Рішення № 140008435, 21.09.2026, Оболонський районний суд міста Києва

Справа № 756/10386/25

Провадження № 2/756/762/26

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

21 вересня 2026 року місто Київ

Оболонський районний суд міста Києва у складі:

головуючої судді Примак-Березовської О.С.,

за участю секретаря судового засідання Донеска А.Є.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрдебт Плюс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних,

У С Т А Н О В И В :

І. Стислий виклад позиції позивача

ТОВ «Укрдебт Плюс» звернулося до Оболонського районного суду міста Києва із зазначеною позовною заявою, в якій просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на свою користь інфляційні втрати та 3% річних у загальному розмірі 985 058,96 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 13 серпня 2008 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 189/П/43/2008-840, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 100 929,83 доларів США зі сплатою 13,99% річних строком до 12 серпня 2017 року. Того ж дня в забезпечення виконання зобов`язань позичальника банк уклав договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 лютого 2014 року у справі № 756/11475/13-ц, зміненим постановою Апеляційного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року в частині порядку солідарного стягнення, на користь ПАТ КБ «Надра» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 491 751,62 грн.

23 квітня 2020 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Укрдебт Плюс» укладено договір № GL3N216868 про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсохою С.С. за реєстровим № 2096, за яким позивач набув права кредитора за кредитним договором та договорами забезпечення до нього.

Оскільки рішення суду боржниками не виконано, позивач, посилаючись на положення статей 526, 530, 599, 610, 611, 625 ЦК України та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18, від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17, вважав, що наявність невиконаного рішення суду не припиняє грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення.

На суму стягнутої заборгованості позивач нарахував за період з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року 3% річних у розмірі 221 800,99 грн та інфляційні втрати у розмірі 763 257,97 грн. Правомірність нарахування інфляційних втрат позивач пов`язував зі стягненням заборгованості рішенням суду в національній валюті, а позовну давність вважав продовженою на підставі пунктів 12, 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.

У додакових поясненнях представник позивача адвокат Янчук А.А. позов підтримав та зазначив, що невиконання боржником грошового зобов`язання, підтвердженого рішенням суду, є триваючим правопорушенням, а наявність судового рішення не припиняє правовідносин сторін, у тому числі за договорами поруки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц). Наполягав на тому, що кредитор, який визначив заборгованість за валютним кредитом у національній валюті, має право на нарахування інфляційних втрат, та послався на постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 305/1233/21 та від 25 червня 2025 року у справі № 208/42/23.

ІІ. Стислий виклад позиції відповідача

Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Дикий Ю.О. у відзиві на позовну заяву просив продовжити строк на його подання та відмовити у задоволенні позову. На думку сторони відповідачки, ключовою обставиною справи є пропуск ТОВ «Укрдебт Плюс» строку пред`явлення виконавчих документів до виконання та втрата ним права на примусове виконання рішення суду у справі № 756/11475/13-ц, що підтверджено постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року, внаслідок чого зобов`язання трансформувалося в натуральне, до якого правила частини 2 статті 625 ЦК України не застосовуються.

На обґрунтування цих доводів представник відповідачки послався на висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 6 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц та Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 761/26741/22, а також на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23.

Крім того, представник відповідачки зазначив, що основне зобов`язання визначене в іноземній валюті, а тому з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 7 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, не підлягає індексації, а договори поруки не забезпечують відповідальності позичальника, передбаченої частиною 2 статті 625 ЦК України.

Також наголосив на тому, що позивач придбав право вказаної вимоги за вже простроченим зобов`язанням, усвідомлюючи ризики такого придбання, однак жодних дій для забезпечення можливості примусового виконання рішення суду не вчинив. Тому, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі та стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 98 505,89 грн (10 % від суми позову).

ІІІ. Процесуальні дії у справі

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 15 серпня 2025 року відкрито провадження у справі та вирішено розглядати її за правилами загального позовного провадження.

