Рішення № 140093849, 25.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.09.2026Справа № 910/11398/25

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Національного інституту стратегічних досліджень вул. Пирогова, 7А, м. Київ, 01054

до Головного управління справами Міністерства оборони України просп. Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03049

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву (01032, м. Київ, б-р. Т. Шевченка, 50-Г, код ЄДРПОУ 19030825)

про стягнення 73 349,59 грн.

Представники сторін (не викликались)

ВСТАНОВИВ:

Національний інститут стратегічних досліджень звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Головного управління справами Міністерства оборони України про стягнення 70 484,28 грн., а саме 57 306,21 грн. відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, 8533,13 грн. пені, 1149,26 грн. процентів річних та 3495,68 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов`язань з відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.09.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/11398/25, з урахуванням приписів частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі ч. 2 ст. 247 ГПК України вирішено розгляд справи №910/11398/25 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Також вказаною ухвалою за ініціативою суду залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву (код ЄДРПОУ 19030825), оскільки рішення у даній справі може вплинути на його права та/або обов`язки щодо однієї зі сторін.

Судом встановлено, що через канцелярію суду 03.10.2025 від представника третьої особи надійшли пояснення №930-10-4398 від 01.10.2025 щодо позову, з доказами надсилання на адресу позивача та відповідача, в яких Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву зазначає, що відповідно до п. 3.1 Незмінюваних умов Договору оренди, укладеного між позивачем та відповідачем, орендна плата становить 1 грн. в рік. Разом з тим, до складу орендної плати не входять витрати на отримання орендованого майна, а також компенсація витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою. Орендар несе ці витрати на основі окремих договорів, укладених із Балансоутримувачем та/або безпосередньо з постачальником комунальних послуг в порядку, визначеному п. 6.5 цього Договору. Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору або подати останньому обґрунтовані зауваження до сум втрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.

Також 06.10.2025 року та 15.10.2025 року через систему "Електронний суд" від представника відповідача надійшли ідентичні за змістом відзиви на позовну заяву б/н від 06.10.2025 року та 15.10.2025 року відповідно, з доказами їх надсилання до електронних кабінетів учасників справи, в яких відповідач заперечує проти позовних вимог та зазначає, що Управління неодноразово зверталося до позивача з пропозиціями укладання договору на відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та наданих комунальних послуг орендарю з врахуванням зауважень та пропозицій відповідача, але пропозиції позивачем не були враховані і, відповідно, договір на відшкодування не був укладений. Також відповідач вказує на ненадання позивачем належних та допустимих доказів щодо не підписання договорів на відшкодування фактичних витрат на утримання орендованого майна з вини самого відповідача. Додатково відповідачем викладене клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій на 99%, з посиланням на відсутність завданих збитків позивачеві.

В свою чергу, через канцелярію суду 10.10.2025 року від уповноваженого представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву № 293/663 від 09.10.2025 року, з доказами надсилання на адресу відповідача та третьої особи, в якій позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідача з листами щодо підписання проектів договору про відшкодування витрат балансоутримувача. Крім того, надані позивачем розрахунки відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна здійснювалися відповідно до норм чинного законодавства та є обґрунтованими і реальними.

В подальшому, 17.10.2025 року через систему "Електронний суд" від представника відповідача надійшли заперечення (на відповідь на відзив) б/н від 17.10.2025 року, з доказами їх надсилання до електронних кабінетів учасників справи, в яких відповідач надав пояснення щодо повноважень представника Кириченко Л.П., якою підписано та подано відзив на позовну заяву, та просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на фінансування відповідача виключно з державного бюджету, не виділення бюджетних асигнувань у 2024 році та не укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача, а також просив зменшити штрафні санкції на 99 %.

Від представника позивача через канцелярію суду надійшли: 23.10.2025 року -пояснення на заперечення (на відповідь на відзив) № 293/700 від 23.10.2025 року, з доказами надсилання на адресу учасників справи, в яких позивач просить відмовити у прийнятті відзиву відповідача, оскільки він поданий з порушенням норм ГПК та ЦК України, зокрема, до екземпляру позивача відповідачем не додано наказ про призначення Кириченко Л.П. на посаду головного спеціаліста юридичного відділу ГУС МОУ; 23.10.2025 року - клопотання № 293/690 від 20.10.2025 року про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін; 16.04.2026 року заява № 293/252 від 14.04.2026 року про збільшення розміру позовних вимог, з доказами надсилання на поштові адреси учасників справи, якій позивач збільшує розмір позовних вимог в частині стягнення втрат від інфляції на 2 865,31 грн. (за період 01.08.2025-31.03.2026).

