Рішення № 140856667, 20.10.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/16120/26

Провадження № 2/127/4638/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.10.2026 Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Романюк Л.Ф.,

при секретарі Курутіній О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні з роботи в зв`язку з виходом на пенсію, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення, -

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених при звільненні коштів та середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що перебував у трудових відносинах із відповідачем та наказом № 11/ос від 16 січня 2025 року був звільнений з роботи у зв`язку з виходом на пенсію за віком з посади інженера-технолога І категорії виробничого структурного підрозділу «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» АТ «Українська залізниця».

Вказує, що відповідно до пункту 8.16 Колективного договору йому при звільненні підлягала виплаті одноразова матеріальна допомога в розмірі шести середньомісячних заробітків, а згідно з пунктом 3.28 Колективного договору матеріальна допомога на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки в розмірі 100 відсотків тарифної ставки (посадового окладу) за кожен рік.

Однак зазначені виплати відповідачем не проведені, а остаточного розрахунку при звільненні не здійснено. При цьому в наказі про звільнення зазначено, що виплата матеріальної допомоги має проводитися відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 24 жовтня 2022 року та протоколу від 14 жовтня 2024 року.

Позивач вважає, що запроваджені відповідачем у період дії воєнного стану обмеження щодо здійснення передбачених Колективним договором виплат не можуть бути підставою для невиконання зобов`язань перед працівниками, зокрема тими, які звільняються у зв`язку з виходом на пенсію. Посилаючись на порушення відповідачем його права на отримання належних при звільненні сум, просить стягнути з АТ «Українська залізниця» одноразову матеріальну допомогу в розмірі шести середньомісячних заробітків у сумі 126 725,40 грн, матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 рік у сумі 9 930 грн, за 2023 рік 10 923 грн, за 2024 рік 12 015 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 126 725,40 грн, а також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000 грн.

В судове засідання представник позивача не з"явився, надав суду заяву про розгляд справи у її відсутність, просить суд позов задовольнити.

Представник відповідача також в судове засідання не з"явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином.

Суд вважає можливим розглянути спрву у відсутність сторін, на підставі наявних у справі матеріалів.

15.07.2026р. на адрексу суду надійшли пояснення від представника відповідача, у яких останній заперечив проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на їх необґрунтованість та відсутність порушення трудових прав позивача.

Зазначив, що позивача звільнено з роботи 16 січня 2025 року у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до наказу № 11/ос, яким передбачено виплату одноразової матеріальної допомоги згідно з пунктом 8.16 Колективного договору в розмірі п`яти середньомісячних заробітків з урахуванням стажу роботи позивача, що становить 34 роки 9 місяців 22 дні, однак здійснення зазначеної виплати було відтерміновано відповідно до рішень правління АТ «Укрзалізниця». Вказав, що у зв`язку із запровадженням в Україні воєнного стану та необхідністю забезпечення безперебійного функціонування залізничного транспорту, виконання завдань оборонного характеру, перевезення військових вантажів, гуманітарної допомоги та евакуації населення правлінням АТ «Укрзалізниця» прийнято рішення від 14 березня 2022 року (протокол № Ц-54/31 Ком.т.) про призупинення здійснення додаткових виплат, передбачених галузевими угодами та колективними договорами, зокрема матеріальної допомоги на оздоровлення та інших видів матеріальної допомоги.

Надалі рішеннями правління товариства від 01 липня 2024 року (витяг із протоколу № Ц-82/39) та від 14 жовтня 2024 року (витяг із протоколу № Ц-82/63) врегульовано питання призупинення та поетапного відновлення відповідних виплат. Зазначив, що виплату одноразової матеріальної допомоги працівникам, які звільняються у зв`язку з виходом на пенсію, передбачено здійснювати відповідно до затверджених графіків після стабілізації фінансового стану товариства.

Щодо вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 20222024 роки відповідач зазначив, що відповідні виплати були призупинені на підставі рішень правління товариства, прийнятих у період дії воєнного стану, а питання їх відновлення підлягає окремому вирішенню. При цьому послався на положення статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», якими передбачено можливість зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця.

Обґрунтовуючи необхідність прийняття зазначених рішень, представник відповідача послався на значні фінансові втрати АТ «Укрзалізниця», пошкодження об`єктів залізничної інфраструктури внаслідок збройної агресії російської федерації, необхідність спрямування коштів на відновлення пошкоджених об`єктів, забезпечення обороноздатності держави та виконання соціально важливих перевезень.

