Рішення № 139588958, 08.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.09.2026Справа № 910/5610/26Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони (10014, м. Житомир, вул. Дмитра Донцова, 20, ідентифікаційний код 3834701425) в інтересах держави в особі

1) Міністерства оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 00034022) та

2) Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району (12265, Житомирська обл., Радомишльський р-н, селище міського типу Городок, вул. Поштова, будинок 23, ідентифікаційний код 24964524)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" (02121, місто Київ, вул. Вербицького Архітектора, будинок 30-А, офіс 1; ідентифікаційний код 45021298)

про стягнення 162 751,40 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Житомирська спеціалізована прокуратура у сфері оборони в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" про стягнення коштів у виді сплаченого ПДВ при виконанні договору № 122 від 27.03.2024 у розмірі 162 751,40 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2026 позовну заяву Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - 5 днів з дня вручення ухвали суду.

25.05.2026 та 26.05.2026 через підсистему "Електронний суд" на виконання вищевказаної ухвали суду, від представника Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони надійшли заява про усунення недоліків та доповнення до вказаної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін; повідомлено сторін про відкриття провадження у справі без проведення судового засідання.

10.06.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, відзив на позовну заяву та клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

15.06.2026 через підсистему "Електронний суд" позивачем подано відповідь на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2026 у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено; у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" про розгляд справи № 910/5610/26 за правилами загального позовного провадження відмовлено.

22.06.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подані заперечення.

29.06.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подані додаткові пояснення у справі.

16.07.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано клопотання про долучення доказів.

29.07.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подані заперечення щодо клопотання відповідача від 16.07.2026 про долучення доказів.

07.08.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подані додаткові пояснення у справі.

18.08.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано клопотання про залишення позову без розгляду.

19.08.2026 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Відповідач уже звертався до суду з клопотанням про перехід до загального позовного провадження, у задоволенні якого ухвалою від 17.06.2026 відмовлено. При цьому, судом було оцінено характер спірних правовідносин, ціну позову, обсяг доказів, значення справи для сторін та інші критерії, передбачені статтею 247 ГПК України.

Повторно заявляючи відповідне клопотання, відповідач посилається на необхідність дослідження питання представництва прокурором інтересів держави, застосування постанови Кабінету Міністрів України № 178, позиції податкового органу та судової практики.

Разом з тим, наведені обставини не свідчать про неможливість повного та всебічного розгляду спору в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки стосуються переважно правової оцінки встановлених обставин та письмових доказів, які можуть бути досліджені судом без проведення судового засідання.

Крім того, після постановлення ухвали від 17.06.2026 питання щодо меж представництва прокурором інтересів держави в особі установ Збройних Сил України отримало додаткове правове врегулювання у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.07.2026 у справі № 910/6530/24, що також підлягає врахуванню судом при вирішенні спору по суті.

Інших нових обставин, які б об`єктивно унеможливлювали подальший розгляд справи у спрощеному позовному провадженні, відповідачем не наведено.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для зміни раніше визначеного порядку розгляду справи, у зв`язку з чим клопотання відповідача про розгляд справи № 910/5610/26 за правилами загального позовного провадження задоволенню не підлягає.

02.09.2026 через підсистему "Електронний суд" прокурором подані заперечення щодо клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Макарівською квартирно- експлуатаційною частиною району (далі - Макарівська КЕЧ, позивач-2) в електронній системі державних закупівель Prozorro, відповідно до поданого оголошення про проведення спрощеної закупівлі, предметом якої є: нафта і дистиляти (09130000-9) (Мазут паливний М-100 зольний малосірчистий), проведено відповідну закупівлю. Переможцем державної закупівлі стало товариство з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" (далі - ТОВ "Моноліт Оіл Груп", відповідач). Ідентифікатор закупівлі: UA-2024-03-07-000934-a (https://prozorro.gov.ua/uk/tender/UA-2024-03-07- 000934-a).

