не взято до уваги податковою інспекцією з зазначених підстав.

У той же час, як досліджено судовими інстанціями, у позивача не було необхідності внесення змін до укладеного договору страхування зі Страховою компанією «Провіта», зважаючи на те, що у Додатковому договорі страхування від 09.03.2006 р. №14 на послуги страхування було зафіксовано, що позивачем сплачено страховий платіж у сумі 1.514.155,08 грн., в т.ч. 900.000,00 грн. –виходячи зі страхового тарифу 2,0% від страхової суми позичальника ВАТ «Аріал»45.000,00 грн.. Крім того, позивачем було надано копію нової редакції Реєстру кредитного портфелю до Додаткового договору страхування від 09.03.2006 р. №14, з якого також вбачається, що розмір страхового тарифа складав 2,0%. Тобто суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків відносно того, що за наявності зазначених документів, у позивача не було необхідності надавати копії документів, якими б підтверджувалося внесення змін до договору страхування, та що позивачем не порушено приписи п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже не завищено валові витрати.

Зважаючи на зазначене, судовими інстанціями правомірно скасовано податкові повідомлення-рішення в частині донарахування податкових зобов’язань у розмірі 11.250,00 грн. (за основним платежем) та застосування штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 5.625,00 грн..

Стосовно визначеного п.3.1.2.10 акту перевірки порушення платником податків положень пп.5.3.2 п.5.3 ст.5, пп.8.2.2 п.8.2 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»у частині включення Севастопольською філією позивача до складу валових (інших) витрат вартості моніторів та принтерів у сумі 41.575,47 грн., суд касаційної інстанції погоджується з доводами судів попередніх інстанцій відносно безпідставності донарахування відповідачем банку податкових зобов’язань у цій частині зважаючи на наступне.

Так, відповідач вважає, що монітори та принтери є складовими комп’ютера як єдиного об’єкта обліку основних фондів групи 4, що підлягають амортизації.

Підпунктом 8.2.1 п.8.2 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»під терміном «основні фонди»визначено матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1.000,00 грн. іпоступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

Положеннями пп.8.2.2 п.8.2 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»передбачено, що до основних фондів 4-ої групи відносяться – електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Судовими інстанціями правильно встановлено, що зазначений законодавчий перелік є вичерпним та, що комп’ютер не визначено основним фондом. Крім того, зазначеною правовою нормою визначено, що електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації є окремими одиницями обліку основних фондів. Оскільки попередніми судовими інстанціями було досліджено, що вартість моніторів та принтерів при їх придбанні не перевищувала 1.000,00 грн., відповідно ведення позивачем їх обліку як окремих складових комп’ютера як малоцінних товарів обґрунтовано визнано правомірним.

Крім того, однією з підстав для донарахування позивачу податкових зобов’язань у розмірі 918,36 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 521,45 грн. стало віднесення банком до складу інших валових витрат вартості озеленення території у розмірі 3.673,45 грн..

Свої доводи відповідач аргументує тим, що озеленення території навкруг приміщення філії не пов’язане з її господарською діяльністю.

У той же час, Законом України «Про благоустрій населених пунктів»від 06.09.2005 р. №2807-IV (з наступними змінами та доповненнями) передбачено, що до об’єктів благоустрою населених пунктів належать в тому числі і території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору (ст.13).

За рахунок коштів підприємств, установ, організацій фінансуються заходи, спрямовані на благоустрій, виконання робіт з ремонту і реконструкції доріг внутрішньогосподарського користування, озеленення, утримання в належному стані території, яка їм належить на праві власності або праві користування (ст.36).

Зважаючи на викладені норми, суди дійшли обґрунтованих висновків, що позивачем не порушено норми п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже донарахування податкових зобов’язань у цій частині було здійснено податковим органом без належних правових підстав.

Щодо порушення, встановленого п.3.1.3 акту перевірки, судова колегія Вищого адміністративного суду України слід зазначити наступне.

Податковий орган вважає, що позивачем та його філіями було неправильно віднесено охоронно-пожежну сигналізацію, системи відеонагляду, системи охоронної тривожної сигналізації (та структурованої кабельної мережі по одній з філій) до 2-ої групи основних фондів замість 1-ої, у результаті чого завищено амортизаційні відрахування на суму 155.402,92 грн..

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, якими спростовано зазначені доводи податкової інспекції.

Класифікацією основних засобів, визначеною Державним класифікатором України, затвердженим наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 19.08.1997 р. №507, пожежну та охоронну сигналізацію не віднесено до жодної групи з основних фондів.

Згідно Інструкції з бухгалтерського обліку основних засобів та нематеріальних активів банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 11.12.2000 р. №475 (з наступними змінами та доповненнями), банки самостійно, на підставі груп, визначених законодавством України, встановлюють класифікацію основних фондів.

Крім того, судами встановлено, що листом Національного банку України від 31.10.2005 р. №12-112/1640-1071 підтверджено, що охоронно-пожежна сигналізація є необхідною для забезпечення банківської діяльності та має спеціальне функціональне призначення і певні строки корисного використання, відмінні від строків використання будівель, споруд, їх структурних компонентів, а тому не може бути віднесена до 1-ої групи основних фондів.

