Постанова № 14052285, 05.11.2010, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 листопада 2010 року

м. Київ 10:15 Справа № 2а-8662/10/1070

Київський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого - судді Журавля В.О.,

при секретарі судового засідання Горбуновій К.С.,

за участю:

позивача: ОСОБА_1,

представника відповідача: не прибув,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до 19 фінансового відділу Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів,

встановив:

22.10.2010 до суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі – позивач) до 19 фінансового відділу Міністерства оборони України (далі – відповідач) про визнання бездіяльності протиправною, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з квітня 1996 року позивач проходить військову службу у військовій прокуратурі Центрального регіону України на посаді заступника військового прокурора регіону у військовому званні «полковник юстиції» і знаходиться на фінансовому забезпеченні 19 фінансового відділу Міністерства оборони України; вважає, що йому нараховується і виплачується грошове забезпечення не в повному обсязі. Вказує, що з квітня 2006 року по грудень 2007 року 19 фінансовим відділом Міністерства оборони України йому не нараховувались та не виплачувались надбавки (100% та за безперервну військову службу), передбачені Указами Президента України № 173 від 23.02.2002 та № 389 від 05.05.2003. Про не нарахування цих надбавок до вересня 2010 р. йому відомо не було.

З цього приводу позивач 07.10.2010 звернувся із відповідною заявою до начальника 19 фінансового відділу Міністерства оборони України, проте у проведенні перерахунку листом від 8.10.2010 № 399 йому безпідставно відмовлено. Унаслідок протиправної бездіяльності 19 фінансового відділу МО України йому не донараховано та не виплачено грошових коштів на загальну суму 221056,65 грн. Вважає, що бездіяльність посадових осіб 19 фінансового відділу Міністерства оборони України є протиправною.

Відповідач проти позову заперечує, у письмових поясненнях на позов вказує, що підстави для перерахунку грошового забезпечення відповідно до п. 5 постанови Кабінету Міністрів України №268 від 09.03.2006 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» відсутні, оскільки цією постановою не встановлено виплат офіцерам військових прокуратур щомісячних 100% надбавки та за надбавки безперервну військову службу, які на той період були встановлені для військовослужбовців Збройних Сил України. Зазначає, що на військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах не поширюється дія постанови Кабінету Міністрів України №104 від 07.01.2001 «Про порядок і норми грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань, осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і установ виконання покарань, відряджених до органів виконавчої влади та інших цивільних установ». Це підтверджено і спільним листом Генеральної прокуратури України від 03.05.2006 №11/1/1-18-654 та Міністерства оборони України від 04.05.2006 № 220/1867.

У 2007 році наказ Військового прокурора Центрального регіону України про встановлення конкретних розмірів надбавок офіцерам цієї прокуратури до 19 фінансового відділу на виконання не надходив. Крім того, просить відмовити у задоволенні адміністративного позову у зв’язку з пропущенням строку звернення до суду. Визнає, що загальна сума позову повинна складати 221056,65 грн.

У письмових поясненнях на заперечення відповідача позивач зазначає, що про не нарахування йому вказаних надбавок узнав лише у вересні 2010 р. з довідки відповідача від 24.09.2010, тому 07.10.2010 звернувся до відповідача з проханням нарахувати та виплатити названі надбавки, проте відповідач 08.10.2010 листом №399 безпідставно відмовив в нарахуванні та виплаті надбавок, у зв’язку з чим він 21.10.2010 звернувся з позовом до суду. Відповідач до заперечення додав копії нормативних актів, якими він керувався при визначенні розміру грошового забезпечення позивача.

У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд позов задовольнити.

Відповідач просив суд справу розглядати без його участі та у судове засідання не прибув, у зв’язку з чим справа розглядалася на підставі наявних у ній доказів.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких підстав.

Позивач з 01.08.1989 перебуває на військовій службі у Збройних Силах України, яку з 05.04.1996 проходить у військовій прокуратурі Центрального регіону України у військовому званні «полковник юстиції» на посаді заступника військового прокурора регіону та має загальну безперервну вислугу понад 15 років, що підтверджуються наказом Військового прокурора Центрального регіону України від 09.01.2006 №17 „Про оголошення вислуги років для виплати щомісячної надбавки за безперервну військову службу офіцерів військових прокуратур гарнізонів Центрального регіону України” та копією послужного списку позивача.

