Рішення № 140870167, 21.10.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.10.2026Справа № 910/3046/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФРІАННА ФУДЗ» (вул. Михайлівська, 21-Б, нежиле приміщення № 34, м. Київ, 01001)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» (вул. Велика Васильківська, 21, м. Київ, 01024)

про стягнення 172 171,22 грн.

Представники сторін: без виклику.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ФРІАННА ФУДЗ» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» про стягнення 172 171,22 грн., а саме 102 612,14 грн. основного боргу, 31 639,54 грн. пені, 30 887,31 грн. процентів річних та 7 032,23 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору поставки № 97/06/19 від 03.06.2019 року в частині своєчасної та повної оплати поставленого товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.04.2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/3046/26, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та враховуючи незначну складність справи, за наявності відповідного клопотання позивача, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/3046/26 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Окрім цього, вказаною ухвалою суду позивача зобов`язано у строк до 08.05.2026 року надати суду письмові пояснення щодо обставин виникнення основного боргу в сумі 102 612,14 грн., з посиланням на первісні бухгалтерські документи (видаткові накладні) та оплату/повернення товару (в разі наявності), з наданням відповідних доказів.

Судом встановлено, що на виконання ухвали суду від 10.04.2026 року через систему «Електронний суд» 08.05.2026 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі б/н від 08.05.2026 року, в яких останній повідомляє про часткове погашення відповідачем основної суми заборгованості у розмірі 14 000,00 грн. згідно платіжних інструкцій № 272 від 20.03.2026, № 292 від 24.03.2026, № 317 від 01.04.2026, № 340 від 07.04.2026, № 359 від 14.04.2026, № 388 від 21.04.2026 та № 443 від 05.05.2026 на суму 2 000,00 грн. кожна, зазначає, що розмір основної заборгованості, що підлягає стягненню, складає 88 612,14 грн., підтримує позовні вимоги в частині стягнення пені, процентів річних та втрат від інфляції в повному обсязі, а також просить стягнути з відповідача судовий збір у повному обсязі, виходячи з первісної ціни позову, з посиланням на статтю 129 Господарського процесуального кодексу України.

Також 24.06.2026 року через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі б/н від 25.06.2026 року, в яких позивач повідомляє про здійснення відповідачем у період з 08.05.2026 по 24.06.2026 часткового погашення основної суми заборгованості у розмірі 7 000,00 грн. згідно платіжних інструкцій № 496 від 19.05.2026 на суму 2 000,00 грн., № 553 від 03.06.2026 на суму 2 000,00 грн. та № 623 від 23.06.2026 на суму 3 000,00 грн., та вказує, що розмір основної заборгованості, що підлягає стягненню з відповідача, становить 81 612,14 грн. та повторно просить стягнути з відповідача судовий збір у повному обсязі.

Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем суду не надано.

Згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Суд зазначає, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» від 29.06.2023, який набрав чинності 21.07.2023 та введений в дію 18.10.2023, внесено зміни до ряду статей ГПК України.

Так, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Якщо реєстрація електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суперечить релігійним переконанням особи, яка зобов`язана його зареєструвати відповідно до цієї частини, передбачені цим Кодексом процесуальні наслідки звернення до суду такою особою без реєстрації електронного кабінету у вигляді залишення її документа без руху, його повернення або залишення без розгляду не застосовуються за умови, що особа заявила про такі обставини одночасно із поданням відповідного документа шляхом подання окремої обґрунтованої письмової заяви.

Тобто, товариство з обмеженою відповідальністю як юридична особа, а також адвокат, в разі представлення інтересів цього товариства, згідно з наведеними приписами цього Кодексу, зобов`язані зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі) в обов`язковому порядку.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Наразі, судом згідно бази даних «Діловодство спеціалізованого суду» встановлено відсутність у відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» як на час відкриття провадження у справі № 910/3046/26, так і на час розгляду справи по суті зареєстрованого електронного кабінету, у зв`язку з чим з метою повідомлення останнього про відкриття провадження у справі № 910/3046/26 та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 10.04.2026 року про відкриття провадження у справі 910/3046/26 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: вул. Велика Васильківська, 21, м. Київ, 01024.

Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Як встановлено судом, ухвала суду від 10.04.2026 року, яка надсилалась на адресу місцезнаходження відповідача рекомендованим листом з повідомленням про вручення № R067145909098, повернута відділенням поштового зв`язку 05.05.2026 року неврученою адресату за закінченням терміну зберігання поштового відправлення.

В той же час судом згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань встановлено відповідність адреси місцезнаходження відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899»: вул. Велика Васильківська, 21, м. Київ, 01024, адресі, зазначеній на конверті.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

Окрім того, згідно пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) містяться, зокрема, відомості про місцезнаходження юридичної особи.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні від 03.04.2008 року у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду про відкриття провадження у справі № 910/3046/26 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

З огляду на вищевикладене, суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача та повідомлення його про розгляд справи судом.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 10.04.2026 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

В свою чергу, суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд звертає увагу, що сам лише факт неотримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзив на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України (далі - Господарський кодекс України, дійсний на час спірних правовідносин) господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 03.06.2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ФРІАННА ФУДЗ» (позивач у справі, постачальник за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» (відповідач у справі, покупець за договором) укладено Договір поставки № 97/06/19 (далі - Договір), за умовами п. 1.1 якого постачальник зобов`язується передати окремими оптовими партіями продукти харчування (далі - товар) у власність покупця, а покупець зобов`язується приймати та оплачувати даний товар в порядку та на умовах, визначених цим Договором.

Розділами 1 - 7 Договору сторони погодили предмет Договору, умови та порядок передачі товару, суму Договору та порядок розрахунків, відповідальність сторін, інші умови, адреси та платіжні реквізити сторін тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Як визначено в п. 6.3 Договору, останній вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до 31 грудня 2020 року. У випадку, якщо жодна зі сторін не заявила про бажання припинити дію даного Договору до закінчення терміну його дії, то він автоматично пролонгується на 1 (один) рік (п. 6.4 Договору).

Наразі, доказів повідомлення будь-якою зі сторін про бажання припинити дію Договору відповідно до п. 6.4 останнього матеріали справи не містять. Окрім цього, позивач у позовній заяві зазначає, що такі повідомлення сторонами не направлялись.

Враховуючи наведене, а також подальшу поведінку сторін щодо реалізації правовідносин за Договором, зокрема, шляхом здійснення у 2024 - 2025 роках поставки та приймання товару за видатковими накладними, які містили реквізити Договору, а також оплату в 2026 році з посиланням на Договір у призначенні платежів, суд дійшов висновку, що Договір у порядку п. 6.4 щороку автоматично пролонгувався та був чинним на час поставки товару за спірними видатковими накладними (листопад 2024 року - квітень 2025 року).

Вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин, далі - Господарський кодекс України).

Одночасно суд зазначає, що 28.08.2025 року Господарський кодекс України втратив чинність на підставі Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» від 09.01.2025 року № 4196-IX, водночас, спірні правовідносини щодо поставки та оплати товару за видатковими накладними, а також прострочення виконання відповідачем грошових зобов`язань виникли до цієї дати.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до п. 1.2 Договору найменування (асортимент), кількість, ціна та вартість окремих партій товару визначаються за згодою сторін та вказуються у видаткових накладних, що є невід`ємними складовими частинами цього Договору.

Згідно п. 2.3 Договору право власності та ризики випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) товару переходять до покупця з моменту підписання сторонами видаткової накладної.

