Рішення № 140194894, 30.09.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 рокуСправа №160/5595/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у спрощеному позовному провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.03.2026, в якій позивач просить:

визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області щодо нарахування і виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2025 рік у розмірі, що не відповідає приписам ч. 5 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22 жовтня 1993 року;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2025 рік з урахуванням розміру зазначеної соціальної виплати в розмірі 7 (семи) мінімальних пенсій за віком та здійснити її доплату у розмірі 13 827 грн 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач має статус особи з інвалідністю внаслідок війни III групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 15 вересня 2025 року. До Дня Незалежності України у 2025 році позивачу виплачено разову грошову виплату в сумі 2 700,00 грн у розмірі, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2025 року № 486. Позивач вважає цей розмір заниженим, оскільки, на його переконання, під час нарахування виплати не були враховані статті 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020.

Позовні вимоги мотивовано тим, що частину 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22 жовтня 1993 року було доповнено Законом України від 25 грудня 1998 року № 367-XIV, а згодом викладено в новій редакції підпунктом «б» підпункту 1 пункту 20 розділу II Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Оскільки Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення пункту 20 розділу II зазначеного Закону визнано неконституційними, а Рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, позивач вважає, що з 27 лютого 2020 року він набув право на виплату в розмірі, передбаченому редакцією 1998 року, тобто в розмірі семи мінімальних пенсій за віком. Виходячи з розміру 2 361,00 грн, позивач розрахував належну йому виплату в сумі 16 527,00 грн (2 361,00 х 7) і визначив суму недоотриманих коштів у розмірі 13 827,00 грн. Позивач також посилається на статті 8, 19, 46 та 152 Конституції України, на частину 1 статті 17-1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, а також на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 440/14216/23. Позивач зазначає, що звертався до відповідача через електронний кабінет із заявою щодо нарахування і виплати допомоги за 2025 рік, проте відповіді не отримав.

На підтвердження наведених обставин позивач долучив до позовної заяви копії паспорта громадянина України, документа про реєстраційний номер облікової картки платника податків, посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни III групи та виписки з рахунку, що підтверджує суму отриманих виплат.

Ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи; відповідачу надано строк для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог. Відповідач зазначив, що Законом України від 20.03.2023 № 2983-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо разової грошової виплати ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань» відповідні норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» викладено в новій редакції, за якою разова грошова виплата до Дня Незалежності України здійснюється у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України. Отже, на переконання відповідача, законодавець делегував Кабінету Міністрів України право визначати порядок і розміри такої виплати, що узгоджується з функціями Уряду, визначеними пунктами 2 і 3 статті 116 Конституції України. Відповідач указав, що порядок здійснення виплати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2023 року № 1396, а розмір виплати на відповідний рік установлюється окремою постановою Уряду; позивачу виплачено суму саме в розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідач наголосив, що розмір виплати визначено не ним, а актом Уряду, що його дії полягали в одноразовому включенні визначеної Урядом суми до відомості (списку) на виплату пенсій, що головним розпорядником бюджетних коштів на цю виплату є Міністерство соціальної політики України, а повноважень учиняти дії, не передбачені актами Уряду, органам Пенсійного фонду України не надано. З огляду на це відповідач вважає свої дії правомірними та такими, що вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Позивач подав відповідь на відзив, у якій підтримав заявлені вимоги, наполягав на пріоритеті Конституції України та рішень Конституційного Суду України над актами Кабінету Міністрів України, повторив наведене в позовній заяві правове обґрунтування і просив не враховувати відзив відповідача під час розгляду справи. У відповіді на відзив позивач також зазначив, що є учасником бойових дій згідно з посвідченням серії НОМЕР_2 від 03 серпня 2018 року.

Щодо прохання позивача не враховувати відзив суд зазначає, що відзив подано 16.04.2026 у межах строку, наданого ухвалою суду від 23.03.2026, яка надійшла відповідачу 02.04.2026, а тому підстав залишити його поза увагою немає.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Судом установлено, що ОСОБА_1 має статус особи з інвалідністю внаслідок війни III групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 15 вересня 2025 року.

До Дня Незалежності України у 2025 році позивачу як особі з інвалідністю внаслідок війни III групи виплачено разову грошову виплату в сумі 2 700,00 грн. Ця обставина визнається обома сторонами: про неї зазначає сам позивач у позовній заяві та в заяві про уточнення позовних вимог і підтверджує відповідач у відзиві. Спору щодо факту та розміру фактично проведеної виплати між сторонами немає.

Отже, предметом спору є виключно питання про те, у якому розмірі позивачу мала бути здійснена разова грошова виплата до Дня Незалежності України у 2025 році: у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України, як вважає відповідач, чи у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, як вважає позивач.