Стосовно вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідач зазначив про відсутність своєї вини у невиплаті спірних сум, оскільки їх виплату призупинено або відтерміновано відповідними рішеннями правління товариства. Крім того, послався на положення статті 117 КЗпП України та правові висновки Верховного Суду щодо необхідності врахування принципів розумності, справедливості й пропорційності при визначенні розміру відповідальності роботодавця, а також можливості зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку залежно від обставин справи.

Окремо зазначив, що позивачем пропущено встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогами про стягнення належних при звільненні сум, оскільки його звільнено 16 січня 2025 року, тоді як із позовом до суду він звернувся 7 травня 2026 року. На підтвердження своєї позиції послався на рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, зазначивши, що тримісячний строк звернення до суду підлягає обчисленню з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. З огляду на викладене просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, надані сторонами письмові докази, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, встановив наступні обставини.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов`язується виконувати визначену цією угодою роботу, а роботодавець виплачувати працівникові заробітну плату та забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом статті 97 КЗпП України умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат установлюються підприємствами самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством.

Відповідно до статті 13 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства та прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів працівників і роботодавців.

Статтею 18 КЗпП України визначено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників.

Отже, положення колективного договору, якими встановлено додаткові соціальні гарантії працівникам, є обов`язковими для сторін трудових правовідносин, якщо їх дію не було правомірно змінено або зупинено в установленому законодавством порядку.

Судом установлено, що відповідно до наявних у матеріалах справи копій трудових книжок серії НОМЕР_1 , виданих на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вбачається, що позивач здійснював трудову діяльність на підприємствах залізничного транспорту, обіймав різні посади, пов`язані з експлуатацією та обслуговуванням колійних машин. Наказом виробничого структурного підрозділу «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» АТ «Українська залізниця» № 11/ос від 16 січня 2025 року ОСОБА_1 звільнено з роботи за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком ( а.с.7-11).

Цим же наказом передбачено виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги відповідно до пункту 2.2.9 Колективного договору в розмірі 6 середньомісячних заробітків з урахуванням рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 24 жовтня 2022 року, а також рішення правління від 14 жовтня 2024 року, оформленого протоколом № Ц-82/63 ( а.с.12).

Крім того, наказом передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення із посиланням на відповідні рішення правління АТ «Укрзалізниця».

Таким чином, зміст наказу про звільнення свідчить про те, що роботодавцем було визначено види матеріальної допомоги, які стосуються позивача при припиненні трудових відносин, однак порядок здійснення відповідних виплат пов`язано з окремими рішеннями правління товариства.

У матеріалах справи міститься Колективний договір між адміністрацією і трудовим колективом виробничого структурного підрозділу «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» ПАТ «Українська залізниця» на 20162021 роки, прийнятий конференцією трудового колективу 31 жовтня 2016 року, що підтверджується протоколом № 1 ( а.с.18-44).

Зі змісту пункту 1.10 зазначеного Колективного договору вбачається, що сторони, які його підписали, не можуть протягом строку його дії в односторонньому порядку припинити виконання взятих на себе зобов`язань.

Пунктом 1.11 Колективного договору передбачено організацію господарської діяльності з виключним правом адміністрації.

Відповідно до пункту 1.12 Колективного договору за спільною домовленістю сторін до нього можуть вноситися доповнення або зміни, які не повинні порушувати умови праці, погіршувати становище працівників, трудові та соціальні інтереси, передбачені чинним законодавством.

Згідно з пунктом 1.15 Колективного договору його положення поширюються на всіх працівників та непрацюючих пенсіонерів відповідного виробничого структурного підрозділу незалежно від їх членства у профспілці.

Судом досліджено надані сторонами спільні рішення керівництва виробничого структурного підрозділу «Київський центр механізації колійних робіт» та первинної профспілкової організації щодо продовження строку дії Колективного договору.

