Рішення № 139408018, 02.09.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 вересня 2026 року м. Київ справа №640/3217/22

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у місті Києві у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області, у якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Київській області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки по день фактичного розрахунку (18.01.2022);

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки, з 02 липня 2018 року по день фактичного розрахунку, виходячи із середньомісячного заробітку 9110 грн. 78 коп.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що після його звільнення зі служби (02.07.2018) з ним не було проведено остаточного розрахунку, а саме: не здійснено виплату грошової компенсації за невикористані 30 днів оплачуваної відпустки за 2016-2017 роки. Так, зазначена грошова компенсація була виплачена йому лише 18.01.2022, у зв`язку з чим позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.01.2022 відкрито провадження у справі.

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України №2825-ІХ, Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали справи №640/3217/22 до Київського окружного адміністративного суду.

За результатом автоматизованого розподілу, справу №640/3217/22 передано на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18 травня 2023 року адміністративна справа №640/3217/22 прийнята до провадження суддею Панченко Н.Д.

Відповідач проти заявлених позовних вимог заперечував.

Головне управління Національної поліції в Київській області зазначило, що позивач звернувся до суду з пропуском установленого законом строку звернення до суду.

Крім того, відповідач просив закрити провадження у справі, посилаючись на те, що позивач раніше вже звертався до суду з аналогічними позовними вимогами, за результатами розгляду яких Київським окружним адміністративним судом постановлено ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду.

Враховуючи викладене, відповідач просив у задоволенні позову відмовити.

Позивач подав відповідь на відзив, у якій підтримав заявлені позовні вимоги та заперечив проти доводів відповідача.

Щодо клопотання відповідача про закриття провадження у справі суд зазначає таке.

З матеріалів справи вбачається, що позивач дійсно раніше звертався до суду з позовними вимогами, предмет та підстави яких є аналогічними заявленим у цій справі. Водночас провадження у зазначеній справі було закінчено постановленням ухвали про залишення позовної заяви без розгляду, тобто спір по суті судом не вирішувався.

Відповідно до частини четвертої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України особа, позовну заяву якої залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду повторно в загальному порядку, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Таким чином, залишення позовної заяви без розгляду саме по собі не позбавляє особу права на повторне звернення до адміністративного суду та не перешкоджає розгляду повторно поданого позову.

При цьому ухвала про залишення позовної заяви без розгляду не є судовим рішенням, яким спір між сторонами вирішено по суті, та не встановлює прав і обов`язків сторін щодо предмета спору. Відтак саме по собі існування такої ухвали не свідчить про наявність підстав для закриття провадження у цій справі.

З огляду на викладене, посилання відповідача на попереднє звернення позивача до суду з аналогічним позовом та залишення такого позову без розгляду не є підставою для закриття провадження у цій справі.

Водночас обставини попереднього звернення позивача до суду можуть мати значення для вирішення питання щодо дотримання строку звернення до суду, на пропуск якого посилається відповідач. Зазначене питання підлягає окремій оцінці судом відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин у задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження у справі слід відмовити.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення відповідача, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд зазначає таке.

З 07 листопада 2015 року до 02 липня 2018 року позивач проходив службу в органах Національної поліції України, зокрема у Миронівському відділі поліції Головного управління Національної поліції в Київській області.

Факт проходження позивачем служби підтверджується витягом із послужного списку архівної справи старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , відповідно до якого наказом ГУНП в Київській області від 07.11.2015 № 1 о/с його призначено на посаду старшого інспектора з режиму секретності Рокитнянського відділу поліції ГУНП в Київській області.

Відповідно до наказу ГУНП в Київській області від 21 червня 2018 року № 326 о/с позивача звільнено з посади дільничного офіцера поліції Миронівського відділу поліції ГУНП в Київській області відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням), з 02 липня 2018 року, з виплатою компенсації за 15 днів невикористаної щорічної відпустки у році звільнення.

Згідно з довідкою ГУНП в Київській області від 16.12.2019 № Р-1244, за час проходження служби в поліції позивач використав щорічну чергову відпустку за 2016 рік (основна 30 днів) у кількості 15 днів, у зв`язку з чим залишок невикористаної відпустки за 2016 рік становив 15 днів. Щорічну чергову відпустку за 2017 рік (основна 30 днів, з урахуванням одного святкового дня та додаткової відпустки за вислугу років 1 день) позивач використав у кількості 16 днів, у зв`язку з чим залишок невикористаної відпустки за 2017 рік становив 15 днів.

Таким чином, на момент звільнення позивач мав право на грошову компенсацію за 30 календарних днів невикористаної щорічної відпустки за 2016 2017 роки.

06 січня 2020 року позивач звернувся до ГУНП в Київській області із заявою про надання інформації та виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічних оплачуваних чергових та додаткових відпусток за 2016 2017 роки, а також середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Листом від 31.01.2020 № 29/Р-25 Головне управління Національної поліції в Київській області повідомило позивача про те, що виплата грошової компенсації поліцейським за невикористані дні відпусток за періоди, які передують року звільнення, законодавством не передбачена.

Не погоджуючись із такою позицією відповідача, позивач у березні 2020 року звернувся до Київського окружного адміністративного суду із позовом про, зокрема, визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за 30 днів невикористаної оплачуваної відпустки за 2016 2017 роки та стягнення відповідної компенсації у розмірі 8 961 грн 30 коп.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 липня 2021 року у справі № 320/2638/20 зазначені позовні вимоги задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Київській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 30 днів оплачуваної відпустки за 2016 2017 роки та зобов`язано відповідача виплатити позивачу грошову компенсацію у розмірі 8 961 грн 30 коп.

У частині позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку відповідну позовну вимогу було залишено без розгляду.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2021 року у справі № 320/2638/20 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

13 грудня 2021 року, після набрання зазначеним судовим рішенням законної сили, позивач звернувся до ГУНП в Київській області із заявою про виплату присудженої суми грошової компенсації.

18 січня 2022 року відповідач здійснив на особовий рахунок позивача безготівкове зарахування грошових коштів у сумі 8 782 грн 75 коп. як компенсації за невикористану відпустку. При цьому сума, право на отримання якої встановлено рішенням суду у справі № 320/2638/20, становила 8 961 грн 30 коп. до утримання передбачених законом платежів.

Таким чином, судом встановлено, що на день звільнення 02 липня 2018 року позивачу не було виплачено грошову компенсацію за 30 днів невикористаної відпустки за 2016 2017 роки, право на яку надалі підтверджено судовим рішенням, а фактична виплата відповідної компенсації відбулася лише 18 січня 2022 року.

Вирішуючи питання щодо правових підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та визначення його розміру, суд виходить із такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 4 частини десятої статті 62 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський має право своєчасно і в повному обсязі отримувати грошове забезпечення та інші компенсаційні виплати відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України.

Відповідно до частин першої та другої статті 94 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Разом з тим спеціальним законодавством, яке регулює проходження служби в поліції, не врегульовано питання відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з поліцейським при звільненні та порядок визначення відшкодування за час такої затримки.

У зв`язку з цим до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю України, якими врегульовано питання проведення розрахунку при звільненні та відповідальності роботодавця за несвоєчасну виплату належних працівникові сум. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, відповідно до якої норми трудового законодавства підлягають застосуванню до правовідносин щодо проходження служби у випадку, якщо спеціальним законодавством відповідне питання не врегульоване.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України у редакції, чинній на момент звільнення позивача, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Частиною першою статті 117 КЗпП України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За змістом частини другої статті 117 КЗпП України у зазначеній редакції, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити передбачене цією статтею відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, положення статей 116, 117 КЗпП України спрямовані на забезпечення своєчасного проведення з працівником повного розрахунку при звільненні та встановлюють майнові наслідки порушення роботодавцем цього обов`язку.

У цій справі право позивача на отримання грошової компенсації за невикористані 30 днів оплачуваної відпустки за 2016 2017 роки вже встановлено рішенням суду у справі № 320/2638/20, яке набрало законної сили. Відповідно, зазначене право не є предметом повторної оцінки у цій справі.

Водночас предметом розгляду у цій справі є правові наслідки несвоєчасної виплати цієї суми, тобто питання про наявність підстав та визначення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Таким чином, встановленими обставинами підтверджується як факт виникнення у відповідача обов`язку щодо виплати позивачу грошової компенсації за 30 днів невикористаної відпустки на момент звільнення 02 липня 2018 року, так і факт невиконання цього обов`язку у встановлений законом строк. Фактична виплата відповідної суми відбулася лише 18 січня 2022 року.

При цьому посилання на те, що відповідна сума була виплачена на виконання судового рішення, не усуває факту первинного порушення відповідачем обов`язку щодо своєчасного розрахунку. Ухвалення судового рішення про стягнення належних працівникові виплат не змінює моменту виникнення обов`язку роботодавця щодо їх виплати та саме по собі не усуває наслідків їх несвоєчасної виплати.

Водночас обставина існування спору щодо права позивача на відповідну компенсацію та необхідності його судового захисту підлягає врахуванню при визначенні розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України, оскільки вона характеризує причини та обставини тривалості періоду, протягом якого позивач не отримував належні йому кошти.

Такий підхід відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, відповідно до яких при визначенні розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України суд має забезпечити справедливий та розумний баланс між інтересами працівника і роботодавця та врахувати конкретні обставини справи.

Зокрема, підлягають оцінці розмір простроченої заборгованості, період затримки та обставини, які зумовили його тривалість, ймовірний розмір майнових втрат працівника, поведінка працівника і роботодавця, інші істотні обставини справи, а також співмірність ймовірного розміру майнових втрат працівника із заявленою до стягнення сумою середнього заробітку.

Отже, наявність у позивача права на відшкодування та визначення його конкретного розміру є різними за своїм змістом питаннями.

Суд не погоджується з підходом, відповідно до якого сума середнього заробітку за час затримки має в кожному випадку автоматично визначатися виключно шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість календарних днів затримки.

Зазначена математична величина є вихідним показником для оцінки можливого розміру відшкодування, однак не звільняє суд від обов`язку оцінити пропорційність такого розміру з урахуванням усіх обставин конкретної справи.

При цьому компенсація, передбачена статтею 117 КЗпП України, має компенсаційний характер. Її метою є захист працівника від негативних майнових наслідків несвоєчасного проведення з ним остаточного розрахунку, а не покарання роботодавця. Водночас така компенсація не повинна перетворюватися на джерело безпідставного збагачення працівника або на відповідальність, яка за своїм розміром є очевидно неспівмірною із характером допущеного порушення.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до довідки Головного управління Національної поліції в Київській області № 301 від 02.06.2023 загальний розмір виплат, належних позивачу на день звільнення 02 липня 2018 року, без урахування спірної компенсації, становив 4 892 грн 66 коп.

Розмір грошової компенсації за невикористані 30 днів відпустки, право на яку встановлено рішенням суду у справі № 320/2638/20, становив 8 961 грн 30 коп.

Таким чином, загальний розмір виплат, які належали позивачу при звільненні з урахуванням спірної компенсації, становив 13 853 грн 96 коп., а несвоєчасно виплачена сума у розмірі 8 961 грн 30 коп. становила приблизно 64,68 відсотка від загального розміру належних позивачу при звільненні виплат.

Зазначене співвідношення має істотне значення для оцінки пропорційності розміру відшкодування, оскільки предметом затримки була не вся сукупність належних позивачу при звільненні виплат, а конкретна сума грошової компенсації за невикористані дні відпустки.

Водночас середньоденне грошове забезпечення позивача для цілей відповідного розрахунку становить 298 грн 71 коп.

За період з 03 липня 2018 року по 18 січня 2022 року кількість календарних днів затримки становить 1296 днів.

Відтак математичний розрахунок середнього заробітку за весь період затримки становить 387 128 грн 16 коп. (298 грн 71 коп. Ч 1296 днів).

Суд наголошує, що зазначена сума не визначає автоматично розмір відшкодування, оскільки відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду остаточний розмір такого відшкодування має визначатися з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

Так, сума 387 128 грн 16 коп. приблизно у 43 рази перевищує суму основної заборгованості, яка становила 8 961 грн 30 коп.

Суд не ототожнює розмір відшкодування за статтею 117 КЗпП України із сумою основної заборгованості та не виходить із того, що розмір відшкодування в будь-якому випадку має дорівнювати розміру невиплаченої суми. Разом з тим таке співвідношення є істотною обставиною для оцінки співмірності математично обчисленого середнього заробітку із характером порушеного права та ймовірними майновими втратами позивача.

Суд також бере до уваги, що позивач звернувся до відповідача із вимогою про виплату відповідної компенсації лише 06 січня 2020 року, тобто приблизно через півтора року після звільнення.

Зазначена обставина не звільняє відповідача від відповідальності за несвоєчасний розрахунок та не означає покладення на позивача обов`язку самостійно забезпечувати виконання відповідачем вимог законодавства щодо проведення повного розрахунку при звільненні.

Водночас поведінка позивача після звільнення є однією з обставин, які відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду можуть бути враховані при визначенні саме розміру компенсаційного відшкодування.

Суд також враховує, що тривалість періоду, протягом якого позивач не отримував відповідну суму, була зумовлена не лише первинною бездіяльністю відповідача, а й виникненням та розглядом спору щодо самого права позивача на отримання компенсації за невикористані дні відпустки.

Разом з тим тривалість судового розгляду сама по собі не припиняє факту порушення відповідачем обов`язку щодо своєчасного розрахунку та не підлягає автоматичному виключенню з періоду затримки. Водночас обставини, які зумовили тривалість такого періоду, підлягають врахуванню судом при визначенні розміру відшкодування.

Відповідач не може нести відповідальність за сам факт реалізації позивачем права на судовий захист або за тривалість розгляду справи судами в тій частині, у якій така тривалість була зумовлена процесуальними процедурами, оскарженням судових рішень чи іншими обставинами, що об`єктивно не залежали від волі роботодавця.

Водночас це не змінює того, що саме відповідач не провів повного розрахунку з позивачем у день його звільнення, а належна позивачу виплата була здійснена лише після судового встановлення відповідного права.

Таким чином, при визначенні розміру відшкодування суд має врахувати одночасно два взаємопов`язані аспекти: з одного боку, необхідність забезпечення реального та ефективного захисту порушеного права позивача, а з іншого недопущення покладення на відповідача надмірного майнового тягаря, який не відповідав би характеру та наслідкам допущеного порушення.

Суд також бере до уваги, що сума 8 961 грн 30 коп. була належною позивачу у 2018 році, тоді як фактично отримана ним лише у січні 2022 року. Протягом цього періоду позивач був позбавлений можливості своєчасно розпоряджатися належними йому грошовими коштами.

Зміна вартості грошей у часі може бути врахована судом як одна з обставин, що характеризує тривалість порушення та його економічний контекст. Водночас така обставина не є самостійною правовою підставою для визначення розміру відшкодування та не означає проведення індексації суми заборгованості.

Суд не вважає обґрунтованим визначення відшкодування шляхом механічного застосування індексу інфляції до суми невиплаченої компенсації, оскільки предметом розгляду є відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, а не окреме стягнення інфляційних втрат.

Водночас суд не вважає справедливим і таким, що відповідало б завданню ефективного захисту порушеного права, визначення мінімальної або символічної суми відшкодування, оскільки позивач протягом значного періоду був позбавлений можливості користуватися належними йому коштами, а для реалізації права на їх отримання був змушений звертатися до суду.

Отже, при визначенні конкретного розміру відшкодування суд виходить не з необхідності математично відтворити точний розмір фактичних майнових втрат позивача, а з необхідності визначити таку суму, яка за конкретних обставин справи забезпечуватиме належну компенсацію порушеного права та одночасно відповідатиме принципам справедливості, розумності і пропорційності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц звернула увагу на те, що оцінка майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення їх точного розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір таких втрат, яких працівник, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати.

Оцінивши у сукупності встановлені обставини справи, суд враховує:

розмір несвоєчасно виплаченої суми 8 961 грн 30 коп.;

її істотну частку 64,68 відсотка у загальному розмірі належних позивачу при звільненні виплат;

тривалість періоду, протягом якого позивач не мав можливості розпоряджатися належними йому коштами;

той факт, що право позивача на основну виплату було встановлено судовим рішенням;

непроведення відповідачем повного розрахунку при звільненні;

звернення позивача за захистом свого права лише після спливу значного часу з моменту звільнення;

обставину, що тривалість невиплати була пов`язана також із судовим розглядом спору щодо самого права на отримання компенсації;

відсутність обставин, які б свідчили про умисне затягування відповідачем виконання судового рішення після набрання ним законної сили;

факт фактичної виплати відповідачем належної суми 18 січня 2022 року після набрання законної сили рішенням суду у справі № 320/2638/20;

співвідношення між сумою основної заборгованості та математично обчисленим середнім заробітком за весь період затримки.

За результатами такої оцінки суд доходить висновку, що стягнення середнього заробітку у повному математично обчисленому розмірі 387 128 грн 16 коп. не відповідало б критеріям справедливості та пропорційності.

Таке стягнення призвело б до того, що компенсаційне відшкодування більш ніж у сорок разів перевищило б суму основної заборгованості, що за конкретних обставин цієї справи свідчило б про очевидну непропорційність між характером порушення та обсягом відповідальності відповідача.

Водночас суд не вважає, що така оцінка повинна призводити до позбавлення позивача права на реальне компенсаційне відшкодування. Встановлений факт порушення відповідачем обов`язку щодо своєчасного проведення розрахунку зумовлює необхідність присудження позивачу компенсації, яка не була б символічною та враховувала б тривалість позбавлення його можливості користуватися належними коштами.

При визначенні конкретної суми суд не виходить із припущення про те, що саме 8 961 грн 30 коп. становить точний розмір майнових втрат позивача, оскільки такі втрати в межах застосування статті 117 КЗпП України не підлягають точному встановленню.

Водночас встановлена сума основної заборгованості є об`єктивним показником масштабу порушеного майнового права та у сукупності з іншими обставинами справи може бути використана для оцінки пропорційності відшкодування.

З урахуванням тривалості затримки, розміру невиплаченої компенсації, її частки у загальному обсязі належних позивачу при звільненні виплат, необхідності компенсувати позбавлення позивача можливості своєчасно користуватися належними йому коштами, поведінки обох сторін, обставин виникнення та судового вирішення спору щодо основної виплати, а також принципів розумності, справедливості та пропорційності суд доходить висновку, що належним розміром відшкодування у цій справі є 8 961 грн 30 коп.

Визначення такого розміру відшкодування не означає автоматичного прирівнювання компенсації за статтею 117 КЗпП України до суми основної заборгованості. Зазначена сума визначається судом як результат індивідуальної оцінки сукупності встановлених у справі обставин, а не як самостійна законодавча формула чи обов`язковий спосіб розрахунку.

Суд вважає, що розмір 8 961 грн 30 коп. у конкретних обставинах цієї справи забезпечує компенсаційну функцію статті 117 КЗпП України, оскільки є реальним, а не символічним відшкодуванням, враховує тривалість порушення та позбавлення позивача можливості користуватися належними йому коштами, і водночас не створює для відповідача відповідальності, яка була б явно неспівмірною із розміром невиплаченої при звільненні суми та встановленими наслідками її несвоєчасної виплати.

При цьому суд враховує, що відповідач є органом державної влади, на якого законом покладено обов`язок забезпечувати своєчасну та повну виплату належного поліцейському грошового забезпечення та компенсаційних виплат. Сам факт того, що для отримання належної компенсації позивач був змушений звернутися до суду, свідчить про те, що його право не було реалізовано добровільно та своєчасно.

Водночас матеріалами справи не встановлено обставин, які б свідчили про умисне затягування відповідачем виконання судового рішення після набрання ним законної сили. Навпаки, після набрання рішенням у справі № 320/2638/20 законної сили відповідач здійснив фактичну виплату відповідної суми 18 січня 2022 року.

Таким чином, суд враховує як порушення відповідачем обов`язку щодо своєчасного проведення повного розрахунку при звільненні, так і обставини подальшого судового розгляду спору та фактичного виконання відповідачем судового рішення.

Визначений судом розмір відшкодування не є повторним стягненням основної заборгованості, оскільки грошова компенсація за невикористані дні відпустки вже була присуджена та фактично виплачена позивачу. Сума 8 961 грн 30 коп. у цій справі є виключно розміром відшкодування за порушення строку її виплати відповідно до статті 117 КЗпП України.

Такий спосіб визначення розміру відшкодування, на переконання суду, забезпечує необхідний баланс між правом позивача на ефективний захист його порушеного майнового права та необхідністю недопущення покладення на відповідача відповідальності, яка за своїм розміром була б явно неспівмірною із характером та наслідками допущеного порушення.

За наведених обставин суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вважає необхідним стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області на користь ОСОБА_1 відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, у розмірі 8 961 грн 30 коп.

При цьому суд вважає необґрунтованими доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Предметом спору у цій справі є вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 03.07.2018 по 18.01.2022 включно у зв`язку з несвоєчасною виплатою грошової компенсації за невикористані дні відпустки.

Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 зазначив, що строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначаються положеннями КАС України, а частина п`ята статті 122 цього Кодексу є спеціальною нормою, яка встановлює місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби.

Аналогічний підхід щодо застосування спеціального місячного строку, передбаченого частиною п`ятою статті 122 КАС України, викладено Верховним Судом у постанові від 04.06.2021 у справі №240/5442/20.

При цьому Верховний Суд у постанові від 11.03.2021 у справі №560/3338/19 виходив із того, що перебіг строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні розпочинається з наступного дня після проведення остаточного розрахунку з працівником.

Відповідно до частини першої статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку.

Як убачається з матеріалів справи, відповідачем виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані дні відпустки 18.01.2022.

Отже, перебіг установленого частиною п`ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення до суду розпочався 19.01.2022 та закінчувався 19.02.2022.

Згідно зі штампом суду позовну заяву зареєстровано 25.01.2022, тобто в межах установленого законом місячного строку звернення до адміністративного суду.

За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду своєчасно, а тому доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду є безпідставними.

Таким чином, підстав для залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду судом не встановлено.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про задоволення позовної вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Київській області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки по день фактичного розрахунку та стягнення відповідної суми.

Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваної бездіяльності з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено за реквізитами окружного адміністративного суду судовий збір в сумі 992,40 грн згідно з квитанцією від 20.01.2022 року №55, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволених вимог.

Керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Київській області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки по день фактичного розрахунку.

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області (адреса м. Київ, вул. Володимирська буд. 15, 01601 ЄДРПОУ 40108616) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки з 02 липня 2018 року по день фактичного розрахунку 18.01.2022 у розмірі 8 961 (вісім тисяч дев`ятсот шістдесят одна) грн 30 коп.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 509,16 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Головного управління Національної поліції в Київській області (адреса м. Київ, вул. Володимирська буд. 15, 01601 ЄДРПОУ 40108616).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 02.09.2026.

Суддя Панченко Н.Д.