Також, судова колегія вважає обґрунтованими доводи судових інстанцій відносно того, що об’єкти 1-ої групи основних фондів є об’єктами нерухомого майна, в той час як охоронно-пожежна сигналізація, система відеонагляду, система охоронної тривожної сигналізації за ознаками функціональної належності не можуть відноситись до будівлі чи споруди, в якій їх встановлено, оскільки є об’єктами рухомого майна, які у випадку необхідності можна демонтувати, замінити, використати у інших системах.

Зважаючи на викладене, судами першої та апеляційної інстанцій аргументовано визначено, що позивачем та його філіями було правомірно віднесено охоронно-пожежну сигналізацію, системи відеонагляду, системи охоронної тривожної сигналізації (та структурованої кабельної мережі по одній з філій) до 2-ої групи основних фондів, а відтак висновки контролюючого органу про завищення банком амортизаційних відрахувань обґрунтовано визнано безпідставним.

Відповідно до п.3.1.3 акту перевірки також встановлено порушення позивачем пп.8.4.1 п.8.4 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме –завищення амортизаційних відрахувань на суму податку на додану вартість по придбаних автомобілях на загальну суму 241.207,68 грн..

Згідно пп.7.4.2 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997р. №168/97-ВР з наступними змінами та доповненнями (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), у разі коли платник податку здійснює операції з поставки товарів (робіт, послуг), що звільнені від оподаткування або не є об’єктом оподаткування згідно з ст.3 та 5 цього Закону, суми податку, сплачені (нараховані) у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, відносяться відповідно до складу валових витрат виробництва (обігу) та на збільшення вартості основних фондів і нематеріальних активів і до податкового кредиту не включаються.

Відповідно до пп.5.3.3 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування, або не є об’єктом оподаткування таким податком, податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом України «Про податок на додану вартість».

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що платник податків при придбанні основних фондів повинен збільшувати балансову вартість групи основних фондів на суму податку на додану вартість, включену до вартості таких основних фондів, з подальшим нарахуванням амортизації у податковому обліку. Отже, донарахування позивачу податкових зобов’язань та визначення штрафних (фінансових) санкцій у цій частині правомірно визнано судовими інстанціями безпідставним.

Крім того, актом перевірки (п.3.1.3.1) визнано неправильним застосування філіями банку підвищених норм амортизації до основних фондів 1-ої групи, що були в експлуатації до 01.01.2004 р., а витрати по яких здійснено після 01.01.2004 р., а саме –застосування коефіцієнту амортизації на рівні 2% замість 1,25%, що призвело до завищення амортизаційних відрахувань на 241.338,89 грн..

Відповідно до пп.8.6.1 п.8.6 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», норми амортизації для 1-ої групи встановлено на рівні 2 %.

Згідно з пп.8.4.2 п.8.4 цієї ж статті, у разі здійснення витрат на самостійне виготовлення основних фондів платником податку для власних виробничих потреб балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму всіх виробничих витрат, понесених платником податку, що пов’язані з їх виготовленням та введенням в експлуатацію, а також витрат на виготовлення таких основних фондів, що мають інші джерела фінансування, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

Судовими інстанціями правильно спростовано доводи податкового органу, якими вказано на порушення банком п.1 Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме –застосування нових норм амортизації до витрат на поліпшення орендованого об’єкта основних фондів 1-ої групи (створеного до 01.01.2004 р.), оскільки норми амортизації, визначені у ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»підлягають застосуванню і до витрат понесених (нарахованих) платником податку після 01.01.2004 р. у зв’язку з поліпшенням основних фондів 1-ої, 2-ої та 3-ої груп. Тому, визначення податкових зобов’язань та штрафних (фінансових) санкцій у цій частині також обґрунтовано визнано судовими інстанціями неправомірним.

З акту перевірки також вбачається, що контролюючим органом встановлено порушення Алчевською філією позивача приписів пп.8.3.1 та пп.8.3.2 п.8.3 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»в частині збільшення балансової вартості основних фондів 1-ої групи на вартість придбаного приміщення під Стаханівське відділення до отримання відповідного дозволу Національного банку України у Луганській області на здійснення таким відділенням банківських та інших операцій, що призвело до завищення суми амортизації на 4.523,00 грн..

На думку контролюючого органу придбане приміщення до отримання відповідного дозволу не могло використовуватись у господарській діяльності позивача, а тому, згідно з положеннями пп.8.1.4 п.8.1 ст.8 зазначеного Закону, було невиробничим фондом, що виключає можливість збільшення балансової вартості основних фондів 1-ої групи на вартість такого приміщення.

Проте, як правильно встановлено попередніми судовими інстанціями, така позиція податкової інспекції суперечить нормам п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», якою передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.5.3 –п.5.7 цієї статті.

Зважаючи на викладене та враховуючи, що судовими інстанціями встановлено факт використання придбаного приміщення у господарській діяльності позивача, висновок відповідача відносно завищення суми амортизації на 4.523,00 грн. є помилковим.

Відповідно до ст.229 КАС України, суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2007 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2009 р. у справі №22-а-8049/08 (№8/9 –номер справи у суді першої інстанції) скасувати в частині визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 21.05.2007 р. №0000494310/2 та від 26.07.2007 р. №0000494310/3 в частині нарахування Акціонерному комерційному банку «Форум»податкових зобов’язань за основним платежем у розмірі 400.221,41 грн. та штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 177.226,37 грн., та прийняти нову постанову, якою у цій частині у задоволенні позовних вимог відмовити.

У решті постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2007 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2009 р. залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. СуддіБившева Л.І. Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г. Федоров М.О.