На виконання умов проведеної закупівлі 27.03.2024 між Макарівською КЕЧ та Товариством з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" було укладено договір №122 про постачання (за кошти Державного бюджету України на 2024 рік) (далі - договір №122)

Згідно з п.1.1 договору №122 постачальник, яким є відповідач, зобов`язався поставити у 2024 році замовнику (позивачу-2), товар, а саме: мазут паливний М-100 зольний малосірчистий (ДСТУ 4058-2001. Технічний регламент) згідно специфікації, зокрема: 163 тони за ціною 25 250 грн. за тону, а загалом на суму 4 938 900 грн у т.ч. ПДВ 823 150 грн.

Пунктом 1.2. договору №122 визначено, що обсяги постачання можуть бути змінені залежно від реальної потреби та фактичного обсягу видатків замовника, з відповідною зміною ціни договору відповідно до вимог ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Пунктом 3.1. договору №122 визначено, що ціна договору становить 4 938 900 грн у т.ч. ПДВ 823 150 грн., а пунктами 4.1.- 4.5. визначений порядок здійснення оплати.

Постачальник для отримання коштів за поставлений товар мав надати пакет документів: рахунок-фактуру на відвантажений товар, акт приймання-передачі (додаток 22 до Інструкції з обліку військового майна у Збройних Силах України, затвердженої наказом МО України від 17.08.2017 № 440), видаткову накладну постачальника. На підставі указаного пакету документів, замовник здійснює оплату у визначені правочином строки.

Згідно з п.10.1 умов договору №122, правочин набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2024, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення.

До договору №122 сторонами укладено додаткові угоди №1 від 15.04.2024, №2 від 25.12.2024, №3 від 06.01.2025 та №4 від 16.01.2025.

Відповідно до додаткової угоди №1 від 15.04.2024 до договору №122 зменшено загальну кількість товару (мазуту паливного М-100 зольного малосірчистого), що підлягає постачанню, на 1,86 тон (до 161,14 тон) та зменшено його вартість на 56 358,00 грн (до 4 882 542 грн. з ПДВ).

Так, прокурор зазначає, що вказаний договір №122 у цій частині виконаний у повному обсязі, оскільки відповідачем поставлено 161,14 тон мазуту упродовж квітня 2024 року, а позивачем-2 повністю оплачена його вартість - 4 882 542 грн. з ПДВ., що підтверджується реєстром видаткових накладних та платіжних документів, наведених на аркушах 21-22 висновку експерта за результатами проведення судової економічної експертизи від 10.11.2025 №7811/25-71.

Відповідно до додаткової угоди №2 від 25.12.2024 до договору №122 продовжено термін дії договору до 31.03.2025 та збільшено загальну кількість товару (мазуту паливного М-100 зольного малосірчистого), що підлягає постачанню, на 34,46 тон (до 195,6 тон), а також збільшено його вартість на 1 044 138 грн. (до 5 926 680 грн з ПДВ).

Відповідно до додаткової угоди №3 від 06.01.2025 до договору №122 продовжено термін дії договору до 31.03.2025 та зменшено загальну кількість товару (мазуту паливного М-100 зольного малосірчистого), що підлягає постачанню, на 2,23 тон (до 193,37 тон), а також зменшено його вартість на 67569 грн (до 5 859 111 грн з ПДВ).

Відповідно до додаткової угоди №4 від 16.01.2025 до договору №122 продовжено термін дії договору до 31.03.2025 та зменшено загальну кількість товару (мазуту паливного М-100 зольного малосірчистого), що підлягає постачанню, на 0,002 тон (до 193,368 тон), а також зменшено його вартість на 60,60 грн (до 5 859 050 грн з ПДВ).

На виконання договору №122 зі змінами в редакції додаткової угоди №4, відповідач поставив Макарівській КЕЧ мазут у визначеному об`ємі, а саме: 32,228 тон, а останнє на підставі платіжних доручень №№118, 119, 122 від 06.02.2025 оплатило вартість товару на загальну суму - 976508, 40 грн., у т.ч. ПДВ у розмірі 162 751,40 грн, що підтверджено як п.2 висновку експерта, так і реєстром платіжних документів, що на арк.21-22 Висновку експерта.