11 грудня 2025 року до суду надійшов відзив представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката Дикого Ю.О. з клопотанням про продовження строку на його подання.

5 січня 2026 року представник позивача адвокат Янчук А.А. подав пояснення у справі.

10 березня 2026 року представник відповідачки Ліферук А.М. подав пояснення у справі з доказами понесених витрат на професійну правничу допомогу.

11 березня 2026 року представник позивача подав клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу відповідачки ОСОБА_2 з 98 505,89 грн до 1 000 грн з мотивів їх неспівмірності зі складністю справи, обсягом наданих послуг та часом, витраченим адвокатом.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 19 травня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задовольнити його в повному обсязі, надав пояснення, аналогічні змісту позовної заяви та заперечень на відзив.

Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Дикий Ю.О. у судовому засіданні позов не визнав, надав пояснення, аналогічні змісту відзиву та додаткових пояснень, та просив відмовити у задоволенні позовних вимог і стягнути понесені судові витрати у поновму обсязі.

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, були належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, відзивів на позов не подали.

8 вересня 2026 року суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення, складення якого відповідно до частини 6 статті 259 ЦПК України відкладено до 21 вересня 2026 року.

Вислухавши пояснення учасників справи та дослідивши матеріали справи, суд дійшов такого висновку.

ІV. Фактичні обставини, встановлені судом

Судом встановлено, що 13 серпня 2008 року між ВАТ КБ «Надра», яке змінило найменування на ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 189/П/43/2008-840, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 100 929,83 доларів США зі сплатою 13,99% річних строком до 12 серпня 2017 року.

В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 13 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , з кожним окремо, укладено договори поруки.

Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 лютого 2014 року у справі № 756/11475/13-ц з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 491 751,62 грн.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року зазначене рішення змінено в частині солідарного стягнення та визначено, що заборгованість у розмірі 1 491 751,62 грн підлягає солідарному стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Як вбачається зі змісту постанови апеляційного суду, стягнута сума є гривневим еквівалентом заборгованості у розмірі 186 632,26 доларів США за курсом Національного банку України станом на 27 травня 2013 року, а рішення суду у 2014 році було звернуто до примусового виконання.

Згідно з відомостями, наведеними у відзиві з посиланням на дані автоматизованої системи виконавчого провадження, які позивачем не спростовані, виконавче провадження № 51752305 щодо стягнення з ОСОБА_2 боргу завершено 5 грудня 2017 року з поверненням виконавчого листа до суду. Виконавчі провадження №№ 51752358, 51752401, 60821266, 51752436, 51752510, 51752558, 51752600 щодо інших боржників закінчено у 2018-2019 роках Виконавчі провадження щодо стягнення судового збору закінчено фактичним виконанням.

23 квітня 2020 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Укрдебт Плюс» укладено договір № GL3N216868 про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсохою С.С. за реєстровим № 2096, згідно з чким позивач набув права кредитора за кредитним договором № 189/П/43/2008-840 та договорами забезпечення до нього.

Як вбачається з протоколу електронного аукціону № UA-EA-2020-03-05-000052-b від 27 березня 2020 року, предметом торгів був лот № GL3N216868 кредитний портфель, що складається з прав вимоги за 204 кредитними договорами, що забезпечені іпотекою, власником якого був ПАТ КБ «Надра». Початкова ціна лоту становила 42 395 493,67 грн, ціну продажу лоту визначено у розмірі 10 423 955,95 грн, які ТОВ «Укрдебт Плюс» сплатило банку платіжним дорученням № 148 від 10 квітня 2020 року.

Відповідно до пункту 2.2 договору від 23 квітня 2020 року № GL3N216868 новий кредитор набув право вимагати належного виконання боржниками зобов`язань у сумах, вказаних у Додатку № 1 до договору та визначених на момент набуття новим кредитором права вимоги, включаючи право вимагати сплати нарахованих і не сплачених на момент набуття права вимоги процентів у розмірах, вказаних у Додатку № 1, та нарахованих і не сплачених на момент набуття права вимоги штрафних санкцій, неустойок (штрафів, пеней); права кредитора за основними договорами переходять до нового кредитора в обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги. Цим же пунктом сторони визначили, що до нового кредитора не переходить право на нарахування процентів за користування боржниками кредитними коштами.