Зазначені документи долучені судом до матеріалів справи.

Розглянувши клопотання позивача про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи суд зазначає, що відповідно до ч. 5 ст. 252 ГПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Частиною 6 ст. 252 ГПК України передбачено, що суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Наразі, судом встановлено, що в обґрунтування заявленого клопотання позивачем не наведено фактів існування обставин, які можуть бути підставами для розгляду справи № 910/11398/25 в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, позаяк позивач посилається на важливе значення для нього спірних правовідносин та подання відповідачем процесуальних документів з порушенням процесуальних норм, що, в свою чергу, не зумовлює розгляд даної справи в судовому засіданні з викликом сторін.

Окрім того, суд звертає увагу, що відповідно до норм процесуального законодавства жодна зі сторін, зокрема, позивач, не позбавлений права викласти свої доводи та/або відповіді на відзив та додаткових поясненнях по суті справи в межах спрощеного позовного провадження.

З урахуванням вищевикладеного, розглянувши вказане клопотання позивача суд зазначає, що за умови ненаведення жодних обставин необхідності розгляду даного спору в судовому засіданні з викликом представників сторін, за відсутності необхідності вчинення судом дій, передбачених, зокрема, п.п. 3, 4, 8 ч. 2 ст. 182 ГПК України, та враховуючи наявні в матеріалах справи письмові заяви учасників справи по суті спору, суд не вбачає підстав для розгляду справи № 910/11398/25 в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) представників сторін.

Також розглянувши заяву позивача № 293/252 від 14.04.2026 року про збільшення розміру позовних вимог суд зазначає, що відповідно до ч.1, 2 ст.13 та ч. 2 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін і учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Як встановлено судом, в поданій заяві про збільшення розміру позовних вимог позивач зазначає про збільшення позовних вимог в частині втрат від інфляції на 2 865,31 грн., нарахованих на основний борг за період 01.08.2025-31.03.2026, відтак, загальний розмір позовних вимог збільшується до 73 349,59 грн. та включає в себе: 57 306,21 грн. відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, 8533,13 грн. пені, 1149,26 грн. процентів річних та 6360,99 грн. втрат від інфляції.

Згідно приписів п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Предметом позову є матеріально - правова вимога про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу до відповідача, що кореспондується зі способами захисту цього права чи інтересу, передбаченими ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Суд зазначає, що під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Згідно зі ст. 163 ГПК України ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Таким чином, з огляду на те, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, зокрема, процесуальні права відповідача, передбачені ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, заява позивача про збільшення розміру позовних вимог відповідає вимогам, встановленим ст.ст. 46, 170 Господарського процесуального кодексу України, в тому числі до неї додані докази направлення примірника такої заяви на адресу відповідача по справі, відповідна заява судом прийнята до розгляду, у зв`язку з чим має місце нова ціна позову, з урахуванням якої здійснюється подальший розгляд даного спору

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, учасниками на час розгляду справи по суті суду не надано.

В свою чергу, суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України (далі Господарський кодекс України, дійсний на час спірних правовідносин) господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 12 липня 2024 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву (орендодавець за договором, третя сторона у справі), Національним інститутом стратегічних досліджень (балансоутримувач за договором, позивач у справі) та Центральним управлінням справами Міністерства оборони України (орендар за договором, відповідач у справі) укладено Договір оренди №9672 нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - Договір), за умовами пункту 1.1 Розділу ІІ якого орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування майно, зазначене у пункті 4 Умов, вартість якого становить суму, визначену у пункті 6 Умов.

Відповідно до пункту 4 Умов об`єкт оренди нежитлові приміщення 2-го та 6-го поверхів адміністративної будівлі, літера Г, загальною площею 198,0 м2 за адресою: 01133, м.Київ, вул. Генерала Алмазова,18/7.

Розділом 2 Договору сторони узгодили предмет Договору, орендну плату, права, обов`язки та відповідальність сторін, відновлення об`єкта оренди та умови його повернення, особливі умови, строк дії Договору, додатки тощо.

Вказаний Договір підписаний представниками орендодавця, балансоутримувача і орендаря, а також скріплений печатками юридичних осіб.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України, чинного на час спірних правовідносин.

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.

У відповідності до умов Договору балансоутримувачем спірного нерухомого майна - нежитлових приміщень 2-го та 6-го поверхів адміністративної будівлі, літера Г, загальною площею 198,0 м2 за адресою: 01133, м.Київ, вул. Генерала Алмазова,18/7, є Національний інститут стратегічних досліджень (код ЄДРПОУ 14282798) (позивач у справі)

Водночас, оскільки орендоване майно є державною власністю, то відносини сторін даного Договору регулюються також Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, яка діяла на дату виникнення спірних правовідносин), який є спеціальним законом з питань оренди державного майна та регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.

