Рішення № 139296371, 18.08.2026, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/10445/26

Провадження № 2/161/5593/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого - судді Черняка В.В.,

за участю секретаря судового засідання Колісник А.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника третьої особи Вірченка Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «Аграрний фонд», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про визнання права власності та зняття арешту з майна,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулась до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування вимог вказує, що перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 з 05 лютого 1999 року. Під час перебування в шлюбі 26 січня 2004 року ними набуто житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 . 22 червня 2010 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договір дарування одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя, договір посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Зубенко Т.І. Внаслідок вказаних правочинів вона набула право власності на житловий будинок. Проте повна державна реєстрація права власності не була здійснена відразу після укладання договору дарування.

05 грудня 2024 року постановою про опис та арешт майна боржника у виконавчому провадженні №75819305 старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ледвовком Віктором Михайловичем було накладено арешт на житловий будинок, а також на земельну ділянку, на якій знаходиться зазначене майно. Внаслідок накладення такого арешту, позивач позбавлена можливості повноцінно реалізувати своє право власності на житловий будинок, включаючи реєстрацію належним чином набутого мною права власності у встановленому законодавством порядку.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просить зняти вказаний арешт, а також визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 28.05.2026 року справу було прийнято до розгляду та відкрито провадження.

Ухвалою суду від 16.06.2026 року неналежну третю особу замінено на належну (Відділ державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції замінено на Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України).

23.06.2026 року на адресу суду надійшов відзив АТ «Аграрний фонд», в якому представник відповідача заперечує позовні вимоги. Вказує, що вироком Вищого антикорупційним суду від 16.03.2023 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було визнано винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, а також солідарно стягнуто з них в користь АТ «Аграрний фонд» коштів в сумі 56227029 грн в якості відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину. Станом на дату подання позову, вирок не виконано. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватись учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу.

У письмових поясненнях Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ від 24.06.2026 року представник третьої особи вважає вимоги позивача безпідставними. Зазначає, що 22.06.2010 року між позивачем та її чоловіком укладено договір дарування, відповідно до якої ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 частки спірного будинку. Тиким чином, остання набула одноосібне право власності на вказаний об`єкт нерухомості (1/2 частку майна набуто за договором дарування, інша частка належить їй на праві спільної часткової власності подружжя). Позивач не надала належних доказів того, що майно належить їй чи того, що вона зверталась за оформленням права власності у позасудовому порядку та отримала відмову від державного реєстратора. Позивач також не є учасником виконавчого провадження і не може оскаржувати дії державного виконавця.

В судовому засіданні позивач та її представник підтримали вимоги та просили їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином. Письмових заяв на адресу суду не скеровував. Правом подачі відзиву на позов не скористався.

Представник АТ «Агранний фонд» в судове засідання не з`явися, про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином. Враховуючи наявний у справі письмовий відзив сторони, з метою додержання розумних строків розгляду, суд вважає за можливе здійснювати розгляд справи без участі сторони.

Представник третьої особи просив відмовити у позові. Надав пояснення, аналогічні викладеному у письмових запереченнях.

Заслухавши пояснення учасників процесу та дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.

З матеріалів справи слідує, що позивач з 05.02.1999 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 (відповідач) (а.с.10).

У шлюбі останніми придбано житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 , що стверджується копією договору купівлі-продажу від 26.01.2004 року (а.с.12-13). Покупцем у вказаному договорі вказано ОСОБА_3 .

22 червня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя, договір посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Зубенко Т.І. за №1034 (а.с.14). Відповідно до договору, сторони визначили, що кожному з них належить по частці у праві власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя.

Вироком Вищого антикорупційного суду від 16.03.2023 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було визнано винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, а також солідарно стягнуто з них в користь АТ «Аграрний фонд» коштів в сумі 56227029 грн в якості відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину.

На виконання вироку було відкрито виконавче провадження №75819305, в межах якого, постановою про опис та арешт майна боржника від 05 грудня 2024 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ледвовком В.М. накладено арешт на розглядуваний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, а також на земельну ділянку на якій він розташований (а.с.16).

Відповідно до частин першої, третьої статті 12, частини першої статті 13, частини першої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

За статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Застосовуючи вказану норму, Верховний Суд неодноразово наголошував на її субсидіарному (допоміжному) характері та на тому, що вона захищає не будь-яке право, а лише вже існуюче й підтверджене належними доказами. Так, у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 910/11702/18 Верховний Суд вказав, що позов про визнання права власності пред`являється на захист уже існуючого, наявного права, яке виникло у позивача на передбачених законом підставах і підтверджується належними та допустимими доказами. У постанові від 20 лютого 2020 року у справі № 5006/5/39б/2012 Верховний Суд додатково зазначив, що судове рішення, ухвалене за статтею 392 ЦК України, не породжує права власності, а лише підтверджує раніше набуте право за умови його оспорювання чи невизнання іншою особою.

Із наведеного випливає, що позов за статтею 392 ЦК України не є та не може бути інструментом набуття права власності судовим рішенням замість дотримання встановленого законом порядку його виникнення й оформлення. Суд, розглядаючи такий позов, перевіряє не доцільність чи бажаність визнання права, а достовірність і повноту доказів, що підтверджують: 1) момент і підставу виникнення права власності за законодавством, чинним на час його виникнення; 2) дотримання встановленого на той час порядку набуття (реєстрації) речового права, якщо такий порядок був обов`язковим; 3) факт оспорювання чи невизнання цього права іншою особою на момент звернення до суду.

Судом встановлено, що договір дарування спірної квартири укладено у 2010 році, тобто до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у частині запровадження єдиної системи державної реєстрації прав. Відповідно до частини третьої статті 3 зазначеного Закону речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з двох умов: або їх реєстрація була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення права, або на момент виникнення права законодавство не вимагало його обов`язкової реєстрації.

Отже, сама собою відсутність відомостей про право позивачки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не є автоматичним і безумовним доказом відсутності в неї права власності. Цей факт підлягає оцінці у сукупності з дотриманням порядку, встановленого законодавством 2010 року.

Водночас, з огляду на приписи статей 12, 81 ЦПК України, саме позивачка, яка посилається на набуття права власності за договором дарування від 22.06.2010 року, зобов`язана довести, що перехід права був оформлений (зареєстрований) у порядку, передбаченому законодавством, чинним на момент укладення договору (зокрема, шляхом нотаріального посвідчення правочину та реєстрації права в органах бюро технічної інвентаризації, як це вимагалося на той час щодо нерухомого майна), або що такий порядок реєстрації не був для неї обов`язковим.

ОСОБА_1 на підтвердження виконання наведеного обов`язку суду не надано жодних доказів: відсутні відомості з реєстрів, які діяли до 1 січня 2013 року (реєстраційна справа бюро технічної інвентаризації, реєстраційне посвідчення, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно), відсутні докази звернення позивачки до відповідного реєстратора чи нотаріуса з метою оформлення права, відсутні докази фактичного, безперервного та відкритого володіння квартирою як власним майном (сплата комунальних платежів, податку на нерухомість, несення тягаря утримання майна) протягом періоду з 2010 року.

Саме по собі укладення договору дарування у письмовій формі не є доказом завершення тих юридично значущих дій, з якими законодавство, чинне на момент його укладення, пов`язувало виникнення чи належне оформлення речового права на нерухоме майно. Договір дарування опосередковує волевиявлення сторін щодо переходу права, однак не підміняє собою факт (та доказ) реалізації цього волевиявлення в установленому законом порядку.

Суд також враховує таку сукупність обставин: по-перше, позивачка протягом чотирнадцяти років з моменту укладення договору дарування не вчиняла жодних дій щодо оформлення чи реєстрації свого права та не навела причин, які б цьому перешкоджали; по-друге, з позовом до суду вона звернулася вперше лише після накладення арешту на спірну квартиру в межах виконавчого провадження та після набрання законної сили вироком Вищого антикорупційного суду від 16.03.2023 року, яким з дарувальника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь АТ «Аграрний фонд» стягнуто кошти в сумі 56 227 029 грн. відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину. Ці обставини самі по собі не є підставою для визнання договору дарування недійсним і не тягнуть автоматичної відмови в позові, однак підлягають оцінці в сукупності з іншими доказами і в цій справі не дають підстав вважати доведеним факт виникнення та належного оформлення права власності позивачки, яке нібито потребує лише судового підтвердження.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для ускладнення чи унеможливлення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про його стягнення, тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів (відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 522/2736/16-ц та від 07.08.2024 у справі № 501/3714/22).

За таких обставин суд доходить висновку, що заявлена позивачкою вимога фактично спрямована не на підтвердження судом уже існуючого й документально підтвердженого права, а на отримання судового рішення як засобу подолання невизначеності, що виникла внаслідок невиконання позивачкою або недоведення нею дотримання порядку оформлення права, встановленого законодавством на момент його виникнення. Стаття 392 ЦК України для такої мети застосована бути не може, оскільки вона не породжує права власності, а лише підтверджує вже наявне.

Враховуючи викладене, вимога про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру є недоведеною та задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги про скасування арешту майна, суд зазначає наступне.

У розглядуваній справі арешт накладено постановою державного виконавця у межах виконавчого провадження, відкритого для примусового виконання вироку Вищого антикорупційного суду в частині майнового стягнення. Отже, спірний арешт не є арештом майна, накладеним слідчим суддею або судом у порядку статей 170174 КПК України.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Частина п`ята цієї статті передбачає, що в усіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Таким чином, сам факт того, що виконавче провадження відкрито на виконання вироку, ухваленого у кримінальному провадженні, не змінює правової природи арешту, якщо такий арешт накладено саме державним виконавцем під час примусового виконання виконавчого документа.

За таких обставин вимога особи, яка вважає арештоване майно своїм, про визнання права власності та зняття арешту відповідає способу захисту, прямо передбаченому статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Суд враховує, що право стягувача АТ «Аграрний фонд» на реальне, своєчасне та повне виконання судового рішення, яке набрало законної сили, зокрема в частині відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, підлягає судовому захисту нарівні з правом власності. Разом з тим, це не означає й не може означати автоматичного звернення стягнення на майно третьої особи незалежно від дійсної належності їй такого майна. Однак, у межах цієї справи такого доведення не відбулося.

Суд зауважує, що вимога про скасування арешту в цій справі є похідною від вимоги про визнання права власності. Оскільки судом встановлено недоведеність факту виникнення та належного оформлення права власності позивачки на спірну квартиру, відсутня й матеріально-правова передумова для задоволення похідної вимоги про скасування арешту.

Згідно із статтею 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі відмови в позові інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 12, 13, 7681, 89, 141, 263265 ЦПК України, статтями 15, 16, 392 ЦК України, ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «Аграрний фонд», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про визнання права власності та зняття арешту з майна, відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 27 серпня 2026 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області В.В. Черняк