Згідно з довідкою ТОВ «Укрдебт Плюс» від 26 червня 2025 року за період з 23 квітня 2020 року по 23 лютого 2022 року коштів у рахунок погашення заборгованості не надходило. Водночас у цій довідці позивач зазначив, що попереднім кредитором йому не повідомлялося про сплату боргу за рішенням суду у період з 10 лютого 2014 року по 23 квітня 2020 року.

У травні 2024 року ТОВ «Укрдебт Плюс» звернулося до Оболонського районного суду міста Києва із заявою про заміну сторони виконавчого провадження та видачу дублікатів виконавчих листів у справі № 756/11475/13-ц.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 5 серпня 2024 року замінено стягувача у виконавчих листах, а у видачі дублікатів відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року у справі № 756/11475/13-ц ухвалу від 5 серпня 2024 року скасовано, заяву ТОВ «Укрдебт Плюс» про заміну сторони у виконавчому провадженні та видачу дублікатів виконавчих листів залишено без задоволення. Апеляційний суд встановив, що твердження заявника щодо непропущення строків пред`явлення виконавчих листів до виконання не знайшли свого підтвердження, оскільки матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження вказаного, з урахуванням того, що рішення суду ухвалено ще 10 лютого 2014 року. Також апеляційний суд зазначив, що заміна стягувача його правонаступником після спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, що не був поновлений судом, виключає можливість задоволення такої заяви. Ця постанова набрала законної сили з моменту її прийняття.

Доказів звернення ТОВ «Укрдебт Плюс» до суду із заявою про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання, перебування виконавчих документів на виконанні в органах державної виконавчої служби чи у приватного виконавця, а також виконання боржниками рішення суду матеріали справи не містять.

Отже, зміст спірних правовідносин полягає у тому, чи має новий кредитор право на стягнення з боржників сум, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, нарахованих на заборгованість, стягнуту рішенням суду, яке набрало законної сили, але можливість примусового виконання якого вичерпана у зв`язку зі спливом строку пред`явлення виконавчих документів до виконання.

V. Мотивована оцінка суду та норми права, які ним застосовані

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина 1 статті 89 ЦПК України).

Згідно з частиною 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

ТОВ «Укрдебт Плюс», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були учасниками провадження у справі № 756/11475/13-ц, у якому ухвалено постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року, а тому встановлені нею обставини щодо недоведеності непропущення строків пред`явлення виконавчих листів до виконання повторному доказуванню не підлягають.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (частини 1, 3 статті 509 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства (частина 1 статті 526 ЦК України) і припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (стаття 610 ЦК України), а в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина 1 статті 611 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини 1 статті 512 ЦК України). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Згідно з частинами 1, 4-6 статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання, а також у разі надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції. У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина 1 статті 433 ЦПК України).

Суд погоджується з позивачем у тому, що за загальним правилом ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості не припиняє грошового зобов`язання боржника та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18). Разом з тим, вирішуючи цей спір, суд не може залишити поза увагою релевантні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини 2 статті 625 ЦК України у випадку, коли можливість примусового виконання такого судового рішення вичерпана.

Щодо трансформації зобов`язання в натуральне та неможливості застосування частини 2 статті 625 ЦК України, суд зазначає таке.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18), здійснивши тлумачення частини 1 статті 509, частини 1 статті 267, статті 625 ЦК України, дійшов висновку про те, що натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3% річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) зазначено, що пред`явлення кредитором позову тільки про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, яка не може бути захищена, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику, і досягнути результату, недоступного кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення основного боргу, що створює нерозумну ситуацію, за якої кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 761/26741/22 (провадження № 61-4584св24), на яку послалася сторона відповідачки, зазначив, що можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено в установленому законом порядку. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад встановлений законом час, що порушило б принцип правової визначеності як один із основоположних аспектів верховенства права.