У відповідності до частини 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, яка діяла на дату виникнення спірних правовідносин), орендою є речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

За висновками суду, при укладенні Договору оренди сторони узгодили істотні умови договору, в тому числі щодо об`єкту оренди, його вартості, розміру орендної плати, порядок передачі та повернення майна, відповідальність сторін та строк дії договору тощо, що підтверджується також матеріалами справи.

Відповідно до статті 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Згідно ч. 1 ст. 20 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, яка діяла на дату виникнення спірних правовідносин) Орендар наділяється правом користування майном на строк, визначений договором оренди, але не раніше підписання акта приймання-передачі відповідного майна. Підписання актів приймання-передачі здійснюється відповідно до Порядку передачі майна в оренду.

За умовами пункту 2.1 Договору орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі майна підписується між орендарем і балансоутримувачем одночасно з підписанням цього Договору.

Як свідчать матеріали справи та зазначено позивачем, на виконання вказаного Договору між орендарем та балансоутримувачем підписано Акт приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності від 12.07.2024 року, копія якого наявна у матеріалах справи та згідно якого балансоутримувач передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно в задовільному стані, що належить до державної власності нежитлові приміщення 2-го та 6-го поверхів адміністративної будівлі, літера Г, загальною площею 198,0 кв.м за адресою: 01133, м.Київ, вул. Генерала Алмазова,18/7, , що перебуває на балансі балансоутримувача та належить до сфери управління Державного управління справами.

Факт підписання Акту приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності від 12.07.2024 року до Договору та характеристики об`єкту оренди сторонами не заперечувались.

За таких обставин, господарським судом встановлено, що позивачем було належним чином виконано свій обов`язок щодо передачі відповідачу обумовленого Договором об`єкту оренди, а відповідачем прийнято вказаний об`єкт оренди у строкове платне користування без будь - яких зауважень.

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором.

Згідно ч.ч. 3,4 вказаної статті орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно.

Орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

Відповідно до п.3.1 Договору орендна плата становить суму, визначену у пункті 9 Умов Договору. Нарахування податку на додану вартість на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством.

Так, згідно п. 9 Умов Договору річна орендна плата, визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 року № 630, становить 1,00 грн. в рік, без ПДВ.

Орендар сплачує орендну плату до державного бюджету України та Балансоутримувачу у співвідношенні, визначеному у пункті 16 Умов (або іншому співвідношенні, визначеному законодавством), щороку до 15 числа, що настає за поточним місяцем оренди (п.3.3 Договору).

Наразі, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини виконання умов Договору в частині здійснення сплати орендарем орендної плати за користування орендованим державним майно не є предметом дослідження у даній справі.

Окрім цього, як визначено умовам п. 3.1 Договору до складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна (комунальних послуг, послуг з управління об`єктом нерухомості, витрати на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту і технічного обслуговування інженерного обладнання та внутрішньобудинкових мереж, ремонту будівлі, у тому числі: покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо), а також компенсація витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою. Орендар несе ці витрати на основі окремих договорів, укладених із балансоутримувачем та/або безпосередньо з постачальниками комунальних послуг в порядку, визначеному пунктом 6.5 цього Договору.

Згідно п. 6.5 Договору протягом п`яти робочих днів з дати укладання цього Договору Балансоутримувач зобов`язаний надати орендарю для підписання:

два примірники Договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого наказом Фонду державного майна.

Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю:

підписати і повернути балансоутримувачу примірник Договору; або

подати балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.

Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання від балансоутримувача відповіді на свої зауваження, яка містить документальні підтвердження витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем, підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору.

Тобто, згідно з умовами Договору витрати з утримання орендованого майна покладаються саме на орендаря на основі окремих укладених з балансоутримувачем договорів або договорів, укладених безпосередньо з постачальниками комунальних послуг.

Поряд із цим суд зазначає, що укладення між сторонами Договору оренди було спрямоване на отримання відповідачем права на користування нежитловими приміщеннями, що, в свою чергу, породжує обов`язок відповідача сплачувати плату за користування орендованим нерухомим майном, а також понесені орендодавцем витрати на утримання майна (комунальні та експлуатаційні витрати).

Як свідчать матеріали справи, відповідач звертався до позивача листами №343/14395 від 24.07.2024, №343/18249 від 19.09.2024 та 03.10.2024 року з проханням про відтермінування нарахування комунальних платежів у зв`язку з необхідністю здійснення підготовчих (організаційних) заходів до переміщення персоналу, а також повідомляв, що тимчасове розміщення особового складу КСП ЗС планується з 01.08.2024, 01.09.2024 та 01.10.2024, відповідно.