Зокрема, згідно з платіжних доручень:

- №118 від 06.02.2025 відповідачу сплачено 118776 грн., у т.ч. 19796 грн. ПДВ, відповідно до видаткової накладної №7 від 30.01.2025 за поставлені 3,92 тони мазуту;

- №119 від 06.02.2025 відповідачу сплачено 751 440 грн., у т.ч. 125 240,00 грн. ПДВ, на підставі видаткової накладної №8 від 30.01.2025 за поставлені 24,8 тони мазуту;

- №122 від 06.02.2025 відповідачу сплачено 106 292 грн., у т.ч. 17 715,40 грн. ПДВ, на підставі видаткової накладної №11 від 30.01.2025 за поставлені 3,508 тони мазуту.

Таким чином, позивачем-2 згідно вказаних платіжних доручень сплачено 976508, 40 грн. за поставлені відповідачем 3,228 тон мазуту, у тому числі 162 751,40 грн. як ПДВ за ставкою 20 % від бази оподаткування.

Вказані грошові кошти у розмірі 162 751,40 грн, що сплачені позивачем-2 відповідачу як ПДВ за поставлений товар згідно договору №122, на переконання прокурора, мають бути повернуті державі в особі позивача-2.

З огляду на викладене Житомирська спеціалізована прокуратура у сфері оборони в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району звернулася до суду з даним позовом та просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" на користь Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району кошти у виді сплаченого ПДВ при виконанні договору № 122 від 27.03.2024 у розмірі 162 751,40 грн.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

За частиною 3 статті 3 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Звертаючись до господарського суду з позовною заявою в даній справі, прокурор посилався на положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом 4 цієї частини.

З матеріалів справи вбачається, що вказаний позов поданий прокурором в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

За приписами частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення таких інтересів, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний компетентний орган, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, представництво прокурором інтересів держави має субсидіарний характер і не передбачає можливості заміни прокурором будь-якого суб`єкта господарських правовідносин лише у зв`язку з тим, що останній належить до державного сектору або фінансується за рахунок державного бюджету.

Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади та органом військового управління, до компетенції якого належать питання забезпечення реалізації державної політики у сфері оборони, управління бюджетними коштами, виділеними на відповідні потреби, та контролю за їх ефективним використанням.

Спірні кошти є коштами Державного бюджету України, виділеними на забезпечення потреб оборони.

Матеріалами справи підтверджується, що до звернення до суду прокурор повідомляв Міністерство оборони України про виявлене, на його думку, порушення інтересів держави та надавав можливість самостійно вжити заходів щодо їх захисту.

Однак відповідний позов Міністерством оборони України пред`явлений не був.

За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України.

Водночас, щодо звернення прокурора в інтересах Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району, суд зазначає наступне.

Суд виходить із того, що для вирішення питання про можливість прокурорського представництва визначальним є не лише формальний організаційно-правовий статус відповідного суб`єкта, а й характер правовідносин, у яких виник спір, та функції, які такий суб`єкт здійснює саме у цих правовідносинах.

У межах спірних правовідносин квартирно-експлуатаційної частини району безпосередньо виступила замовником за договором №122.

Саме Макарівська квартирно-експлуатаційна частина району провела закупівлю, уклала договір та додаткові угоди до нього, прийняла товар, отримала відповідні первинні документи та здійснила розрахунок із відповідачем.

Отже, у спірних відносинах із відповідачем Макарівська квартирно-експлуатаційна частина району реалізовувала права та обов`язки сторони господарського зобов`язання, а не владні управлінські повноваження щодо відповідача.

Та обставина, що відповідна установа входить до системи Міністерства оборони України та її діяльність фінансується з державного бюджету, сама по собі не змінює характеру спірних договірних правовідносин.