Як убачається з матеріалів справи, зокрема довідки відповідача, станом на 31.03.2006 розмір його грошового забезпечення становив 4068 грн. 49 коп. Грошове забезпечення складалось з наступних виплат: посадового окладу у розмірі 617 грн. 00 коп.; окладу за військовим званням у розмірі 130,00 грн.; 30% надбавки за вислугу років у розмірі 224 грн. 10 коп.; 100% надбавки відповідно до Указу Президента України №173/2002 від 23.02.2002 у розмірі 971 грн. 10 коп.; 15% надбавки за роботу з таємними документами у розмірі 92 грн. 55 коп.; 50% надбавки відповідно до Указу Президента України № 389/2003 від 05.05.2003 у розмірі 1017 грн. 38 коп.; 33,3% премії від грошового забезпечення, яка становить 1016 грн. 36 коп. (відповідно до наказу Міністра оборони України №75 від 05.03.2001).

Грошове забезпечення позивачу нараховується та виплачується 19 фінансовим відділом Міністерства оборони України, який є юридичною особою.

Згідно з довідкою відповідача реквізити 19 фінансового відділу МО України наступні: адреса: 01010, м. Київ, вул. Мазепи, 1, код ЄДРПОУ 09608364, МФО 820019, р/р 35216004000334 в ГУ ДКУ м. Києві.

Позивач 07.10.2010 звернувся до відповідача із заявою щодо отримання грошового забезпечення з урахуванням надбавок, визначених указами Президента України №№ 173/02 та 389/03, проте, листом від 08.10.2010 №399 відповідач, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України №268 від 09.03.2006 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у проведенні перерахунку грошового забезпечення відмовив.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.46-1 Закону України «Про прокуратуру» військовослужбовці військових прокуратур у своїй діяльності керуються Законом України «Про прокуратуру» і проходять службу відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види постачання і забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.

09.03.2006 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», а 19.07.2006 - постанову №984 "Про деякі питання оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів", якими встановлено нові розміри посадових окладів (збільшені), а також передбачено проведення перерахунку заробітної плати працівникам, починаючи з 1 січня 2006 року та 1 квітня 2006 року відповідно.

Дія цих постанов поширена також на військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах.

У той же час на військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, поширюється дія абзаців третього і шостого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України №104 від 07.02.2001 „Про порядок і норми грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і установ виконання покарань, відряджених до органів виконавчої влади”, за такими особами зберігаються всі види матеріального забезпечення за попереднім місцем служби та гарантії соціального захисту, передбачені законодавством, за рахунок бюджету Збройних Сил України.

Згідно з ч.2 ст.9 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення військовослужбовця складається з посадового окладу, окладу за військовим званням та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (доплати, надбавки, винагороди, премії), які мають постійний характер, та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Частиною 7 ст.9 Закону „Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей" установлено, що за військовослужбовцями, відрядженими до державних органів, зберігаються всі види забезпечення (у тому числі грошове забезпечення), гарантії та пільги, які надаються за рахунок бюджетних коштів, призначених на утримання Збройних Сил України.

Даній нормі кореспондує ст.52 Закону України „Про прокуратуру", де визначено, що грошове утримання прокурорів, слідчих, службовців та інших працівників військових прокуратур здійснюється Міністерством оборони України.

Частиною першою Указу Президента України №173 від 23.02.2002 „Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ” установлено військовослужбовцям (крім військовослужбовців Служби безпеки України, Управління державної охорони, суддів військових місцевих та військових апеляційних судів України та військовослужбовців строкової військової служби) щомісячні надбавки у розмірі 100 відсотків грошового забезпечення (окладів грошового забезпечення та надбавки за вислугу років). Виплачувати зазначену надбавку військовослужбовцям Військово-Морських Сил з 1 липня 2002 року у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання Міністерства оборони України, іншим військовослужбовцям - з 1 січня 2003 року.