Також, посилаючись на необхідність здійснення розрахунків використання електроенергії, водопостачання та водовідведення листом №343/18371 від 21.09.2024 відповідач повідомив позивача, що кожного дня починаючи з 01.09.2024 року 20 військовослужбовців буде здійснювати виконання покладених на них завдань на фондах Національного інституту стратегічних досліджень та просив починаючи з 01.09.2024 року здійснювати нарахування комунальних послуг з розрахунку на 20 чоловік.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до положень статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як зазначає позивач у позовній заяві та підтверджується матеріалами справи, на виконання умов п. 6.5 Договору оренди листом від 25.09.2024 року №293/675 позивач направив відповідачу:

- проект договору №9672-К про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна (у тому числі загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг орендарю;

- розрахунок відшкодування орендарем витрат спожитої електроенергії;

- розрахунок відшкодування орендарем витрат з централізованого постачання та водовідведення.

Разом з тим, відповідач листами від 09.10.2024 №220/70/3985 та 13.11.2024 №220/70/4455 надіслав зауваження до проекту Договору №9672-А, зокрема, щодо виключення з переліку послуг які надаються орендарю: послуг з утримання місць загального користування та прибудинкової території; технічного обслуговування ліфтів; ремонту будівлі та інших експлуатаційних витрат; витрат на утримання орендованого майна та користування земельною ділянкою, оскільки у Головного управляння відсутні кошторисні призначення на відшкодування експлуатаційних витрат (КЕКВ 2240).

Вищезазначені пропозиції відповідача були відхилені позивачем у листах №№293/720 від 16.10.2024 та №296/808 від 21.11.2024 з посиланням на обставини користування орендарем зазначеними послугами, оплата за які розраховується пропорційно площі орендованого майна до загальної площі будівлі.

У разі відмови відповідача врахувати позицію орендаря щодо вимог до договору про відшкодування витрат та з метою прискорення дострокового розірвання договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 12.07.2024 №9672 - позивач запропонував відповідачу терміново звернутись до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києві (орендодавця) щодо дострокового розірвання договору оренди.

Крім того, Фонд державного майна України листом №930-02-06-1317 від 25.11.2024 звернувся до відповідача, в якому наголосив на необхідності дотримання чинного законодавства України та укладенні договорів про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна.

У відповідь на вищезазначене, відповідач листами №220/70/4682 від 29.11.2024 та №220/70/5100 від 27.12.2024 попросив надати розрахунки вартості відшкодування експлуатаційних витрат та вкотре запропонував відредагувати проект договору №9672-К у відповідності до фактичного споживання комунальних послуг та експлуатаційних витрат, пов`язаних з утриманням будинків і споруд на прибудинковій території, направити на адресу Головного управління, відповідно.

Поряд із цим, позивач звернувся до відповідача з листом-претензією №293/867 від 17.12.2024 року, в якому проінформував про методику розрахунку орендної плати та відшкодування витрат на утримання майна та надав копії відповідних документів, а також вимагав терміново підписати надісланий проект договору №9672-К та у випадку відмови просив звернутись до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву щодо дострокового розірвання Договору оренди.

У відповідь на претензію відповідач листом № 220/70/5100 від 27.12.2024 повідомив, що за результатами опрацювання актів та договорів загальна сума, що підлягає відшкодуванню за період серпень-грудень 2024 становить 855,80 грн., тоді як в проекті договору № 9672-К 66 973,55 грн., відтак орендар просив відкоригувати договір відповідно до фактично спожитих комунальних послуг та експлуатаційних витрат.

Листами № 293/171 від 26.02.2025 та № 293/153 від 19.02.2025 позивачем було надіслано на адресу відповідача проект договору з розрахунком відшкодування витрат.

Разом з тим, листами № 220/70/59 від 04.01.2025 та №220/70/1297 від 26.03.2025 відповідач повідомив позивача, що потреба у користуванні нежитловими приміщеннями відпала, просив переглянути питання фінансових зобов`язань та просив розірвати договір оренди.

За загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 654 Цивільного Кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

За приписами частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Наразі, як встановлено судом, 31 березня 2025 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву, Національним інститутом стратегічних досліджень та Головним управлінням справами Міністерства оборони України було підписано Договір №9672/01 про припинення договору оренди від 12 липня 2024 року №9672 та відповідний Акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Зобов`язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

З метою досудового врегулювання спору позивач звернувся до відповідача з Листом претензією №293/432 від 13.06.2025 додатками до якого були рахунки №445-К на суму 48 878,19 грн., №446-К на суму 8 428,02 грн. та Акти здачі-приймання послуг №445-К на суму 48 878,19 грн., №446-К на суму 8 428,02 грн. з вимогою терміново сплатити заборгованість.