За матеріалами даної справи судом встановлено, що на виконання умов вищевказаного Договору позивачем поставлено, а відповідачем прийнято товар (продукти харчування) на загальну суму 105 397,26 грн. згідно видаткових накладних: № 31515 від 26.11.2024 року на суму 4 244,40 грн., № 31730 від 29.11.2024 року на суму 3 780,00 грн., № 32274 від 04.12.2024 року на суму 6 320,00 грн., № 32942 від 10.12.2024 року на суму 5 475,60 грн., № 33647 від 17.12.2024 року на суму 5 436,00 грн., № 34403 від 24.12.2024 року на суму 5 821,80 грн., № 34904 від 28.12.2024 року на суму 5 821,80 грн., № 1517 від 17.01.2025 року на суму 2 975,60 грн., № 2265 від 24.01.2025 року на суму 4 995,00 грн., № 3179 від 03.02.2025 року на суму 217,80 грн., № 3978 від 11.02.2025 року на суму 5 157,60 грн., № 8890 від 29.03.2025 року на суму 6 818,90 грн., № 9273 від 02.04.2025 року на суму 7 913,76 грн., № 9557 від 04.04.2025 року на суму 16 735,00 грн., № 9888 від 08.04.2025 року на суму 12 292,00 грн. та № 10679 від 16.04.2025 року на суму 11 392,00 грн., які містять посилання на Договір, підписані без зауважень представниками сторін та, крім видаткової накладної № 3179, скріплені їх печатками; копії зазначених видаткових накладних наявні в матеріалах справи.

Наразі, як вбачається зі змісту долученої до матеріалів справи копії видаткової накладної № 3179 від 03.02.2025 року, остання підписана сторонами кваліфікованими електронними підписами в сервісі електронного документообігу «Вчасно», зокрема, покупцем - 27.02.2025 року, яким також накладено кваліфіковану електронну печатку.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документами, які підтверджують як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачу, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткові накладні, які сторонами належним чином оформлені та підписані без будь-яких зауважень.

Тобто, саме ці документи є первинними бухгалтерськими документами, які засвідчують здійснення господарської операції і містять інформацію про кількість і вартість переданого товару.

Згідно з частиною 1 статті 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу.

Відповідно до частини 1 статті 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред`явити вимогу у зв`язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктами 3.1 - 3.3 Договору сторони погодили порядок приймання товару за кількістю та якістю, а також наслідки недодержання покупцем такого порядку.

Разом з тим, заперечень щодо факту поставки товару згідно вказаних видаткових накладних відповідачем суду не надано.

Доказів пред`явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до умов Договору від відповідача до суду не надходило.

За таких обставин суд доходить висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з передачі товару відповідачу, а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар без будь-яких зауважень.

Факт передачі позивачем товару належним чином підтверджено матеріалами справи та відповідачем не спростовано.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до п. 4.2 Договору покупець зобов`язується здійснити оплату вартості окремої партії товару протягом 30-ти (тридцяти) календарних днів від дати підписання сторонами видаткової накладної. Датою оплати є дата зарахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника (п. 4.3 Договору).

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати поставленого за Договором товару матеріали справи не містять.

Відтак, як зазначено позивачем, внаслідок неоплати поставленого за Договором товару у відповідача утворилась заборгованість в розмірі 102 612,14 грн.

При цьому, в тексті позовної заяви та доданому до неї розрахунку позивач визначив загальний розмір заборгованості відповідача за вказаними вище спірними видатковими накладними в сумі 102 612,14 грн., врахувавши заборгованість за видатковою накладною № 31515 від 26.11.2024 року у сумі 4 034,40 грн. та за видатковою накладною № 8890 від 29.03.2025 року - у сумі 4 243,78 грн., тобто в розмірі, меншому, ніж вартість товару за цими накладними (4 244,40 грн. та 6 818,90 грн. відповідно).

Поряд із цим, на виконання вимог ухвали суду від 10.04.2026 року пояснень щодо причин зазначеної розбіжності не навів, обмежившись у додаткових поясненнях від 08.05.2026 року та від 24.06.2026 року повідомленням про здійснення оплат відповідачем, у зв`язку з чим, виходячи з принципу диспозитивності, який закріплений у статті 14 Господарського процесуального кодексу України, судом вирішується спір з урахуванням вимог про стягнення з відповідача основного боргу у сумі, заявленій позивачем, а саме у сумі 102 612,14 грн.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

З метою досудового врегулювання спору позивачем було направлено відповідачу лист-претензію вих. № Л-2026-02-040 від 25.02.2026 року з вимогою сплатити заборгованість за Договором, факт надсилання якого підтверджується копіями накладної АТ «Укрпошта» № 0305600284571 та опису вкладення від 25.02.2026 року, наявними в матеріалах справи.