Суд при цьому враховує правовий підхід Верховного Суду щодо меж прокурорського представництва в подібних правовідносинах, у тому числі сформований при розгляді справ №910/4017/24 та №910/6530/24.

Справа №910/6530/24 стосувалася позову прокурора одночасно в інтересах Міністерства оборони України та військової частини; питання про можливість прокурора представляти саме військову установу було передано на розгляд Об`єднаної палати Верховного Суду.

Так, Об`єднана палата Верховного Суду у постанові від 17.07.2026 у справі №910/6530/24 дійшла висновку про те, що військова частина Збройних сил України (в нашому випадку Макарівська квартирно-експлуатаційна частина району) не є органом державної влади чи місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень, а є суб`єктом господарської діяльності.

Більше того, постанова Верховного Суду від 06.08.2026 у справі № 904/5724/24 підтверджує застосування висновку Об`єднаної палати до іншого спору з договору закупівлі.

З огляду на виключний характер представництва прокурором інтересів держави та характер правовідносин, у яких Макарівська квартирно-експлуатаційна частина району виступає самостійною стороною господарського договору, суд дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для представництва прокурором її інтересів у цьому спорі.

Відтак позов у частині вимог, заявлених прокурором в інтересах держави в особі Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району, відповідно до пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України підлягає залишенню без розгляду.

Щодо заперечень прокурора щодо клопотання відповідача про залишення позову без розгляду, у яких прокурор зазначає, що Макарівська квартирно-експлуатаційна частина є органом військового управління, на який покладено виконання функцій держави у сфері оборонного забезпечення, управління військовим майном та використання бюджетних коштів, а відтак прокурор має право здійснювати представництво інтересів держави в її особі, суд зазначає наступне.

Так, на підтвердження зазначених доводів прокурор посилається, зокрема, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №902/219/16, Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №442/3458/17 та від 12.03.2025 у справі №278/1999/17.

Суд враховує наведені прокурором правові висновки, однак зазначає, що статус квартирно-експлуатаційного органу в системі Збройних Сил України не є безумовною та достатньою підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі такого органу у будь-якому господарському спорі.

За змістом абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначальним є не лише організаційно-правовий статус особи, в інтересах якої звертається прокурор, а й наявність у неї саме у спірних правовідносинах відповідних владних повноважень, до компетенції яких належить захист відповідного інтересу держави.

Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що суб`єкт, в особі якого прокурор звертається до суду в інтересах держави, повинен бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності у нього статусу юридичної особи. Водночас суд зобов`язаний самостійно перевірити наявність у такого суб`єкта компетенції щодо здійснення захисту інтересів держави саме у тих правовідносинах, з яких виник спір.

У цьому контексті посилання прокурора на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №902/219/16 не свідчить про наявність безумовного права прокурора на представництво інтересів держави в особі будь-якої квартирно-експлуатаційної частини у будь-якому спорі.

Аналогічно правовідносини у справі №278/1999/17, на яку посилається прокурор, стосувалися земель оборони та незаконного вибуття земельної ділянки з володіння держави. Верховний Суд виходив із того, що Міністерство оборони України, у тому числі за допомогою КЕВ, здійснює управління земельними ділянками державної власності, віднесеними до земель оборони, і саме із цієї обставини зробив висновок про наявність у відповідного КЕВ владних повноважень щодо земель оборони в межах його компетенції та територіальної належності.

Отже, наведений висновок Верховного Суду має оцінюватися у взаємозв`язку з конкретним предметом тієї справи та характером повноважень відповідного квартирно-експлуатаційного органу, а не як висновок про універсальний статус будь-якої КЕЧ як суб`єкта владних повноважень у всіх майнових та договірних правовідносинах.

Також у справі №442/3458/17 предметом судового захисту була земельна ділянка військового містечка. Верховний Суд виходив із того, що позов заявлено на захист прав держави щодо відповідної земельної ділянки, та розглядав статус КЕВ саме в системі управління відповідним військовим майном.