Листом №220/70/2514 від 25.06.2025 відповідач повідомив позивача, що оскільки між сторонами договори про відшкодування витрат за комунальні послуги не укладались, правові підстави на підписання Актів здачі-приймання послуг №445-к, 446-к відсутні, отже, останні повертаються без підпису, а також зазначалось про невідповідність заборгованості в сумі 57 306,21 грн. за утримання майна та надання комунальних послуг.

Таким чином, як зазначено позивачем у позовній заяві та встановлено судом за матеріалами справи, відповідач свої зобов`язання щодо здійснення відшкодування комунальних платежів та витрат балансоутримувача на утримання орендованого нежитлового приміщення за період оренди жовтень 2024 року - грудень 2024 року у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась прострочена заборгованість перед позивачем у розмірі 57 306,21 грн., яку останній просив суд стягнути в поданій позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним Договору оренди № 9672 нерухомого майна, що належить до державної власності від 12.07.2024 року та/або його окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.

При цьому, як встановлено судом за матеріалами справи, зазначено позивачем та відповідачем не спростовано, між сторонами не були укладені договір про відшкодування комунальних витрат та витрат балансоутримувача на утримання майна.

Згідно ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Суд зазначає, що основні засади організаційних та господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

За визначенням статті 1 вказаного Закону житлово-комунальні послуги результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" (в новій редакції №2189-VIII від 09.11.2017 року) визначає учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг: 1) споживачів (індивідуальних та колективних); 2) управителя; 3) виконавців комунальних послуг.

Індивідуальний споживач фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6 частини 1 статті 1 вказаного Закону).

Колективний споживач юридична особа, що об`єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги (пункт 9 частини 1 статті 1 вказаного Закону).

Виконавцем згідно приписів Закону України "Про житлово-комунальні послуги" є суб`єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору.

В розумінні Закону України "Про житлово-комунальні послуги" до житлово-комунальних послуг належать: житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком; комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.

Згідно частини 2 статті 6 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" виконавцями комунальних послуг є, зокрема: послуг з централізованого водопостачання - суб`єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання; послуг з централізованого водовідведення - суб`єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водовідведення.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Договори про надання житлово-комунальних послуг укладаються відповідно до типових або примірних договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України або іншими уповноваженими законом державними органами відповідно до закону. Такі договори можуть затверджуватися окремо для різних моделей організації договірних відносин (індивідуальний договір та колективний договір про надання комунальних послуг) та для різних категорій споживачів (індивідуальний споживач, колективний споживач).

Згідно ч. 1 ст. 9 вказаного Закону споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Тобто, незважаючи на факт відсутності між позивачем та відповідачем договірних відносин щодо відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та наданих комунальних послуг, суд зазначає, що враховуючи норми Закону України "Про житлово-комунальні послуги", споживач зобов`язаний оплатити житлово-комунальні послуги, якщо він фактично користувався ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Як зазначає позивач та встановлено судом за матеріалами справи, з метою забезпечення утримання майна, яке, в тому числі, було передано в оренду відповідачеві, позивачем було укладено ряд договорів з виконавцями комунальних послуг.

Зокрема, 29 грудня 2023 року між Національним інститутом стратегічних досліджень та ТОВ «Миколаївська електропостачальна компанія» було укладено Договір №100/244 про постачання електричної енергії споживачу та ряд Додаткових угод, на виконання умов якого згідно актів прийому-передачі товарної продукції за листопад 2024 року та грудень 2024 року №100/244/10, №100/244/11, №100/244/12 позивачем (споживачем) було отримано від ТОВ «Миколаївська електропостачальна компанія» як постачальника електричну енергію як товарну продукцію.

Згідно Розрахунку відшкодування орендарем витрат спожитої електричної електроенергії, позивачем нараховано розмір електроенергії, спожитої відповідачем за жовтень грудень 2024 року враховуючи визначений додатковою угодою № 6 від 31.01.2025 до Договору №100/244 про постачання електричної енергії споживачу від 29.12.2023 року тариф 8,71638 грн./кВт год, в сумі 32 990,55 грн.

При цьому судом взято до уваги відсутність звернень відповідача до орендодавця з питань встановлення окремого лічильника обліку електроенергії.

Також 25 січня 2024 року між ПАТ «ДТЕК Київські Електромережі» та Національним інститутом стратегічних досліджень була укладена Додаткова угода №31712015Рр про надання послуг із забезпечення перетікання реактивної електричної енергії до договору споживання про надання послуг з розподілу електричної енергії (укладений за заявою-приєднанням від 01.12.2018).

Згідно актів за жовтень 2024 №30259503871358-3 від 06.11.2024 та листопад 2024 №30251903445357-3 від 06.12.2024 позивачем було отримано від ПАТ «ДТЕК Київські Електромережі» відповідні послуги з забезпечення перетікання реактивної електричної енергії, з урахуванням змісту вказаних актів нарахування із забезпечення перетікання реактивної електричної енергії становлять 87,51 грн.

Окрім цього, 30 січня 2024 між Національним інститутом стратегічних досліджень та ТОВ «Максван» укладено Договір №300124 про надання послуг з технічного обслуговування ліфтів.

У відповідності до актів наданих послуг №892 від 05.12.2024, №969 від 06.12.2024, №992 від 20.12.2024, згідно яких позивачем отримані послуги з технічного обслуговування ліфтів, сума належної до відшкодування відповідачем вартості обслуговування ліфтів становить 156,09 грн.

14 листопада 2024 року між Національним інститутом стратегічних досліджень та ТОВ «ЮРЕНЕРГО» укладено Договір №141124 про надання послуг з ремонту і технічного обслуговування будівель. За актом наданих послуг №063-24 за грудень 2024 року позивач з урахуванням вартості отриманих послуг здійснив розрахунок заборгованості відповідача за обслуговування технічного обслуговування будівлі, який становить 494,42 грн., сума заборгованості за обслуговування місць загального користування становить 8 428,02 грн.

Суд зазначає, що Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2018 року № 315 затверджено Методику розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг (далі Методику), яка встановлює порядок розподілу між споживачами спожитих у будівлі/будинку послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання (далі - комунальні послуги), обсяг споживання яких визначений за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку або розрахунково у разі його (їх) відсутності, тимчасового виходу з ладу або втрати, та послуги з централізованого водовідведення, обсяг споживання якої визначається відповідно до обсягу споживання інших комунальних послуг.

Відповідно до п. 2 Методики розподіл між споживачами загального обсягу спожитої комунальної послуги у будівлі/будинку за відповідний розрахунковий період (далі - розподіл) здійснюється з урахуванням показань вузлів комерційного та розподільного обліку (теплолічильників, лічильників холодної води, лічильників гарячої води), установлених як у приміщеннях, так і за їх межами, або приладів-розподілювачів теплової енергії, установлених на опалювальних приладах опалюваних приміщень, а в окремих випадках - розрахунково.

Згідно п. 10 Методики базою для розподілу загального обсягу спожитої теплової енергії у будівлі/будинку за відсутності приладів розподільного обліку теплової енергії є опалювана площа приміщень, зазначена у договорі про надання послуги з постачання теплової енергії.

У відповідності до ст. 10 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання» у разі якщо частина приміщень у будівлі оснащена вузлами розподільного обліку гарячої, питної води, а частина - не оснащена, обсяг відповідної комунальної послуги, спожитий споживачами у приміщеннях, оснащених вузлами розподільного обліку, встановлюється у розмірі, визначеному за допомогою таких вузлів, а загальний обсяг спожитої у будівлі відповідно гарячої, питної води (крім обсягу, витраченого на загальнобудинкові потреби та споживачами у приміщеннях, оснащених вузлами розподільного обліку) розподіляється між споживачами, приміщення яких не оснащені вузлами розподільного обліку, пропорційно до кількості осіб, які фактично користуються такими послугами. Розподіл між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг здійснюється відповідно до методики, затвердженої центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

Додатково, 17 січня 2024 року та 19 листопада 2024 року між Національним інститутом стратегічних досліджень та ПАТ «АК «Київводоканал» було укладено Договори №23688/1-5-10-В про закупівлю послуг з власником (користувачем) будівлі (приміщення у будівлі) про надання послуг з централізованого водопостачання.

Обставини надання позивачеві як споживачу ПАТ «АК «Київводоканал» послуг з централізованого водопостачання підтверджуються Актом приймання передачі послуг №10 від 11.11.2024, Актом приймання передачі послуг №11 від 10.12.2024 та Актом приймання передачі послуг №12 від 23.12.2024.

Згідно наданого позивачем розрахунку сума заборгованості відповідача за фактично надане централізоване водопостачання становить 508,95 грн.

Також 17 січня 2024 року між Національним інститутом стратегічних досліджень та ПАТ «АК «Київводоканал» було укладено Договір №23688/1-5-10-К про закупівлю послуг з власником (користувачем) будівлі (приміщення у будівлі) про надання послуг з централізованого водовідведення.