Остаточно це питання вирішила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), ухваленій у подібних правовідносинах, в якій кредитор після спливу строку пред`явлення виконавчого листа до виконання звернувся з позовом про стягнення 3% річних, нарахованих на невиконану кредитну заборгованість, стягнуту рішенням суду, за період з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року, тобто за той самий період, що й у цій справі.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку (пункт 104). Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення (пункт 111). Хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном (пункт 112).

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини 2 статті 625 ЦК України (пункти 117, 118). За протилежним підходом складалася б нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності (пункт 119).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю (пункт 140), а частина 2 статті 625 ЦК України підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню (пункт 146). При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, про те, що пропуск стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання не має правового значення для стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України (пункт 135).

Цей висновок послідовно застосовується Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 18 березня 2026 року у справі № 753/1527/22 (провадження № 61-7670св24) та від 1 квітня 2026 року у справі № 939/3200/24 (провадження № 61-12744св25). У останній зазначеній постанові Верховний Суд виснував, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних, визначене частиною 2 статті 625 ЦК України, є акцесорним, додатковим до основного зобов`язанням, тобто залежить від основного, поділяє його долю, нерозривно пов`язане з ним, а тому до основної грошової вимоги, щодо якої вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку, не підлягають застосуванню правила частини 2 статті 625 ЦК України.

Водночас у постанові від 26 березня 2026 року у справі № 639/469/24 (провадження № 61-10921св25) Верховний Суд, застосовуючи ті самі висновки Великої Палати Верховного Суду, погодився зі стягненням на користь нового кредитора 3% річних саме тому, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання у тій справі пропущено не було, а можливість примусового виконання не була втрачена. Отже, вирішальне значення має встановлення того, чи збереглася на час розгляду справи можливість примусового виконання рішення суду про стягнення основного боргу.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (пункт 137 постанови від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).

Застосовуючи наведені норми та висновки до обставин цієї справи, суд враховує, що рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 лютого 2014 року у справі № 756/11475/13-ц набрало законної сили понад дванадцять років тому, виконавчі провадження з його примусового виконання завершені у 2017-2019 роках, виконавчі документи на виконанні не перебувають, а постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року, яка набрала законної сили, ТОВ «Укрдебт Плюс» відмовлено як у заміні стягувача у виконавчих листах, так і у видачі їх дублікатів з огляду на недоведеність непропущення строку пред`явлення виконавчих документів до виконання.

З того часу позивач із заявою про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання в порядку статті 433 ЦПК України до суду не звертався, доказів протилежного, як і доказів того, що строк пред`явлення виконавчих документів до виконання не сплив або переривався, суду не надав.

Такі докази перебувають у сфері контролю самого позивача, який є правонаступником стягувача та був учасником провадження у справі № 756/11475/13-ц, а тому ризик їх неподання відповідно до частини 4 статті 12 ЦПК України покладається саме на нього.

Суд зауважує, що визначальним для застосування наведених висновків Верховного Суду є не форма процесуального документа, а сам факт остаточної втрати кредитором можливості примусового виконання судового рішення.

У справі № 761/26741/22 Верховний Суд дійшов висновку про натуральний характер зобов`язання за обставин відмови у видачі виконавчого документа, без вирішення питання про поновлення строку. У цій справі за наявності судового рішення, яким позивачу відмовлено у заміні стягувача та у видачі дублікатів виконавчих листів, та за відсутності будь-яких дій позивача щодо поновлення пропущеного строку можливість примусового виконання рішення суду про стягнення основного боргу є вичерпаною.