Зокрема, спільним рішенням керівництва підрозділу та первинної профспілкової організації, прийнятим із посиланням на лист керівництва АТ «Укрзалізниця» від 27 листопада 2023 року № Ц-1/7-94/1622-23, дію Колективного договору на 20162021 роки з усіма змінами продовжено на 2024 рік ( а.с.47)

Наступним спільним рішенням, прийнятим з урахуванням листа керівництва АТ «Укрзалізниця» від 19 листопада 2024 року № Ц-1-98/1938-24, дію цього Колективного договору продовжено на 2025 рік ( а.с.46)

Крім того, спільним рішенням керівництва підрозділу та первинної профспілкової організації від 29 грудня 2025 року № 1 дію Колективного договору продовжено на 2026 рік ( а.с.45).

Отже, надані документи підтверджують, що на дату звільнення ОСОБА_1 16 січня 2025 року строк дії Колективного договору було продовжено на 2025 рік.

Розділом 3 Колективного договору врегульовано питання оплати праці та надання працівникам окремих видів матеріальної допомоги.

Зокрема, пунктом 3.28 Колективного договору передбачено щорічне надання працівникам підрозділу матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 100 відсотків тарифної ставки (посадового окладу), чинної на момент надання допомоги.

Водночас пунктом 8.16 Колективного договору передбачено виплату працівникам, які вперше звільняються з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, одноразової матеріальної допомоги, розмір якої визначається залежно від стажу роботи на залізничному транспорті.

Відповідно до зазначеного пункту працівникам зі стажем роботи понад 15 років передбачено виплату матеріальної допомоги в розмірі п`яти середньомісячних заробітків.

Цим же пунктом передбачено додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті залежно від загального стажу роботи. Для чоловіків зі стажем роботи від 30 до 35 років установлено додаткову допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків.

Таким чином, Колективний договір містить окремі положення щодо основної одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи на залізничному транспорті.

Із Повідомлення вбачається, що у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 20 січня 2025 року роботодавцем проведено нарахування належних йому сум.

Загальна сума нарахувань становила 61 114,51 грн, сума утримань 16 984,54 грн, а сума, визначена до виплати, 44 129,97 грн.

У повідомленні зазначено, що сума 44 129,97 грн перерахована на зарплатну картку працівника в день звільнення, а заборгованість товариства з оплати праці становить 0,00 грн.( а.с.17).

Водночас зі змісту наведеного повідомлення не вбачається включення до складу нарахованих сум одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, передбаченої пунктом 8.16 Колективного договору, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за 20222024 роки в розмірах, заявлених позивачем.

На повідомленні міститься підпис ОСОБА_1 про його отримання 20 січня 2025 року.

Таким чином, зазначений документ підтверджує доведення до відома позивача інформації про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, а також визначений роботодавцем розмір остаточного розрахунку.

Таким чином, на підставі досліджених письмових доказів судом встановлено факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з АТ «Українська залізниця», його звільнення 16 січня 2025 року у зв`язку з виходом на пенсію, наявність чинного на дату звільнення Колективного договору, положеннями якого передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення та одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію, а також факт проведення роботодавцем розрахунку при звільненні без включення до нього спірних сум матеріальної допомоги в розмірах, заявлених позивачем.

Щодо заявлених вимог позивача про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 20222024 роки, суд зазначає наступне.

Позивач просить стягнути з відповідача матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 рік у розмірі 9 930 грн, за 2023 рік 10 923 грн та за 2024 рік 12 015 грн.

Обґрунтовуючи зазначені вимоги, позивач посилається на пункт 3.28 Колективного договору, яким передбачено щорічне надання працівникам матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 100 відсотків тарифної ставки (посадового окладу), чинної на момент надання допомоги.

Із наданої суду довідки про тарифні ставки вбачається, що посадовий оклад позивача у відповідні періоди становив:

у 2022 році 9 930 грн;

із липня 2023 року 10 923 грн;

із квітня 2024 року 12 015 грн.

Відповідач не заперечує існування положень Колективного договору, якими передбачено відповідну матеріальну допомогу, однак посилається на рішення правління АТ «Укрзалізниця» щодо призупинення окремих додаткових виплат під час воєнного стану.

Оцінюючи зазначені доводи, суд виходить із наступного.

15 березня 2022 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року.

Частиною першою статті 11 зазначеного Закону передбачено можливість зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця.

Водночас рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т., яким було призупинено здійснення окремих додаткових виплат працівникам, прийнято до набрання чинності зазначеним Законом.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Отже, положення статті 11 Закону № 2136-IX не могли бути правовою підставою для прийняття рішення правління товариства від 14 березня 2022 року.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23.

У зазначеній справі Верховний Суд погодився з висновком про неправомірність одностороннього призупинення АТ «Укрзалізниця» додаткових виплат, передбачених колективними договорами, на підставі рішення правління від 14 березня 2022 року.

Зокрема, Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідне рішення прийнято до набрання чинності Законом № 2136-IX, а також без дотримання порядку внесення змін до колективного договору.

Разом із тим суд ураховує, що 27 червня 2024 року правлінням АТ «Укрзалізниця» прийнято окреме рішення, оформлене протоколом № Ц-82/39 Ком.т., яким із 01 липня 2024 року зупинено дію окремих положень колективних договорів щодо матеріальної допомоги на оздоровлення та визначено особливий порядок її нарахування.

Зазначене рішення передбачало здійснення виплат у розмірі 30 відсотків місячної тарифної ставки за визначених умов, зокрема за письмовою заявою працівника при виході у щорічну відпустку тривалістю не менше 14 календарних днів.

Отже, на відміну від рішення від 14 березня 2022 року, рішення від 27 червня 2024 року прийнято вже після набрання чинності Законом № 2136-IX, що має значення для оцінки його правомірності.

Суд зазначає, що правові наслідки зазначених рішень правління товариства повинні оцінюватися окремо з урахуванням часу виникнення права працівника на відповідну виплату.

При цьому відсутність належних доказів фактичної виплати позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення за 20222024 роки не спростована наявним у справі повідомленням про остаточний розрахунок при звільненні.

Таким чином, доводи відповідача про відсутність обов`язку здійснювати зазначені виплати виключно на підставі рішення правління від 14 березня 2022 року не можуть бути визнані обґрунтованими.

Водночас суд зауважує, що наявність відповідного права та обґрунтованість розміру кожної заявленої виплати не усувають необхідності дотримання працівником установленого законом строку звернення до суду за захистом цього права.

Щодо одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію, суд зазначає наступне.

Позивач просить стягнути з відповідача одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі 126 725,40 грн, виходячи із шести середньомісячних заробітків.

Судом установлено, що відповідно до наказу № 11/ос від 16 січня 2025 року ОСОБА_1 звільнено з роботи за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком.

У зазначеному наказі роботодавцем визначено стаж роботи позивача, який враховується для виплати одноразової матеріальної допомоги, 34 роки 9 місяців 22 дні.

Крім того, наказом передбачено виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги відповідно до Колективного договору в розмірі шести середньомісячних заробітків.

Отже, сам роботодавець під час оформлення звільнення позивача визнав наявність передбачених Колективним договором умов для призначення йому відповідної матеріальної допомоги.

Пунктом 8.16 Колективного договору передбачено, що працівникам, які вперше звільняються з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, виплачується одноразова матеріальна допомога залежно від стажу роботи на залізничному транспорті.

За наявності стажу понад 15 років передбачено виплату допомоги в розмірі п`яти середньомісячних заробітків.

Окремо цим пунктом передбачено додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті залежно від стажу роботи.

Таким чином, Колективний договір розмежовує основну одноразову матеріальну допомогу та додаткову допомогу за сумлінну працю.

Суд звертає увагу, що позивачем заявлено вимогу про стягнення допомоги саме в розмірі шести середньомісячних заробітків, зазначених в наказі про звільнення.

Відповідно до довідки про середньомісячну заробітну плату позивача за 2024 рік її розмір становив 21 120,90 грн.( а.с.15).

Отже, за умови застосування зазначеного показника розмір шести середньомісячних заробітків становить 126 725,40 грн.

Суд враховує, що відповідач пов`язує невиплату зазначеної допомоги з рішеннями правління АТ «Укрзалізниця», прийнятими в період дії воєнного стану. Доказів її виплати до матеріалів справи не надано.

Разом із тим наведені обставини не звільняють суд від необхідності перевірити дотримання позивачем строку звернення до суду.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Позивач також просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні в розмірі 126 725,40 грн.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум відповідне відшкодування підлягає виплаті в разі вирішення спору на користь працівника.

Судом установлено, що відповідно до повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні позивачу нараховано 61 114,51 грн, утримано 16 984,54 грн, а до виплати визначено 44 129,97 грн.

Зазначене повідомлення містить відомості про перерахування 44 129,97 грн на зарплатну картку позивача.

Водночас до складу зазначених нарахувань не включено одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію.