Указом Президента України №389/2003 від 05.05.2003 „Про надбавки військовослужбовцям Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України та Управління державної охорони України за безперервну службу військовослужбовцям" військовослужбовцям установлено постійну надбавку у відсотках до грошового забезпечення в залежності від результатів службової діяльності та строку служби в таких розмірах: понад 5 років - до 10%, понад 10 років - до 30%, понад 15 років - до 50%, понад 20 років - до 70%, понад 25 років - до 90%. Порядок і умови виплати цієї надбавки визначаються відповідними керівниками цих відомств.

Статтею 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців у правах і свободах, визначених законодавством України. За офіцерами, відрядженими до державних органів, установ та організацій, зберігаються всі види матеріального забезпечення, гарантії та пільги за рахунок бюджету Міністерства оборони України (ст.9 цього ж Закону).

Відповідно до ст.1 Конституції України Україна є правовою державою. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними, не можуть бути скасовані та при прийнятті нових Законів або внесенні змін до чинних Законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст.22 Конституції України).

Статтею 1 Протоколу 1 до Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка ратифікована Україною, визначено, що кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини та даних ним у своїх рішеннях тлумачень, заробітна плата, грошове утримання визнані аспектами права на володіння власністю. Відповідно до вимог ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477 від 23.02.06, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Ніхто не може позбавити права на грошову та матеріальну винагороду за роки сумлінної, бездоганної і безперервної служби, розміри і порядок виплати якої визначені Указами Президента України №173 від 23.02.2002 року та № 389 від 05.05.2003 року.

Таким чином зазначене право позивача як військовослужбовця за своєю природою є певною соціальною гарантією, нерозривно пов'язаною зі статусом військовослужбовця.

Наділивши військовослужбовців зазначеною гарантією, держава таким чином взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень осіб, які несуть військову службу, виконуючи функції, пов'язані із захистом Вітчизни.

Тобто, між позивачем і державою встановлений певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується наявністю взаємних прав та обов'язків: держави – забезпечити соціальний та правовий статус військовослужбовців, а останніх –належним чином виконувати функції, пов'язані із захистом Вітчизни.

Відповідно до довідки, виданої відповідачем позивачу, станом на 31.03.2006 до складу грошового забезпечення останньою згідно з Указом Президента України №389 від 05.05.2003 включалася щомісячна надбавка за безперервну службу, яка мала постійний характер.

За таких обставин позивача слід віднести до категорії працівників, окремі умови оплати праці яких визначені Указами Президентами України. Відповідно до Указу Президента України № 1234/2007 від 18.12.07 „Про внесення зміни до Указу Президента України від 14 квітня 1999 року № 379 та визнання такими, що втратили чинність, деяких Указів Президента України", визнано, що Указ Президента України №389/2003 від 05.05.2003 втратив чинність з 01.01.2008. Отже, цей Указ Президента України був чинним до 31.12.2007, а передбачена ним надбавка повинна нараховуватися до 31.12.2007.

У листі Міністерства юстиції України від 03.07.2007 до військової прокуратури Центрального регіону України зазначено, що визнання такими, що втратили чинність відповідних Указів Президента України є необхідною умовою застосування умов оплати праці, що визначені постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268.

Відповідачем зазначений перерахунок здійснений не був, не були нараховані позивачу одночасно до нового посадового окладу 100% надбавка відповідно до Указу Президента України №173 від 23.02.02 та надбавка за безперервну військову службу відповідно до Указу Президента України № 389 від 05.05.03, які діяли до 31.12.2007.

Таким чином, позивач, як військовослужбовець та особа офіцерського складу Збройних Сил України у період дії Указу №389/2003 з 01.05.2003 до 31.12.2007 мав право на виплату щомісячної надбавки за безперервну службу, а припинення її виплати відповідачем мало відбутися тільки після 01.01.2008. У зв’язку з цим суд вважає, що є всі законні підстави виплачувати позивачу щомісячну надбавку за безперервну військову службу в розмірі 50% від грошового забезпечення та 100% надбавку, в період дії Указів Президента України №389 05.05.2003 та №173 від 23.02.2002.