Натомість спір у справі №910/5610/26 має іншу правову природу.

Як вбачається з матеріалів справи, Макарівська квартирно-експлуатаційна частина є безпосередньою стороною договору №204 від 11.07.2024, на виконання якого відповідачем отримано грошові кошти та з якого прокурор виводить заявлену вимогу про їх стягнення.

Отже, у межах спірних правовідносин Макарівська квартирно-експлуатаційна частина виступає передусім учасником конкретного договірного зобов`язання, а спір стосується належного виконання такого зобов`язання та повернення коштів, отриманих за договором.

При цьому, фінансування виконання договору за рахунок бюджетних коштів, його укладення для потреб оборони держави, а також виконання Макарівською квартирно-експлуатаційною частиною завдань із забезпечення військових частин не змінюють приватноправової природи відповідних договірних правовідносин та автоматично не означають здійснення Макарівською квартирно-експлуатаційною частиною у цих відносинах владно-управлінських функцій.

Судом також враховано, що Міністерство оборони України вже визначене прокурором окремим позивачем у цій справі, тобто, орган державної влади, на який законом покладено реалізацію державної політики у сфері оборони та управління відповідними державними ресурсами, бере участь у справі як особа, в інтересах якої прокурором заявлено позов.

Відтак, посилання прокурора на те, що залишення без розгляду вимог, заявлених в інтересах Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району, унеможливить захист інтересів держави, є необґрунтованим, оскільки залишення позову без розгляду в цій частині не тотожне залишенню без судового захисту інтересів держави загалом та не перешкоджає розгляду по суті вимог, заявлених прокурором в інтересах належного суб`єкта - Міністерства оборони України.

У зв`язку з наведеним заперечення прокурора не спростовують висновку суду про наявність підстав для залишення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі Макарівської квартирно-експлуатаційної частини, без розгляду.

Вирішуючи вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, по суті, суд виходить із такого.

Предметом позову є вимога про стягнення з відповідача 162 751,40 грн як безпідставно набутих коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Таким чином, для задоволення кондикційної вимоги позивач повинен довести сукупність юридично значущих обставин, зокрема факт набуття відповідачем майна за рахунок іншої особи та відсутність достатньої правової підстави для такого набуття або її подальше відпадіння.

Суд враховує сформований Верховним Судом підхід, відповідно до якого ПДВ хоча і включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися, погоджуватися чи змінюватися сторонами за їх домовленістю.

Такий висновок, зокрема, наведений Верховним Судом у постановах у справах №916/2478/20 та №910/1383/24.

Отже, факт зазначення у договорі певної ставки ПДВ не надає сторонам права самостійно визначити інший режим оподаткування господарської операції, ніж той, який імперативно встановлений податковим законодавством.

Водночас, із наведеного не випливає автоматичний висновок, що будь-яка сума ПДВ, яка в подальшому виявилася нарахованою за неналежною ставкою, у всіх випадках є безпідставно набутим майном постачальника у розумінні статті 1212 ЦК України.

Для застосування такого наслідку суд повинен встановити всі обставини конкретної операції, зокрема належний режим її оподаткування, фактичне отримання відповідачем спірної суми як майнового приросту, подальший рух відповідних коштів та наявність чи відсутність правової підстави для їх збереження відповідачем.

Прокурор обґрунтовує позов тим, що операція з постачання мазуту повинна була оподатковуватися за нульовою ставкою відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178.

При цьому суд зазначає, що встановлення нульової ставки ПДВ є насамперед елементом податкового режиму конкретної господарської операції.

Застосування нульової ставки не є тотожним звільненню від оподаткування ПДВ, на що прямо звернув увагу Верховний Суд у постанові від 14.05.2025 у справі №910/1383/24.

Тому для вирішення саме цивільно-правової вимоги про стягнення коштів на підставі статті 1212 ЦК України недостатньо встановити лише те, що до господарської операції мала застосовуватися інша ставка податку.

