Рішення № 138952516, 30.07.2026, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" липня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/1969/26

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Перша аптека", м. Харків до 3 - я особа, яка не Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Відповідача - Державне підприємство «ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ПО ПРОЕКТУВАННЮ ПІДПРИЄМСТВ КОКСОХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ», м. Харків про визнання договору оренди продовженим, визнання права на оренду

за участю представників:

позивача - Ободовської Н.С.

відповідача - Корнейко О.С.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Перша аптека" (надалі - Позивач) звернулось до Господарського суду Харківської області 03 червня 2026 року із позовною заявою до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (надалі - Відповідач), в якій просить суд:

1. Визнати договір оренди державного майна №5782-Н від 19.06.2014 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та ТОВ "ПЕРША АПТЕКА", щодо нерухомого державного майна, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлових приміщень підвалу №№ 4,5,53,31,32,33,34,51,52,54,55 в адміністративному будинку літ. "А-5", загальною площею 133,5 кв.м., продовженим в силу пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 року "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану" на період дії воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування.

2. Визнати за ТОВ "ПЕРША АПТЕКА", право на оренду нерухомого державного майна, що знаходиться за адресою м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлові приміщення підвалу №№ 4,5,53,31,32,33,34,51,52,54,55 в адміністративному будинку літ "А-5", загальною площею 133,5 кв.м. з 20.04.2026 року до дати, що настане через шість місяців після дати завершення бойових дій або тимчасової окупації.

Також заявлено до стягнення з Відповідача судові витрати зі сплати судового збору за подання позову.

Позовні вимоги обґрунтовані Позивачем тим, що Відповідачем не дотримано встановленої Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та Постановою Кабінету Міністрів України №634 процедури відмови у продовженні Договору оренди. За таких обставин, посилання Відповідача на положення статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" як на підставу для відмови у продовженні Договору оренди є необґрунтованим, а сама відмова є такою, що прийнята поза межами та не у спосіб, визначений чинним законодавством України. Враховуючи, що спірний Договір оренди відповідно до пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 є таким, що продовжився автоматично в силу прямої норми закону, оскаржувана відмова Відповідача фактично суперечить імперативним приписам чинного законодавства та порушує права і законні інтереси Позивача як добросовісного орендаря державного майна.

Разом із позовною заявою подано заяву про забезпечення позову, в якій Позивач просив суд:

1. Заборонити ФОНДУ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ ПО ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ вчиняти будь-які дії щодо примусового виселення ТОВ "ПЕРША АТЕКА" з орендованого державного майна, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: з нежитлових приміщень підвалу №№ 4, 5, 53, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку літ "А-5", загальною площею 133,5 кв.м.

2. Заборонити ФОНДУ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ ПО ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ вчиняти дії щодо прийняття рішення про включення державного майна, що знаходиться на балансі ДП "Державний інститут по проектуванню підприємств коксохімічної промисловості", за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлових приміщень підвалу №№ 4, 5, 53, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку літ "А-5", загальною площею 133,5 кв.м., до Переліку об`єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні.

3. Заборонити ФОНДУ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ ПО ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ вчиняти дії, пов`язані з оприлюдненням оголошення про передачу державного майна, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлових приміщень підвалу №№ 4, 5, 53, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку літ "А-5", загальною площею 133,5 кв.м. в оренду.

4. Заборонити ФОНДУ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ ПО ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ вчиняти дії щодо укладання договору оренди державного майна, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлових приміщень підвалу №№ 4, 5, 53, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку літ "А-5", загальною площею 133,5 кв.м., з третьою особою (переможцем аукціону), у разі проведення аукціону.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.06.2026 повернуто Товариству з обмеженою відповідальністю "Перша аптека" заяву про забезпечення позову, подану разом із позовною заявою.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 08.06.2026 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Перша аптека" (вх. №1969/26 від 03.06.2026) залишено без руху, встановлено Позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви не пізніше 5 (п`ятого) дня з дня отримання ухвали для подання до Господарського суду Харківської області: документальних доказів сплати судового збору в розмірі 5324,80 грн; інформації щодо реквізитів рахунку Позивача в банку та документу, що підтверджує наявність банківського рахунку.

08 червня 2026 року, в межах строку встановленого судом, представником ТОВ "Перша аптека" Пєровою І.В. подано до суду заяву (вх. №13874), якою надано докази сплати судового збору за подання позовної заяви.

11 червня 2026 року, в межах строку встановленого судом, представником ТОВ "Перша аптека" Пєровою І.В. подано до суду заяву (вх. №14239), якою усунуто недоліки позовної заяви, що зазначені в ухвалі суду від 08.06.2026.

Ухвалою від 12.06.2026 прийнято позов до розгляду, відкрито провадження у справі №922/1969/26, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін. Підготовче засідання призначено на 25 червня 2026 року об 11:00.

Представником Позивача було підтримано заяву (вх. № 15437 від 25.06.2026) про зміну предмету позову, де просить суд: Визнати договір оренди державного майна №5782-Н від 19.06.2014 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та ТОВ "ПЕРША АПТЕКА", щодо нерухомого державного майна, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлових приміщень підвалу №№ 4,5,53,31,32,33,34,51,52,54,55 в адміністративному будинку літ. "А-5", загальною площею 133,5 кв.м., продовженим на строк - 5 (п`ять) років, з 19.04.2026 року по 19.04.2031 рік. Обґрунтована тим, що вибраний Позивачем спосіб захисту своїх порушених прав не призведе до реальної та ефективної реалізації цих прав та не забезпечить повного захисту інтересів Позивача, не виключить необхідність звернення останнього до суду у майбутньому, а отже користуючись наданим правом передбаченим ч.3 ст. 46 ГПК України вважає таку заяву обґрунтованою.

Ухвалою від 25.06.2026 судом прийнято заяву (вх. № 15437 від 25.06.2026) Товариства з обмеженою відповідальністю "Перша аптека", про зміну предмету позову до розгляду, вирішено здійснювати подальший розгляд справи № 922/1969/26 з урахуванням зміненого предмету позову. Також, зазначеною ухвалою було частково задоволено клопотання (вх. №15421 від 24.06.2026) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області. Відкладено підготовче засідання на 09 липня 2026 року о 12:45.

Судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 23 липня 2026 року о 10:45 про що постановлено ухвалу від 16.07.2026 р.

Ухвалою від 23.07.2026 суд здійснив належне повідомлення всіх учасників справи у тому числі, що судове засідання у справі відбудеться 30 липня 2026 року о(б) 13:15 год.

Представник Позивача у судовому засіданні підтримує позовні вимоги, вважає їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню щодо визнання продовженим договору №5782-Н від 19.06.2014 року строком на п`ять років, тобто з 19.04.2026 року по 19.04.2031 рік.

Представник Відповідача у судовому засідання проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні з мотивів, які викладені у відзиві.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про причини своєї неявки суд не повідомив. Вимоги ухвали суду не виконав. Про день та час проведення засідання був повідомлений належним чином.

Згідно з вимогами ст. 120 ГПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Судом виконано процесуальний обов`язок щодо повідомлення всіх учасників справи про розгляд справи. Так, в розумінні ст. 6 та ст. 242 ГПК України був повідомлений про відкриття провадження у справі. Оскільки отримання учасниками справи процесуальних документів відбувалось в електронному вигляді, наявність зареєстрованих в системі обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу підтверджується відповідними даними щодо реєстрації електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі).

Отже враховуючи, що відповідно до ч. 6 ст. 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Учасником справи відомі процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Суд звертає увагу, що господарське судочинство ґрунтується на засадах суворої процесуальної дисципліни, рівності всіх учасників перед законом і судом та змагальності сторін. Дотримання процесуальної форми є фундаментальною основою забезпечення права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас, принцип правосуддя полягає в тому, що процесуальні обмеження або формальні дефекти поведінки одного з учасників не можуть слугувати підставою для повного нівелювання принципу змагальності та встановлення одностороннього судового розгляду. Завданням господарського суду є встановлення істини на підставі повного та об`єктивного аналізу фактичної бази спору.

Відтак, суд здійснює розгляд справи, спираючись на доктринальний принцип jura novit curia (суд знає закони) та оцінюючи правомірність вимог Прокурора на основі наявних у справі фактичних даних.

Суд наголошує, що право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України і статтею 6 Конвенції. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.

Такі принципи господарського судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі, реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов`язків, до яких, зокрема, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі №909/595/21).

В силу приписів ст. 2, 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Відповідно до ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

З врахуванням вказаних приписів чинного законодавства та з огляду на фактичні обставини справи суд констатує, що вчинив всі необхідні та можливі заходи для належного повідомлення сторін про дату, час та місце судового засідання по даній справі, їм надана можливість скористатись своїми процесуальними правами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України, в тому числі судом дотримано під час розгляду справи обумовлені чинним законом процесуальні строки для звернення учасників справи із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.

Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.

Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлені судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлені можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши на підставі безпосереднього, всебічного та повного дослідження наявного у справі доказового масиву, суд встановив наступне.

Матеріалами справи підтверджується, а сторонами не спростовується, що між Регіональним відділенням Фонду державного майна України в Харківській області (Орендодавець, Відповідач), Товариством з обмеженою відповідальністю "ПЕРША АПТЕКА" (Орендар, Позивач) укладено договір оренди від 19.06.2014 № 5782-Н на нерухоме державне майно - нежитлові приміщення підвалу № № 4, 5, 6, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку літ. "А-5", реєстровий номер за даними Єдиного реєстру об`єктів державної власності 00188334.1.БДПМЧН5685 (далі - Майно), загальною площею 133,5 кв.м., за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, що перебуває на балансі Державного підприємства "Державний інститут по проектуванню підприємств коксохімічної промисловості" (Балансоутримувач, третя особа). До Договору оренди сторонами договору - Позивачем, Відповідачем та Третьою особою було підписано акт приймання - передачі від 19.06.2014 року (додаток №1 до Договору оренди № 5782-Н від 18.06.2014 року). Сторони посилаються на те, що до Договору оренди неодноразово підписувались додаткові угоди, а строк дії Договору оренди було продовжено до 19.04.2026 року.

Остання редакція Договору була викладена в Договорі № 5 від 23.02.2022 року про внесення змін до договору оренди нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності від 12.06.2014 року № 5782-Н. Відповідно до п.3.2.1 Договору № 5 адреса електронної пошти Орендаря, на яку надсилаються офіційні повідомленням за цим договором: pervayap2020@meta.ua. Відповідно до п.12.1. Договору №5 Договір продовжено на 5 (п' ять) років, тобто з 19.04.2021 року до 19.04.2026 року.

Суд вважає за доцільне зазначити, що хронологія зміни строку дії Договору оренди простежується безпосередньо за змістом договорів про внесення змін, підписаних самим Відповідачем, і не потребує встановлення на підставі будь-яких інших доказів.

Так, пунктом 10.1 Договір № 5782-Н (а.с. 20) оренди було укладено строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців, що діяв з 19.06.2014 року до 19.05.2017 року. Додатковою угодою №2 від 14.03.2018 року пункт 10.1 було викладено в новій редакції, за якою Договір продовжено строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців, тобто до 19.04.2020 року (що зазначено у відзиві, а.с. 130).

У Договорі №3 від 26.06.2020 року про внесення змін до Договору оренди сторони виклали в новій редакції розділи 1 - 12. При цьому в пункті 10.1 сторони, пославшись на статтю 764 Цивільного кодексу України та пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-IX, сторони визначили про продовження строку дії Договору оренди до 19.03.2023 року, де також у зазначеному пункті було викладено "...врахувавши факт ненадання Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України відповідного погодження у строк, встановлений листом Регіонального відділення від 14.05.2020 року №07-03-02-04518, дійшли згоди встановити строк дії Договору до 19.04.2021 року.".

Отже вбачається, що остаточно погоджена сторонами дата є 19.04.2021 року, тобто відрахування п`ятирічного строку передбачено у пункті 12.1 Умов Договору № 5 від 23.02.2022 року, а отже Позивачу було продовжено строк оренди до 19.04.2026 року.

Відповідно до пункту 4.1 Умов Договору №5 інформацію про об`єкт оренди визначено як нежитлові приміщення підвалу №№ 4, 5, 6, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку, загальною площею 133,5 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60.

Пунктом 5.1 Умов Договору №5 сторони зафіксували процедуру, в результаті якої Майно отримано в оренду, обравши з наведених у цьому пункті варіантів позицію "(В) продовження - за результатами проведення аукціону". Реквізити протоколу електронного аукціону наведено в пункті 9.1 Умов - від 25.01.2022 року № LLP001-UA-20220104-65579, за результатами якого визначено місячну орендну плату в розмірі 16223,75 грн без податку на додану вартість. Посилання на сторінку в електронній торговій системі, на якій розміщено інформацію про об`єкт оренди, наведено в пункті 4.2 Умов.

Сторони погодили цільове призначення Майна, вказавши, що Майно може бути використане Орендарем за будь-яким цільовим призначенням на розсуд Орендаря (пункт 7.1 Договору №5).

Сторони не заперечують, а матеріалами справи підтверджується, що сторони врегулювали питання викладені у пункті 12.4 Договору № 5 (аркуш справи 40) стосовно продовження договору, встановивши, що продовження цього договору здійснюється з урахуванням вимог, встановлених статтею 18 Закону та Порядком. Орендар, який бажає продовжити цей договір на новий строк, повинен звернутись до Орендодавця за три місяці до закінчення строку дії договору із заявою. Орендар має переважне право на продовження цього договору, яке може бути реалізовано ним у визначений в Порядку спосіб.

Пунктом 12.8 Договору № 5 сторони визначили порядок реагування Орендодавця на порушення умов договору. Зокрема, про наявність однієї з підстав для дострокового припинення договору з ініціативи Орендодавця, передбачених пунктом 12.7 цього договору, Орендодавець повідомляє Орендареві листом. У листі повинен міститись опис порушення і вимога про його усунення в строк не менш як 15 та не більш як 30 робочих днів з дати реєстрації листа; лист пересилається на адресу електронної пошти Орендаря і поштовим відправленням із повідомленням про вручення і описом вкладення за адресою місцезнаходження Орендаря, а також за адресою орендованого Майна.

Пунктом 5.1 Договору № 5 визначено права Орендаря щодо поліпшення і ремонту орендованого Майна, а саме право за згодою Балансоутримувача проводити поточний та/або капітальний ремонт Майна і виступати замовником на виготовлення проектно-кошторисної документації на проведення ремонту, а також право здійснювати невід`ємні поліпшення Майна за наявності рішення Орендодавця про надання згоди, прийнятого відповідно до Закону та Порядку.

Пунктом 5.2 цього Договору врегульовано порядок отримання Орендарем згоди Балансоутримувача і Орендодавця на проведення відповідних видів робіт. Пунктом 6.2 на Орендаря покладено обов`язок забезпечувати збереження орендованого Майна, запобігати його пошкодженню і псуванню, тримати Майно в порядку, передбаченому санітарними нормами та правилами пожежної безпеки, підтримувати орендоване Майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, здійснювати заходи протипожежної безпеки. Аналогічне за змістом застереження містив і пункт 6.2 Договору №3 від 26.06.2020 року, за яким капітальний ремонт, заміна, реконструкція, розширення, технічне переозброєння орендованого Майна допускались виключно за письмовою згодою Орендодавця та уповноваженого органу управління.

Судом також встановлено, що 18.12.2017 року між Позивачем та Балансоутримувачем укладено договір про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг Орендарю № 20/10, а 25.10.2024 року Позивачем укладено договір страхування №FO-02133302 зі строком дії до 25.10.2025 року. Зазначене викладено у наданому Відповідачем Звіті (зворотна сторона аркуша справи 136).

У своєму відзиві Відповдіач зазначає, що листом від 02.06.2025 року № 17-03-01-02297 Відповідач повідомив Позивача про проведення 23.06.2025 року о 10:30 год періодичного комплексного контролю за виконанням умов Договору оренди. На підтвердження надіслання цього листа Відповідачем надано бланк рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (трек-номер відправлення АТ "Укрпошта" 0601153696504).

Наказом Регіонального відділення від 23.06.2025 року №1 "Про проведення періодичного комплексного контролю" утворено робочу групу у складі Білюка С.В., Айдіної Ю.В. та Панфілова О.К.

23.06.2025 року періодичний комплексний контроль було проведено.

Зі змісту Звіту вбачається, що доступ до об`єкта оренди забезпечила присутня від Балансоутримувача заступник начальника комерційного відділу Ніколаєнко Людмила. У графі Звіту, призначеній для відомостей про представника Орендаря, зазначено, що Орендар відмовився від надання інформації, а в графі, призначеній для підпису представника Орендаря, вчинено запис "відмовився".

За результатами контролю 27.06.2025 року, де було складено Звіт про результати періодичного комплексного контролю визначеним порушенням вказано пункти 5.1, 5.2, 6.2 Незмінюваних умов договору, а саме здійснення реконструкції орендованого майна: перепланування, перекриття між першим та підвальним поверхом, часткового демонтажу перегородок кімнат №№ 4, 5, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 та влаштування нових перегородок. (аркуш справи 137).

При цьому у Звіті відображено відсутність заборгованості зі сплати орендної плати Балансоутримувачу; відсутність заборгованості зі сплати орендної плати до державного бюджету; здійснення страхування об`єкта оренди за договором від 25.10.2024 року №FO-02133302; наявність укладеного договору про відшкодування витрат Балансоутримувача від 18.12.2017 року №20/10; відповідність Орендаря вимогам частини четвертої статті 4 Закону; забезпечення доступу до об`єкта оренди; дотримання обмежень щодо використання Майна з посиланням на пункт 7.1 Змінюваних умов, за яким Майно може бути використане за будь-яким цільовим призначенням на розсуд Орендаря; невикористання Майна іншими особами та відсутність суборенди; відсутність додаткових умов договору.

Суд звертає увагу, що у Звіті код Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України Орендаря зазначено - 01974603, проте Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ПЕРША АПТЕКА" має код 37462384.

З відзиву вбачається, що листом від 12.01.2026 року № 963-03-1-174 Відповідач надіслав Позивачу Звіт та вимогу усунути виявлені порушення протягом 30 календарних днів. На підтвердження надіслання цього листа Відповідачем надано відомості про поштове відправлення з трек-номером R067079073889.

Проте, доказів вручення даного відправлення Позивачу, відповідного опису вкладення до нього, Відповідачем до матеріали справи не надано.

16.01.2026 року Позивач звернувся до Відповідача із заявою б/н про поновлення строку дії Договору оренди шляхом викладення його в новій редакції строком на 5 (п`ять) років на тих самих умовах.

Заяву зареєстровано Відповідачем за вхідним № 183 від 16.01.2026 року, про що на самій заяві вчинено рукописну відмітку про її отримання 16.01.2026 року. При цьому, Відповідачем не заперечується факт своєчасного отримання цієї заяви.

Наказом Регіонального відділення від 16.02.2026 року №162 "Про відмову продовженні договору оренди від 19.06.2014 №5782-Н" відмовлено у продовженні Договору оренди з посиланням на абзац п`ятий частини першої статті 19 Закону. З боку Відповідача не надано доказів надіслання копії цього наказу Позивачу, що підтверджується відсутністю в матеріалах справи.

Листом від 16.02.2026 року № 963-03-1-741 Відповідач повідомив Позивача про прийняте рішення щодо відмови у продовженні Договору оренди та визначив про необхідність повернути орендоване майно Балансоутримувачу шляхом підписання відповідного акту. Відповідач зазначає, що станом на дату подання відзиву майно Балансоутримувачу не повернуто.

Заперечуючи проти позову, Відповідач у відзиві (вх. №16774 від 09.07.2026) навів такі доводи. По-перше, відмова у продовженні Договору оренди є правомірною на підставі абзацу п`ятого частини першої статті 19 Закону, оскільки Орендар порушував умови договору та не усунув порушення у строк, визначений у приписі.

По-друге, Позивач не довів вимогу саме про п`ятирічний строк, позаяк аргументація як позовної заяви, так і заяви про зміну предмета позову побудована на приписах постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 №634, а доводів щодо п`яти років жоден із цих документів не містить, у зв`язку з чим вимога є недоведеною в розумінні частини третьої статті 13 Господарського процесуального кодексу України.

По-третє, Відповідач зазначає, що Договір оренди № 5782-Н від 19.06.2014 неодноразово продовжувався "...п. 10.1 Договору № 3 від 26.06.2020 про внесення змін до Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 19.06.2014р. №5782-Н зазначено: Цей Договір укладено строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців, що діє з 19.06.2014р. до 19.05.2017р. Відповідно до Додаткової угоди № 2 від 14.03.2018р. до Договору оренди від 19.06.2014р. № 5782-Н, п. 10.1 викладено в наступній редакції: "Цей договір продовжено строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців, тобто до 19.04.2020р." Відповідно до ст. 764 Цивільного кодексу України, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019р. № 157-ІХ, строк дії договору оренди від 19.06.2014р. № 5782-Н було продовжено до 19.03.2023р.)".

По-четверте, ненадіслання копії наказу № 162 не є порушенням, оскільки, на переконання Відповідача, відсутня норма, яка зобов`язувала б надсилати такий наказ, а Відповідач як орган державної влади діє виключно в межах, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України; наказ не має обмеженого доступу і міг бути отриманий Позивачем за відповідним запитом.

По-п`яте, доводи Позивача про добросовісність, на думку Відповідача, не можуть бути взяті судом до увагу, адже не може вважатися добросовісною поведінка, а саме: не отримання листів Відповідача, якими було здійснено інформування, в т.ч. про періодичний комплексний контроль.

Отже, оскільки Позивач не зміг захисти своє порушене право, звернувся до суду за його захистом.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму, суд зазначає наступне.

Щодо переліку нежитлових приміщень, наведеного в позовній вимозі, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У позовній заяві, у заяві про зміну предмета позову та у деяких абзаців додаткового пояснення Позивачем викладається перелік приміщень як: №№ 4, 5, 53, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55.

Водночас із Договору оренди від 19.06.2014 року № 5782-Н, акта приймання-передавання від 19.06.2014 року, наказу Регіонального відділення від 13.06.2014 року № 1213, пункту 1.1 Договору № 3 від 26.06.2020 року, пункту 4.1 Умов Договору № 5 від 23.02.2022 року, а також із листів самого Відповідача вбачається, що об`єктом оренди є нежитлові приміщення підвалу №№ 4, 5, 6, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55. Приміщення за номером 53 у складі об`єкта оренди не існує і ніколи не існувало.

Суд констатує, що зазначення номера "53" замість номера "6" є очевидною опискою Позивача. Що також підтверджується в описовій частині позовної заяви, а саме при відтворенні змісту акту приймання-передавання від 19.06.2014 року, Позивач навів правильний перелік приміщень із зазначенням № 6.

Крім того, об`єкт оренди ідентифікований у матеріалах справи не самим лише переліком номерів кімнат, а сукупністю ознак: реєстровим номером за даними Єдиного реєстру об`єктів державної власності 00188334.1.БДПМЧН5685, загальною площею 133,5 кв.м, літерою "А-5" та адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60. Тобто, зазначене свідчить про наявність описки та є достатнім для можливості надання оцінки судом, як беззаперечність предмету спору.

Суд наголошує, що допущена Позивачем описка не створює жодної невизначеності щодо предмета спору, не перешкоджає виконанню судового рішення і не може бути підставою для часткової відмови в позові.

Правовий пуризм, за якого суд відмовляв би у захисті права з мотивів технічної помилки, за умови, що об`єкт спірних правовідносин установлено з достовірністю, суперечив би завданню господарського судочинства, визначеному статтею 2 Господарського процесуального кодексу України. Відтак, встановлюючи фактичні обставини справи, суд виходить із того, що об`єктом оренди є нежитлові приміщення підвалу №№ 4, 5, 6, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55.

Підставою позову є фактичні обставини, на яких Позивач ґрунтує свої вимоги, а не правові норми, на які він при цьому посилається. Правова кваліфікація цих обставин належить до виключної компетенції суду відповідно до доктринального принципу jura novit curia (суд знає закони).

Так, ч. 3 ст.і 13 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) покладає на сторони обов`язок довести обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, тобто обов`язок доказування фактів, а не обов`язок безпомилкового добору норми права, що ці факти регулює.

Посилання Позивача на пункт 5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 є його правовим обґрунтуванням заявленої вимоги, а не підставою позову.

Довід Відповідача про недоведеність вимоги в частині п`ятирічного строку через відсутність у позовній заяві та заяві про зміну предмета позову окремої аргументації саме такої тривалості суд відхиляє як такий, що змішує обов`язок доказування фактичних обставин із правовою кваліфікацією спірних відносин. Усі фактичні обставини, необхідні для встановлення строку, на який Договір оренди підлягає продовженню, Позивачем доведені: до матеріалів справи долучено Договір № 5 від 23.02.2022 року з пунктом 12.1 Умов, Договір № 3 від 26.06.2020 року з пунктом 10.1 та заяву від 16.01.2026 року.

Крім того, суд вже посилався у своєму рішенні (ухвала від 25.06.2026 по даній справі), що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Так, аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 46 Господарського процесуального кодексу викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19, від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20.

З наявних матеріалів господарської справи вбачається, що обставини, якими Позивач обґрунтовує порушення свого права залишилися тими ж самими. Водночас заміна позовних вимог іншими вимогами та/або доповнення позовних вимог новими вимогами, відбувається саме шляхом зміни предмету позову (аналогічна позиція викладена в постанові ВС КГС від 22.07.2021 у справі № 910/18389/20).

Отже, враховуючи викладене "Jura novit curia" дозволяє суду самостійно визначити норму права, яка підлягає застосуванню, але не дозволяє змінювати предмет чи підставу позову. У цій справі суд не виходить ані за межі заявленої вимоги, ані за межі фактичних обставин, наведених Позивачем у позовній заяві та заяві про зміну предмета позову, а лише надає цим обставинам правову кваліфікацію.

Щодо вимоги про продовження Договору оренди, суд зазначає наступне.

Свого часу, ВП ВС зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанови ВП ВС розташовані за спаданням відповідно до пошуку у ЄДРСР станом на день подання відповідних пояснень.

Суд наголошує, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим: (а) застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; (б) обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; (в) застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; (г) застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

Належним та ефективним способом захисту є лише той, який спрямований саме на ті правові наслідки, які захищають право.

Системний аналіз ст.ст. 16 ЦК України та ст. 5 ГПК України дає підстави для висновку, що вимога про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права та інтересу, який не суперечить закону, має бути викладена у позовній заяві, а саме має бути відображена (конкретно сформульована) у змісті позовних вимог, саме це є первинною підставою для застосування судом матеріально-процесуального інструментарію закону. Інакше суд позбавляється процесуальної можливості застосувати його та визначити ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону.

Практика ВС щодо способів захисту базується на двох основних взаємопов`язаних принципах: (а) спосіб захисту має бути належним та ефективним; (б) має дотримуватися принцип процесуальної економії.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Постанови ВП ВС від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (п. 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (п. 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (п. 98).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (пункт 145 рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93) та п. 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02), п. 8.40. Постанови ВП ВС від 25.01.2022 у справі № 143/591/20).

Підставою для застосування визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного право чи інтересу є обов`язкова умова, що предмет та підстави позову визначаються тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу. Адже неухильне дотримання одного з основних принципів господарського судочинства - принципу диспозитивності (п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України) при визначенні підстав та предмету позову - є підставою для правильного визначення судом ефективного способу захисту порушеного приватного права чи інтересу. І саме принцип диспозитивності пов`язаний з ефективним способом захисту приватного права.

Диспозитивність, перш за все полягає у визначеній нормами цивільного права можливості управомочених осіб діяти ініціативно, обираючи можливі варіанти їх правомірної поведінки, тобто самостійно визначати форми реалізації комплексу наданих їм правових можливостей, а характерними рисами диспозитивного уповноважувального елемента цивільно-правового методу є, серед іншого, можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства й нормам моралі. Учасники цивільних правовідносин самостійно вибирають форми, способи, час і межі своєї юридичної та фактичної поведінки, не порушуючи прав інших, сторонніх осіб. У цьому знаходить свій вияв загальна ідея, згідно з якою в галузі приватного права особа здійснює свої суб`єктивні права вільно, на власний розсуд. Реалізація диспозитивності в цивільному процесі має на меті забезпечення ефективного системного саморегулювання там де це виправдано з точки зору досягнення завдань господарського судочинства та створення розумного балансу загальних та приватних інтересів.

КЦС у Постанові від 5 грудня 2019 року зазначив, що принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист (Постанова КГС по справі № 910/19581/16-ц від 19.06.2019 року).

Принцип диспозитивності, реалізований при здійсненні суб`єктивних прав, рівною мірою може бути застосований і до вибору способу захисту, а це означає можливість вибору заінтересованою особою способу захисту на її власний розсуд. Подібні твердження можуть викликати ілюзію можливості використання для захисту порушеного права будь-якого з існуючих способів захисту, що насправді не відповідає дійсності (Постанова ВС КЦС по справі 705/3869/18 від 05.12.2019 року).

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 17 квітня 2018 року висловила тези, у яких чітко розмежовує правомочності носіїв суб`єктивних прав та суду.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Однак встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (165 Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Відповідно до ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на власний розсуд. Через цю норму закону, також, реалізується ще один з основних принципів цивільного права - принцип свободи вибору поведінки особи при реалізації свого права на захист.

Особа вільна у виборі механізму здійснення свого права на захист, а також у змозі відмовитися від реалізації цього права. Це свідчить про те, що особа вільна у застосуванні будь-яких способів захисту, які передбачені чинним законодавством. Однак перш ніж застосувати той чи інший спосіб захисту, особа, права якої порушено, не визнано чи оспорено, постає перед проблемою вибору того чи іншого способу захисту, який оптимально забезпечить відновлення її порушеного права.

У контексті визначення процесуальних ініціатив сторони процесу КГС у постанові від 19.06.2019 року вказав наступне. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, котрі не мають процесуальної дієздатності.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.06.2019 У справі № 910/19581/16-ц.).

Оскільки окреслені питання в межах предмета спору є надто важливими в контексті визначення умов застосування процесуальних механізмів "визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права та інтересу" варто проілюструвати таку судову справу.

На думку ВС у складі палати КГС, процесуально-правовий аспект захисту права включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але й необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права (Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19).

ВС в Ухвалі від 23 вересня 2019 року, обґрунтовуючи передачу справи до ВП ВС, зазначив, що встановлення способу захисту, а саме з`ясування позовних вимог, обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи та визначення предмета спору, процесуальним законом покладено саме на позивача, у зв`язку з чим у відповідача у справі виникають певні правомірні очікування, оскільки реалізація його прав на захист проти позову перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з правовими вимогами та підставами, викладеними саме позивачем.

Керуючись з аксіомою цивільного судочинства jura novit curia ("суд знає закон"), при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка, проте, не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідних позовних вимог позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою), так і відповідача (який, заперечуючи проти позову, наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі) (Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19).

Суд акцентує увагу на тому, що ВП ВС у Постанові від 4 грудня 2019 року зазначила, що суди, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснюють правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального й процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом слід керуватися під час вирішення спору.

ВП ВС зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, встановлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не приводить до зміни предмета позову та/або вибраного позивачем способу захисту (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/19).

Щодо оцінки судом належності обґрунтованого позивачем способу захисту, тобто суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективний.

Відповідно до правових висновків ВП ВС, висловлених у постанові від 12.12.2018, абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом (із 15.12.2017 цей абзац викладено в іншій редакції, згідно якою суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках). У разі якщо закон або договір не визначать ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 2 ст. 5 ЦПК у редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС). Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (Постанова ВП ВС від 12.12.2018 року по справі № 339/142/16-ц).

З початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК України остання зобов`язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати самі ти способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію "ефективності".

Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх "ефективності" в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.

Способи захисту цивільних прав та інтересів встановлено у ч. 2 ст. 16 ЦК. Законом № 2147-VIII було змінено абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК. Так, починаючи з 15.12.2017, суд вправі захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що буде встановлений судом у визначених законом випадках. У свою чергу КУ не містить положень, які б зводились до обмеження осіб у праві на судовий захист їхніх цивільних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, у ч. 5 ст. 55 Основного Закону України міститься загальне правило про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави є основною метою при вирішенні судом господарських справ та виконанні завдань господарського судочинства.

Суд встановлює способи захисту цивільних прав або інтересів визначені цим же Законом № 2147-VIII, де ч. 2 ст. 5 ГПК доповнено новелою господарського судочинства відповідно "визначення судом ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи", а саме: "у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону".

Зазначена новела у процесуальній нормі, є по суті спробою імплементації у національному процесуальному законодавстві усталеної практики ЄСПЛ, відповідно до якої конвенційні права мають бути практичними та ефективними, а справедливий судовий розгляд не закінчується ухваленням рішення, оскільки судове рішення також має бути виконане належним чином. Зазначена норма запроваджена законодавцем насамперед з метою ефективного захисту приватного права або інтересу, що визначається у спосіб, встановлений самим же судом, створює нові можливості для судового захисту.

Особливістю захисту суб`єктивних цивільних прав та інтересів є можливість вибору різних порядків визнання порушення прав та правового впливу на порушника, що не обмежується способами, встановленими ст. 16 ЦК України.

Вирізняють ознаки поняття способів захисту цивільних прав: " 1) підставою їх застосування є закон чи договір; 2) реалізується суб`єктом у рамках матеріального правовідношення; 3) виникає із факту об`єктивно-протиправного діяння (порушення, невизнання чи оспорювання права)" Наведене поняття способів захисту цивільних прав та його ознаки, на нашу думку, необхідно застосовувати також і до судових способів захисту приватних прав.

"Способи захисту суб`єктивних цивільних прав" - це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. (Постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі N° 6-55Ц15).

Повертаючись до конвенційних провідників нової норми ст. 5 ГПК України, ст. 13 ЄСПЛ передбачено право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі конвенційних прав і свобод.

ЄСПЛ неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13, вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі "Гуренка проти України" (Gurepka v.т Ukraine, №.61406/00, §59, 6.09.2005); "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоби його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey, №.21987/93, § 95, 18.12.1996); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі "Кудла проти Польші" (Kudla v. Poland, №.30210/96, §158, 26.10.2000), рішення у справі "Гарнага проти України" (Garnaga v. Ukraine, №.20390/07, $29, 16.05.2013) - Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №339/142/16-ц..

3 аналізу наведеної судової практики можна дійти висновку, що ЄСПЛ виділяє декілька конвенційних процесуальних вимог до ефективного національного засобу юридичного захисту: засіб є ефективним якщо він доступний і достатній: має бути достатнім не тільки в теорії, а й на практиці: повинен бути ефективним на практиці й по закону з урахуванням індивідуальних обставин справи. У той же час важливою ремаркою щодо змісту правової категорії "ефективний спосіб судового захисту" у приватному праві України правової категорії "ефективний національний засіб юридичного захисту" буде те, що його ефективність не залежить від впевненості в успішному результаті для заявника. У цьому випадку мета позитивного зобов`язання держави Україна за ст. 13 ЄСПЛ обмежується утворенням ефективного засобу юридичного захисту, що вступає у суперечність із головним завданням ефективного способу судового захисту для заявника - забезпечення реального результату. Тобто, ЄСПЛ не гарантує успішний результат для заявника, тому залишає широкий розсуд за національним судовим органом.

У справі N 339/142/16-ц, застосовуючи ч. 2 ст. 5 ЦПК (є тотожною за змістом ст. 5 ГПК України), ВП ВС висловила таку позицію. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

На думку суду, зазначена позиція ВП ВС не лише ґрунтується на практиці ЄСПЛ, а й ураховує останні наукові/доктринальні дослідження критерію "ефективності" в контексті обрання позивачем належного (адекватного) способу захисту приватного права та інтересу як категорії процесуального права, що є першим визначенням наукової категорії "ефективний спосіб захисту", який міститься у практиці найвищого суду у системі судоустрою України (Визначення судом ефективного способу захисту приватного права та інтересу, який не суперечить закону: монографія /А.В. Потапенко/ За науковою редакцією д.ю.н., проф, І.Е. Берестової. - Київ: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва ім. ак. Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2022. - 248 с.).

Таким чином, "ефективний спосіб судового захисту" - це пред`явлена до суду вимога (матеріально-правовий захід примусового характеру) про захист приватного права чи інтересу, що відповідає змісту порушеного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

"Спосіб захисту, який не суперечить закону" - це пред`явлена до суду з метою ефективного захисту приватного права чи інтересу непоіменована вимога, яка не заборонена законом, ґрунтується на власному суб`єктивному уявленні позивача, що за технікою формулювання не вимагає дослівного відтворення тими словосполученнями, які застосовані у законі, однак йому не суперечить, відповідає змісту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення.

У судовій практиці вже сформовано правові позиції "застосовності" новітніх норм щодо "ефективного судового захисту" до приватних прав чи інтересів різних галузей права.

Свого часу, змінюючи тенденції у судовій практиці ВС України виходив із того, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 КУ та Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, незаборонений законом.

Оскільки положення Конституції України а ЄСПЛ мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Обмежене тлумачення касаційним судом ст. 16 ЦК суперечить зазначеним положенням та призвело до неправомірної відмови позивачу в реалізації його права на судовий захист. (Постанова Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі №6-20цс. Аналогічних правових висновків ВСУ дійшов у справах №6-18цс11, №6-69цс11, №6-110цс12, №6-32цс13 та ін.).

У судовій практиці було удосконалено правові висновки щодо реалізації суб`єктивних прав через обрання ефективного судового способу захисту.

Так, з урахуванням положень п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України, ч. 1, 2 ст. 11,ч. 1 ст. 15,ч. 1 ст. 16 ЦК України, уразі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування певного (конкретного) способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин які існують між позивачем та відповідачем (Окрема думка судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду Погрібного С.О. у справі N753/7390/16-ц.).

Обмеженого (вичерпного) переліку способів захисту права та інтересів, які можуть бути застосовані в судовому порядку, чинне цивільне законодавство не містить.

Стаття 5 ГПК України не обмежує суд у виборі способу захисту, прямо передбаченого законом, а дозволяє, керуючись принципом верховенства права, визначити не тільки прямо передбачений в нормативному акті спосіб захисту порушеного права особи, а й спосіб захисту, який не передбачений законом, але не суперечить йому. В аспекті переваг застосування судами новели слід неодмінно підкреслити нарешті відшуканий шлях законодавчого вирішення питання "відкриття" переліку способів захисту, що дозволяє позивачу з метою ефективного захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу сформулювати власну вимогу. Чинна модель "відкритого" переліку способів захисту створює можливості для позивача бути по суті творцем закону і сформулювати той спосіб захисту, який не буде передбачений у законі або договорі, однак насамперед не суперечитиме закону. У свою чергу суд, погодившись із запропонованим у позові формулюванням, закріпить його у резолютивній частині рішення, й у разі набрання таким рішенням законної сили ефективний спосіб судового захисту приватного права або інтересу набуде форми нового непоіменованого способу захисту (Лесько .А О. Захист цивільних прав та інтересів судом. ЦЕНЗОР.НЕТ. URL:https://censor.net.ua/blogs/3038431/zahist_tsivlnih_prav_ta_nteresv_sudom№v_aspekt., PotapenkoA . Effective method of judicial defence of private right and interest: advantages and risks of application ofshort story. Ефективний спосіб судового захисту приватного права та інтересу: переваги і ризики застосування новели. Visegradjournal on human rights. 2019. №6 . P. 160).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (див. рішення у справах існування ефективного засобу правового захисту є гарантування "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia, №.41526/10, конвенційних прав у рамках національного правопорядку. §101, 24.07.2012; "Ван Остервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijck Суди застосовують при розгляді справ ЄКПЛ та протоколи до неї, v Belgium, №.7654/76, $36-40, 6.11.1980).

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 ЄСПЛ, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine, №.61406/00, § 123, 59, 6.09.2005).

Статтею 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, визначено, що кожна людина має право на ефективне відновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом.

Пунктом 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, установлено, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні.

Міжнародним стандартом, що розкриває межі "активності" суду та надає відповідні рекомендації "цивільним судам" є висновок N 6 (2004) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо справедливого суду в розумний термін та ролі судді в судових процесах з урахуванням альтернативних засобів вирішення спорів. Коментуючи принцип з рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи, суд повинен "(...) відігравати активну роль у забезпеченні швидкого ходу судового процесу при дотриманні прав сторін, у тому числі право на рівне ставлення. Зокрема, суд повинен мати повноваження proprio motu ("з власної ініціативи") наказувати сторонам надавати такі пояснення, які є необхідними; наказувати сторонам з`являтися в суд особисто; піднімати питання права; вимагати надання доказів, принаймні в тих справах, де присутні інтереси не тільки сторін процесу; контролювати отримання доказів; виключати свідків, можливі свідчення яких не мають відношення до справи; обмежувати кількість свідків з певного факту там, де така кількість є надмірною (....)". Такі повноваження мають здійснюватися в межах предмету судового провадження.

Тобто з наведеного переліку дій активної ролі суду, суд не вправі з власної ініціативи створювати нові ефективні способи захисту прав. Насамперед суд здійснює повноваження в межах предмету судового провадження, який за українською моделлю цивільного судочинства із зазначенням відповідного способу захисту права формує позивач у справі.

Відомий суддя, вчений Аарон Барак, визначаючи формальні джерела судового розсуду, зазначав, що суддя не може вирішити справу, поки не буде мати перед собою правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися. Влада повинна визначати правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися, а також межі застосування цієї правової норми. Зазначене визначення здійснюється для сторін, однак, керуючись принципом зобов`язального прецеденту, йому надається загальна нормативна сила у справах, у яких воно застосовується. Рішення стає актом правотворчості (Барак Аарон. Суддівський розсуд. Переклад з англійської., Видавництво HOPMA, 1999. C. 129.).

При цьому вимоги про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону, насамперед будуть оцінюватися судом з точки зору відповідності його предмету і підставам позову.

У справі "Ятрідіс проти Греції" (latridis v. Greece, №. 31107/96, § 65, 25.03.1999) стосовно відмови органів державної влади повернути заявникам їхнє майно (кінотеатр), Суд встановив, що існує різниця в характері інтересів, захищених ст. 13 ЄСПЛ та ст. 1 П N 1: перша забезпечує процедурну гарантію, а саме "право на ефективний засіб правового захисту", тоді як процедурна вимога, притаманна останній, є допоміжною для ширшої мети забезпечення поваги до права на мирне володіння майном. Проте поняття "юридичного спору" має тлумачитися широко, виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття "спір про право" (п. 1 ст. 6 ЄСПЛ). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу ЄСПЛ поняття "спору про право" має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

3 початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК зобов`язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати саме ті способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію "ефективності".

Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх "ефективності" в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.

Наступним елементом ланцюга алгоритму є визначення судом конкретного способу захисту цивільного права, адже право чи інтерес мають бути захищені судому конкретний спосіб захисту цивільного права, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

До подібних правових висновків ВП ВС дійшла у постанові від 05.06.2018 у справі №338/180/17, зазначивши, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, не визнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-Ц).

Водночас, розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, оскільки відсутність еволюційного та динамічного підходу попереджують будь-які зміни чи покрашення ("Атанасовський проти "Колишньої Югославської республіки Макелонія" (Atanasouski v. "The former Yugoslav Republic of Macedonia", №.36815/03, § 38, 14.01.2010).

Іншими словами відсутність відповідної судової практики із застосування певного способу захисту не означає, що такий спосіб захисту не буде відповідати критерію "ефективності".

У справі що розглядається безпосередньо законом визначений належний та ефективний механізм способу захисту права за захистом якого звернувся позивач - ст. 777 ЦК України.

Як встановлено судом, строк дії Договору оренди закінчувався 19.04.2026 року. Отже, граничним днем подання заяви про продовження договору, враховуючи приписи частини третьої статті 18 Закону №157-IX та абзацу другого пункту 12.4 Договору № 5 (аркуш справи 40), було 19.01.2026 року.