Верховний Суд у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 2-1931/2009 (провадження № 61-17782св21), з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 8 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10 (провадження № 14-197цс21), зазначив, що правонаступник стягувача може звернутися до суду з заявою про заміну стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження в межах строків пред`явлення виконавчого документа до виконання. Якщо ці строки пропущені, то, подаючи заяву про заміну стягувача у виконавчому листі, такий правонаступник має одночасно подати заяву про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, обґрунтовуючи поважність причин цього. Позивач цим механізмом не скористався.

Суд вважає цілком обґрунтованими доводи представника відповідачки Ліферук А.М. про те, що позивач придбав право вимоги за кредитним договором, розуміючи ризики такого придбання, однак не вчинив жодних дій, спрямованих на реалізацію свого права на примусове виконання рішення суду, оскільки таке зобов`язання на момент його набуття вже було простроченим.

Так, ТОВ «Укрдебт Плюс» набуло право вимоги 23 квітня 2020 року через сім років після дострокового стягнення банком кредитної заборгованості в судовому порядку, через шість років після ухвалення рішення суду та після завершення виконавчих проваджень, які не призвели до його виконання.

При цьому, право вимоги до відповідачів позивач набув не окремо, а у складі кредитного портфеля, що складався з прав вимоги за 204 кредитними договорами і був придбаний ним на електронних торгах 27 березня 2020 року за 10 423 955,95 грн при початковій ціні лоту 42 395 493,67 грн. Будучи суб`єктом господарювання, який на професійній основі набуває права вимоги за простроченими зобов`язаннями, позивач не міг не усвідомлювати, що набуває вимогу, щодо якої рішення суду тривалий час не виконується, виконавчі документи на виконанні не перебувають, а строк їх пред`явлення до виконання спливає.

Тобто, відповідно до статті 514 ЦК України до позивача перейшли права первісного кредитора лише в тому обсязі і на тих умовах, що існували на момент переходу цих прав, а тому і всі ризики, пов`язані зі спливом строків примусового виконання рішення суду, позивач прийняв на себе.

Попри це, упродовж понад чотирьох років після набуття права вимоги позивач не звертався до суду із заявою про заміну стягувача, а звернувшись у травні 2024 року, не порушував питання про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих документів до виконання та не довів поважності причин його пропуску.

Після ухвалення постанови Київського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року позивач також жодних дій щодо відновлення можливості примусового виконання рішення суду не вчинив, натомість звернувся до суду з позовом про стягнення лише акцесорних сум, нарахованих на невиконувану основну вимогу, в розмірі, що становить дві третини самого основного боргу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 наголосила, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина 1 статті 44 ЦПК України), сторона зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, а обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 4 жовтня 2001 року). Будучи стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання, і реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (пункти 122-126). Сплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа, а суд має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання (пункти 114-116).

За таких обставин зобов`язання відповідачів зі сплати заборгованості, стягнутої рішенням суду у справі № 756/11475/13-ц, не є припиненим і може бути виконане ними добровільно, однак вимоги за ним позбавлені примусового захисту, тобто зобов`язання трансформувалося в натуральне.

Отже до такої грошової вимоги не можуть бути застосовані правила частини 2 статті 625 ЦК України, а позивач не має права на стягнення нарахованих на неї 3% річних та інфляційних втрат.

Щодо обсягу прав, які перейшли до позивача за договором відступлення права вимоги суд зазначає таке.

Незалежно від наведеного суд враховує й обсяг прав, які позивач набув за договором відступлення права вимоги.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, обсяг прав нового кредитора визначається не лише законом, а й умовами договору, за яким ці права набуто.

За пунктом 2.2 договору від 23 квітня 2020 року № GL3N216868 до позивача перейшло право вимагати сплати нарахованих і не сплачених саме на момент набуття права вимоги процентів, штрафних санкцій та неустойок у розмірах, вказаних у Додатку № 1 до договору, а права кредитора за основними договорами перейшли в обсязі та на умовах, які існували на момент відступлення права вимоги.