Таким чином, повідомлення про остаточний розрахунок не підтверджує здійснення роботодавцем усіх виплат, на які посилається позивач.

Разом із тим суд ураховує, що відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України, має компенсаційний характер.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на необхідність дотримання принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру такого відшкодування.

Зокрема, у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала критерії, які можуть враховуватися судом при визначенні розміру відповідальності роботодавця за затримку розрахунку.

Водночас суд зазначає, що вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні безпосередньо пов`язана з невиплатою працівникові належних сум при припиненні трудових відносин.

Отже, під час вирішення цієї вимоги суд повинен ураховувати не лише наявність передбачених статтею 117 КЗпП України підстав відповідальності, але й дотримання строку звернення до суду за захистом відповідного права.

Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач посилається, зокрема, на пропуск позивачем установленого законом строку звернення до суду.

Оцінюючи зазначені доводи, суд виходить із наступного.

Статтею 233 КЗпП України встановлено строки звернення працівників до суду за вирішенням трудових спорів.

Частиною другою цієї статті передбачено, що у справах про виплату всіх сум, які належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду в тримісячний строк із дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Таким чином, законодавець пов`язує початок перебігу спеціального строку звернення до суду не з датою видання наказу про звільнення, а з датою отримання працівником відповідного письмового повідомлення.

Судом установлено, що наказом № 11/ос від 16 січня 2025 року ОСОБА_1 звільнено з роботи у зв`язку з виходом на пенсію.

При цьому відповідно до повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні позивач отримав зазначений документ 20 січня 2025 року, що підтверджується його особистим підписом ( а.с.12).

Зміст повідомлення давав позивачу можливість установити склад і розмір нарахованих та виплачених йому сум, а також відсутність у проведеному розрахунку одноразової матеріальної допомоги при звільненні та матеріальної допомоги на оздоровлення.

Отже, саме 20 січня 2025 року позивач отримав передбачене частиною другою статті 233 КЗпП України письмове повідомлення.

Водночас із наданої інформації щодо відстеження поштового відправлення АТ «Укрпошта» № 2210200054310 вбачається, що позовну заяву здано до поштового відділення 07 травня 2026 року, а вручено адресату 11 травня 2026 року.

Відповідно до частини шостої статті 124 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заяву чи інші документи здано на пошту.

Таким чином, датою звернення позивача до суду є 07 травня 2026 року.

Разом із тим суд ураховує, що на час виникнення спірних правовідносин в Україні діяв воєнний стан, у зв`язку з чим законодавством були встановлені особливості перебігу строків позовної давності.

Згідно з пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції, чинній із 30 січня 2024 року, перебіг позовної давності на період дії воєнного стану зупинявся.

Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» зазначений пункт виключено.

Цей Закон набрав чинності 04 вересня 2025 року.

Отже, з 30 січня 2024 року до 03 вересня 2025 року перебіг позовної давності був зупинений, а з 04 вересня 2025 року поновлений.

Вирішуючи питання про можливість застосування зазначених положень цивільного законодавства до строків звернення до суду, передбачених статтею 233 КЗпП України, суд ураховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16 вересня 2026 року у справі № 373/1381/25. Верховний Суд виснує "Враховуючи зазначене, у конкретній категорії трудових спорів, які стосуються справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмеження строку звернення до суду у три місяці залишається дійсним, якщо звільненому працівнику роботодавець надав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, і цей строк сплив до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Частина друга статті 233 КЗпП України не розглядалась Конституційним Судом України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Водночас вона є спеціальною та уточнюючою до змісту частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки містить спеціальне виключення до загального правила вирахування строків звернення до суду, передбачених частиною першою статті 233 КЗпП України, щодо конкретного виду трудового спору"

У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із того, що строк, визначений статтею 233 КЗпП України, є спеціальним строком позовної давності.

Оскільки трудове законодавство не врегульовує питання зупинення чи переривання його перебігу під час воєнного стану, відповідно до частини першої статті 9 ЦК України до таких правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу України.

Верховний Суд наголосив, що при вирішенні питання про своєчасність звернення працівника до суду необхідно враховувати не лише дату початку перебігу спеціального строку, але й положення законодавства щодо його продовження та зупинення під час воєнного стану.

Суд ураховує зазначений правовий висновок відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України.

