Постанова № 14216357, 10.03.2011, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.03.2011                                                                                           № 7/353

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Шипка В.В.

суддів:           

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача -

від відповідача -

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго"

на рішення Господарського суду м.Києва від 11.10.2010

у справі № 7/353 ( .....)

за позовом                               Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго"

до                                                   Служба безпеки України в особі Департаменту господарського забезпечення

третя особа позивача           

третя особа відповідача           

про                                                   стягнення заборгованності 1047226,15 грн.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Служби безпеки України в особі Департаменту господарського забезпечення про стягнення 1.047.226,15 грн., в т.ч.: 886.668,44 грн. – основного боргу за спожиту активну електричну енергію, 40.102,67 грн. – пені, 62.066,79 грн. – штрафу, 42.486,34 грн. – індексу інфляції, 15.901,91 грн. – 3 % річних.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.10.2010 р. у справі № 7/353 (далі – Рішення суду) позов задоволено частково: стягнуто зі Служби безпеки України в особі Департаменту господарського забезпечення на користь Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" 537.179 (п’ятсот тридцять сім тисяч сто сімдесят дев’ять) грн. 83 коп. основного боргу, 42.486 (сорок дві тисячі чотириста вісімдесят шість) грн. 34 коп. індексу інфляції, 15.901 (п'ятнадцять тисяч дев’ятсот одну) грн. 91 коп. 3 % річних, 6.400 (шість тисяч чотириста) грн. 56 коп. державного мита, 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Також вказаним Рішенням суду повернуто Акціонерній енергопостачальній компанії "Київенерго" з Державного бюджету надмірно сплачене державне мито, перераховане платіжним дорученням № 7788 від 13.08.2010 (оригінал в матеріалах справи № 7/353) в розмірі 39 (тридцять дев’ять) грн. 34 коп.

Не погоджуючись з даним рішенням в частині, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати Рішення суду в частині відмови у стягненні штрафу в розмірі 62.066,79 грн., пені в розмірі 40.102,67 грн. та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було зроблено помилковий висновок про відсутність у справі доказів того, що „АЕК “Київенерго” належить до державного сектору економіки. Апелянт стверджує, що вказані обставини підтверджуються, зокрема, рішенням Господарського суду міста Києва від 14.12.2010 р. у справі № 7/649, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 29.06.2010 р., а також Постановою Кабінету міністрів України від 22.06.2004 р. № 794 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Енергетична компанія України», згідно з якою у переліку компаній, які входять до складу «Енергетичної компанії Україна», визначено розмір статутного фонду позивача (Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго»), що передається до складу новоствореної компанії у розмірі 50+1 акція.

З урахуванням наведеного, апелянт вважає, що твердження місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення суми штрафу є хибним та таким, що порушує законні права та інтереси сторони.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.12.2010 р. прийнято до розгляду апеляційну скаргу Акціонерної енергопостачальної компанії „Київенерго” в особі Структурного відокремленого підрозділу „Енергозбут Київенерго” і порушено апеляційне провадження у справі № 7/353.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 15.02.2010 р. продовжено строк апеляційного розгляду справи за клопотанням сторін на п'ятнадцять днів.

Представник відповідача у судовому засіданні 10.03.2011 р. заперечував проти доводів скаржника, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в її задоволенні. У запереченнях на апеляційну скаргу відповідач також просив скасувати Рішення суду з підстав порушення норм матеріального та процесуального права. Однак, оскільки відповідач не є апелянтом (не подав в установленому ГПК України порядку апеляційну скаргу, не оплатив її митом), такі його вимоги апеляційним судом не розглядаються.

Згідно зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України сторони користуються рівними процесуальними правами. Сторони, зокрема, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду та ін.

Позивач своїми процесуальними правами не скористався, у судове засідання не з’явився, будь-яких заяв або клопотань від нього до суду не надходило, про час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином.

Відповідно до ст. 102 ГПК України апеляційна скарга на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження.

Тому, враховуючи, що явка представників сторін у судове засідання не була визнана судом обов’язковою, а також з метою забезпечення дотримання вимог законодавства в частині додержання процесуальних строків відповідно до вимог ст. 75 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга розглядається за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Як підтверджено матеріалами справи, 31.07.2001 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір № 971 о/р 1071 на постачання електричної енергії.

Згідно з Додатковою угодою від 01.10.2008 р. договір № 971 о/р 1071 від 31.07.2001р. викладено сторонами у новій редакції (далі – Договір).

Згідно з п. 9.1 Договору додатком до нього визначено, зокрема, „Порядок розрахунків за електроенергію та зняття показань електролічильників споживачів” – Додаток № 2.6, який є невід’ємною частиною Договору.