Натомість позивач нарахував 3% річних та інфляційні втрати за період з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року, тобто переважно за час, що передував набуттю ним права вимоги. Додатка № 1 до договору, в якому мали бути зафіксовані суми вимог станом на момент відступлення, позивач суду не подав, а з його ж довідки від 26 червня 2025 року вбачається, що про виконання боржниками рішення суду у період з 10 лютого 2014 року по 23 квітня 2020 року попередній кредитор йому не повідомляв.

За таких обставин позивач не довів і того, що право вимоги на суми, нараховані за частиною 2 статті 625 ЦК України за час до 23 квітня 2020 року, перейшло до нього за договором відступлення права вимоги у заявленому розмірі.

Доводи позивача з посиланням на постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 305/1233/21, від 25 червня 2025 року у справі № 208/42/23 суд відхиляє, оскільки у зазначених справах не вирішувалося питання застосування частини 2 статті 625 ЦК України до грошової вимоги, можливість примусового виконання якої вичерпана у зв`язку зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

При цьому, висновок Великої Палати Верховного Суду з аналогічного питання, викладений у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23, є останнім і підлягає врахуванню в силу частини 4 статті 263 ЦПК України.

Оскільки відсутність у позивача права на стягнення сум, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові в повному обсязі, решта доводів сторін, зокрема щодо правомірності нарахування інфляційних втрат на заборгованість за кредитом, наданим в іноземній валюті та щодо обсягу відповідальності поручителів, не впливає на результат вирішення спору і не потребує окремої детальної оцінки.

Суд враховує, що, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04, пункт 58).

Враховуючи викладене та керуючись завданнями і основними засадами цивільного судочинства, у тому числі щодо змагальності сторін, суд дійшов висновку, що позивач не довів наявності у нього права на стягнення з відповідачів інфляційних втрат та 3% річних, а тому у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

VІ. Щодо розподілу судових витрат

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України сплачений позивачем судовий збір у розмірі 11 820,71 грн покладається на позивача.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 ЦПК України). До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини 3 статті 133 ЦПК України).

За змістом пункту 1 частини 2 статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони (частина 4 статті 137 ЦПК України). У разі недотримання цих вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами; обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє відповідне клопотання (частини 5, 6 статті 137 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини 2 та частиною 3 статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові інші судові витрати покладаються на позивача; при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи та чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу відповідачка ОСОБА_2 у відзиві навела попередній розрахунок таких витрат у розмірі 98 505,89 грн, що становить 10% ціни позову, а разом із письмовими поясненнями подала додаткову угоду № 4 від 28 листопада 2025 року до договору про надання правничої допомоги від 6 серпня 2024 року, акт приймання-передачі наданої правничої допомоги від 9 березня 2026 року, платіжні інструкції від 13 грудня 2025 року на суму 21 135 грн та від 9 березня 2026 року на суму 21 865 грн (а.с. 153-155)

Згідно з актом приймання-передачі адвокат надав такі послуги: підготовка та подання заяви про надання доступу до матеріалів електронної справи та відкладення розгляду справи від 25 листопада 2025 року; ознайомлення з матеріалами справи; правовий аналіз судової практики, на яку посилався позивач, та дослідження актуальних правових висновків Верховного Суду; підготовка та подання відзиву на позовну заяву; підготовка та подання пояснень з відображенням висновків Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23.

Представник позивача подав клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу з 98 505,89 грн до 1 000 грн, посилаючись на невисоку складність справи, відсутність розрахунку витраченого адвокатом часу й те, що ознайомлення з матеріалами справи та аналіз практики є складовими підготовки заяв по суті. Також доводи заяви містили зауваження, що вирішальним у справі є вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року та практика Європейського суду з прав людини, згідно з якою угода про гонорар у відсотках від ціни позову не є обов`язковою для суду.

Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зазначила, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони або з власної ініціативи, керуючись критеріями частини 3 статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу або присудити їх частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23). Водночас зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, суд може лише за клопотанням іншої сторони (пункт 144 цієї самої постанови).

Суд враховує, що визначення розміру гонорару адвоката у відсотках від ціни позову саме по собі законодавству не суперечить.

Так, згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару визначається в договорі про надання правової допомоги, а Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 визнала законність визначення сторонами такого способу обчислення винагороди, що відповідає принципу свободи договору (такий самий підхід у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 6 березня 2026 року у справі № 465/1176/20).

Водночас умови договору між адвокатом і клієнтом визначають зобов`язання лише між ними і не є обов`язковими для суду під час розподілу витрат між сторонами спору (рішення Європейського суду з прав людини від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини», заява № 35839/97).

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28 липня 2025 року у справі № 753/16992/21 (провадження № 61-4785св25) акцентував, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 137 ЦПК України; суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Оцінивши доводи клопотання, суд враховує, що витрати відповідачки на правничу допомогу є реальними, пов`язаними з розглядом цієї справи та фактично сплаченими в сумі 43 000 грн. Разом з тим розмір гонорару визначено у відсотках від ціни позову і не залежить від обсягу фактично виконаної адвокатом роботи та витраченого часу.

Згідно з матеріалами справи, фактично адвокат відповідача підготував три процесуальні документи, зокрема: заяву про доступ до матеріалів справи та відкладення розгляду, відзив на позов та пояснення.

Суд погоджується із доводами представника позивача про те, що ознайомлення з матеріалами справи та аналіз судової практики, є невід`ємними складовими підготовки відзиву і пояснень, й тим, що справа не потребувала збирання значного обсягу доказів, проведення експертиз чи допиту свідків.

Водночас суд враховує значну ціну позову, значення справи для відповідачки і те, що підготовлені адвокатом процесуальні документи мали вирішальне значення для правильного вирішення спору.

З урахуванням наведеного суд вважає заявлений розмір витрат у сумі 98 505,89 грн неспівмірним зі складністю справи та обсягом фактично наданих послуг, а запропонований позивачем розмір у 1 000 грн таким, що не відповідає реальному обсягу виконаної адвокатом роботи.

Натомість суд виходить із витрат, які відповідачка фактично понесла і розмір яких підтверджений: додатковою угодою № 4 від 28 листопада 2025 року до договору про надання правничої допомоги від 6 серпня 2024 року, актом приймання-передачі наданої правничої допомоги від 9 березня 2026 року та платіжними інструкціями від 13 грудня 2025 року на суму 21 135 грн, від 9 березня 2026 року на суму 21 865 грн, а всього 43 000 грн (а.с. 153-155).

Саме цей розмір витрат є реальним, підтвердженим належними доказами та співмірним із складністю справи, обсягом фактично виконаної адвокатом роботи та значенням справи для відповідачки, а тому суд, керуючись частинами 4, 5 статті 137 ЦПК України, дійшов висновку про часткове задоволення вимог позивача та стягнення з ТОВ «Укрдебт Плюс» на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 43 000 грн. У решті вимога відповідачки про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задоволенню не підлягає з наведених вище мотивів щодо реальності, розумності та співмірності таких витрат.

На підставі викладеного, статей 509, 512, 514, 526, 599, 610, 611, 625 ЦК України, статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» та керуючись статтями 2, 12, 13, 15, 44, 76-82, 89, 133, 137, 141, 259, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

У задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрдебт Плюс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрдебт Плюс» на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 43 000 (сорок три тисячі) грн 00 коп.

Відомості про учасників справи:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрдебт Плюс» (код ЄДРПОУ 43212924, місцезнаходження: 04073, м. Київ, просп. Степана Бандери, 28-А);

Відповідач-1: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач-2: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 );

Відповідачка-3: ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 );

Відповідачка-4: ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 ).

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження.

Повний текст рішення складено 21 вересня 2026 року.

СУДДЯ Ольга ПРИМАК-БЕРЕЗОВСЬКА