Застосовуючи наведені положення законодавства до встановлених обставин справи, суд виходить із того, що позивач отримав письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому при звільненні суми 20 січня 2025 року, тобто в період, коли перебіг позовної давності був зупинений.

Відтак тримісячний строк звернення до суду, передбачений частиною другою статті 233 КЗпП України, у цей період не спливав.

Після набрання чинності Законом № 4434-IX 04 вересня 2025 року перебіг відповідного строку поновився.

Оскільки до цієї дати перебіг тримісячного строку не розпочався, позивач мав можливість звернутися до суду протягом трьох місяців після поновлення його перебігу.

Таким чином, останнім днем строку звернення до суду слід вважати 04 грудня 2025 року.

Проте позивач звернувся до суду лише 07 травня 2026 року, тобто після закінчення встановленого законом строку.

Отже, суд приходить до висновку, що позивач пропустив спеціальний строк звернення до суду, передбачений частиною другою статті 233 КЗпП України, навіть з урахуванням законодавчих положень щодо зупинення перебігу позовної давності під час воєнного стану.

Щодо застосування Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025

Суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 визнано неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Зазначені положення втратили чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Водночас суд звертає увагу, що предметом конституційного контролю була саме частина перша статті 233 КЗпП України.

Частина друга зазначеної статті, якою встановлено спеціальний тримісячний строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, неконституційною не визнавалася.

Отже, зазначене Рішення Конституційного Суду України не усуває необхідності застосування частини другої статті 233 КЗпП України до спірних правовідносин.

Аналогічний підхід викладено Верховним Судом у постанові від 16 вересня 2026 року у справі № 373/1381/25.

Верховний Суд наголосив на необхідності розмежування загального строку звернення до суду у трудових спорах та спеціального строку у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні.

При цьому застосування частини другої статті 233 КЗпП України не залежить від визнання неконституційною частини першої цієї статті.

Суд враховує, що предметом цього спору є стягнення виплат, які позивач вважає належними йому у зв`язку з перебуванням у трудових відносинах та проведенням остаточного розрахунку при звільненні.

Відповідно, до заявлених вимог у частині виплати всіх належних при звільненні сум підлягає застосуванню спеціальний строк, передбачений частиною другою статті 233 КЗпП України.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, минуло не більше одного року.

Отже, законодавець передбачив можливість поновлення строку звернення до суду за наявності поважних причин його пропуску та з урахуванням установленого законом обмеження.

Судом установлено, що позивач отримав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, 20 січня 2025 року.

Із позовом до суду він звернувся 07 травня 2026 року.

Таким чином, із дня отримання відповідного повідомлення до дня звернення до суду минуло більше одного року.

Разом із тим суд ураховує, що частина періоду після отримання повідомлення припадала на час законодавчого зупинення перебігу позовної давності.

Проте після поновлення її перебігу з 04 вересня 2025 року позивач не звернувся до суду протягом установленого тримісячного строку.

Належних доказів існування об`єктивних, непереборних та істотних обставин, які перешкоджали позивачу звернутися до суду в період із 04 вересня до 04 грудня 2025 року, матеріали справи не містять, клопотань про поновлення строку також.

Сам по собі факт запровадження воєнного стану, без доведення конкретних обставин, які унеможливлювали б своєчасне звернення до суду, не свідчить про поважність причин пропуску відповідного строку.

Крім того, із наданих матеріалів не вбачається обставин, які б свідчили про неможливість направлення позовної заяви засобами поштового зв`язку протягом установленого законом строку.

Навпаки, позивач реалізував право на звернення до суду шляхом направлення позовної заяви поштовим відправленням 07 травня 2026 року.

З огляду на встановлені обставини, суд приходить до висновку, що позивач звернувся до суду після закінчення передбаченого законом строку, а підстав для його поновлення судом не встановлено.

Відтак, незважаючи на наявність між сторонами спору щодо виконання положень Колективного договору та здійснення відповідних виплат, заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском позивачем установленого законом строку звернення до суду.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати розподіляються між сторонами залежно від результатів вирішення спору.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, підстав для покладення зазначених витрат на відповідача немає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12,13, 76-81, 89,141,258,259,263-265,268,273 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні з роботи в зв`язку з виходом на пенсію, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення- відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок позивача.

Рішення суду може бути оскаржено сторонами шляхом подачі апеляційної скарги до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено до 22.10.2026 року.

Суддя: