Рішення № 139496327, 02.09.2026, Великоолександрівський районний суд Херсонської області

Справа № 650/7113/25

Провадження № 2/650/1024/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2026 року селище Велика Олександрівка

Великоолександрівський районний суд Херсонської області у складі:

головуючого - судді Сікори О.О.,

за участю секретаря судового засідання Завістовської Л.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Велика Олександрівка за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Великоолександрівської селищної військової адміністрації Бериславського району Херсонської області про визнання права власності на нерухоме майно,

встановив:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Великоолександрівської селищної військової адміністрації Бериславського району Херсонської області, у якому просила визнати за нею право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивувала тим, що працювала у Відкритому акціонерному товаристві «Білокриницький вапняний завод» та була вселена до житлового приміщення № 7/8 у будинку АДРЕСА_2 на підставі наказу № 5 від 17 березня 2003 року й ордера від тієї самої дати. Рішенням виконавчого комітету Білокриницької селищної ради Великоолександрівського району Херсонської області № 91 від 29 грудня 2005 року їй було надано згоду на приватизацію цього житла загальною площею 34,3 кв. м. Свідоцтво про право власності позивачка не отримала.

Позивачка зазначала, що внаслідок збройної агресії рф житло пошкоджене, а для подання заяви за програмою «єВідновлення» та одержання компенсації потрібний правовстановлювальний документ. За її твердженнями, державний реєстратор спочатку зупинив розгляд заяви, а надалі відмовив у державній реєстрації через неподання свідоцтва про право власності або іншого документа, що посвідчує таке право. Звернення до відповідача з проханням видати свідоцтво результату не дало, оскільки відповідач повідомив про відсутність у чинному порядку державної реєстрації процедури видачі таких свідоцтв.

Посилаючись на тривале законне проживання у спірному житлі, рішення № 91 від 29 грудня 2005 року, статті 328, 345, 391, 392, 396 Цивільного кодексу України, Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» та неможливість отримати свідоцтво в позасудовому порядку, позивачка вважала, що її право підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на квартиру.

Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, проведено підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

Позивачка подала заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.

Представник відповідача також просив розглянути справу без його участі та прийняти рішення на розсуд суду. Така заява не містить визнання позову або визнання відповідачем належності позивачці права власності на спірне майно.

Учасники справи про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином. З огляду на подані ними заяви суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за їх відсутності на підставі наявних матеріалів.

Відповідно до частини 2 статті 247 Цивільного процесуального кодексу України у разі неявки на судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Фактичні обставини, встановлені судом

Із наказу Відкритого акціонерного товариства «Білокриницький вапняний завод» № 5 від 17 березня 2003 року вбачається, що квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 34,3 кв. м, яка звільнилася, вирішено надати ОСОБА_1 та видати їй ордер на право заселення.

Ордером від 17 березня 2003 року ОСОБА_1 надано право заселення квартири АДРЕСА_3 загальною площею 34,3 кв. м. У списку осіб, вселених за ордером із правом на житлову площу, крім позивачки, зазначені її сини - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Рішення виконавчого комітету Білокриницької селищної ради Великоолександрівського району Херсонської області № 91 від 29 грудня 2005 року має назву «Про надання згоди на приватизацію житлової квартири». Його єдиним пунктом вирішено: «Надати згоду ОСОБА_1 на приватизацію житлової квартири в АДРЕСА_4 загальною площею 34,3 м?».

Довідкою Великоолександрівської селищної військової адміністрації Бериславського району Херсонської області № 974 від 10 вересня 2025 року підтверджено, що позивачка станом на дату видачі довідки зареєстрована, а в період із 2004 року по 2022 рік фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 .

Договір про користування електричною енергією № 127990 від 30 травня 2004 року підтверджує оформлення на ім`я позивачки відносин з енергопостачальною організацією щодо користування електричною енергією у житлі за вказаною адресою.

