Рішення № 139059675, 12.08.2026, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/1854/26

Провадження № 2/0203/1663/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.08.2026 року Центральний районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого судді - Казака С.Ю.

при секретарі - Биченковій Г.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що 28.07.2020 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та відповідачем було укладено кредитний договір №879210627, відповідно до умов якого останньому було видано кредит в сумі 9200 грн. В подальшому відповідачу було збільшено суму кредиту до 18000 грн. 28.11.2018 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» було укладено договір факторингу №28/1118-01 та в подальшому додаткові угоди, відповідно до яких та реєстру прав вимоги №165 від 21.12.2021 року на користь останнього було відступлено право вимоги за укладеним із відповідачем кредитним договором. В свою чергу ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» за договором факторингу №05/0820-01 від 05.08.2020 року та реєстру прав вимоги №9 від 30.05.2023 року відступило право вимоги за цим кредитним договором ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС», а останнє за договором факторингу №11/07/25-Е від 11.07.2025 року та реєстру боржників б/н від 14.07.2025 року позивачу. Посилаючись на вказані обставини, а також, що на момент подачі позовної заяви заборгованість позичальника за кредитним договором становить 99824 грн. 20 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 15468 грн. 31 коп., заборгованість по процентам в сумі 84355 грн. 89 коп., позивач просив стягнути з відповідача зазначену вище заборгованість та понесені по справі судові витрати.

У наданому відзиві та запереченнях на відповідь на відзив відповідач просив відмовити в задоволенні позову. В обгрунтування заперечень посилався на те, що договір факторингу №28/1118-01 між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» було укладено 28.11.2021 року, тобто до укладання кредитного договору. Сам по собі факт укладання договору факторингу не свідчить про перехід права вимоги від первісного кредитора до нового кредитора. Позивачем не надано належних доказів щодо перерахування коштів за договором від ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» на користь ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА». Наданий реєстр прав вимоги не можна розглядати як належний доказ, оскільки його форма та зміст не відповідає вимогам таких реєстрів. Такому змісту та формі може відповідати витяг з реєстру прав вимоги, а не сам реєстр прав вимоги (реєстр боржників). Позивач вказує, що надає витяг з реєстру прав вимоги, проте фактично втручається у цілісність такого реєстру. Аналогічні реєстри надано і до інших договорів факторингу. Також відповідач зазначив, щ не підписував жодну з додаткових угод про збільшення тіла кредиту, останні також не підписано первісним кредитором. Є незрозумілим в якій формі укладались ці додаткові угоди. Крім того, відповідач посилався на неправомірне нарахування процентів поза межами строку кредитування, завищення суми заявлених до стягнення витрат на правову допомогу.

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що проценти за користування кредитом нараховувались у відповідності до умов кредитного договору. В п.4.3 кредитного договору сторонами було погоджено, що проценти, нараховані після закінчення строку надання кредиту, визначеного в п.1.2 договору, є процентами в розумінні ч.2 ст.625 ЦК України. Додаткові угоди хоча і було укладено після підписання кредитного договору, є невід`ємною частиною останнього та навіть за відсутності підписів, мають юридичну силу. До договору факторингу №28/1118-01 між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» від 28.11.2021 року укладались додаткові угоди, таким чином його виконання здійснювалось не одномоментно, а протягом всього часу дії з 28.11.2018 року по 31.12.2024 року. Підписанням реєстрів прав вимоги, оформлених за формою, що визначена у відповідних додатках, сторони цього та наступних договорів засвідчили перехід прав вимоги. Моментом переходу прав вимоги в договорах було визначено підписання реєстру прав вимоги або реєстру боржників та акту прийому-передачі реєстру. Сторони можуть самостійно встановлювати строки для проведення оплати та даний факт не взаємопов`язаний з предметом договору та переходом права вимоги.

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 03.03.2026 року позовну заяву було залишено без руху.

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 12.03.2026 року позов було прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі та призначено її до розгляду в спрощеному позовному провадженні з повідомленням сторін.

В призначене судове засідання сторони не з`явились.

Представник позивача в позовній заяві в разі його неявки, просив проводити розгляд справи без його участі.

Відповідач про причини неявки не повідомив.

Враховуючи зазначене, призначення справи до розгляду в спрощеному позовному провадженні, а також подання сторонами заяв п суті справи, в яких останні висловили свою позицію щодо доводів та заперечень один одного, суд, у відповідності до ст.ст.211,223,247 ЦПК України, визнав за можливе провести розгляд справи по суті за відсутності сторін, за наявними у справі матеріалами та без фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Перевіривши доводи позовної заяви та заперечення сторони відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, або іншим чином врегульовується порядок його використання сторонами.

За змістом ст.ст.626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Із прийняттям Закону України «Про електронну комерцію» №675-VIII від 03.09.2015 року, який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних.

В ст.3 вказаного Закону визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до ч.3 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч.4 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року).

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (ч.6 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року).

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі (ч.12 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року).

Статтею 12 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України Про електронний цифровий підпис, за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Згідно ч.1 ст.1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1048 ЦК України).

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У ст.526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст.512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно ст.514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (ч.1 ст.519 ЦК України).

Відповідно до ст.1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Відповідно до ст.1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.

У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 28.07.2020 року між відповідачем та ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» в електронному вигляді було укладено кредитний договір №879210627, відповідно до умов п.1.1-1.3 якого було передбачено надання позичальнику кредиту в сумі 9200 грн., строком на 29 днів, зі сплатою протягом вказаного строку процентів в розмірі 1,70% від суми кредиту за кожен день користування кредитом.

Вказаний договір було підписано відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором 56Р3JP2W.

На виконання умов договору на платіжну картку, емітовану на ім`я відповідача в АТ «Універсал Банк» в день укладення кредитного договору було перераховано кошти в сумі 9200 грн., що підтверджується витребуваними судом за клопотанням представника позивача довідкою АТ «Універсал Банк» та випискою по рахунку.

Також судом встановлено, що 28.11.2018 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» було укладено договір факторингу №28/1118-01 та в подальшому додаткові угоди, якими неодноразово продовжувався строк дії вказаного договору факторингу, відповідно до яких та реєстру прав вимоги №165 від 21.12.2021 року на користь ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» було відступлено право вимоги за укладеним із відповідачем кредитним договором.

В свою чергу ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» за договором факторингу №05/0820-01 від 05.08.2020 року та реєстру прав вимоги №9 від 30.05.2023 року відступило право вимоги за цим кредитним договором ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС», а останнє за договором факторингу №11/07/25-Е від 11.07.2025 року та реєстру боржників б/н від 14.07.2025 року позивачу.

Вказане підтверджується долученими до позову копіями договорів факторингу та додаткових угод, реєстрами прав вимоги, актами звірки, платіжними інструкціями, протоколами узгодження факторингової операції та обсягу переданих прав вимог.

Стосовно доводів відповідача про недоведеність набуття прав вимоги за договорами факторингу через ненадання доказів сплати коштів за цими договорами клієнтами на користь факторів, суд враховує, що умовами цих договорів було передбачено набуття прав вимоги з моменту підписання відповідних реєстрів прав вимоги, копії яких позивачем долучено до кожного з договорів факторингу.

Надані позивачем докази суд вважає належними, допустимими та такими, що в повній мірі підтверджують факт укладання з відповідачем кредитного договору, виконання первісним кредитором своїх зобов`язань в частині видачі обумовленої договором суми кредиту в розмірі 9200 грн., відступлення прав вимоги за цим договором за зазначеними в позові договорами факторингу та набуття прав вимоги позивачем.

Стосовно доводів відповідача про те, що договір факторингу №28/1118-01 між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» було укладено 28.11.2021 року, тобто до укладання кредитного договору, суд враховує, що майбутня вимога - це право грошової вимоги, що виникне в майбутньому (ч.1 ст.1078 ЦК України), тобто майбутніми мають кваліфікуватися такі права грошової вимоги, що «з`явилися» із тих чи інших договорів, укладених після договору факторингу. Майбутня вимога має піддаватися індивідуалізації не пізніше, аніж в момент її виникнення. Тобто майбутня вимога повинна мати потенційну властивість для ідентифікації в момент її виникнення.

Матеріалами справи підтверджено, що внаслідок послідовного укладення договорів факторингу права вимоги за кредитним договором між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та відповідачем перейшло до позивача.

При цьому, суд враховує правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 07 січня 2026 року у справі №727/2790/25, провадження №61-13862св25, щодо можливості відступлення прав вимоги за договором факторингу, укладеним раніше кредитного договору, з урахуванням укладення в подальшому додаткових угод до договору факторингу та складання відповідних реєстрів боржників, по якій предметом розгляду також був позов ТОВ «ФК «ЕЙС» до позичальника за кредитним договором, укладеним із ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА», за яким право вимоги за договорами факторингу, додатковими угодами, відступалось ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС», ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» та ТОВ ФК «ЕЙС».

В своєму позові позивач посилався на те, що після укладення кредитного договору №879210627 від 28.07.2020 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та відповідачем укладались додаткові угоди, копії яких долучені до позову, згідно яких продовжувався строк надання кредиту за вказаним вище кредитним договором та встановлювався новий розмір процентів за користування кредитом та такий строк продовження.

Серед них, додатковою угодою від 31.10.2020 року було передбачено збільшення суми кредиту на 3000 грн., додатковою угодою від 01.07.2021 року на 2050 грн., додатковою угодою від 07.07.2021 року на 3750 грн.

Як зазначив у відзиві відповідач вказані додаткові угоди він не підписував, намірів їх укладати та отримувати додатково кошти в кредит не мав.

Представник позивача у відповіді на відзив посилався на те, що додаткові угоди хоча і було укладено після підписання кредитного договору, є невід`ємною частиною останнього та навіть за відсутності підписів, мають юридичну силу.

Суд враховує, що для кредитного договору встановлено обов`язкову письмову форму та останній має бути підписаний обома сторонами цього договору (ст.ст.207,1055 ЦК України).

Пунктом 4.7 кредитного договору було встановлено, що у всіх відносинах між позичальником та товариством в якості підпису позичальника буде використовуватись електронний підпис одноразовим ідентифікатором, відповідно до Правил та Закону України «Про електронну комерцію»,

З долучених до позову копій додаткових угод вбачається, що останні не підписані особисто або електронним підписом ані уповноваженою особою від імені кредитора, ані позичальником.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Враховуючи викладене, а також те, що уповноважена особа кредитора та відповідач не підписували додаткові угоди, відповідач не надав письмову згоду на їх укладення, шляхом використання його електронного підпису, вказані додаткові угоди є неукладеним.

Оскільки за договором факторингу може бути відступлена тільки дійсна вимога, а також враховуючи, що додаткові угоди є неукладеними та, таким чином, не є складовими кредитного договору №879210627 від 28.07.2020 року, позивач не набув права вимоги за цими додатковими угодами, а права вимагати перераховані за цими додатковими угодами на рахунок відповідача кошти в сумі 3000 грн., 2050 грн. та 3750 грн., має первісний кредитор в особі ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» на підставі ст.1212 ЦК України.

В частині заявлених вимого про стягнення заборгованості по процентам суд також враховує наступне.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі №910/4518/16 (провадження №12-16гс22) виклала такі правові висновки щодо змісту поняття «користування кредитом».

Поняття «користування кредитом», яким послуговуються скаржники, є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, «користування кредитом» - це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 1048 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.

Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.

За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на аналогічне правове регулювання можливості стягнення процентів поза межами встановленого договором строку повернення вкладу в спорах, в яких банки, на порушення умов договору банківського вкладу, не повертають вкладникам банківські вклади та нараховані за ними проценти. Проценти за банківським вкладом нараховуються лише в межах строку, визначеного у договорі банківського вкладу, тобто за правомірне користування цими коштами. Інакше кажучи, так само як банк не може нараховувати проценти за користування позичальником кредитом після спливу визначеного у договорі строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (пункт 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 444/9519/12), так само і вкладник за договором банківського вкладу після закінчення строку, на який зроблений вклад, позбавлений права вимагати стягнення процентів за правомірне користування банком цими коштами.

Зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц сформульовано такі висновки.

Строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом установленого договором строку.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов`язання з повернення коштів банку перед вкладником.

У разі якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України.

Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв`язку з тим, що строк його дії закінчився.

Близькі за змістом висновки також сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.

Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає.

Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що зазначене в цьому розділі постанови не означає, що боржник не повинен у повному обсязі виконувати свій обов`язок за кредитним договором. Боржник не звільняється від зобов`язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за «користування кредитом». Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов`язок боржника щодо їх сплати.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 625 ЦК України.

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Щодо можливості нарахування процентів поза межами стоку кредитування

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в пунктах 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17.

У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд (пункт 107 цієї постанови).

Тобто твердження скаржників про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння скаржниками правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень статті 625 ЦК України.

Відповідно до умов п.п.1.1-1.6,4.3,4.4 кредитного договору було передбачено надання кредиту строком на 29 днів, зів сплатою процентів протягом вказаного періоду за дисконтною процентною ставкою в розмірі 1,70% на день від суми кредиту, а також за базової процентною ставкою в розмірі 2,09% після спливу зазначеного вище строку кредитування, як проценти в розумінні ч.2 ст.625 ЦК України.

Тобто, сторонами у кредитному договорі було погоджено розмір процентів за правомірне користування кредитними коштами в межах строку кредитування та за прострочення грошового зобов`язання, як міра відповідальності згідно ч.2 ст.625 ЦК України.

Також з розрахунку заборгованості та реєстрів прав вимоги до договорів факторингу вбачається, що заявлена до стягнення заборгованість за тілом кредиту та процентами розрахована станом на 05.02.2022 року, тобто на дату відступлення прав вимоги ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» на користь ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» відповідно до реєстру прав вимоги №165 від 21.12.2021 року до договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2021 року.

Таким чином, кредитор мав право нараховувати проценти протягом погодженого строку кредитування 29 днів, з 28.07.2020 року по 26.08.2020 року включно за ставкою 1,70% на день від суми кредиту, що становить за весь період 4545 грн. 60 коп. та, в зв`язку із неповерненням кредиту у вказаний строк за ставкою 2,09% на день, як міра відповідальності згідно ч.2 ст.625 ЦК України, що відповідає умовам п.п.1.1-1.6,4.3,4.4 кредитного договору, що за період після 27.08.2020 року.

Згідно позовної заяви та долучених розрахунків заборгованості вбачається, що позивачем заявлено до стягнення заборгованість в сумі 99824 грн. 20 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 15468 грн. 31 коп., заборгованість по процентам в сумі 84355 грн. 89 коп., розрахованим станом на 05.02.2022 року, з урахуванням сплачених відповідачем коштів в загальній сумі 29206 грн., з яких: 2531 грн. 69 коп. зараховано на погашення кредиту, 26674 грн. 31 коп. на погашення процентів.

Таким чином, з огляду на наведені вище обставини щодо неукладеності додаткових угод до кредитного договору, суд приходить до висновку, що позивач набув право вимоги за кредитним договором в межах суми виданого кредиту в розмірі 9200 грн., з урахуванням сплачених відповідачем коштів на погашення кредиту в сумі 2531 грн. 69 коп., тобто в сумі 6668 грн. 31 коп.

В частині стягнення процентів, суд звертає увагу, що відповідач, як пересічний споживач кредитних послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не зміг ефективно здійснити свої права бути поінформованим про дійсні умови кредитування ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА», які викладені в декількох значних за об`ємом документах (кредитному договорі №879210627 від 28.07.2020 року з додатком №1, Правилах надання грошових коштів у позику, в т.ч. на умовах фінансового кредиту продукту «СМАРТ», які не містять прозорості та зрозумілості, зокрема щодо дійсного періоду та розміру нарахувань за кредитом.

Зокрема, п.п.1.1-1.6 кредитного договору було передбачено надання кредиту строком на 29 днів, тобто по 26.08.2020 року, зі сплатою процентів протягом вказаного періоду за дисконтною процентною ставкою в розмірі 1,70% на день від суми кредиту, що дорівнює 156 грн. 40 коп. на день та 4535 грн. 60 коп. за 29 днів.

В той час, як згідно графіку розрахунків, що є додатком №1 до кредитного договору терміном платежу вказано 18.11.2021 року, а розмір процентів визначений в сумі 1627 грн. 48 коп.

В п.п.1.3,1.4 дисконтна та базова процентна ставка визначалась у відсотках на день, а в п.4.4 договору у відсотках річних.

Заявлений позивачем до стягнення розмір процентів, нарахованих за умовами кредитного договору становить 84355 грн. 89 коп., що в дев`ять разів перевищує суму кредиту, при тому, що на погашення кредиту та процентів відповідачем було сплачено кошти в сумі 29206 грн.

Таким чином, на думку суду, укладення відповідачем договору перетворюється на непомірний тягар для відповідача, як споживача та джерело отримання невиправданих прибутків кредитором.

В зв`язку з цим, суд вважає, що нарахування та вимога про сплату процентів в заявленому розмірі, які є явно завищені, не відповідає передбаченим у ч.3 ст.509, ч.ч.1,2 ст.627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Відповідно до п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Позивач, як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи з порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.

Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.

Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.

Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985року № 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973року № 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.

Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов`язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору.

Відповідно до положень Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248 споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.

Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абз.3 пп.3.2 п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

Умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов`язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов`язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов`язань позичальниками фізичними особами.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07.10.2020 року у справі №132/1006/19 (провадження №61-1602св20).

Також, відповідно до постанови Великої палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Відповідно до пункту 8.38 зазначеної постанови з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика палата Верховного Суду дійшла до висновку, що виходячи з принципі розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу так і процентів річних як відповідальності за прострочення грошового зобов`язання.

Отже, положення кредитного договору щодо різних відсоткових ставок не відповідають загальним засадам цивільного законодавства про договір щодо справедливості, добросовісності, розумності його умов.

Таким чином, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування кредитом в розмірі 9200 грн., зменшивши їх розмір до тіла кредиту, з урахуванням фактично сплачених відповідачем коштів на погашення заборгованості.

В зв`язку з цим, позовні вимоги слід задовольнити частково, стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором №879210627 від 28.07.2020 року в сумі 15868 грн. 31 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 6668 грн. 31 коп., заборгованість по процентам в сумі 9200 грн.

Відповідно до ст.141 ЦПК України та пропорційно до задоволених позовних вимог (15,19% від ціни позову) з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі в сумі 423 грн. 32 коп.

В частині стягнення витрат на правову допомогу в сумі 7000 грн., суд враховує наступне.

Згідно ч.ч.1,3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких віднесено і витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.ч.3,4 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною п`ятою ст.137 ЦПК України встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно ст.19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є, зокрема надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Згідно ст.30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено. (Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з постановою від 15.06.2021 року у справі №159/5837/19 «Щодо витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції»).

Також суд враховує, що при визначенні суми відшкодування слід виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10.12.2009 року усправі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23.01.2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до положень ч.6 ст.137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд під час вирішення питання про розподіл судових витрат може не тільки за наявності заперечення сторони проти розподілу витратна адвоката, а і за власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.3,5,9 ст.141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Аналогічна позиція відображена в п.119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року №922/1964/21.

Також, у постанові Верховного Суду від 13.05.2021 року у справі №903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи.

Відповідно до матеріалів справи на підставі договору про надання правничої допомоги №20/08/25-01 від 20.08.2025 року між ТОВ «ФК «ЕЙС» та Адвокатським бюро «Соломко та партнери», а також додаткової угоди №2770898786 до цього договору від 01.09.2025 року та акту прийому-передачі послуг від 29.12.2025 року, позивачу було надано правову допомогу на суму 7000 грн., що включає в себе послуги зі складання позовної заяви (вартість 5000 грн., 2 години), вивчення матеріалів справи про стягнення заборгованості (1000 грн., 1 година), підготовка адвокатського запиту про перерахування коштів на картковий рахунок боржника (500 грн., 1 година), підготовка клопотання про витребування інформації щодо перерахування коштів на картковий рахунок боржника (500 грн., 1 година).

Суд зазначає, що визначені в акті прийому-передачі послуг види робіт у вигляді вивчення матеріалів не є окремими та самостійними і охоплюються процесом підготовки та складання позовної заяви.

Стосовно витрат за підготовку адвокатського запиту до банківської установи та клопотання до суду про витребування інформації щодо перерахування коштів на картковий рахунок боржника, суд враховує, що адвокат був обізнаний про те, що така інформація становить банківську таємницю та не може бути надана на адвокатський запит.

За вказаних обставин, а також враховуючи, що з аналогічних питань представником позивача було подано разом із позовом клопотання про витребування відповідної інформації судом, суд вважає, що дії зі складання адвокатського запиту не були обов`язковими, вчинялись стороною позивача на власний розсуд.

Також суд враховує, що стосовно справ про стягнення заборгованості за кредитними договорами існує стала судова практика. Вказана справа з огляду на ціну позову, в силу ст.19 ЦПК України віднесена до категорії малозначних та розглядається в спрощеному позовному провадженні. До позовної заяви додавались документи, що були у розпорядженні позивача, а тому, підготовка документів для звернення до суду в рамках даної справи в суді першої інстанції не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи.

За вказаних обставин, виходячи із положень ч.3 ст.141 ЦПК України, враховуючи співмірність складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатським об`єднанням роботи, критерію необхідності та значимості таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, а також часткове задоволення позову суд вважає, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу в розмірі 7000 грн. є завищеними та підлягають зменшенню до 3000 грн.

Таким чином, всього з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати в сумі 3423 грн. 32 коп.

Керуючись ст.ст.6,207,512,509,514,526,625,626,627,628,639,641,642,1048-1050,1054,1055,1077,1078 ЦК України, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.3,11,12 Закону України «Про електронну комерцію», ст.ст.2,4,5,10-13,76-81,141,211,223,247,258,259,263-268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» (02090, м.Київ, вул.Поправки Юрія, буд.6, кабінет №13, код ЄДРПОУ 42986956) заборгованість за кредитним договором №879210627 від 28 липня 2020 року в сумі 15868 грн. 31 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 6668 грн. 31 коп., заборгованість по процентам в сумі 9200 грн., а також стягнути судові витрати в сумі 3423 грн. 32 коп., у т.ч. витрати по сплаті судового збору в сумі 423 грн. 32 коп., витрати на правову допомогу в сумі 3000 грн.

В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 12 серпня 2026 року.

Суддя С.Ю.Казак