Вирішуючи справу по суті та надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини щодо соціального захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни врегульовано Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII). Пільги та гарантії для осіб з інвалідністю внаслідок війни встановлено статтею 13 цього Закону.

Частиною 5 статті 13 Закону № 3551-XII установлено: «Щороку до Дня Незалежності України особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова виплата у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».

Наведену редакцію частини 5 статті 13 Закону № 3551-XII запроваджено Законом України від 20 березня 2023 року № 2983-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо разової грошової виплати ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань», який набрав чинності 15 квітня 2023 року.

Отже, чинна редакція частини 5 статті 13 Закону № 3551-XII не містить жодного показника розміру разової грошової виплати - ані у твердій сумі, ані у вигляді кратності до мінімальної пенсії за віком чи до будь-якої іншої величини. Закон визначає лише те, що така виплата здійснюється щороку до Дня Незалежності України, і прямо відносить визначення її порядку та розміру до компетенції Кабінету Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень.

Саме ця редакція була чинною станом на серпень 2025 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин, і саме вона підлягає застосуванню до них. Суд звертає увагу, що сам позивач у позовній заяві посилається на пункт 3 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України і зазначає, що суд керується нормами законів у тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин. Проте до власних вимог позивач цього правила не застосував.

Показово, що Закон № 2983-IX, яким і запроваджено чинну редакцію спірної норми, позивач не згадує жодного разу - ані в позовній заяві, ані в заяві про уточнення позовних вимог, ані у відповіді на відзив. Відповідач послався на цей Закон як на центральний довід своїх заперечень, однак позивач, реалізувавши право на подання відповіді на відзив, цього доводу не спростував. Таким чином, ключове для вирішення спору твердження відповідача про зміну законодавчого регулювання залишилося неспростованим.

Обидві позовні вимоги позивач обґрунтовує частиною 5 статті 12 Закону № 3551-XII. Такий підхід є помилковим з двох самостійних причин.

По-перше, стаття 12 Закону № 3551-XII має назву «Пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них» і регулює обсяг пільг саме цієї категорії осіб. Разова грошова виплата до Дня Незалежності України особам з інвалідністю внаслідок війни передбачена іншою нормою - частиною 5 статті 13 Закону № 3551-XII. Позивач має статус особи з інвалідністю внаслідок війни III групи, виплату йому здійснено саме за цим статусом, а отже, правовою підставою його вимог могла бути лише стаття 13, а не стаття 12 зазначеного Закону.

По-друге, позивач наводить не чинну, а історичну редакцію норми. Він посилається на редакцію, запроваджену Законом України від 25 грудня 1998 року № 367-XIV, яка передбачала виплату разової грошової допомоги щорічно до 5 травня. Ця редакція втратила чинність, і станом на 2025 рік розмір виплати вона визначати не могла. Крім того, сам позивач цитує цю норму як таку, що передбачала для учасників бойових дій разову грошову допомогу в розмірі п`яти мінімальних пенсій за віком, тоді як просить зобов`язати відповідача провести перерахунок виходячи із семи мінімальних пенсій за віком. Тобто наведена позивачем норма не передбачає того розміру, який він вимагає; позовна заява в цій частині є внутрішньо суперечливою.

Окремо суд відхиляє посилання позивача на частину 1 статті 17-1 Закону № 3551-XII. Цю статтю виключено з Закону № 3551-XII на підставі того самого Закону № 2983-IX від 20.03.2023. Станом на час виникнення спірних правовідносин і на час вирішення справи стаття 17-1 у Законі № 3551-XII відсутня, а тому посилатися на неї як на чинну правову підставу неможливо.

Суд додатково зазначає, що навіть якби до спірних відносин підлягала застосуванню стаття 12 Закону № 3551-XII, на яку помилково посилається позивач, це не змінило б висновку суду: частина 5 статті 12 цього Закону викладена тим самим Законом № 2983-IX у редакції, тотожній за змістом частині 5 статті 13, і так само відносить визначення порядку та розмірів разової грошової виплати до компетенції Кабінету Міністрів України. Більше того, Закон № 3551-XII у чинній редакції взагалі не оперує поняттям мінімальної пенсії за віком і не містить жодної норми, яка ставила б розмір разової грошової виплати в кратну залежність від цієї чи будь-якої іншої величини.

Правова конструкція позивача побудована на припущенні, що внаслідок ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 і Рішення від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 відновила свою дію редакція Закону № 3551-XII, що існувала у 1998 році, і саме вона визначає розмір належної позивачу виплати. Суд вважає це припущення помилковим.

Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справі № 1-28/2008 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення низки норм Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2007 року № 107-VI, у тому числі пунктів 20-22 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» цього Закону. Пунктом 5 резолютивної частини зазначеного Рішення встановлено, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Наслідком визнання положення неконституційним є втрата ним чинності, а не автоматичне відновлення дії тієї редакції норми, яка існувала до внесення змін. Рішення №10-рп/2008 жодних вказівок про відновлення попередньої редакції статей Закону № 3551-XII не містить.

Пунктом 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. У мотивувальній частині цього Рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що Бюджетним кодексом України не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України.

Ratio цього Рішення полягає в неприпустимості зупинення, зміни чи скасування норм інших законів України Бюджетним кодексом України та законом про Державний бюджет України. Рішення № 3-р/2020 не встановлює і не могло встановити конкретного розміру разової грошової виплати ветеранам війни. Так само воно не поширюється на зміни, які згодом були внесені до Закону № 3551-XII не Бюджетним кодексом України і не законом про Державний бюджет України, а окремим законом - Законом № 2983-IX від 20.03.2023. Саме цим окремим законом чинну редакцію частини 5 статті 13 Закону № 3551-XII і запроваджено, а тому застереження Конституційного Суду України щодо предмета закону про Державний бюджет України до неї не застосовні.

Отже, ланка міркувань про те, що «редакція 1998 року відновилася», є власною правовою конструкцією позивача, а не висновком Конституційного Суду України. Жодне з наведених позивачем рішень такого висновку не містить.

Відповідно до частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи. Згідно з частиною 5 статті 242 цього Кодексу при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у зразковій справі № 440/14216/23 (провадження № 11-67заі24) вирішено спір, тотожний за своєю правовою конструкцією спору в цій справі: особа зі статусом особи з інвалідністю внаслідок війни вимагала здійснення разової грошової виплати до Дня Незалежності України у розмірі, кратному мінімальній пенсії за віком, замість фактично виплаченої їй суми, встановленої Кабінетом Міністрів України. За результатами апеляційного перегляду Велика Палата Верховного Суду скасувала ухвалене у цій зразковій справі рішення про задоволення позову та ухвалила нове рішення - про відмову в задоволенні позову.

У пункті 106 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що передбачена частиною п`ятою статті 13 Закону № 3551-XII щорічна разова грошова виплата «не є основним грошовим забезпеченням, а є додатковою соціальною пільгою (виплатою), яка має разовий характер, є щорічною та поширюється на певне коло осіб». У пункті 107 постанови зазначено, що ця разова грошова виплата «не належить до складових конституційного права громадян на соціальний захист, визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 46 Конституції України, які не можуть бути скасовані законом, а тому Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган влади в Україні, з огляду на існуючі фінансово-економічні можливості, шляхом ухвалення законів може змінити умови та порядок виплати такої соціальної пільги за умови дотримання конституційних норм та принципів».

У пункті 135 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Верховна Рада України «делегувала Кабінету Міністрів України право встановлювати порядок та визначати розмір разової грошової виплати особам з інвалідністю внаслідок війни, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, що узгоджується з повноваженнями уряду України, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України».

У пункті 177 постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що «в разі викладення норми закону в новій редакції, попередня її редакція втрачає чинність з дня набрання чинності новою редакцією цієї норми».

У пункті 185 постанови Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що «стаття 22 Конституції України, яка за своїм змістом адресована органу законодавчої влади, у цій справі не є застосовною, оскільки щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни безпосередньо не передбачена в Конституції України та визначається спеціальним законом, а тому на неї не поширюються й визначені статтею 22 Конституції України гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав».

Наведені висновки Великої Палати Верховного Суду є безпосередньо застосовними до спірних відносин і, по суті, вичерпують предмет спору: розмір разової грошової виплати до Дня Незалежності України визначає Кабінет Міністрів України; попередня редакція норми з дня набрання чинності новою редакцією втратила чинність; ця виплата не належить до тих складових права на соціальний захист, які не можуть бути скасовані законом; стаття 22 Конституції України до цих відносин не застосовується.

Суд враховує, що позивач і сам посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 440/14216/23, звертаючи на неї увагу суду. Проте зміст цієї постанови позицію позивача не підтверджує: у зазначеній зразковій справі Велика Палата Верховного Суду відмовила в задоволенні вимог, аналогічних заявленим у цій справі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2023 року № 1396 затверджено, зокрема, Порядок здійснення разової грошової виплати до Дня Незалежності України, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - Порядок). Пунктом 3 цього Порядку встановлено: «Грошова допомога виплачується до 24 серпня щороку в розмірах, визначених законодавством».