Сума заборгованості за фактично надане централізоване водовідведення становить 265,15 грн.

24 січня 2024 року між Національним інститутом стратегічних досліджень та Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» було укладено Договір про закупівлю товару (теплова енергії у гарячій воді/парі) №520540, загальна вартість договору становить 1 704 778,12 грн. у т.ч. ПДВ. Актами приймання-передачі товарної продукції№11/2024-520540 від 30.11.2024 та №1/520540 (розрахунково) від 20.12.2024, позивач підтвердив отримання теплової енергії у листопаді 2024 року та грудні 2024 року, відповідно.

Оскільки Орендар прийняв у строкове платне користування нерухоме майно загальною площею 198 кв.м, заборгованість за надане теплопостачання з урахуванням площі приміщення становить 14 320,58 грн.

15 січня 2024 року між Національним інститутом стратегічних досліджень та ТОВ «ПРОФПЕРЕРОБКА» було укладено Договір №150124 про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів, на виконання якого сторонами підписано акти здачі-приймання робіт №4629 від 21.11.2024, №5452 від 20.12.2024 та №5453 від 20.12.2024 на надання послуги з вивезення ТПВ (контейнерна схема), з урахуванням змісту яких сума заборгованості відповідача за відшкодування витрат за вивіз твердих побутових відходів визначена в розмірі 54,94 грн.

Таким чином, позивачем здійснено нарахування та заявлено до стягнення з відповідача за жовтень 2024 року - грудень 2024 року відшкодування: за спожиту електричну енергію 32 990,55 грн., за спожиту теплову енергію 14 320,58 грн., за реактивну електричну енергію (перетікання) 87,51 грн., за водопостачання 508,95 грн. та водовідведення 265,15 грн., за обслуговування ліфтів 156,09 грн., за технічне обслуговування будівлі 494,42 грн., за обслуговування місць загального користування 8428,02 грн., за вивіз твердих побутових відходів 54,94 грн., всього 57 306,21 грн.

В свою чергу, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що оскільки між сторонами не було укладено договір щодо відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна (у тому числі місць загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг орендарю, підстави для відшкодування витрат відсутні, а отже, і заборгованість за комунальні послуги у розмірі 57 306,21 грн. є безпідставною, не забезпеченою договорами на відшкодування.

Також відповідач не погоджується з розрахунками вартості електричної енергії та зазначає, що її вартість за період жовтень 2024 грудень 2024 року складає 27 071,59 грн., з урахуванням робочих днів в кожному місяці.

Окрім цього, за відсутності доведених збитків з боку позивача та беручи до уваги принцип справедливості, добросовісності та розумності, відповідач просить зменшити розмір штрафних санкцій на 99 % та у задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Суд зазначає, що згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відмова споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача) від укладання договору з виконавцем комунальної послуги не звільняє його від обов`язку оплати фактично спожитої комунальної послуги, наданої таким виконавцем.

Таким чином, споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Слід зазначити, що у постанові 07 лютого 2024 року по справі № 372/2236/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 401/710/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16, від 16 вересня 2020 року у справі № 755/10683/17, від 13 березня 2019 року у справі № 521/3743/17-ц).

Крім того, у постанові від 20.11.2024 року по справі № 463/6799/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду підтримав свою правову позицію вказавши, що відсутність між сторонами договору не може слугувати підставою для звільнення споживача від оплати отриманих послуг. Зазначена практика правозастосування правових норм у сфері оплати житлово-комунальних послуг є сталою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі 712/8916/17, постанови Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 401/710/15-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 369/3682/16-ц, від 07 лютого 2024 року у справі № 372/2236/21).

Здійснивши перевірку розміру заявленого до стягнення з відповідача відшкодування вартості електричної енергії судом встановлено, що позивач здійснював нарахування за кожен місяць спірного періоду виходячи з кількості робочих днів 22, в той час як кількість робочих днів становить в жовтні 2024 23, листопаді 21 та грудні 22, у зв`язку з чим за наслідками перерахунку судом вартості електричної енергії її розмір становить 27071,59 грн., тобто менше, ніж нараховано позивачем.

Щодо решти розрахунків за відсутності заперечень з боку відповідача до методики розрахунків витрат балансоутримувача, суд приймає такі розрахунки відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна як здійсненні відповідно до норм законодавства України та обґрунтовані, та визначає розмір заборгованості відповідача з їх урахуванням.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов`язань з відшкодування витрат на утримання орендованого майна у встановлений термін, розмір встановленої судом заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача компенсації витрат балансоутримувача за надані в жовтні 2024 року - грудні 2024 року послуги підлягають частковому задоволенню в сумі 51 387,25 грн.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України (чинного на час спірних правовідносин) штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Суд зазначає, що право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.

Так, у пункті 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що розмір штрафних санкцій щодо окремих видів зобов`язань встановлюється законом. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Таким чином, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання грошового зобов`язання, суд приходить до висновку, що розмір пені узгоджується з приписами частини 6 статті 231 Господарського кодексу України у вигляді пені,

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18, постановах Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі №905/600/18 та від 03.10.2019 року у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення з відповідача на підставі статті 625 Цивільного кодексу України пеню в сумі 8 533,13 грн., 1 149,26 грн. 3 % річних та 3 495,68 грн. інфляційних втрат за загальний період з 01.01.2025 по 31.08.2025 року, які позивач просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, відсотків річних та інфляційних втрат суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються пені, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За результатами здійсненої судом самостійної ретельної перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних та інфляційних втрат судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства з урахуванням визначеної судом розміру заборгованості та зазначеного позивачем періоду прострочення, становить 1036,34 грн. процентів річних та 3212,73 грн. втрат від інфляції, а отже є меншим, нараховано та заявлено до стягнення позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення процентів річних та втрат від інфляції підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 1026,34 грн. процентів річних та 3212,73 грн. втрат від інфляції.

Судом встановлено, що в обґрунтування підстав для застосування до відповідача штрафної санкції за порушення грошового зобов`язання у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ України від суми простроченої заборгованості за кожний день такого прострочення позивач посилається на ст.231 ГК України та Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».

Суд зазначає, якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов`язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також і відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов`язання.

При цьому, судом встановлено згідно матеріалів справи відсутність укладеного між сторонами договору відшкодування витрат балансоутримувача на утримання переданого в оренду майна, Договір оренди № 9672 від 12.07.2024 року також не містить положень щодо передбаченої сторонами відповідальності у вигляді нарахування пені за невиконання (прострочення) орендарем грошових зобов`язань з відшкодування витрат балансоутримувача на утримання майна, що, за умови відсутності визначення такого обов`язку певним законодавчим актом, в свою чергу виключає можливість нарахування та стягнення пені в даному випадку за порушення сторонами умов укладених між сторонами правочинів.

Отже, у вчинених сторонами правочинах розмір та базу нарахування пені за невиконання зобов`язань з відшкодування витрат позивача взагалі не визначено.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до ст. 547 та п. 1 ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання (в тому числі щодо неустойки) вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги споживач зобов`язаний сплатити пеню в розмірі, встановленому в договорі, але не вище 0,01 відсотка суми боргу за кожен день прострочення. Загальний розмір сплаченої пені не може перевищувати 100 відсотків загальної суми боргу.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 05.09.2019 року у справі № 908/1501/18, якщо сторони не передбачили умовами договору можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов`язань та не визначали її розміру, то немає підстав для стягнення пені у розмірі, не погодженому в договірному порядку та прямо не встановленому законом.

Водночас частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України передбачено можливість встановлення санкції за порушення грошових зобов`язань у відсотках до облікової ставки НБУ як одиниці вимірювання такої санкції. Однак саме зобов`язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним сторонами договором, інакше буде порушуватися принцип свободи договору, оскільки сторони мають право і не встановлювати жодних санкцій за порушення строків розрахунку.

Таким чином, оскільки з матеріалів справи не вбачається та позивачем не доведено укладення між сторонами у справі письмового правочину щодо забезпечення виконання відповідачем грошового зобов`язання у вигляді неустойки (пені), а розмір пені договором або актом цивільного законодавства у спірних правовідносинах сторін також не встановлено, наведене виключає правові підстави для стягнення пені, нарахованої позивачем.

В частині викладеного у відзиві клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій на 99% відповідно до частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України, згідно якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд зазначає, що за відсутності підстав для стягнення з відповідача пені, нарахованої позивачем в сумі 8533,13 грн., вказане клопотання відповідача про зменшення штрафних санкцій судом розгляду та оцінці на предмет обґрунтованості не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачами не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Головного управління справами Міністерства оборони України (просп. Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03049, код ЄДРПОУ 24978319) на користь Національного інституту стратегічних досліджень (вул. Пирогова, 7А, м. Київ, 01054, код ЄДРПОУ 14282798) 51 387,25 грн. заборгованості з відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та комунальних послуг, 1026,34 грн. процентів річних, 3212,73 грн. втрат від інфляції та 2389,70 грн. витрат по сплаті судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 25 вересня 2026 року.

Суддя А.М. Селівон