Необхідним є встановлення того, що внаслідок застосування неналежної ставки ПДВ саме відповідач без достатньої правової підстави набув або зберіг за рахунок платника відповідні кошти.

Прокурор, не заявляючи вимоги про визнання недійсними пунктів 1.1 та 3.1 договору та відповідних положень додаткових угод, посилається на їх нікчемність.

За змістом частини другої статті 215 ЦК України визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається.

Разом з тим, суд повинен розмежовувати незаконність визначення податкового зобов`язання та нікчемність цивільного правочину.

За змістом частин першої та другої статті 228 ЦК України нікчемність пов`язується із спрямованістю правочину на порушення публічного порядку.

Водночас, факт зазначення сторонами у господарському договорі ПДВ за ставкою 20 % не може без дослідження всіх обставин відповідної операції автоматично свідчити про спрямованість волі сторін на порушення публічного порядку або незаконне заволодіння бюджетними коштами.

Суд враховує висновок Верховного Суду у справі №910/1383/24 про можливість нікчемності умови щодо ПДВ у разі доведення її суперечності імперативним приписам податкового законодавства. Однак у тій самій постанові Верховний Суд наголосив, що нікчемність такої умови має бути доведена виходячи з конкретних обставин оподаткування відповідної операції.

Отже, посилання на статтю 228 ЦК України не звільняє прокурора від процесуального обов`язку доведення обставин, з якими закон пов`язує нікчемність відповідної умови та виникнення у відповідача обов`язку повернути саме заявлену суму.

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 01.06.2021 у справі №916/2478/20.

У вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку про можливість застосування статті 1212 ЦК України до суми безпідставно сплаченого ПДВ, зазначивши, що відповідна сума була отримана постачальником понад вартість поставленого товару, а сам постачальник отриману від покупця суму ПДВ до бюджету не сплатив. Саме за сукупності цих обставин Верховний Суд кваліфікував неповернення відповідної суми як безпідставне збагачення.

Факт існування висновку Верховного Суду про можливість застосування статті 1212 ЦК України до безпідставно сплаченого ПДВ не означає автоматичного застосування такого висновку незалежно від фактичних обставин конкретної справи.

При цьому положення статті 1212 ЦК України не можуть використовуватися як універсальний механізм виправлення будь-якої помилки при податковому оформленні господарської операції без з`ясування того, хто фактично набув майнову вигоду від такої операції та чи зберігається така вигода на момент вирішення спору.

В іншому випадку на постачальника може бути покладений обов`язок повторно сплатити суму, яка вже була перерахована ним до бюджету як податкове зобов`язання, що не відповідатиме самій природі кондикційного зобов`язання, спрямованого на усунення реального безпідставного майнового приросту набувача.

За встановлених судом обставин прокурором не доведено належними та допустимими доказами існування на стороні відповідача саме безпідставно збереженого майнового приросту у розмірі 162 751,40 грн, який підлягав би поверненню відповідно до статті 1212 ЦК України.

При цьому, суд наголошує, що відмова у задоволенні позову не означає визнання правильним застосування сторонами ставки ПДВ 20 %.

Таким чином, оцінивши докази у їх сукупності та врахувавши предмет і підстави заявленого позову, суд дійшовь висновку про відсутність правових підстав для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "МОНОЛІТ ОІЛ ГРУП" на користь держави в особі Міністерства оборони України 162 751,40 грн на підставі статті 1212 ЦК України.

Отже, позовні вимоги, заявлені прокурором в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, задоволенню не підлягають.

Згідно з ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на прокурора.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129-130, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, поданий в інтересах держави в особі Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району до Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт Оіл Груп" про стягнення 162 751,40 грн, залишити без розгляду.

2. У задоволенні позову Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, поданого в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт Оіл Груп" про стягнення 162 751,40 грн - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 08.09.2026

Суддя І.О. Андреїшина