Позивачем здійснено підрахунок не нарахованого йому грошового забезпечення, який складає 221056,65 грн. Зазначена сума відповідачем не оспорюється та визнається.

Дії відповідача щодо відмови у нарахуванні і невиплати відповідних видів грошового забезпечення суперечать Конституції України та не відповідають чинному законодавству України.

Неправомірність дій відповідача підтверджується також наступним.

Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на встановлену державою гарантію для військовослужбовців як складової їхнього правового статусу, будуються на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку це надання військовослужбовцям певних гарантій, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, четвертої статті 59 Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів), справа N 1-13/2004, зазначено, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба в Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Частиною 2 статті 8 Конституції України встановлено вимогу щодо законів України, які приймаються виключно на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ст. 22 Конституції України закріплені нею права свободи не є вичерпними. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

При цьому суд також бере до уваги, що за змістом ст. 24 Конституції України рівність громадян, зокрема військовослужбовців, перед законом полягає у їх рівному праві на соціальний захист, гарантований ст.ст. 17, 46 Конституції України.

Спільний лист Генеральної прокуратури України від 03.05.06 №11/1/1-18-654 та Міністерства оборони України від 04.05.06 №220/1867 судом до уваги не береться, оскільки зазначений документ не являється нормативно-правовим актом, і не тягне за собою жодних правових наслідків.

Беручи до уваги встановлені судом факти і відповідні правовідносини, а також оцінюючи надані докази, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Суд також бере до уваги, що згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Всупереч наведеним вимогам Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності відмови у проведенні перерахунку грошового забезпечення Позивачу.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Щодо твердження представника відповідача про те, що позивачем пропущений річний строк звернення до адміністративного суду з вказаним позовом, то воно є безпідставним зважаючи на слідуюче.

Згідно з ч.2 ст.99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Позивач зазначив, що про не нарахування йому надбавок він узнав з довідки відповідача від 24.09.2010 і ці його твердження не спростовано.

Крім того, суд відповідно до ч.7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України бере до уваги, що згідно з ст.238 Кодексу законів про працю України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком. Відповідно до ст.233 цього ж кодексу у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

З урахуванням цього суд дійшов висновку, що твердження відповідача про пропущення позивачем строку звернення до суду є такими,що не відповідають дійсності.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір, доказів понесення ним інших судових витрат суду не надано. У судовому засіданні позивач зробив усну заяву про те, що він не заявляє вимог про відшкодування судових витрат та судового збору. Таким чином, судові витрати стягненню з державного бюджету на користь позивача не підлягають.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 9, 11-14, 69-71, 79, 86, 94, 122, 159-163, 167, 185-186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати бездіяльність 19 фінансового відділу Міністерства оборони України щодо невиплати ОСОБА_1 за період з 1 квітня 2006 року по 31 грудня 2007 року грошового забезпечення у вигляді 100% надбавки відповідно до Указу Президента України від 23.02.2002 року №173 „Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ” та надбавки за безперервну військову службу відповідно до Указу Президента України від 05.05.2003 року №389 „Про надбавки військовослужбовцям Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України та Управління державної охорони України за безперервну службу військовослужбовцям” протиправною.

Зобов’язати 19 фінансовий відділ Міністерства оборони України за період з 1 квітня 2006 року до 31 грудня 2007 року нарахувати ОСОБА_1 грошове забезпечення з урахуванням набавок, передбачених Указом Президента України від 23.02.2002 року №173 „Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ” та Указом Президента України від 05.05.2003 року №389 „Про надбавки військовослужбовцям Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України та Управління державної охорони України за безперервну службу військовослужбовцям”.

Стягнути з 19 фінансового відділу Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 09608364, МФО 820019, р/р 35216004000334 в ГУ ДКУ м. Києві) на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення у розмірі 221 056 (двісті двадцять одна тисяча п’ятдесят шість) грн. 65 коп.

19 фінансовому відділу Міністерства оборони України подати до суду звіт про виконання постанови суду через один місяць після набрання постановою законної сили.

Право, порядок і строки апеляційного оскарження визначено ст.ст.185-186 КАС України.

Відповідно до ст. 254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Журавель В.О.