Розміри разової грошової виплати до Дня Незалежності України у 2025 році встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2025 року № 486 «Про встановлення розмірів разової грошової виплати до Дня Незалежності України, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», у 2025 році». Цією постановою установлено, що разова грошова виплата до Дня Незалежності України виплачується до 24 серпня 2025 р. у таких розмірах: особам з інвалідністю внаслідок війни I групи - 3100 гривень, II групи - 2900 гривень, III групи - 2700 гривень.

Отже, розмір разової грошової виплати до Дня Незалежності України у 2025 році для осіб з інвалідністю внаслідок війни III групи встановлено чинним актом Кабінету Міністрів України і становить 2 700,00 грн. Саме цю суму позивачу й виплачено. Відповідач не наділений жодною дискрецією щодо розміру такої виплати: Порядок зобов`язує здійснювати її в розмірах, визначених законодавством, і не передбачає можливості для органу Пенсійного фонду України визначати або змінювати цей розмір. Виплативши позивачу суму, встановлену Кабінетом Міністрів України, відповідач діяв саме на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що позивач, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2025 року № 486, відтворює як її зміст положення про порядок перерахування коштів між органами соціального захисту населення, тобто положення, якого ця постанова не містить. Наведене не змінює висновків суду: нормативний зміст постанови № 486 вичерпується встановленням розмірів разової грошової виплати до Дня Незалежності України у 2025 році, і саме встановлений нею розмір застосовано до позивача.

Суд відхиляє також посилання позивача на статтю 46 Конституції України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Згідно з частиною 3 цієї статті пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, «що є основним джерелом існування», мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Разова грошова виплата до Дня Незалежності України не є пенсією чи іншим видом соціальної виплати, що є основним джерелом існування, а тому гарантія, передбачена частиною 3 статті 46 Конституції України, на неї не поширюється. Як зазначено вище, Велика Палата Верховного Суду прямо вказала, що ця виплата має разовий характер, є додатковою соціальною пільгою і не належить до складових конституційного права громадян на соціальний захист, визначених у пунктах 1-4 частини 1 статті 46 Конституції України, які не можуть бути скасовані законом.

Із цих самих підстав безпідставними є доводи позивача про звуження змісту та обсягу його прав і про наявність у нього «законних сподівань» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Законне сподівання на отримання майнового активу може виникнути лише за наявності достатньої правової підстави в національному законодавстві. Станом на 2025 рік національне законодавство не передбачало права осіб з інвалідністю внаслідок війни на разову грошову виплату до Дня Незалежності України в розмірі, кратному мінімальній пенсії за віком, а отже і законного сподівання на отримання суми в розмірі 16 527,00 грн у позивача не виникло. Виплату здійснено в розмірі, встановленому чинним актом Кабінету Міністрів України, тобто в повному обсязі належної позивачу суми.

Не спростовує наведеного і твердження позивача про те, що норми підзаконних нормативно-правових актів не можуть змінювати приписів закону. Це твердження є правильним за змістом, але в цій справі не застосовне: Кабінет Міністрів України, встановлюючи розмір разової грошової виплати, не змінював припису закону, а навпаки - діяв на пряме виконання приписів закону, який саме до його компетенції відніс визначення порядку та розмірів цієї виплати.

Так само не заслуговує на увагу довід про те, що відсутність установленого механізму виплати не звільняє державу від обов`язку її здійснити: у цій справі механізм виплати не лише встановлено, а й фактично реалізовано - виплату позивачу проведено.

Щодо доводу про ненадання відповідачем відповіді на звернення позивача суд зазначає, що вимог, пов`язаних із розглядом звернення, позивач не заявляв, а предметом спору є розмір фактично здійсненої виплати. Ця обставина на висновки суду не впливає.

Підсумовуючи, суд доходить висновку, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу разової грошової виплати до Дня Незалежності України у 2025 році в розмірі 2700,00 грн вчинені відповідно до частини 5 статті 13 Закону № 3551-XII у чинній редакції, Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2023 року №1396, та постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2025 року № 486, а тому є правомірними. Правових підстав для перерахунку зазначеної виплати виходячи із семи мінімальних пенсій за віком і для її доплати в сумі 13827,00 грн немає.

З огляду на викладене обидві позовні вимоги - як вимога про визнання протиправними дій відповідача, так і похідна від неї вимога про зобов`язання здійснити перерахунок та доплату - задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами 1 і 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з частиною 2 статті 77 цього Кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд виходить з того, що відповідач як суб`єкт владних повноважень довів правомірність своїх дій, а позивач, навпаки, не довів обставин, на яких ґрунтуються його вимоги. За таких обставин адміністративний позов є необґрунтованим і в його задоволенні належить відмовити повністю.

З огляду на відмову в задоволенні позову розподіл судових витрат у порядку статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова