Рішення № 139164379, 08.06.2026, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа №752/21869/25

Провадження №2/752/5600/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2026 року м. Київ

Голосіївський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Кокошка О.Б.,

за участю секретаря Потапенко Д.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Кочмарука М.В.,

представника відповідача Климова О.Ю.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва Національної академії медичних наук України» про стягнення компенсації за невикористану частину відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва Національної академії медичних наук України» (далі - ДУ «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва») про стягнення компенсації за невикористану частину відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 прийнятий на посаду провідного бухгалтера відділу бухгалтерського обліку та звітності до ДУ «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва» на підставі наказу від 28 грудня 2023 року № 286/К1.

03 грудня 2024 року позивач звільнений із займаної посади за власним бажанням, згідно із статтею 38 КЗпП України, на підставі наказу від 03 грудня 2024 року № 263/К1.

Проте відповідач не провів повний розрахунок із позивачем під час його звільнення.

Так, пунктом 3.16. колективного договору та додатку 4 до нього передбачено право провідного бухгалтера на щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці тривалістю 7 календарних днів.

Таким чином, позивач вважає, що набув право на компенсацію за 7 днів невикористаної додаткової відпустки за період із 28 грудня 2023 року до 03 грудня 2024 року.

Отже, відповідач зобов`язаний був провести повний розрахунок з позивачем у день звільнення, зокрема, нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку тривалістю 7 календарних днів, проте станом на дату подання позову не здійснив належні виплати позивачу, чим порушив вимоги статті 116 КЗпП України та чинного на момент звільнення колективного договору Інституту.

Відповідно до попереднього розрахунку, обчисленого згідно з Порядком обчислення заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), загальна сума компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку у кількості 7 календарних становить 1 797,39 грн.

За непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу повного розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, яка складає 67 446,00 грн.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив стягнути з ДУ «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва» на його користь грошову компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку за період із 28 грудня 2023 року до 03 грудня 2024 року тривалістю 7 календарних днів у розмірі 1 797,39 грн. Стягнути з Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва Національної академії медичних наук України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 67 446,00 грн, починаючи з 04 грудня 2024 року до дня фактичного розрахунку, відповідно до статті 117 К3пП України. Вирішити питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 01 грудня 2025 року прийнято заяву до розгляду та відкрито провадження у цій справі з призначенням розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Учасникам процесу роз`яснено право подати заяви по суті справи та заяви з процесуальних питань відповідно до положень чинного ЦПК України.

У січні 2026 року ДУ «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва» подав до суду відзив, в якому просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що 03 грудня 2024 року відповідачем виконано всі вимоги, передбачені статтею 116 КЗпП України, зокрема, позивачу вручено наказ про звільнення, докладний розрахунок нарахувань та виплачені суми. Крім того, відповідач зазначає, що право на щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці має компенсаційних характер і виникає лише за наявності фактичних особливих умов праці, пов`язаних з ненормованим робочим днем, проте позивач протягом усього періоду роботи фактично перебував на дистанційній формі роботи, на якого не поширюється правила внутрішнього трудового розпорядку, оскільки такий працівник розподіляє робочий час на власний розсуд, тож у відповідача були відсутні підстави для надання позивачу щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці.

У січні 2026 року ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив, в якому просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що ненадання передбаченої колективним договором відпустки є прямим порушенням зобов`язань роботодавця, яке не може бути виправдане лише актом запровадження дистанційної роботи. Отже, відповідачем не проведено остаточний розрахунок з позивачем при звільненні в повному обсязі, що свідчить про порушення вимог трудового законодавства.

У лютому 2026 року ОСОБА_1 подав клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 02 лютого 2026 року витребувано у Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва Національної академії медичних наук України» належним чином завірені копії письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми ОСОБА_1 при звільненні 03 грудня 2024 року із деталізацією кожного виду виплати; довідки про нарахований дохід ОСОБА_1 за період роботи з 28 грудня 2023 року до 03 грудня 2024 року із щомісячною розбивкою; розрахункових листків за грудень 2023 року, січень 2024 року, лютий 2024 року, березень 2024 року, квітень 2024 року, травень 2024 року, червень 2024 року, липень 2024 року, серпень 2024 року, вересень 2024 року, жовтень 2024 року, листопад 2024 року, грудень 2024 року.

Зобов`язано Державну установу «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва Національної академії медичних наук України» подати зазначені документи безпосередньо до Голосіївського районного суду міста Києва протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.

У лютому 2026 року від ДУ «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва» до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив.

У лютому 2026 року ДУ «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва» на виконання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 02 лютого 2026 року подало до суду витребувані судом документи.

У судовому засіданні позивач та його представник підтримали вказаний позов та просили його задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Наказом т.в.о. директора Інституту від 28.12.2023 № 286/К1 ОСОБА_1 прийнято на посаду провідного бухгалтера відділу бухгалтерського обліку та звітності з 28.12.2023 за основним місцем роботи з посадовим окладом 5 265,00 грн на місяць.

Наказом від 29.12.2023 № 160/к2 позивачу з 28.12.2023 запроваджено дистанційну роботу на підставі його особистої заяви від 28.12.2023. Пунктом 2 цього наказу встановлено, що впродовж робочого часу, визначеного Правилами внутрішнього трудового розпорядку, працівник зобов`язаний: виконувати обов`язки, передбачені посадовою інструкцією; відповідати на дзвінки керівника; перевіряти електронну пошту та оперативно відповідати на листи; у встановлений керівником термін надавати звіт про виконану роботу.

В Інституті діє Колективний договір між адміністрацією та трудовим колективом на 2020-2023 роки, схвалений загальними зборами трудового колективу (протокол б/н від 14.02.2020). Пунктом 1.11 договору передбачено, що він вступає в силу з моменту його схвалення на загальних зборах трудового колективу і діє до моменту укладання нового; доказів укладення нового колективного договору сторони не надали. Пунктом 3.16 Колективного договору передбачено надання додаткової відпустки відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.11.1997 № 1290, зокрема за роботу з ненормованим робочим днем - до 7 календарних днів. Додатком 4 до Колективного договору («Перелік працівників з ненормованим робочим днем згідно зі списками посад, робіт та професій, яким надано право на щорічні додаткові відпустки згідно з пунктом 2 статті 8 ЗУ «Про відпустки») визначено, що посада «бухгалтер - провідний» дає право на щорічну додаткову відпустку тривалістю 7 календарних днів.

Наказом т.в.о. директора Інституту від 03.12.2024 № 263/к позивача звільнено 03.12.2024 із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України (вступ до закладу освіти). Пунктом 2 наказу відділу бухгалтерського обліку та звітності доручено виплатити позивачу компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку тривалістю 22 календарних дні за період роботи з 28.12.2023 по 03.12.2024. Пунктом 3 наказу цьому ж відділу доручено надати позивачу повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні.

Згідно з докладним розрахунком нарахувань № 391 від 03.12.2024 позивачу нараховано компенсацію за 22 календарні дні невикористаної основної відпустки у розмірі 5 632,00 грн виходячи із середньоденної заробітної плати 256,00 грн (85 760,24 грн / 335 календарних днів розрахункового періоду січень - листопад 2024 року). Допомога по тимчасовій непрацездатності за один день листопада 2024 року в розмірі 256,67 грн, нарахована за рахунок коштів роботодавця (розрахунковий листок за грудень 2024 року), до розрахункової бази не включена.

Грошова компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці позивачу не нараховувалась і не виплачувалась, що відповідачем не заперечується.

03.07.2025 позивач направив відповідачу письмову вимогу, в якій, зокрема, просив надати письмове повідомлення про нараховані суми з деталізацією кожного виду виплат, виплатити компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку тривалістю 7 календарних днів та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Вимогу отримано відповідачем, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0100100175449. Відповіді на вимогу відповідач не надав, виплат не здійснив.

На підтвердження вручення позивачу письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми відповідач надав акт про відмову в підписанні від 03.12.2024, складений начальником управління персоналом Мартиненко О., старшим науковим співробітником ОСОБА_2 та провідним фахівцем відділу кадрів Дементєвою Н., згідно з яким позивач 03.12.2024 у кабінеті відділу кадрів № 210 у присутності зазначених осіб отримав «Докладний розрахунок нарахувань» та відмовився від підпису про його отримання.

ОСОБА_3 у заяві від 26.01.2026, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною О.С. (зареєстровано в реєстрі за № 6), спростувала факт складання за її участі, оформлення та підписання нею акта від 03.12.2024, зазначила, що підпис від її імені в акті їй не належить і виконаний не нею, а колегіального вручення позивачу документа під назвою «Докладний розрахунок нарахувань» 03.12.2024 у кабінеті № 210 не відбувалося; 03.12.2024 у її службовому кабінеті позивачу було вручено лише наказ про звільнення, який той отримав під підпис.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Отже, початок перебігу строку звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, законодавець пов`язує не з днем звільнення як таким, а саме з днем одержання працівником письмового повідомлення, передбаченого статтею 116 КЗпП України. Обов`язок довести факт надання працівникові такого повідомлення та його зміст покладається на роботодавця.

Оцінюючи надані відповідачем докази на підтвердження виконання зазначеного обов`язку, суд виходить з такого. Пунктом 3 наказу про звільнення від 03.12.2024 № 263/к обов`язок надати позивачу повідомлення про нараховані та виплачені суми покладено на відділ бухгалтерського обліку та звітності, тоді як акт від 03.12.2024 складено виключно працівниками кадрової служби та старшим науковим співробітником, без участі уповноважених осіб бухгалтерії. Зміст акта спростовано заявою ОСОБА_3 від 26.01.2026, справжність підпису на якій нотаріально засвідчено: особа, зазначена в акті, заперечила як свою участь у його складанні та підписанні, так і сам факт колегіального вручення позивачу відповідного документа. Також відповідачем в порушення вимог ч. 6 ст. 95 ЦПК України не був наданий до суду оригінал акту про відмову позивача від підпису, у зв`язку з чим судом вказаний доказ не береться до уваги.

За таких обставин належними, допустимими та достовірними доказами не підтверджено факту вручення (надання) позивачу письмового повідомлення про нараховані та виплачені при звільненні суми. Відтак перебіг тримісячного строку, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України, не розпочався, і посилання відповідача на його сплив 03.03.2025 є безпідставним.

Суд також враховує, що грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки належить до виплат, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, тобто охоплюється поняттям належної працівникові заробітної плати у розумінні законодавства про оплату праці. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

Крім того, Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України, у частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат; ця норма втратила чинність із дня ухвалення Рішення, тобто з 11.12.2025, а отже на час ухвалення судом рішення у цій справі не підлягає застосуванню.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає, що за висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, перебіг строку звернення до суду з такою вимогою розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Оскільки повний розрахунок із позивачем не проведено дотепер, перебіг строку звернення до суду за цією вимогою також не розпочався.

З огляду на викладене доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду є необґрунтованими, а строк звернення до суду позивачем не пропущено.

Відповідно до статті 76 КЗпП України щорічні додаткові відпустки надаються працівникам, зокрема, за особливий характер праці; тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України, а також трудовим та/або колективним договором. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 8 Закону України «Про відпустки» щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається окремим категоріям працівників, робота яких пов`язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, зокрема працівникам з ненормованим робочим днем, - тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою; конкретна тривалість такої відпустки встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах (частина друга статті 8 цього Закону).

Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Згідно зі статтею 18 КЗпП України положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників. Частиною третьою статті 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» встановлено, що після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. Частиною четвертою статті 97 КЗпП України та статтею 22 Закону України «Про оплату праці» роботодавцю заборонено в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Судом установлено, що на дату звільнення позивача Колективний договір Інституту на 2020-2023 роки був чинним (пункт 1.11 договору, частина третя статті 9 Закону України «Про колективні договори і угоди»), а посада, яку обіймав позивач, включена до Додатка 4 до Колективного договору - переліку працівників з ненормованим робочим днем, яким надано право на щорічну додаткову відпустку тривалістю 7 календарних днів.

Доводи відповідача про те, що запровадження позивачу дистанційної роботи виключило існування ненормованого робочого дня і, як наслідок, право на додаткову відпустку, суд відхиляє з огляду на таке.

Частина п`ята статті 60-2 КЗпП України визначає особливості розподілу робочого часу при дистанційній роботі, однак не містить заборони встановлення працівникам, які працюють дистанційно, ненормованого робочого дня та не скасовує гарантій, установлених колективним договором. Перелік посад у Додатку 4 до Колективного договору не змінювався, посада позивача з нього не виключалася; рішень про зміну істотних умов праці позивача у визначеному законом порядку роботодавець не приймав і про такі зміни працівника не повідомляв.

Більше того, наказ від 29.12.2023 № 160/к не лише не обмежив обсягу трудових обов`язків позивача, а й зобов`язав його впродовж робочого часу виконувати обов`язки за посадовою інструкцією, відповідати на дзвінки керівника, перевіряти електронну пошту та оперативно відповідати на листи, тобто передбачав постійну доступність працівника для роботодавця.

Ненормований робочий день як особливий режим робочого часу компенсується працівникові саме наданням щорічної додаткової відпустки, при цьому законодавство не покладає на працівника обов`язку доводити фактичну кількість годин епізодичної роботи понад установлену норму робочого часу як умову реалізації права на таку відпустку чи на компенсацію за неї.

Роботодавець, який вважав, що після запровадження дистанційної роботи умови праці позивача змінилися, мав ініціювати внесення відповідних змін до колективного договору чи умов трудового договору у встановленому порядку, чого зроблено не було.

Посилання відповідача на «виключно потенційний характер» включення посади до переліку суперечить принципу обов`язковості положень колективного договору (пункт 1.9 Колективного договору, стаття 18 КЗпП України, стаття 9 Закону України «Про колективні договори і угоди»).

Позивач працював в Інституті з 28.12.2023 по 03.12.2024, тобто майже повний робочий рік; заявлену позивачем тривалість невикористаної додаткової відпустки (7 календарних днів) відповідач не спростував, заперечуючи виключно наявність права на неї як такого.

Визначаючи розмір компенсації, суд керується Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до абзацу четвертого пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час відпусток або компенсації за невикористані відпустки до фактичного заробітку включається, зокрема, допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Отже, сукупний заробіток позивача за розрахунковий період (січень - листопад 2024 року) з урахуванням допомоги по тимчасовій непрацездатності становить 86 016,91 грн (85 760,24 + 256,67), середньоденна заробітна плата - 256,77 грн (86 016,91 / 335 календарних днів), а розмір компенсації за 7 календарних днів невикористаної додаткової відпустки - 1 797,39 грн (256,77 х 7).

Отже, позовна вимога про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці у розмірі 1 797,39 грн є обґрунтованою та підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника; якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою наведеного законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема права на своєчасне одержання заробітної плати, яка є основним засобом до існування працівника. Непроведення з вини роботодавця розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Оскільки грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку позивачу не було виплачено ані в день звільнення, ані станом на час ухвалення цього рішення, а спір щодо права на цю виплату вирішено судом на користь працівника, наявні підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Водночас, зважаючи на існування між сторонами спору про розмір належних позивачу сум, який вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки відповідно до частини другої статті 117 КЗпП України визначає суд.

Визначаючи максимально можливий розмір відшкодування, суд виходить з такого. Середньоденна заробітна плата позивача, обчислена відповідно до абзацу четвертого пункту 2 Порядку № 100 виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю звільнення (жовтень 2024 року - 8 115,06 грн за 23 робочих дні, листопад 2024 року - 8 371,73 грн за 21 робочий день), становить 374,70 грн (16 486,79 / 44). Період затримки розрахунку, обмежений частиною першою статті 117 КЗпП України шістьма місяцями, тривав з 04.12.2024 по 03.06.2025 включно та охоплює 130 робочих днів. Тому наданий позивачем розрахунок виходячи зі 180 календарних днів (67 446,00 грн) суд вважає помилковим та таким, що не відповідає абзацу першому пункту 8 Порядку № 100. Максимальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 48711,00 грн (374,70 х 130).

Разом з тим, у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд, керуючись принципами співмірності, справедливості та пропорційності, може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні незалежно від того, чи задовольняє він позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Критеріями такого зменшення є, зокрема, розмір невиплаченої суми та її частка у загальному обсязі належних працівникові виплат, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком, поведінка сторін та причини затримки.

Суд враховує, що основну частину належних позивачу при звільненні сум (5 632,00 грн) було нараховано та виплачено; невиплаченою залишилася компенсація в розмірі 1 797,39 грн, що становить 24,19 % загальної суми компенсацій за невикористані відпустки (7 429,39 грн), тобто майже 1/4 частку загального обсягу виплат при звільненні. За таких обставин стягнення відшкодування в максимальному розмірі було б явно неспівмірним із розміром невиплаченої заборгованості, натомість повна відмова у стягненні нівелювала б компенсаторну функцію статті 117 КЗпП України.

Застосовуючи принципи співмірності, справедливості та пропорційності, суд визначає розмір відшкодування пропорційно частці невиплаченої при звільненні суми в загальному розмірі компенсацій за невикористані відпустки, що становить 11784,63 грн.

Визначені до стягнення суми зазначено без утримання податку на доходи фізичних осіб та військового збору, які підлягають утриманню під час виплати.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позовні вимоги майнового характеру задоволено на суму 13582,02 грн із заявлених 69 243,39 грн, тобто на 19,61 %, тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 190,01 грн.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 430 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва Національної академії медичних наук України» про стягнення заборгованості з виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.

Стягнути з Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва Національної академії медичних наук України» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період роботи з 28.12.2023 по 03.12.2024 тривалістю 7 календарних днів у розмірі 1 797 (одна тисяча сімсот дев`яносто сім) гривень 39 копійок без утримання податків і зборів, які підлягають утриманню під час виплати.

Стягнути з Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва Національної академії медичних наук України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 11 784 (одинадцять тисяч сімсот вісімдесят чотири) гривні 63 копійки без утримання податків і зборів, які підлягають утриманню під час виплати.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва Національної академії медичних наук України» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 190 (сто дев`яносто) гривень 01 копійка.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Державна установа «Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва Національної академії медичних наук України», місцезнаходження: вулиця Саксаганського, будинок 75, місто Київ, 01033, ЄДРПОУ 22946309.

Повний текст судового рішення складено 08.06.2026.

Суддя О. Б. Кокошко