Подані документи щодо реєстрації місця проживання, користування електричною енергією та пошкодження будинку підтверджують фактичний зв`язок позивачки зі спірним житлом, однак за своїм змістом не є документами про передачу квартири у приватну власність.

Довідка про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 01 жовтня 2025 року складена щодо об`єкта за адресою: будинок АДРЕСА_1 , із загальною площею 34,3 кв. м. Водночас вона є документом про визначення оціночної вартості та не посвідчує ні правового режиму житла, ні набуття позивачкою права власності.

Матеріали справи не містять свідоцтва про право власності на житло, розпорядження органу приватизації про передачу квартири у приватну, спільну сумісну або спільну часткову власність, технічного паспорта на приватизовану квартиру, запису в реєстраційній книзі органу приватизації чи бюро технічної інвентаризації або іншого доказу реєстрації права позивачки до 01 січня 2013 року.

Не подано також документів, які встановлювали б належність будинку АДРЕСА_2 до державного чи комунального житлового фонду на час приватизації, його балансоутримувача, передачу будинку від Відкритого акціонерного товариства «Білокриницький вапняний завод» у комунальну власність або повноваження конкретного органу приватизації щодо цього будинку.

У наданих суду матеріалах відсутні письмове рішення державного реєстратора про відмову в державній реєстрації, звернення позивачки до відповідача про завершення приватизації та відповідь на таке звернення. Викладені в позові твердження про зміст цих документів самі по собі не замінюють письмових доказів.

Норми права, які застосовує суд

Відповідно до частин 1, 2 статті 47 Конституції України кожен має право на житло, а держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. За статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно зі статтею 345 Цивільного кодексу України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

На час ухвалення рішення Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» № 2482-XII зберігає чинність, оскільки відповідні положення Закону України «Про основні засади житлової політики» щодо втрати ним чинності набирають чинності через один рік із дня припинення або скасування воєнного стану в Україні.

За статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир, будинків, житлових приміщень у гуртожитках та інших визначених законом об`єктів державного житлового фонду на користь громадян України.

Частиною 1 статті 8 цього Закону передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами, організаціями й установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.

Відповідно до частини 2 статті 8 Закону передача займаних квартир здійснюється у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири.

Статтею 8 Закону також встановлено, що передача квартир у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, які приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

На час прийняття рішення № 91 від 29 грудня 2005 року діяло Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56. Відповідно до пунктів 24, 26 цього Положення орган приватизації після уточнення необхідних даних оформлював розрахунки та видавав розпорядження за встановленою формою, а на підставі такого розпорядження готував технічний паспорт, свідоцтво про право власності на житло та реєстрував його у спеціальній реєстраційній книзі.

Типова форма розпорядження органу приватизації, наведена в додатку 8 до Положення № 56, передбачала рішення «задовольнити і передати» відповідну квартиру у приватну, спільну сумісну або спільну часткову власність, затвердження необхідних розрахунків і подальше оформлення свідоцтва. Отже, згода на приватизацію і рішення про передачу житла у власність є різними за змістом та правовими наслідками етапами.

Чинне Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затверджене наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, так само передбачає звернення громадянина до органу приватизації, подання визначених документів, прийняття цим органом розпорядження або рішення про передачу житла у власність та оформлення результатів приватизації.

Частина 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що речові права на нерухоме майно, які виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за умови, якщо їх реєстрація була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення, або якщо на той момент законодавство не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав.

За статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом статті 392 Цивільного кодексу України судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право, набуте раніше на законних підставах. Такий висновок викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 5006/5/39б/2012.

Стаття 396 Цивільного кодексу України, на яку також посилається позивачка, поширює правила про захист права власності на особу, яка має речове право на чуже майно. Ця норма не встановлює самостійної підстави для набуття права власності та не передбачає визнання такого права за особою, яка не завершила визначену законом процедуру приватизації.

Згідно з частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За частиною 6 цієї статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Частиною 4 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оцінка суду та мотиви рішення

Вирішуючи спір, суд виходить із того, що предметом заявленого позову є не визнання права на приватизацію і не зобов`язання компетентного органу завершити її процедуру, а визнання за позивачкою вже існуючого одноосібного права власності на квартиру на підставі статті 392 Цивільного кодексу України. Тому позивачка мала довести юридичний факт набуття такого права до звернення до суду.

Зі змісту рішення виконавчого комітету Білокриницької селищної ради № 91 від 29 грудня 2005 року вбачається лише надання ОСОБА_1 згоди на приватизацію. Це рішення не містить волевиявлення про передачу квартири у власність, не визначає виду власності - приватної, спільної сумісної чи спільної часткової, складу співвласників, їхніх часток або уповноваженого власника, не затверджує розрахунків та не містить доручення оформити свідоцтво про право власності. За змістом і формою воно не є розпорядженням органу приватизації про передачу житла у власність, передбаченим Положенням № 56.

Саме формулювання «надати згоду на приватизацію» свідчить про погодження можливості подальшого проведення приватизації, а не про завершення відчуження житла з державного або комунального фонду на користь позивачки. Суд не вправі шляхом тлумачення замінити зміст адміністративного акта та надати йому правові наслідки, яких він прямо не встановлює.

Позивачка не стверджує, що отримала, а потім втратила свідоцтво про право власності. Навпаки, підставою позову є те, що свідоцтво їй ніколи не видавалося. Отже, відсутня передбачена статтею 392 Цивільного кодексу України ситуація втрати власником документа, який раніше посвідчував уже набуте право.

Не доведено також реєстрації права власності за законодавством, яке діяло до 01 січня 2013 року. Тому приписи частини 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не дають підстав вважати заявлене право таким, що виникло й зберігає чинність.

Окремо суд враховує, що ордер від 17 березня 2003 року визначає не лише позивачку, а й двох її синів особами, вселеними з правом на житлову площу. Відомості про їхній вік на час прийняття рішення № 91, місце проживання, збереження чи припинення права користування житлом, їхню участь у приватизації, письмову згоду на спосіб передачі квартири, відмову від приватизації або використання ними житлових чеків відсутні.

За таких обставин визнання за позивачкою одноосібного права власності на всю квартиру могло б без належних доказів вирішити питання про житлові та майнові права інших осіб, прямо зазначених в ордері. Подана довідка № 974 підтверджує проживання позивачки, але не спростовує і не припиняє прав інших осіб, включених до ордера.

Крім того, документи 2003 та 2005 років стосуються квартири АДРЕСА_5 , тоді як позовна вимога заявлена щодо квартири АДРЕСА_6 . Доказів перенумерації, об`єднання або іншої зміни адресного номера об`єкта, а також технічного паспорта, який давав би змогу безсумнівно ототожнити ці позначення як один об`єкт нерухомості, суду не надано. Однакова площа та адреса будинку не усувають потреби в належній індивідуалізації нерухомого майна, право на яке просить визнати позивачка.

Не встановлено й правовий режим житла та суб`єкта, уповноваженого завершити приватизацію. Наказ і ордер видані Відкритим акціонерним товариством «Білокриницький вапняний завод», а рішення про згоду - виконавчим комітетом Білокриницької селищної ради. Витяг із Єдиного державного реєстру щодо відповідача підтверджує його статус юридичної особи - органу державної влади, проте не підтверджує правонаступництва щодо майна заводу, прийняття будинку в комунальну власність або перебування квартири в його управлінні.

Тривале проживання у квартирі, реєстрація місця проживання, оплата електричної енергії та законність первинного вселення підтверджують право користування житлом і фактичний зв`язок із ним, однак не є самостійними підставами набуття права власності. Так само пошкодження житла внаслідок збройної агресії рф і необхідність оформлення компенсації не змінюють встановленого законом порядку набуття права власності.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує повагу до житла як складової приватного і сімейного життя. Водночас вона не встановлює способу набуття права власності на житло та не звільняє особу від дотримання національної процедури приватизації. У цій справі право позивачки користуватися житлом не заперечується і не є предметом позову.