Згідно з частиною 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Згідно з п. 5 Додатку 2.6 до Договору (Порядок розрахунків за електроенергію та зняття показань електролічильників споживачів) відповідач зобов'язався щомісячно направляти свого представника до позивача для надання звіту за використану електроенергію та документів, що підтверджують оплату за розрахунковий період, отримання розрахункових документів, які видаються на основі наданих звітів про використану електричну енергію за розрахунковий період з зазначенням дати надання звіту та дати отримання рахунку на сплату (акт приймання-передачі товарної продукції, рахунок-фактура). Крім цього, відповідач надає завірений акт звіряння розрахунків за попередній період.

Пункт 13 Додатку 2.6 до Договору (Порядок розрахунків за електроенергію та зняття показань електролічильників споживачів) зобов'язує відповідача до 25 числа поточного розрахункового місяця здійснити оплату 100% від фактично спожитого обсягу активної електричної енергії за розрахунковий період.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином. Посилання відповідача на те, що йому невчасно надсилались акти приймання-передачі товарної продукції, на підставі яких здійснюється оплата, колегією суддів відхиляється, оскілки у матеріалах справи відсутні докази звернення відповідача з відповідними претензіями до позивача тощо.

Крім того Договір та додатки до нього не пов’язують факт надання актів приймання-передачі товарної продукції з часом оплати спожитої електроенергії.

За період з 01.08.2009 р. по 01.08.2010 р. позивачем поставлено, а відповідачем спожито електричної енергії на суму 4.754.986,16 грн., що підтверджується актами звірки взаєморозрахунків, а також звітами про використану електроенергію за спірний період.

В позовній заяві позивач вказує на те, що відповідач за отримані послуги розрахувався частково, у зв’язку з чим за період з 01.08.2009 р. по 01.08.2010 р. заборгував позивачу 886.668,44 грн. за спожиту активну електричну енергію.

Як зазначено в оскаржуваному рішенні, згідно з наданою позивачем довідкою про надходження коштів від відповідача в погашення боргу, відповідач до звернення позивачем з даним позовом до місцевого суду сплатив 305.000,61 грн., у зв’язку з чим цій частині позову, за висновком місцевого суду, слід відмовити. При цьому місцевий суд стягнув з відповідача 537.179,83 грн.

З цього приводу колегією суддів встановлено, що суму 305.000,61 грн. відповідач сплатив п.д. № 521 від 12.08.2010 р., тобто до подачі позову (19.08.2010 р.).

Разом з тим, розглядаючи позов про стягнення 886.668,44 грн., при прийняті рішення про стягнення 537.179,83 грн. та про відмову у стягненні 305.000,61 грн. суд першої інстанції не врахував, що різниця між сумою заявлених вимог за виключення 537.179,83 грн. та 305.000,61 грн. становить 44.488,00 грн. (886.668,44 грн. - 537.179,83 грн. - 305.000,61 грн.), хоча ця сума також окремо відображена у довідці позивача про заборгованість станом на 01.08.2010 р.

Колегію суддів встановлено, що частина із загалом сплачених коштів у розмірі 44.488,00 грн. була сплачена відповідачем після звернення позивачем з даним позовом до місцевого суду, а саме 15.09.2010 р. платіжним дорученням № 599, тобто до прийняття оскаржуваного рішення.

Відтак, у позові слід відмовити в частині стягнення з відповідача 305.000,61 грн. основного боргу, а в частині стягнення з відповідача 44.488,00 грн. основного боргу провадження у справі підлягає припиненню на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України за відсутністю предмету спору. При цьому відповідно до ст. 49 ГПК України з відповідача підлягає стягненню на користь позивача 444,88 грн. державного мита.

Разом з тим, місцевим судом вірно встановлено, що станом на час прийняття оскаржуваного рішення борг відповідача становив 537.179,83 грн.

Згідно зі статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З наданих Акціонерною енергопостачальною компанією “Київенерго” в особі структурного відокремленого підрозділу “Енергозбут Київенерго” доказів вбачається, що позивач виконав в повному обсязі зобов’язання, покладені на нього договором.

Відповідачем не подано будь-яких доказів на спростування обставин, які повідомлені позивачем.

При цьому колегія суддів враховує, що згідно з додатково наданими відповідачем поясненнями і доказами він повністю сплатив основну суму заборгованості за спірний період (платіжне доручення № 815 від 28.10.2010 р. на суму 1.016.464,00 грн., з яких 537.557,32 грн. – оплата електроенергії за липень 2010 р., тобто за залишок основного боргу). Проте ця обставина не вплинула на правильність рішення місцевого суду в частині стягнення основного боргу, оскільки така оплата була здійснена вже після прийняття судом рішення від 11.10.2010 р.

Як визначено частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України зазначено, що кожна сторона повинна вжити заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 525 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Враховуючи те, що наявні у справі матеріали свідчать про обґрунтованість вимог позивача, а відповідач в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, розміру позовних вимог не оспорив, то за таких обставин, позов в частині стягнення основного боргу в розмірі 537.179,83 грн. обґрунтовано визнано місцевим судом таким, що підлягає задоволенню.

Крім того позивач, керуючись статтею 625 Цивільного кодексу України, просить суд стягнути на свою користь 42.486,34 грн. – індексу інфляції та 15.901,91 грн. – 3 % річних.

Згідно зі статтею 614 Цивільного кодексу особа, яка порушила зобов’язання несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Таким чином, частина 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила статті 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

Отже, відсутність у боржника коштів та борги споживачів (населення) і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов’язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов’язання.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи 3 % річних та інфляційні витрати, є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Оскільки, матеріалами справи підтверджується прострочення відповідачем грошового зобов’язання, з нього на підставі статті 625 Цивільного кодексу України підлягають стягненню 42.486,34 грн. – індексу інфляції та 15.901,91 грн. – 3 % річних за весь час прострочення платежу, розмір яких визначений за розрахунком місцевого суду, перевіреним місцевим судом.

Також, місцевий суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення 62.066,79 грн. штрафу на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України та 40.102,67 грн. пені на підставі ч. 6 ст. 231 ГК України задоволенню не підлягають, оскільки сторони у справі не належать до суб’єктів господарювання державного сектору економіки, а стягнення пені не передбачено Договором.

На думку апелянта, місцевим господарським судом було зроблено помилковий висновок про відсутність у справі доказів того, що „АЕК “Київенерго” належить до державного сектору економіки. Апелянт стверджує, що вказані обставини підтверджуються, зокрема, рішенням Господарського суду міста Києва від 14.12.2010 р. у справі № 7/649, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 29.06.2010 р., а також Постановою Кабінету міністрів України від 22.06.2004 р. № 794 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Енергетична компанія України», згідно з якою у переліку компаній, які входять до складу «Енергетичної компанії Україна», визначено розмір статутного фонду позивача (Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго»), що передається до складу новоствореної компанії у розмірі 50+1 акція.

З цього приводу колегія суддів відзначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 216, ч. 2 ст. 217 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення в сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Статтею 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Частина 2 статті 551 Цивільного кодексу України визначає, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Таким чином, для застосування до боржника відповідальності у вигляді стягнення пені, вона має бути передбачена законом або договором.

В укладеному між сторонами Договорі в редакції від 01.10.2008 р., а саме у п. 4.2.2 передбачено, що за внесення платежів, передбачених пунктами 2.3.3 – 2.3.4 цього Договору, з порушенням термінів, визначених Додатком „Порядок розрахунків за електроенергію та зняття показань електролічильників споживачів”, споживач сплачує постачальнику пеню у розмірі 0,1 % від суми боргу за кожен прострочення платежу, враховуючи день фактичної оплати, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Однак, як вбачається з позовної заяви та пояснень позивача, останній просив стягнути з відповідача пеню, передбачену не п. 4.2.2 Договору, а ч. 2 ст. 231 ГК України.

Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.

Так, зі змісту наведеної норми слідує, що зазначені штрафні санкції можуть бути застосовані за наявності таких умов:

- якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом;

- якщо скоєно господарське правопорушення у відносинах, в яких хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту;

- якщо було допущено прострочення виконання негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу чи пені.

Посилання позивача в обґрунтування вимоги про стягнення пені на частину 6 статті 231 Господарського кодексу України є помилковим, оскільки зазначеною нормою не встановлені випадки, підстави та порядок застосування пені за порушення зобов’язання. Крім того, варто зазначити, що даною нормою визначено лише правила обчислення штрафних санкцій за несвоєчасне виконання (прострочення) негрошових зобов’язань, тому ця норма не може бути підставою для застосування до відповідача пені.

Із цих же мотивів не можна визнати обґрунтованими доводи позивача, оскільки сама лише наявність у сторін спірних правовідносин статусу суб'єкта господарювання, що належить до державного сектора економіки, не є достатньою підставою для стягнення із боржника штрафу та пені на підставі ст. 231 ГК України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 06.12.2010 р. у справі № 42/562 за позовом АЕК «Київенерго» до ТОВ «Компанія Атол» про стягнення заборгованості за договором постачання електричної енергії. Вказана постанова прийнята Верховним Судом України за наслідками розгляду заяви АЕК «Київенерго» про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах та у відповідності до ст. 111-28 ГПК України є обов’язковою для всіх судів України.

За таких обставин позовні вимоги щодо стягнення пені та штрафу з заявлених позивачем правових підстав задоволенню не підлягають.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються судом на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Переглядаючи оскаржуване рішення, колегія суддів також відзначає, що процесуальні документи місцевим судом направлялись позивачу на адресу: м. Київ, вул. Золотоворітська, 5.

Матеріалами справи підтверджується, що сторони 01.10.2008 р. підписали Додаткову угоду до Договору, якою виклали Договір в новій редакції

Згідно з п. 9.1 (у новій редакції) Додаток „Реквізити споживача” є невід’ємною частиною договору. Усі зміни та доповненню до цього Договору оформлюються письмово, підписуються уповноваженими особами та скріплюються печатками обох Сторін.

У разі зміни поштових чи банківських реквізитів однієї із Сторін остання зобов'язана письмово повідомити про це іншу Сторону протягом десяти днів з дня такої зміни. Таке повідомлення, підписане уповноваженою особою, стає частиною нього Договору лише за умови його отримання іншою Стороною.

При цьому реквізити відповідачем визначені такі: м. Київ, вул. Золотоворітська, 5 (т. 1 а. с. 36, зворот) .

Також, як вбачається з матеріалів справи, сторонами у 2010 році було укладено додаткову угоду (т. 1 а. с. 19) до договору № 971 о/р 1071 31.07.2001 р. на постачання електричної енергії протягом 2010 року.

Вказана додаткова угода з боку Служби безпеки України підписана першим заступником директора Департаменту господарського забезпечення Служби безпеки України Нетудихатою Олександром Федоровичем. Відповідачем не оспорюються повноваження вказаної посадової особи на підписання додаткової угоди.

При цьому відповідачем у вказаній угоді місцезнаходженням споживача (Департаменту господарського забезпечення Служби безпеки України) також вказано: м. Київ, вул. Золотоворітська, 5.

З урахуванням наведеного колегія суддів не вбачає порушень у тому, що в позовній заяві позивачем було вказано таке місцезнаходженням відповідача: м. Київ, вул. Золотоворітська, 5.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз’яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02 - 5/289 із змінами “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”).

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007 р. № 01-8/675 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року” (пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

Згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році” зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з’ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Слід також зазначити, що відповідно до пункту 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 р. № 01-8/1228 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році” (із змінами від 08.04.2008 р.) примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками “адресат вибув”, “адресат відсутній” і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій (повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку, на адресу м. Київ, вул. Золотоворітська, 5 містяться у справі).

Місцевим судом розгляд справи двічі відкладався. Однак про поважні причини неявки в судові засідання представника відповідача місцевий суд не повідомлений. Клопотань про відкладення розгляду справи від відповідача не надходило.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 ГПК України сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Колегія суддів вважає, що матеріли справи містять належні доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення ним процесуальних дій, однак відповідач не скористався своїм правом бути присутнім при розгляді справи.

Згідно зі ст. 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є, зокрема, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи.

Згідно з ч. 1 ст. 103 ГПК України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право:

1) залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення;

2) скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

3) скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

4) змінити рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі, не підтверджуються доказами, наявними в матеріалах справи.

Всі інші доводи та заперечення сторін, надані на їх підтвердження докази колегією суддів до уваги не беруться на підставі ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не мають значення для справи з урахуванням заявлених позовних вимог та визначених законодавством підстав для їх задоволення.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2010 р. у справі № 7/353 підлягає зміні в частині відмови у стягненні основного боргу в розмірі 44.488,00 грн. з постановленням нового рішення про припинення провадження у справі в цій частині.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати, понесені скаржником при поданні апеляційної скарги зі сплати державного мита, не відшкодовуються та покладаються на апелянта.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 33, 75, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, –

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Акціонерної енергопостачальної компанії „Київенерго” в особі Структурного відокремленого підрозділу „Енергозбут Київенерго” залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2010 р. у справі № 7/353 змінити, доповнивши п. 2 його резолютивної частини абзацами 2.1 та 2.2 наступного змісту:

„2.1 Провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з Служби безпеки України в особі Департаменту господарського забезпечення основного боргу в розмірі 44.488,00 грн. припинити на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України за відсутністю предмету спору.

2.2 Стягнути з Служби безпеки України в особі Департаменту господарського забезпечення (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 33, код ЄДРПОУ 00034074) на користь Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" (01001, м. Київ, пл. І.Франка, 5, код ЄДРПОУ 00131305) 444,88 грн. державного мита.

3. В решті рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2010 р. у справі №7/353 залишити без змін.

4. Матеріали справи № 7/353 повернути до Господарського суду міста Києва.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до касаційної інстанції у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя                                                                      

Судді