Позивачем було подано заяву, а Відповідачем фактично отримана 16.01.2026 року, що підтверджується вхідним №183 та відміткою на самій заяві. Таким чином Позивачем завчасно подано заяву - за три місяці і три дні до закінчення строку дії договору, а отже останнім дотримано умови встановлені Законом і договором строк звернення з відповідною заявою.

Суд наголошує, що процедура продовження договору оренди покладає обов`язки на обидві сторони договору в однаковому обсязі. Своєчасне звернення орендаря із заявою породжує кореспондуючий обов`язок орендодавця розглянути цю заяву в межах наданої йому компетенції, у визначені Законом строки та у передбачений законодавством спосіб.

Як встановлено частиною третьою статті 18 Закону №157-IX то договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені.

Суд вважає за доцільне зазначити, що з аналізу даної статті вбачається, що частина третя визначає строк продовження та порядок подання заяви для договорів оренди, тоді як частина перша і частина друга даної статті розмежовують лише процедуру - з проведенням аукціону або без нього.

Строк, на який було укладено чинну редакцію Договору оренди, прямо визначений пунктом 12.1 Умов Договору № 5 від 23.02.2022 року і становить 5 (п`ять) років, а саме з 19.04.2021 року до 19.04.2026 року. Відтак, за приписами частини третьої статті 18 Закону, Договір оренди підлягає продовженню на той самий строк - 5 (п`ять) років, тобто з 19.04.2026 року по 19.04.2031 рік. За частиною сьомою статті 18 Закону № 157-IX продовження здійснюється на тих самих умовах, на яких було укладено договір, що продовжується, тобто в межах заявлених Позивачем вимог.

Щодо переважного права Позивача на продовження Договору оренди, суд виходить з наступного.

Частина 1 ст. 777 ЦК України пов`язує виникнення переважного права наймача на укладення договору найму на новий строк із двома умовами: належним виконанням наймачем своїх обов`язків за договором та повідомленням наймодавця до спливу строку договору у строк, встановлений договором. Обидві ці умови в даній справі підтверджені, причому перше підтверджується самим Відповідачем.

Так, Звіт від 27.06.2025 року, на який Відповідач послався як на підставу відмови, фіксує: - відсутність у Позивача заборгованості зі сплати орендної плати як перед державним бюджетом, так і перед Балансоутримувачем; - наявність чинного договору страхування об`єкта оренди; - наявність укладеного договору про відшкодування витрат Балансоутримувача; - відповідність Орендаря вимогам частини четвертої статті 4 Закону №157-IX; - забезпечення доступу до об`єкта оренди; - дотримання обмежень щодо використання Майна; - відсутність суборенди та передачі Майна в користування іншим особам.

Суд наголошує, що зазначені відомості підтверджують належне виконання умов Договору з боку Позивача як належного користувача державним майном, що зафіксовано за результатами перевірки, проведеного Відповідачем.

Крім того, як вже зазначалось - своєчасність повідомлення, яка підтверджена заявою від 16.01.2026 року за вхідним №183, поданою в межах тримісячного строку, встановленого пунктом 12.4 Договору №5.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що переважне право Орендаря в цих правовідносинах має не лише законну, а й самостійну договірну основу, причому основу безперервну. Пунктом 10.4 Договору №3 від 26.06.2020 року сторони встановили, що у разі, якщо уповноважений орган управління Майном не попередив Орендаря про намір використовувати Майно для власних потреб за три місяці до закінчення строку цього Договору, Орендар, який належним чином виконував свої обов`язки за цим Договором, має право продовжити його на новий строк. Пунктом 12.4 Договору №5 від 23.02.2022 року сторони передбачили, що Орендар має переважне право на продовження цього договору. Отже, переважне право Позивача було погоджене сторонами і в редакції 2020 року, і в редакції 2022 року, а тому не може не братись до уваги, а збоку Орендодавця нехтувати певними обов`язками встановленими, як договором так і законом.

Суд звертає увагу, що Відповідач не посилається, а матеріали справи не містять доказів того, що Балансоутримувач або уповноважений орган управління попереджали Позивача про намір використовувати Майно для власних потреб. Крім того, відсутні будь-які посилання Відповідача на будь-яку іншу з підстав, передбачених статтею 19 Закону №157-IX, крім абзацу п`ятого частини першої цієї статті.

Дослідивши Договір № 5, судом встановлено, що його було укладено за результатами електронного аукціону від 25.01.2022 року №LLP001-UA-20220104-65579, про що зазначено в пунктах 4.2 та 5.1 Договору №5. А отже даний договір не належить до жодної з чотирьох категорій перелічених у частині другій статті 18 Закону №157-IX: він не є таким, що укладений та продовжується вперше, не укладався без проведення аукціону з установами та організаціями, передбаченими статтею 15 цього Закону; Позивач не є підприємством, що надає соціально важливі послуги населенню за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України.

Суд звертає увагу, що Законом України від 01.04.2022 №2181-IX Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" було доповнено пунктом 6-1 (діє під час дії воєнного стану та протягом одного року з дня припинення чи скасування дії воєнного стану), яким Кабінет Міністрів України прямо уповноважено визначати особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану. На виконання цього законодавчого уповноваження прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 №634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", чинну з 01.06.2022 року. Пунктом 5 зазначеної постанови встановлено, що договори оренди майна, розташованого на визначених у ньому територіях, для яких не визначена дата завершення бойових дій, строк дії яких завершується в період воєнного стану, вважаються продовженими до дати, що настане через шість місяців після дати завершення бойових дій. Абзацом шостим цього ж пункту передбачено, що граничний строк подання заяви, який припадає на період воєнного стану, продовжується на строк дії воєнного стану та три місяці після його припинення або скасування.

Суд наголошує, що наведене регулювання є спеціальним щодо загальних приписів статті 18 Закону №157-IX і прийняте не довільно, а на підставі прямого законодавчого уповноваження, закріпленого в пункті 6-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону в редакції Закону України від 01.04.2022 №2181-IX. У період дії воєнного стану це спеціальне регулювання виключає застосування вимоги про проведення аукціону, встановленої частиною першою статті 18 Закону, і робить безпредметним звернення до закритого переліку частини другої статті 18 Закону, оскільки саме питання про необхідність аукціону в цей період вирішено на рівні акта Кабінету Міністрів України.

З поміж іншого, суд зазначає на релевантну практику ВС з виниклих правовідносин щодо застосування норми права.

Так, Верховний Суд відзначає, що правовий інститут пролонгації договору оренди нерухомого майна (продовження договору на той самий строк і на тих самих умовах) відповідно до ст. 764 ЦК України та правовий інститут продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря на укладення нового договору оренди відповідно до ст. 777 ЦК України НЕ Є тотожними. (п. 60 Постанови КГС ВС по справі № 927/150/23 від 02.05.2024).

Постанова ВП ВС від 13.07.2022 у справі № 645/6151/15-ц визначено, що

ч. 2 ст. 4 ЦК України закріплює пріоритет норм цього Кодексу над нормами інших законів. До того ж такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Вказане узгоджується і з правовою позицією, висловленою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.

Суд констатує, що строк дії Договору № 5 передбачено сторонами до 19.04.2026 року, а отже припадає на період дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, та неодноразово продовженого в установленому порядку. Ця обставина є загальновідомою в розумінні частини третьої статті 75 ГПК України і не потребує доказування.

Таким чином, суд виснував, що у сукупності приписів частини третьої статті 18 Закону №157-IX, яка визначає строк продовження, та пункту 6-1 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону разом із прийнятою на його виконання постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 №634, яка на період воєнного стану знімає вимогу про проведення аукціону, суд вбачає достатню і несуперечливу правову підставу для продовження Договору оренди на строк 5 (п`ять) років без проведення аукціону. А посилання Відповідача про непоширення на спірний договір частини другої статті 18 Закону №157-IX, не має жодного правового врегулювання.

Крім того, суд вважає за доцільне зазначити, що дії Відповідача по відмові у продовженні Договору оренди є неправомірними та необґрунтованими, а посилання на абзац п`ятий частини першої статті 19 Закону №157-IX встановлює дві умови, які мають бути наявні одночасно: по-перше, орендар порушував умови договору оренди, а по-друге, орендар не усунув виявлені порушення у строк, визначений у приписі балансоутримувача та/або орендодавця.

Суд критично ставиться на таке посилання Орендодавця, оскільки сама лише наявність порушення, без надання Орендареві реальної можливості його усунути в межах належним чином доведеної до нього вимоги, не утворює передбаченої законом підстави для відмови. На думку суду, вирішальне значення має не факт порушення як такий, а загальна поведінка Орендаря у тому числі після отримання припису.

Пунктом 2 розділу ІІІ Порядку №103 передбачено обов`язок орендодавця повідомити орендаря про проведення періодичного комплексного контролю не пізніше ніж за 10 календарних днів рекомендованим листом. Лист від 02.06.2025 року №17-03-01-02297 було подано до відділення поштового зв`язку 03.06.2025 року, проте бланк рекомендованого повідомлення про вручення форми 119 не містить відмітки про вручення відправлення адресату (зворотна сторона аркуша справи 141). Також, пунктом 6.4 Договору №5 сторони погодили, що про необхідність отримання доступу до об`єкта оренди Балансоутримувач або Орендодавець повідомляє Орендареві електронною поштою, де офіційна адреса електронної пошти Орендаря визначено пунктом 3.2.1 цього Договору. Проте, доказів надіслання відповідного повідомлення Відповідачем на електронну адресу в матеріалах справи відсутні.

Суд зазначає, що у Звіті не зазначено щодо уповноваженого представника Орендаря, а ні посади, а ні прізвища та ім`я, проте зазначено - "Орендар відмовився від надання інформації", тобто періодичний комплексний контроль 23.06.2025 року був проведений за відсутності представника Орендаря, а доступ до об`єкта оренди забезпечила представник Балансоутримувача.

Суд критично оцінює наявний у Звіті запис про те, що Орендар відмовився від надання інформації та від наявності підпису, оскільки за відсутності доказів вручення повідомлення про дату і час контрольного заходу неможливо встановити, чи був Орендар взагалі обізнаний із його проведенням, а отже, чи мала місце відмова. Крім того незрозуміло до кого зверталася представники, які здійснювали контроль.

Так, пунктом 3 розділу V Порядку № 103 встановлено, що звіт за результатами контролю вважається належним чином врученим орендарю за наявності повідомлення про вручення поштового відправлення або відмітки орендаря про вручення нарочно. Щодо листа від 12.01.2026 року №963-03-1-174, яким Звіт було надіслано разом із вимогою усунути порушення, жодного доказу матеріали справи не містять. Наявність трек-номера поштового відправлення R067079073889 сама по собі підтверджує лише факт подання певного відправлення до оператора поштового зв`язку, але не підтверджує ані його вручення адресату. Крім того суд звертає увагу, що матеріали справи також не містять доказів, що саме цей документ становив вкладення такого відправлення. Так, зазначено передбачено сторонами у пункті 12.8 Договору №5 щодо надсилання листа з описом вкладення.

Суд наголошує, що обов`язок довести факт вручення орендареві звіту і припису лежить саме на Орендодавці.

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Оскільки Відповідач посилається на невиконання Позивачем припису, то саме Відповідач і має довести, що припис до Позивача був доведений у встановлений спосіб. Проте з боку Відповідача такі докази відсутні.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що поштовий документ про подання відправлення не є доказом того, що адресату надіслано саме той документ, на який посилається Відповідач.

Суд констатує, що за викладених обставин тридцятиденний строк на усунення порушень, передбачений пунктом 4 розділу V Порядку №103 і частиною шостою статті 18 Закону, не почав свого перебігу, оскільки його початок пов`язується не з датою складення чи надіслання припису, а з датою отримання Орендарем відповідного припису. Тобто такий строк не настав, а отже не міг і сплинути, що не відповідає умовам абзацу п`ятого частини першої статті 19 Закону. Таким чином, Відповідач невірно застосовує дане положення.

Суд вважає за необхідне окремо визначити щодо надання можливості усунення Позивачем викладеного Звіті порушення у встановлений вимогою №963-03-1-741 від 16.02.2026 (а.с. 143-144) строк.

На думку Відповідача, порушенням, яке стало підставою для відмови у продовженні оренди, є здійснення реконструкції орендованого майна - перепланування, перекриття між першим та підвальним поверхом, частковий демонтаж перегородок та влаштування нових.

Суд зазначає, що усунення такого порушення за своїм характером є не одномоментною дією, а само по собі є комплексом будівельних робіт.

Так, пунктами 5.1 і 5.2 Договору №5 (п. 6.2 Договору №3 від 26.06.2020), будь-який капітальний ремонт, реконструкція та здійснення невід`ємних поліпшень Майна за згодою Балансоутримувача та рішення Орендодавця, що приймається в порядку, встановленому Законом і Порядком.

Суд наголошує, що дії Відповідача позбавили Позивача можливості в односторонньому порядку і в тридцятиденний строк привести приміщення у первісний стан, не отримавши попередньо згоди тієї самої особи, яка виставила припис. Крім того, самим Відповідачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів здійснення перепланування, перекриття між першим та підвальним поверхом, частковий демонтаж перегородок та влаштування нових, не надано, а ні технічної документації, а не висновків експертних установ здійснення таких поліпшень, перепланувань.

Суд також не може залишити поза увагою співвідношення наданого Позивачу строку з тим строком, який сторони самі визнали розумним. Пунктом 12.8 умов Договору №5 сторони погодили, що строк на усунення порушення становить не менш як 15 та не більш як 30 робочих днів з дати реєстрації листа. Приписом від 12.01.2026 року Позивачу надано 30 календарних днів, що становить близько двадцяти одного робочого дня, тобто істотно менше за той максимум, який сторони власним правочином визначили як межу розумного для усунення порушень. Суд не ставить під сумнів відповідність тридцятиденного календарного строку частині шостій статті 18 Закону, яка встановлює цей строк як граничний, проте зазначає, що при вирішенні питання про добросовісність поведінки сторін договірне застереження, що погоджується сторонами не може ігноруватися.

Щодо посилання Відповідача про відсутність обов`язку надсилати Орендарю інформацію про відмову, суд зазначає наступне.

В матеріалах справи відсутні докази надсилання Наказу Регіонального відділення від 16.02.2026 року №162 Позивачу, що також підтверджується Відповідачем у відзиві. Лист від 16.02.2026 року №963-03-1-741 містить лише згадку про прийняття рішення про відмову без належного посилання та зазначення його дати, номера, форми акту, можливості ознайомлення з ним, а крім того відсутності і зазначення порушення умов договору, що стали підставою для відмови.

Суд критично ставиться до посилання Відповідача, яким невілює підстави належного повідомлення Орендаря, а посилається про можливість останнього самостійно ознайомитись з даною відмовою,

Суд звертає увагу, що пунктом 130 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483, прямо встановлено, що орендодавець надсилає орендарю і балансоутримувачу лист про відмову, який обов`язково містить обґрунтування та підстави прийнятого рішення.

Досліджуючи Лист від 16.02.2026 року №963-03-1-741, суд встановив, що в ньому відсутнє посилання на правовий документ про відмову, обґрунтування, конкретизування підстав тощо, а отже з боку Відповідача не здійснено належного повідомлення Орендаря, як це передбачено правовими актами та Договором.

Суд наголошує, що посилання Відповідача на частину другу статті 19 Конституції України в цьому контексті стосується нього самого. Наведена норма зобов`язує органи державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, спосіб доведення до Орендаря рішення про відмову є встановленим - це передбачений пунктом 130 Порядку №483 обґрунтований лист. Недотримання встановленого способу є порушенням, а не проявом правомірної стриманості органу влади. Суд також відхиляє довід про те, що Позивач міг отримати наказ за власним запитом: перенесення на приватну особу тягаря самостійного з`ясування змісту прийнятого щодо неї владного рішення суперечить самій ідеї належного урядування.

Наведене в сукупності свідчить про суперечливість поведінки Відповідача у спірних правовідносинах.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Суд зазначає, що Відповідач, уклавши з Позивачем у 2022 році договір у новій редакції строком на п`ять років, приймаючи від нього протягом усього наступного періоду орендну плату без зауважень, зафіксувавши у власному Звіті відсутність заборгованості та належне виконання Орендарем переважної більшості договірних обов`язків, а згодом відмовивши у продовженні договору з посиланням на невиконання припису, вручення якого він не довів, повівся у спосіб, що не відповідає його ж попередній поведінці.

Надаючи подальшу правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з частинами першою та другою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, зміна правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. За частиною другою статті 5 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Перелік можливих способів захисту цивільних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб наведено в частині другій названої статті. Крім того, в цій частині зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Усі законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню лише з урахуванням того, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Водночас застосування конкретного способу захисту цивільного права при здійсненні судового провадження залежить від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, характеру його порушення, а також здатності відновити порушене право (усунути чи компенсувати наслідки цього порушення) у такий спосіб.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації їх прав. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.

Такої позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду, про що свідчить наведене в її постановах від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21.

Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Згідно зі статтею 763 цього Кодексу договір найму укладається на строк, встановлений договором. Статтею 764 ЦК України встановлено, що якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Частиною першою статті 777 ЦК України передбачено, що наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов`язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк.

Правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна, регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-IX (далі Закон №157-IX). Механізм передачі майна в оренду, включаючи особливості продовження договорів оренди, визначено Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483. Порядок здійснення орендодавцем та балансоутримувачем контролю за виконанням умов договору оренди врегульовано Порядком виконання контрольних функцій за виконанням умов договорів оренди державного майна, затвердженим наказом Фонду державного майна України, зареєстрованим в установленому порядку (далі - Порядок №103).

Згідно з частиною першою статті 18 Закону №157-IX продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Частина друга статті 18 Закону №157-IX містить вичерпний перелік договорів, які можуть бути продовжені без проведення аукціону. Частиною третьою статті 18 Закону №157-IX визначено, що договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. За частиною сьомою цієї статті договори продовжуються на тих самих умовах, на яких були укладені договори оренди, що продовжуються, з урахуванням вимог Закону та Порядку передачі майна в оренду.

Статтею 19 Закону №157-IX визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути прийнято рішення про відмову у продовженні договору оренди. Абзацом п`ятим частини першої цієї статті, на який послався Відповідач, передбачено, що таке рішення може бути прийнято, якщо орендар порушував умови договору оренди та не усунув порушення, виявлені балансоутримувачем або орендодавцем, у строк, визначений у приписі балансоутримувача та/або орендодавця.

Так, звертаючись до суду з позовом, Позивач обґрунтовує тим, що законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором було порушене.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.07.2022 у справі №907/584/21, в якій узагальнено практику Європейського суду з прав людини щодо правомірних очікувань у відносинах оренди. Так, у рішенні від 24.06.2003 у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини визначив, що майном у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади, та дійшов висновку, що заявник мав право принаймні очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

У рішенні у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 Європейський суд з прав людини зазначив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей у майбутньому, оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" особливої важливості набуває принцип належного урядування, який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків, а ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу.

Суд констатує, що Позивач безперервно користується орендованим Майном понад дванадцять років, сплачує орендну плату, страхує об`єкт оренди, уклав і виконує договір про відшкодування витрат Балансоутримувача, а Договір оренди за цей час неодноразово продовжувався, у тому числі за результатами електронного аукціону, в якому Позивач взяв участь і переміг. За таких обставин очікування Позивача на продовження орендних правовідносин за умови своєчасного звернення із відповідною заявою є правомірними в наведеному вище розумінні та підлягають захисту.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення, а такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц та від 04.06.2019 у справі №916/3156/17.

Суд приймає до уваги також висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 18.09.2020 у справі №916/1423/18, за яким, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, що не вимагає їх формулювання дослівно тими словосполученнями, які застосував законодавець у статті 16 Цивільного кодексу України; головним є змістовне наповнення обраного позивачем способу захисту.

Суд наголошує, що під ефективним способом захисту слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів і забезпечує поновлення порушеного права, будучи адекватним наявним обставинам, а також такий, за якого у позивача не виникає необхідності повторного звернення до суду. Заявлена Позивачем вимога про визнання Договору оренди продовженим на визначений строк цим критеріям відповідає: судове рішення про задоволення такої вимоги само по собі усуває невизначеність у правовідносинах сторін, встановлює строк, на який договір є продовженим, і не потребує вчинення Відповідачем додаткових дій, від яких залежав би результат захисту. Саме тому суд визнає обраний Позивачем після зміни предмета позову спосіб захисту належним та ефективним.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Статтями 76, 77 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування; обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно зі статтями 78, 79 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи; наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були, на що звертав увагу Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 27.01.2022 у справі №917/996/20.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінивши наявні у справі докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, суд дійшов висновку, що докази, надані Позивачем на підтвердження позовних вимог, є більш вірогідними, ніж докази, надані Відповідачем на їх спростування, а позовні вимоги в редакції заяви про зміну предмета позову є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Крім того, суд вважає за доцільне звернути увагу на Рішення КСУ від 10.12.2009 № 31-рп/2009.

Конституційний Суд України у пункті 3.5 Рішення у справі за конституційним зверненням приватного підприємства "Автосервіс" щодо офіційного тлумачення положень статей 177, 760, частини другої статті 777 ЦК України (справа про переважне право наймача на придбання військового майна), зазначив, що у статті 777 ЦК України визначено два переважних права наймача, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, перед іншими особами, а саме: на укладення договору найму на новий строк та на придбання майна у разі його продажу.

Конституційний Суд України виходить з того, що співвідношення між нормами Кодексу і законів, які регулюють особливості найму (оренди) окремих видів майна, полягає в тому, що норми цих законів тією чи іншою мірою встановлюють правовий механізм реалізації відповідної норми Кодексу або передбачають додаткові умови її реалізації, або виключають застосування норм Кодексу, якщо це прямо передбачено ними чи випливає з їхнього змісту (речення перше абзацу четвертого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).

Статтею 4 ЦК України визначено, що основу цивільного законодавства України становить Конституція України (ч. 1 цієї статті). У частині другій цієї статті визначено, що основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України.

Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. (частина 3). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. (частина 4). Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. (частина 5). Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. (частина 6).

Обґрунтовуючи правову позицію щодо співвідношення норм права, слід враховувати науково-доктринальні підходи до ієрархії актів цивільного законодавства. Зокрема, як зазначено у Науково-практичному коментарі до статті 4 Цивільного кодексу України:

"3.3. Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Саме таку ієрархію мали намір закріпити в ЦК його розробники, запропонувавши таку редакцію ч. 2 ст. 4 проєкту ЦК: "У разі прийняття закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, закон набуває чинності, якщо відповідні зміни внесені до цього Кодексу" {Українське право. 1996 №2(4). С.33.}.

При доопрацюванні проєкту ця пропозиція розробників була змінена. В остаточній редакції встановлено, що інші закони України приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, а на суб`єкта законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, покладено обов`язок одночасно подати до Верховної Ради проєкт закону про внесення змін до ЦК, які мають розглядатися одночасно.

3.4. На жаль, і ця норма ЦК не завжди виконується. Наслідки цього були визначенні КСУ, який сформулював таку позицію:

…ні Кодекс, ні спеціальний Закон №978 {Закон України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"} не встановлюють заборони на розірвання договорів виходячи з принципу диспозитивності цивільно-правових договірних відносин. Натомість у Законі, прийнятому після набрання чинності Кодексом, врегульовано правовідносини щодо розірвання договорів інакше, ніж у Кодексі. Згідно з частиною другою ст. 6, частиною другою ст. 19 Конституції України прийняття Закону мало відбуватися у спосіб, передбачений абзацом третім частини другої ст. 4 Кодексу, за яким, якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення до нього змін. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Кодексу.

Зазначеної процедури не було дотримано при прийнятті Закону, а навпаки, у п. 3 його прикінцевих та перехідних положень встановлено, що "закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону". Таким чином, дія відповідних положень Кодексу була призупинена на час дії Закону.

Згідно з правовою позицією КСУ конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий п. 3 мотивувальної частини Рішення від 03.10.1997 р. №4-зп).

Виходячи з наведеного, КСУ вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої ст. 4 Кодексу.

Таким чином, положення частини четвертої ст. 3 Закону, згідно з яким забороняється розірвання фізичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об`єкта житлового будівництва, суперечить частині другій ст. 3, частині другій ст. 6, частині четвертій ст. 13, частині другій ст. 19, частинам першій, четвертій ст. 41 Конституції України {Рішення КСУ у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) від 13.03.2012 №5-рп/2012. Законодавство України / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v005p710-12#Text}".

Враховуючи викладене суд вважає, що застосування способу захисту, як продовження договору оренди у випадку укладення договору оренди узгоджується з правилами частини першої статті 777 ЦК України, а отже останній превалює над вимоги визначеними в статті 18 Закону №157-ІХ, тобто Позивач має переважне право перед іншими особами на продовження договору оренди щодо орендованого майна.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення достатнім для його прийняття.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" (пункт 58, заява №4909/04) вказано, що згідно з усталеною практикою цього Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті; крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією, і лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" від 27.09.2001).

У рішеннях у справах "Проніна проти України" від 18.07.2006, "Хаджинастасіу проти Греції" та "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" Європейський суд з прав людини також наголошував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін, а межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення.

У пункті 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати з оплати судового збору покладаються на пропорційно розміру задоволених вимог.

У зв`язку зі збройною агресією з боку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні перебої зі світлом та у роботі програмного забезпечення щодо виходу в інтернет, сайтів Судової влади України, Єдиного державного реєстру судових рішень, навантаження та великий обсяг роботи, покладений на суди, дослідження та обробки надвеликого обсягу інформації щодо застосування законодавства, суд був вимушений вийти за межі строку, встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 30 липня 2026 року у справі № 922/1969/26 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 73, 74, 76-80, 86, 91, 120, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати договір оренди державного майна №5782-Н від 19.06.2014 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (код РПОУ 44223324) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПЕРША АПТЕКА» (код ЄДРПОУ 37462384), щодо нерухомого державного майна що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 60, а саме: нежитлових приміщень підвалу №№ 4, 5, 53, 31, 32, 33, 34, 51, 52, 54, 55 в адміністративному будинку літ. «А-5», загальною площею 133,5 кв.м., продовженим на строк - 5 (п`ять) років, з 19.04.2026 року по 19.04.2031 рік.

Повне рішення складено "12" серпня 2026 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

СуддяІ.П. Жигалкін