Посилання на відмову державного реєстратора також не доводить виникнення права власності. Державний реєстратор перевіряє подані документи та реєструє право за наявності передбачених законом підстав, але не уповноважений завершувати приватизацію або створювати право власності за відсутності рішення про передачу майна. Усна рекомендація звернутися до суду, навіть якщо її було надано, не визначає предмет і правову підставу позову та не є обов`язковою для суду.

У постанові від 12 березня 2020 року у справі № 483/731/19 Верховний Суд зазначив, що спори, які виникають під час приватизації державного житлового фонду, вирішуються судом, однак належним способом захисту в разі порушення такого права є не визнання права власності на квартиру, а визнання безпідставною відмови органу приватизації передати квартиру у приватну власність із покладенням на нього обов`язку оформити приватизацію. Верховний Суд також вказав, що стаття 392 Цивільного кодексу України на такі правовідносини не поширюється.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 дійшла висновку, що визнання суб`єктивного права на приватизацію та зобов`язання уповноваженого суб`єкта вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність є належним та ефективним способом захисту. Якщо уповноважений орган зволікає з винесенням рішення, його може бути зобов`язано вжити визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути відповідну заяву.

Наведені висновки Верховного Суду розмежовують право власності, яке вже виникло і може бути підтверджене за статтею 392 Цивільного кодексу України, та право на приватизацію, реалізація якого потребує рішення компетентного органу й завершення встановленої законом процедури. Обставини цієї справи свідчать саме про незавершення приватизації.

Суд розглядає справу в межах заявлених вимог відповідно до статті 13 Цивільного процесуального кодексу України. Позивачка не заявила вимог про визнання за нею права на приватизацію, визнання незаконною відмови компетентного органу, зобов`язання розглянути заяву чи завершити оформлення приватизації. Заміна заявленої вимоги про право власності на інший спосіб захисту означала б зміну судом предмета позову, що не допускається.

Заява відповідача про вирішення справи на розсуд суду не звільняє позивачку від обов`язку довести підстави набуття права власності. Навіть визнання позову відповідно до статті 206 Цивільного процесуального кодексу України може бути прийняте судом лише за наявності законних підстав і за умови, що воно не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. У цій справі таких підстав не встановлено, а ордер містить відомості про інших осіб із правом на житлову площу.

Оцінивши докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позивачка не довела прийняття компетентним органом рішення про передачу квартири у її одноосібну власність, оформлення та реєстрації приватизації, втрати раніше виданого їй правовстановлювального документа або невизнання відповідачем вже набутого нею права власності. Надані документи підтверджують законне вселення, користування житлом та надання згоди на приватизацію, але не виникнення права власності.

Отже, позов про визнання права власності заявлено передчасно та з використанням способу захисту, який не відповідає змісту спірних правовідносин. Правових підстав для задоволення позову немає. Відмова в цьому позові не позбавляє позивачку права звернутися до належного органу приватизації та, за наявності порушення, захистити право на приватизацію в належний і ефективний спосіб з урахуванням прав усіх осіб, зазначених в ордері.

Відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору у зв`язку з відмовою в задоволенні позову покладаються на позивачку.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 206, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Великоолександрівської селищної військової адміністрації Бериславського району Херсонської області про визнання права власності на нерухоме майно - відмовити повністю.

Судові витрати у вигляді сплаченого судового збору покласти на позивачку.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Херсонського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів із дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів із дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості про учасників справи:

Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Великоолександрівська селищна військова адміністрація Бериславського району Херсонської області, місцезнаходження: 74100, Херсонська область, Бериславський район, селище Велика Олександрівка, вулиця Свободи, будинок № 161, код ЄДРПОУ 44709581.

Повне рішення складено 07 вересня 2026 року.

Суддя О.О. Сікора