Наразі, доказів надання відповіді на вказану претензію та/або її задоволення відповідачем матеріали справи не містять.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві та підтверджується матеріалами справи, станом на час звернення позивача до суду з даним позовом (19.03.2026 року) відповідач свої зобов`язання щодо сплати позивачу вартості поставленого товару у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного законодавства, а також умовам Договору не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем за Договором у розмірі 102 612,14 грн.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Поряд із цим, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу за Договором на час подання позовної заяви, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки № 97/06/19 від 03.06.2019 року та/або окремих його положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.

При цьому, згідно матеріалів справи судом встановлено, зокрема, додаткових поясненнь від 08.05.2026 року та від 24.06.2026 року, що відповідачем після звернення позивача до суду з даною позовною заявою 19.03.2026 року було здійснено перерахування на рахунок позивача грошових коштів у загальній сумі 21 000,00 грн., а саме: до відкриття провадження у справі - 20.03.2026 року, 24.03.2026 року, 01.04.2026 року та 07.04.2026 року по 2 000,00 грн. платіжними інструкціями № 272, № 292, № 317 та № 340 відповідно; після відкриття провадження у справі - 14.04.2026 року, 21.04.2026 року, 05.05.2026 року, 19.05.2026 року та 03.06.2026 року по 2 000,00 грн. платіжними інструкціями № 359, № 388, № 443, № 496 та № 553 відповідно; а також 23.06.2026 року в сумі 3 000,00 грн. платіжною інструкцією № 623, з посиланням у призначенні платежів «Згідно Договору №97/06/19 від 03.06.2019 за продтовари, у т.ч. ПДВ…», що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних інструкцій.

Згідно приписів статті 534 Цивільного кодексу України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 26.12.2019 року у справі № 911/2630/18, можливість застосування положень ст. 534 ЦК безпосередньо залежить від змісту реквізиту «призначення платежу» платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена ст. 534 цього Кодексу, застосовуватися не може.

Таким чином, зважаючи на зазначене позивачем призначення платежів - оплата за продтовари згідно Договору та за відсутності погодженого умовами останнього іншого порядку зарахування коштів, сплачені кошти в сумі 21 000,00 грн. зараховані позивачем в рахунок погашення основного боргу.

Будь-які заперечення щодо факту сплати відповідачем вказаних сум основного боргу або їх зарахування з боку сторін відсутні.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Отже, господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Закриття провадження у справі на підставі зазначеної вище норми Господарського процесуального кодексу України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи.

При цьому, згідно з висновком Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 20.09.2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21), закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.

Суд звертає увагу, що закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення, у зв`язку з виявленням після відкриття провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Як встановлено судом, із загальної суми 21 000,00 грн. кошти в сумі 8 000,00 грн. сплачено відповідачем 20.03.2026, 24.03.2026, 01.04.2026 та 07.04.2026 року, тобто після пред`явлення позову (19.03.2026 року), але до відкриття провадження у справі (10.04.2026 року), а кошти в сумі 13 000,00 грн. - після відкриття провадження у справі.

Оскільки на час пред`явлення позову заборгованість у відповідній частині існувала та припинила існування після звернення позивача до суду, з урахуванням вказаного висновку Верховного Суду щодо можливості закриття провадження у справі навіть у разі відсутності предмета спору вже на час пред`явлення позову, позаяк в процесі розгляду на виконання умов Договору відповідачем було перераховано позивачеві грошові кошти у загальному розмірі 21 000,00 грн., тобто частину боргу за поставлений згідно Договору товар, заборгованість з оплати якого була підставою для звернення з даним позовом до суду, було погашено відповідачем після пред`явлення позову до суду, беручи до уваги наведені нормативні приписи та той факт, що на момент розгляду спору по суті предмет спору у вказаній частині відсутній, суд дійшов висновку, що провадження у справі в частині стягнення 21 000,00 грн. основного боргу за Договором підлягає закриттю у відповідності до пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 3 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості з урахуванням здійснених відповідачем після звернення позивача до суду оплат становить 81 612,14 грн. (102 612,14 грн. - 21 000,00 грн.), що відповідає фактичним обставинам, та на момент прийняття рішення доказів повної оплати поставленого позивачем товару відповідач суду не надав, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу за поставлений за Договором товар підлягають задоволенню в сумі 81 612,14 грн.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 вказаного Закону).

Відповідно до п. 5.2 Договору у випадку порушення покупцем строків оплати вартості окремої партії товару покупець зобов`язується сплатити на користь постачальника пеню на залишок суми заборгованості в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період існування заборгованості, за кожен календарний день прострочення платежу.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно п. 5.1 Договору у випадку порушення покупцем строків оплати вартості окремої партії товару покупець зобов`язується сплатити на користь постачальника суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також тридцять процентів річних від простроченої суми.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язань зі своєчасної оплати поставленого товару позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення з відповідача на підставі п. 5.2 Договору пеню в сумі 31 639,54 грн. за період 26.12.2024 - 18.03.2026, на підставі п. 5.1 Договору та статті 625 Цивільного кодексу України - 30 887,31 грн. процентів річних (30 %) та 7 032,23 грн. втрат від інфляції, нарахованих за кожною видатковою накладною з визначеної позивачем дати початку прострочення по 18.03.2026 року, згідно наданого позивачем розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, процентів річних та інфляційних втрат, суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються пеня, проценти річних та інфляційні втрати, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У частині 5 статті 254 Цивільного кодексу України визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Згідно правового висновку, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.09.2025 року у справі № 927/1431/23, частина 5 ст. 254 ЦК України щодо перенесення строку виконання зобов`язання на перший робочий день не застосовується до випадків, коли умовами договору визначено термін (конкретну календарну дату) виконання зобов`язання.

Наразі, як встановлено судом, умовами п. 4.2 спірного Договору визначений саме строк виконання відповідачем зобов`язань з оплати поставленого товару - протягом 30-ти (тридцяти) календарних днів від дати підписання сторонами видаткової накладної, який згідно статті 252 Цивільного кодексу України визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не термін, а отже наведений висновок Верховного Суду до спірних правовідносин не застосовується, і приписи частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України підлягають застосуванню.

Проте, позивачем при визначенні періодів прострочення не враховано вищенаведених приписів цивільного законодавства, оскільки за кожною видатковою накладною початком прострочення позивачем визначено останній день строку оплати, встановленого п. 4.2 Договору, тоді як прострочення починається з наступного за ним дня, а у випадках, коли останній день строку оплати припадав на вихідний день (за видатковими накладними № 31730 від 29.11.2024, № 1517 від 17.01.2025, № 2265 від 24.01.2025 та № 9557 від 04.04.2025), - з дня, наступного за першим після нього робочим днем.

Крім того, строк оплати товару за видатковою накладною № 3179 від 03.02.2025 року, з огляду на умови п. 4.2 Договору, обчислюється від дати її підписання сторонами, тобто з 27.02.2025 року, коли видаткову накладну підписано покупцем кваліфікованим електронним підписом, а отже граничним строком оплати за вказаною накладною є 31.03.2025 року (з урахуванням вихідних днів), а початком періоду прострочення - 01.04.2025 року, тоді як позивачем нарахування за цією накладною здійснено з 05.03.2025 року.

Також суд зазначає, що згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/952/22 (провадження № 12-79гс23) зазначила, що на практиці необхідно розмежовувати механізм (формулу) обчислення пені, який характеризує таку її ознаку, як нарахування за кожен день прострочення (поденне нарахування), та строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), який регулює частина шоста статті 232 ГК України. Формулювання, яке містить частина третя статті 549 ЦК України та кореспондуючі їй норми інших нормативних актів, в тому числі умови договору (у випадку відображення, зазначення сторонами подібного в договорі), лише вирізняють (ідентифікують) пеню серед неустойки (інших штрафних санкцій) та визначають механізм (формулу) її обчислення, однак жодним чином не стосуються питання щодо граничного строку, за який може бути нарахована пеня.

Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором.

У разі відсутності подібних умов у договорі (використання / зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені «за кожен день прострочення») нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України.

Як зазначено в постанові Північного апеляційного господарського суду від 05.10.2026 року у справі № 910/15215/24, наведений підхід отримав подальше застосування у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.08.2025 у справі № 914/2246/24. У цій справі договором передбачалося нарахування пені "за кожен день прострочення за весь період прострочення". Верховний Суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій, що сторони у договорі вказали не лише на методику обчислення пені (за кожний день прострочення), а й передбачили більш тривалий строк ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України (за весь період прострочення).

Отже, для вирішення питання про застосування частини шостої статті 232 ГК України визначальним є не сам факт використання у договорі словосполучення "за кожний день прострочення", а наявність або відсутність іншої, додаткової умови, яка визначає часові межі нарахування пені.

Аналіз п. 5.2 Договору свідчить, що сторони врегулювали два різні елементи нарахування пені. Словосполучення "за кожний календарний день прострочення" визначає механізм її обчислення, тоді як окреме словосполучення "що діє в період існування заборгованості" визначає часові межі такого нарахування.

Тобто зміст вказаного пункту Договору, оцінений у сукупності, свідчить про волевиявлення сторін здійснювати нарахування пені не лише поденно, а протягом усього часу, коли відповідне зобов`язання залишається порушеним/не виконаним.

Таким чином, за висновками суду сторони скористалися передбаченою частиною 6 статті 232 ГК України можливістю встановити договором інший період нарахування штрафних санкцій та погодили нарахування пені протягом всього строку порушення зобов`язання.

Крім того, при здійсненні розрахунку втрат від інфляції позивачем за частиною видаткових накладних (№ 32274 від 04.12.2024, № 32942 від 10.12.2024, № 3179 від 03.02.2025, № 3978 від 11.02.2025, № 9273 від 02.04.2025, № 9557 від 04.04.2025 та № 9888 від 08.04.2025) враховано індекс інфляції за місяць, у якому мав бути здійснений платіж, що не відповідає наведеній вище методиці нарахування інфляційних втрат.

За результатами здійсненої судом ретельної самостійної перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення пені, процентів річних та втрат від інфляції, судом встановлено, що, з урахуванням визначеного судом початку періодів прострочення за кожною видатковою накладною в межах визначеного позивачем кінцевого строку нарахування (18.03.2026 року), розмір останніх становить 29 535,94 грн. пені, 30 774,98 грн. процентів річних та 6 293,90 грн. втрат від інфляції, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені, процентів річних та втрат від інфляції підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 29 535,94 грн. пені, 30 774,98 грн. процентів річних та 6 293,90 грн. втрат від інфляції.

При цьому суд зазначає, що початком періоду прострочення та нарахування пені, процентів річних та втрат від інфляції на суми заборгованості за кожною видатковою накладною, визначеною позивачем у розрахунку, є перший день прострочення, визначений судом: № 31515 - з 27.12.2024, № 31730 - з 31.12.2024, № 32274 - з 04.01.2025, № 32942 - з 10.01.2025, № 33647 - з 17.01.2025, № 34403 - з 24.01.2025, № 34904 - з 28.01.2025, № 1517 - з 18.02.2025, № 2265 - з 25.02.2025, № 3179 - з 01.04.2025, № 3978 - з 14.03.2025, № 8890 - з 29.04.2025, № 9273 - з 03.05.2025, № 9557 - з 06.05.2025, № 9888 - з 09.05.2025, № 10679 - з 17.05.2025.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч. 1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, а також зважаючи на сплату відповідачем після звернення позивача до суду частини основного боргу в розмірі 21 000,00 грн., у зв`язку з чим провадження у справі у відповідній частині підлягає закриттю, суд доходить висновку, що решта вимог позивача підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача судового збору у повному обсязі, виходячи з первісної ціни позову, суд зазначає, що всі платежі на загальну суму 21 000,00 грн. здійснені відповідачем після пред`явлення позову (19.03.2026 року), з них 8 000,00 грн. - до відкриття провадження у справі (10.04.2026 року), а 13 000,00 грн. - після нього. Водночас для вирішення питання про судовий збір у частині вимог, провадження щодо яких закривається, зазначене розмежування значення не має з огляду на таке.

При цьому з урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 23.01.2024 року у справі № 910/7984/22, суд зазначає, що під час ухвалення рішення по суті було вирішено питання лише щодо частини основного боргу, а також пені, процентів річних та інфляційних втрат, тому відповідно до приписів частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України відповідач зобов`язаний відшкодувати позивачу судовий збір лише за розгляд позовних вимог в цій частині пропорційно розміру їх задоволення. Натомість, витрати по сплаті судового збору в частині основного боргу в сумі 21000,00 грн. відповідач не зобов`язаний відшкодовувати позивачу, оскільки в цій частині судовий збір, за умови наявності відповідного клопотання позивача, підлягає поверненню з Державного бюджету України.

У правовідносинах щодо розподілу судових витрат у випадку закриття провадження у справі слід керуватись положеннями п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» за якими сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

З урахуванням наведеного судовий збір у сумі 324,74 грн. (пропорційно розміру вимоги в сумі 21 000,00 грн., провадження в якій підлягає закриттю) не підлягає розподілу між сторонами за наслідками розгляду спору у справі № 910/3046/26 та може бути повернутий за клопотанням особи, яка його сплатила, - Товариства з обмеженою відповідальністю «ФРІАННА ФУДЗ», відтак, суд не вбачає підстав для покладення на відповідача судового збору в повному обсязі виходячи з первісної ціни позову.

При цьому суд зазначає, що позивачем при поданні позовної заяви через систему «Електронний суд» сплачено судовий збір у сумі 3 328,00 грн., що відповідає мінімальному розміру ставки судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру. Проте відповідно до частини 3 статті 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору, а отже за подання даної позовної заяви позивач мав сплатити судовий збір у сумі 2 662,40 грн. (3 328,00 грн. Ч 0,8). Оскільки позивач, звертаючись до суду з даним позовом через систему «Електронний суд», коефіцієнта пониження розміру ставки судового збору не застосував, надмірно сплачений судовий збір у сумі 665,60 грн. підлягає поверненню за клопотанням особи, яка його сплатила, на підставі пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» і не підлягає покладенню на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Судовий збір у частині позовних вимог, вирішених по суті, згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 73-80, 86, 123, 129, п. 2 ч. 1 ст. 231, ст.ст. 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Провадження у справі № 910/3046/26 в частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ФРІАННА ФУДЗ» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» про стягнення основного боргу в сумі 21 000 (двадцять одна тисяча) грн. 00 коп. закрити у зв`язку з відсутністю предмета спору.

2. В іншій частині позовні вимоги задовольнити частково.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДРАКОН 8899» (вул. Велика Васильківська, 21, м. Київ, 01024; код ЄДРПОУ 42843994) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФРІАННА ФУДЗ» (вул. Михайлівська, 21-Б, нежиле приміщення № 34, м. Київ, 01001; код ЄДРПОУ 39291083) 81 612 (вісімдесят одна тисяча шістсот дванадцять) грн. 14 коп. основного боргу, 29 535,94 грн. (двадцять дев`ять тисяч п`ятсот тридцять п`ять) грн. 94 коп. пені, 30 774 (тридцять тисяч сімсот сімдесят чотири) грн. 98 коп. процентів річних, 6 293 (шість тисяч двісті дев`яносто три) грн. 90 коп. втрат від інфляції та 2 610 (дві тисячі шістсот десять) грн. 37 коп. судового збору.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 21 жовтня 2026 року.

Суддя А.М. Селівон