Рішення № 138946614, 13.08.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/9981/24

Провадження № 2/369/1497/26

РІШЕННЯ

Іменем України

13.08.2026 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

секретаря Худинець Д.С.

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу

за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя

та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи Акціонерне товариство «Райффайзен банк», ОСОБА_3 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу та поділ спільного майна та боргових зобов`язань подружжя,

в с т а н о в и в:

У червні 2024 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивує тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з 07.08.2010 року з відповідачем, ОСОБА_4 . Зазначає, що в провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області знаходиться справа № 369/4272/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу. Вказує, що за час шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 серед іншого було набуте нерухоме майно - квартира, автомобіль, на які права власності були оформлені за відповідачем, а також майнові права на другу квартиру. Додатково повідомляє, що її вже колишній чоловік не пускає у спільну квартиру, позбавив її користування за своєю волею. У зв`язку з цим, звернулася до суду з даними позовом.

Позивач просила суд:

- визнати за ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя право на 1/2 частину двокімнатної квартири загальною площею 57 кв. м., житлова площа 32,2 кв.м., яка розташована за адресою АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1639126332224).

- визнати за ОСОБА_4 в порядку поділу майна подружжя право на 1/2 частину двокімнатної квартири загальною площею 57 кв. м., житлова площа 32,2 кв.м., яка розташована за АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1639126332224).

- визнати за ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя право на 1/2 частину майнових прав на однокімнатну квартиру з будівельним номером АДРЕСА_2 на 3 поверсі житлового будинку АДРЕСА_3 , згідно з договором купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 ;23.301-MB-28052020-MП від 28.05.2020 року, укладеного між ТОВ «БК МОДУС ГРУП» та ОСОБА_4

- визнати за ОСОБА_4 в порядку поділу майна подружжя право на 1/2 частину майнових прав на однокімнатну квартиру з будівельним номером АДРЕСА_5 Величка Михайла, будинок 23, згідно з договором купівлі-продажу майнових прав №98446-A;23.301-МВ-28052020-МП від 28.05.2020 року, укладеного між ТОВ «БК МОДУС ГРУП» та ОСОБА_4

- стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 1/2 частки транспортного засобу - легкового автомобілю марки PEUGEOT модель PARTNER, колір, білий. реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 2003, VIN: НОМЕР_2 в сумі 82 000,00 грн.

- здійснити розподіл судових витрат.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Волчка А.Я. від 21 червня 2024 року залишено позовну заяву без руху. Надано позивачу строк для усунення недоліків на протязі десяти днів з дня отримання ним копії ухвали, шляхом подання нової позовної заяви з урахуванням вимог, викладених в ухвалі.

19 вересня 2024 року позивачем було усунуто недоліки позовної заяви та подано про це відповідну заяву до суду.

Згідно з розпорядженням керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області Распутної Н.О. щодо призначення повторного автоматичного розподілу справи у зв`язку з припиненням повноважень судді Волчка А.Я. та протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 19 листопада 2024 року, дану справу передано на розгляд судді Пінкевич Н.С.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 листопада 2024 року суддею Пінкевич Н.С. було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Не погоджуючись з доводами позову відповідач ОСОБА_4 30 грудня 2024 року подав зустрічну позовну заяву про визнання спірного майна його особистою приватною власністю, поділ спільного майна та боргових зобов`язань подружжя. Зустрічний позов обґрунтовує тим, що 07.08.2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, який зареєстровано у відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції в м. Києві про, що було зроблено відповідний актовий запис № 969, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_3 від 07.08.2010 року. Подружнє життя сторін не склалося, тому він звернувся до суду з позовною заявою про розірвання шлюбу. Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 05.06.2024 року у справі № 369/4272/24 шлюб - розірвано.

Вказує, що за період перебування у шлюбі за рахунок особистих грошових коштів ОСОБА_4 було придбано та зареєстровано на його ім`я ряд майна, а саме: Квартира за адресою АДРЕСА_1 ; майнові права на об`єкт нерухомого майна (на квартиру); неподільна річ - тварина, собака породи "Пудель", кличка "Форрест".

Крім майна та активів, подружжя набули також і боргові зобов`язання за кредитним договорами: 22.10.2014 договір позики між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано на суму 37 488,61 грн.; 07.09.2018 договір позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідно до якого в позику було отримано 7 000 доларів США; 12.08.2021 договір позики між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 250 555,67 грн.; 02.11.2021 договір позики між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 256 600 грн.

Зазначає, нерухомого майна, яке б можна було визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя та, яке підлягало б поділу у судовому порядку - немає. Все майно є його особистою власністю.

Позивач за зустрічним позовом просив суд:

визнати особистою приватною власністю ОСОБА_4 наступне майно: квартиру АДРЕСА_6 (РНОНМ: 1639126332224); майнові права на квартиру з будівельним номером АДРЕСА_12, що буде побудований на земельній ділянці з кадастровим номером 3222480401:01:003:5443; собаку породи "Пудель", кличка "Форрест", ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію за її частку в спільному майні подружжя - половину вартості собаки породи "Пудель", кличка "Форрест", 14.02.2016 р.н., в розмірі 1250 грн.;

зобов`язати ОСОБА_3 протягом 10 діб з дня набрання рішенням суду законної сили передати ОСОБА_4 собаку породи "Пудель", кличка "Форрест", 14.02.2016 р.н.;

визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) 1/2 частину прав та зобов`язань за кредитними договорами: договором позики від 02.11.2021 № 014-RO-82-112184054, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 256 600 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 263 531,43 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_3 - 131 765.72 грн.; договором позики від 12.08.2021 № 014-RO-82-100737330, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 250 555,67 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 112 839,36 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_3 - 56 419.68 грн.;

визнати за ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_5 ) 1/2 частину прав та зобов`язань за кредитними договорами: договором позики від 02.11.2021 № 014-RO-82-112184054, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 256 600 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 263 531,43 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_4 - 131 765.72 грн.; договором позики від 12.08.2021 № 014-RO-82-100737330, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 250 555,67 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 112 839,36 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_4 - 56 419.68 грн.;

стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_5 ) як компенсацію половини вартості кредитних зобов`язань за договором позики від 07.09.2018, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідно до якого в позику було отримано 7 000 доларів США, - 3500 доларів США.

судові витрати стягнути з відповідача за даним позовом.

Протокольною ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи Акціонерне товариство «Райффайзен банк», ОСОБА_3 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу та поділ спільного майна та боргових зобов`язань подружжя було прийнято до спільного розгляду з первісною позовною заявою.

24 березня 2025 року було подано відзив на зустрічну позовну заяву. ОСОБА_3 вказала, що вони довгий час перебували в зареєстрованому шлюбі (біля 13 років) та мали свої грошові заощадження. Коли чоловік навчався, саме вона забезпечувала родину, а його мати допомагала саме родині без будь-яких договорів дарування. Подані перекази грошових коштів не містять будь-якого призначення. Належним чином оформлені договори дарування грошових коштів ОСОБА_4 не надав, тому доводи в цій частині вважає надуманими. Поділ майна, набутого за час зареєстрованого шлюбу, у рівних частинах є справедливим та законним. Безпідставними є поділ собаки та кредитних зобов`язань. Просила відмовити в задоволенні зустрічного позову.

28 квітня 2025 року на адресу суду від ОСОБА_3 надійшла заява свідка, в порядку ст. 93 ЦПК України (письмове опитування учасників справи як свідків).

18 липня 2025 року до суду надійшли пояснення третьої особи ОСОБА_3 щодо даної справи, в яких підтримала доводи зустрічного позову. Просила задоволити зустрічну позовну заяву.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 серпня 2025 року витребувано у ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) відомості щодо її фінансового стану, а саме довідку з Пенсійного фонду України форми ОК-5.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 серпня 2025 року призначено експертизу.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 серпня 2025 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду.

18 травня 2026 року на адресу суду від представника відповідача надійшла заява про залишення без розгляду частини позовних вимог за зустрічним позовом.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 травня 2026 року залишено без розгляду частину позовних вимог за зустрічним позовом. А саме:

Визнати особистою приватною власністю ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) наступне майно: - собаку породи "Пудель", кличка "Форрест", ІНФОРМАЦІЯ_1 .

2. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію за її частку в спільному майні подружжя - половину вартості собаки породи "Пудель", кличка "Форрест", ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1250 грн.

3. Зобов`язати ОСОБА_3 протягом 10 діб з дня набрання рішенням суду законної сили передати ОСОБА_4 собаку породи "Пудель", кличка "Форрест", ІНФОРМАЦІЯ_1 .

4. Визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) 1/2 частину прав та зобов`язань за кредитними договорами:

- договором позики від 02.11.2021 № 014-RO-82-112184054, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 256 600 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 263 531,43 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_3 - 131 765.72 грн.;

- договором позики від 12.08.2021 № 014-RO-82-100737330, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 250 555,67 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 112 839,36 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_3 - 56 419.68 грн.

5. Визнати за ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) 1/2 частину прав та зобов`язань за кредитними договорами:

- договором позики від 02.11.2021 № 014-RO-82-112184054, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 256 600 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 263 531,43 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_4 - 131 765.72 грн.;

- договором позики від 12.08.2021 № 014-RO-82-100737330, укладеним між ОСОБА_4 та АТ "Райффайзен Банк", відповідно до якого в позику отримано 250 555,67 грн. з залишком боргу станом на день розірвання шлюбу 09.07.2024 - 112 839,36 грн., розмір боргового зобов`язання ОСОБА_4 - 56 419.68 грн.

У судовому засіданні позивач та представник позивача ОСОБА_1 просили задовольнити первісний позов, у задоволенні зустрічного - відмовити.

У судовому засіданні відповідач та представник відповідача ОСОБА_2 позовні вимоги підтримала за зустрічним позовом, просила задовольнити зустрічний позов у повному обсязі, відмовити - у задоволенні первісного.

Заслухавши думку учасників справи, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши письмові докази в їх сукупності, суд прийшов до наступних висновків.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При цьому, Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

При розгляді справи судом встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 07 серпня 2010 року було укладено шлюб. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області у справі №369/4272/24 від 05 червня 2024 року шлюб між сторонами було розірвано. Рішення набрало законної сили 09 липня 2024 року (визначено з Єдиного реєстру судових рішень).

Отже, суд враховує, що сторони спору перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 серпня 2010 року по 09 липня 2024 року (дата набрання законної сили рішенням суду, визначено з Єдиного реєстру судових рішень).

Сторони по справі не мають дітей від даного шлюбу.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.

За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.

Так, згідно з частиною 2 статті 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

Відповідно до частини 3 статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.

Статтею 114 СК України визначено, що у разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Статтями 119, 120 СК України передбачена можливість подружжя клопотати про встановлення режиму окремого проживання.

Режим окремого проживання подружжя або сепарація може бути встановлено рішенням суду як за письмовою заявою подружжя, так і за рішенням суду за позовом одного із подружжя. Якщо подружжя дійшло спільної згоди щодо встановлення режиму окремого проживання через неможливість спільного проживання або через небажання спільно проживати, суд своїм рішенням встановлює сепарацію. У разі встановлення режиму окремого проживання майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі. Таких вимог жодна із сторін при розгляді даної справи не заявляла.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об`єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

Відповідно до положень ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до уваги докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах даної категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Щодо придбання квартири по АДРЕСА_1 .

Судом встановлено, що 23 липня 2017 року між ОСОБА_4 та ТОВ «ЕН ЕР СІ» було укладено договір завдатку № 16-В.405_МV_23072017 щодо укладення Договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру. Сторони визначили у договорі орієнтовну сумарну ціну квартири за основним договором та договором деревативу 605 108,40 грн. Згідно п. 3 вказаного договору, з метою підтвердження та забезпечення реалізації своїх намірів щодо укладення основного договору та підтвердження своєї платіжної спроможності ОСОБА_4 мав сплатити протягом 1 (одного) робочого дня 40 000,00 гривень.

На виконання умов вказаного договору 24 липня 2017 року ОСОБА_4 було сплачено 40 000,00 гривень, що підтверджується копією наданої квитанції.

Згідно акту приймання-передачі оплаченої покупцем квартири згідно договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_7 .405-МV-23082017-МП від 23.08.2017 року, який складно було 31 серпня 2018 року вбачається, що товариство з обмеженою відповідальність «ЕН ЕР СІ» та ОСОБА_4 уклали даний акт приймання-передачі оплаченої покупцем квартири. Покупцем сплачено ціну майнових прав на квартиру в повному обсязі, про що йому видано відповідну довідку. Із наданої довідки за №31/08/2018-01-ДП від 31 серпня 2018 року вбачається про повну оплату майнових прав на квартиру згідно вказаного вище договору купівлі-продажу майнових прав.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягу: 137016757), дата та час формування витягу 07.09.2018 18:05 вбачається, що реєстрація права власності на вказану квартиру була проведена 05 вересня 2018 року за ОСОБА_4 на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 31.08.2018 року, дoвiдки про оплату майнових прав нa квартиру №31/08/2018-01-ДП від 31.08.2018 року, витягу з переліку покупців №31/08/2018-01-ДП від 31.08.2018 року та Договору купівлі-пpoдaжy майнових прав на квартиру АДРЕСА_7 .405-МV-23082017-МП від 23.08.2017 року. Отже, у серпні 2018 року кошти за дану квартиру були сплачені в повному обсязі.

Фактично між сторонами у справі постав спір щодо джерела походження коштів на купівлю вказаної вище квартири. Так, позивач за первісним позовом ОСОБА_3 на обґрунтування своїх позовних вимог щодо даної квартири у позовній заяві вказувала про факт її придбання під час шлюбу та посилалася на ст. 60 СК України, якою передбачена презумпція спільності права власності подружжя на майно та на ст. 70 СК України, яка визначає рівність часток подружжя у майні при поділі.

Не погодившись із цим, ОСОБА_4 було подано зустрічну позовну заяву, в якій зокрема, він просив дану квартиру визнати його особистою приватною власністю. Свою позицію доводить тим, що дана квартира була придбана ним за кошти, які отримані в дар від матері - ОСОБА_3 та вітчима - ОСОБА_6 , тобто не за спільні грошові кошти подружжя. На підтвердження цьому надав ряд документів, відомості про грошові перекази коштів, нотаріально посвідчену заяву про грошовий подарунок від 24 липня 2018 року, із апостилем та перекладом, відомості про доходи ОСОБА_6 , документи про шлюб матері і вітчима.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Сімейного кодексу України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Сімейного кодексу України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. № 11, передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. № 11, визначено, що до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Судом встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 , яке видано 22 вересня 1984 року вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_4 , батьками якого є батько ОСОБА_7 та мати ОСОБА_3 .

11 лютого 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , яка є матір`ю ОСОБА_4 , було укладено шлюб, що підтверджується наданим посвідченням про шлюб, з апостилем та перекладом на українську мову.

Згідно наданих документів судом встановлено, що 24 липня 2018 року ОСОБА_9 , яка є адвокатом, нотаріусом у Хайфі, за адресою: вул. Ібн Сіна 10 за зверненням ОСОБА_6 , власник посвідчення особи НОМЕР_7 та ОСОБА_10 , власниця паспорта України НОМЕР_8 було складено і посвідчено заяву про грошовий подарунок. Зі змісту даної заяви вбачається те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_11 зробили спільну заяву щодо грошового подарунку ОСОБА_12 , власнику паспорта України НОМЕР_9 коштів на придбання квартири в Україні за адресою: АДРЕСА_1 . Також у даній заяві вказано про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_11 перевели ОСОБА_12 виплат на загальну суму 50 000 доларів, у такі періоди: А. Сума 9000 доларів на дату 13.01.2016 - 28.01.2016 р. Б. Сума 8000 доларів на дату 03.10.2016 - 16.10.2016 р. В. 9000 доларів на дату 24.08.2017 - 07.09.2017 р. Г. Сума 9000 доларів на дату 23.02.2018 - 12.03.2018 р. Д. Сума 8000 доларів на дату 13.04.2018 - 19.04.2018 р. Е. Сума 7000 доларів на дату 12.05.2018 - 08.06.2018 р.

Вказані дати дарування коштів у заяві про грошовий подарунок від 24 липня 2018 року узгоджуються із датами перебування дарувальників на території України, датами прибуття та виїзду за межі України ОСОБА_6 , які відображені у його закордонному паспорті.

Щодо суті заяви та її правдивості, тобто достовірності інформації, яка в ній викладена, суд дійшов такого висновку. Судом встановлено, що офіційні доходи ОСОБА_6 за 2016 рік становили 321341 шекелів, у 2017 році - 374027 шекелів, у 2018 році - 443344 шекелів. На підтвердження цього надано Довідки згідно положень про податок на доходи за 2016, 2017, 2018 роки, видані уповноваженим органом Держави Ізраїль з апостилем та перекладом. Тобто вказані документи отримані в уповноваженому органі і підстав не довіряти цьому в суду немає. При цьому суд звертає увагу, що позивачка ОСОБА_3 не навела жодного доводу проти цих доказів, не заперечила їх і не спростувала їх зміст. Таким чином, з викладеного вбачається, за можливе здійснення такого грошового подарунку. Таким чином, суд вважає, що вітчим та матір ОСОБА_3 мали фінансову можливість здійснити такий грошовий подарунок з огляду на їх доходи та надані докази.

Щодо форми заяви суд зауважує наступне. Дана заява щодо грошового подарунку була складена і нотаріально посвідчена 24 липня 2018 року, тобто перед внесенням останньої суми коштів у серпні 2018 року за квартиру за адресою АДРЕСА_1 .

Суд критично оцінює доводи позивача за первісним позовом в частині того, що відсутній письмовий нотаріальний договір дарування грошових коштів ОСОБА_4 його матір`ю та її чоловіком. В той же час ОСОБА_4 на підтвердження своєї позиції за зустрічним позовом надано нотаріально посвідчену заяву про грошовий подарунок від 24.07.2018 року, із апостилем від 09.01.2025 року та перекладом на українську мову. Відсутність договору дарування, який укладений за українським законодавством за наявності підтвердженого вчинення правочину за законодавством іншої країни, не змінює джерело походження грошових коштів на купівлю цієї квартири.

Таким чином, суд перевірив зміст (суть) та форму заяви і не знайшов доказів того, що вона є недостовірною або містить в собі інформацію, яка не відповідає дійсності. Отже суд сприймає її як належний, достатній, допустимий та достовірний доказ.

Не знайшли свого підтвердження викладені позивачем за первісним позовом відомості в частині тощо, що факт передання позивачу за зустрічним позовом його матір`ю коштів у жовтні у 2016 - 2018 роках, які указані в заяві від 24.07.2018 року піддається об`єктивному сумніву. Як стверджує позивач за первісним позовом, цю заяву мати ОСОБА_4 писала вже після укладення договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 23.08.2017. Однак, при цьому суд враховує, що 24 липня 2017 року було укладено договір завдатку № 16-В.405_МV_23072017 щодо укладення Договору купівлі-продажу майнових прав на спірну квартиру, з якого станом на день укладення заяви про грошовий подарунок 24.07.2018 року вже було відомо усі дані щодо спірної квартири.

Згідно з ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Для вчинення будь-яких нотаріальних дій, у тому числі, і для засвідчення вірності перекладу та вірності копій, документи, які складено за кордоном, повинні прийматися нотаріусами за умови їх легалізації або проставляння апостилю, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Легалізація документів та/або проставлення апостилю - це процес підтвердження походження документів. Як апостиль, так і легалізація підтверджують справжність підпису особи, що засвідчила документ.

Апостиль ставиться для використання документів в країнах, які підписали Гаазьку конвенцію, яка була прийнята в 1961 році, згода на обов`язковість якої надана Законом України «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів» від 10 січня 2002 р. та вступила в силу в Україні в 2003 році.

Згідно із ст. 1 Гаазької конвенції (далі - Конвенція) ця Конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави.

Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів.

Отже, у силу приписів пункту d ч. 2 ст. 1 Гаазької конвенції дана заява про грошовий подарунок, видана особою приватного права, є офіційним документом та на неї поширюються вимоги цієї конвенції.

Статтею 3 цієї Конвенції передбачено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Відповідно до ст. 4 Конвенції передбачений в ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції.

Таким чином, для цілей прийняття документа, складеного в Державі Ізраїль та звільнення його від процедури консульської легалізації, цей документ повинен містити апостиль або бути скріпленим з апостилем.

Суду не надано доказів того, що дана заява про грошовий подарунок, яка складена 24 липня 2018 року, була визнана недійсною або була розірвана чи відкликана.

В той же час суд враховує надану позивачем за первісним позовом ОСОБА_3 довідку форми ОК-5 разом із заявою від 11 вересня 2025 року. Із наданої довідки вбачається, що розмір доходів ОСОБА_3 становив: 2010 (рік коли сторони спору уклали шлюб) - 22575.77 грн., 2011 - 26548.16 грн., 2012 - 36297.86 грн., 2013 - 38276.73 грн., 2014 - 35321.57 грн., 2015 - 28189.82 грн. Тобто, в період придбання спірної квартири ОСОБА_3 доходів не мала.

Під час розгляду справи клопотання про витребування доходів ОСОБА_4 сторонами спору не заявлялися.

В той же час ОСОБА_3 не спростовано жодними доказами позицію ОСОБА_4 в частині походження грошових коштів на купівлю спірної квартири, окрім як факту перебування у шлюбі. Також суду не надано доказів на підтвердження походження та наявності будь-яких інших коштів, окрім тих, які були подаровані ОСОБА_4 його матір`ю та вітчимом.

Відповідно до довідки від 19.06.2024 р. № 1FB7N8JF1JDR2LEI, яка видана ОСОБА_4 від АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вбачається, що ОСОБА_4 систематично отримував від своєї матері ОСОБА_3 та її чоловіка ОСОБА_6 грошові перекази у іноземній валюті.

Аналізуючи зібрані докази, а також з`ясувавши джерело і час придбання спірного майна, суд вважає доведеним ту обставину, що нерухоме майно, а саме квартира за адресою АДРЕСА_1 (РНОНМ: 1639126332224) була придбана відповідачем за первісним позов та позивачем за зустрічним позовом, за його особисті кошти, які були отримані ним в якості подарунку від матері та вітчима. При розгляді справи позивач за первісним позовом не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вкладення спільних коштів колишнього подружжя, які були отримані їх спільною працею, у купівлю квартири, не заявила клопотань про їх витребування у разі складнощів в їх отриманні, не надала жодних доказів альтернативного пояснення походження грошових коштів на купівлю спірного майна. Тобто, відповідачем за первісним позовом спростовано презумпцію спільної сумісної власності вказаного нерухомого майна.

Також суд критично оцінює твердження позивача за первісним позовом про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували в шлюбі та вели спільне господарство майже 13,5 років, й відповідно мали грошові заощадження. При цьому сам по собі період перебування у шлюбі не має вирішального значення при здійсненні поділі майна та не є його визначальною ознакою. Сторонами у справі не надано доказів на підтвердження наявності спільних грошових заощаджень. Питання про витребування таких доказів не ініційовано учасниками справи.

До вказаного висновку суд прийшов відповідно до свого внутрішнього переконання, надавши аналіз доказам сторін та використовуючи в тому числі стандарт доказування "баланс імовірностей" (balance of probabilities).

Так, на сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Таким чином, квартира за адресою АДРЕСА_1 (РНОНМ: 1639126332224) є особистою приватною власністю ОСОБА_4 , а відтак вимога про визнання вказаної нерухомості спільною сумісною власністю та її поділ не підлягає задоволенню. Натомість вимога ОСОБА_4 про визнання права особистої власності на квартиру підлягає задоволенню.

Щодо майнових прав на об`єкт нерухомого майна (на квартиру) з будівельним номером АДРЕСА_8 суд зауважує наступне.

Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу деривативу № 9844б-А;2З.301-МВ-28052020-Д від 28.05.2020 року та договору купівлі-продажу майнових прав № 2З.301-МВ-28052020-МП від 28.05.2020 року ОСОБА_4 придбав майнові права на об`єкт нерухомого майна однокімнатну квартиру з будівельним номером АДРЕСА_9 , загальною проектною площею 37,1 кв.м., житловою проектною площею 14,3 кв.м. Загальна вартість квартири склала 553 840,00 грн. або еквівалент 20899,62 доларів США, як визначено в документах про купівлю майна, що не заперечувалося сторонами спору.

Згідно пункту 3.1 Договору купівлі-продажу деривативу вказано, що сторони визначили ціну договору в розмірі 83076,00 грн. Відповідно до Акту прийому-передачі деривативу від 04.06.2020 року продавець - Акціонерне товариство "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "KOBEHAHT", від імені, в інтересах та за рахунок якого діє Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Система плюс" передав, а - ОСОБА_4 прийняв дериватив із наступними характеристиками: базовий актив деривативу - майнові права на квартиру. Судом встановлено, а сторонами спору не заперечувалося, що переказ коштів за дериватив було здійснено в повному обсязі 03.06.2020 року, про що свідчить квитанція №1980-5095-1862-5352.

Відповідно до Договору купівлі-продажу майнових прав № 23.301-MB-28052020-MП від 28.05.2020 року ОСОБА_4 придбав у ТОВ "БК MOДVC ГРУП" майнові права на Об`єкт - житлове приміщення (квартиру) з будівельним номером АДРЕСА_5 будинок 23, що буде побудований на земельній ділянці з кадастровим номером 322248040l:0l:003:5443. Пунктом 3.1. даного договору зазначено, що загальна вартість майнових прав становить 470764,00 грн., в тому числі ПДВ, які була сплачені ОСОБА_4 в повному обсязі, про що свідчить квитанція №1980-5092-3418-9410 від 03.06.2020 року.

Фактично між сторонами у справі також постав спір щодо джерела походження коштів на купівлю вказаних вище майнових прав. Так, позивач за первісним позовом ОСОБА_3 на обґрунтування своїх позовних вимог щодо даних майнових прав на квартиру у позовній заяві вказувала лише про факт їх придбання під час шлюбу та посилалася на ст. 60 СК України, якою передбачена презумпція спільності права власності подружжя на майно та на ст. 70 СК України, яка визначає рівність часток подружжя у майні при поділі.

Не погодившись із цим, ОСОБА_4 було подано зустрічну позовну заяву, в якій зокрема, він просив дані майнові права визнати його особистою приватною власністю. Свою позицію доводить тим, що майнові права за дану квартиру були придбані ним за кошти, які отримані він продажу квартири його матері - ОСОБА_3 , тобто не за спільні грошові кошти подружжя. На підтвердження цьому надав відповідні документи, договір купівлі-продажу та довіреність.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 і підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі, як предмету матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Зазначено про поділ речей на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України), а також вказано і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Stretch v The United Kingdom», заява N 44277/98).

В іншій справі (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Відповідний правовий висновок викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

Постановою Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 331/8757/14-ц (провадження № 61-20010св19) визначено, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Для того, щоб визначити джерело придбання майна, необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього, майно, зареєстровано лише за одним з подружжя.

Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 77, 78, 80 ЦПК України).

Згідно вимог статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).

За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Як свідчать матеріали справи, відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 26.05.2020, реєстровий номер 1216, який нотаріально засвідчений, ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_3 (своєї матері) на підставі довіреності, продав квартиру АДРЕСА_10 , за 884 675 грн. На підтвердження належності на праві приватної власності ОСОБА_3 квартири за адресою: АДРЕСА_11 надано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Повноваження ОСОБА_4 на продаж вказаної квартири підтверджуються нотаріально засвідченою довіреністю, копія якої була надана та відповідно були перевірені нотаріусом під час посвідчення договору купівлі-продажу квартири. В результаті продажу квартири, яка належала матері, у володінні ОСОБА_4 були грошові кошти в сумі 884 675 грн.

При цьому до суду ОСОБА_3 було подано пояснення, які датовані 04 липня 2025 року. Із даних пояснень вбачається, що дійсно ОСОБА_4 , продав належну її на праві власності квартиру та отримав кошти від її продажу в розмірі 884 675 грн. Також із даних пояснень вбачається, що ОСОБА_3 надала свою згоду на розпорядження отриманими коштами від продажу її квартири своєму сину та знала про придбання ним майнових прав на іншу квартиру.

З матеріалів справи вбачається, що через короткий проміжок часу, а саме 8 днів: 26.05.2020 року здійснено продаж квартири, яка належала матері ОСОБА_4 , а 03.06.2020 року ОСОБА_4 сплачує кошти за купівлю майнових прав на спірну квартиру, що повністю спів падає по часовому проміжку, сумі коштів та іншим обставинам походження коштів на купівлю майнових прав. Враховуючи хронологію та послідовність дій та правочинів щодо відчуження і придбання безумовно можна стверджувати, що походження коштів на придбання майнових прав на вказану квартиру відбулося не за рахунок спільних коштів сторін спору, а за рахунок особистих коштів ОСОБА_4 .

В той же час, на противагу даній позиції ОСОБА_4 , позивач за первісним позовом - ОСОБА_3 , не спростувала вказану позицію і не надана доказів іншого походження коштів на придбання майнових прав, не надала доказів внесення коштів у купівлю даних майнових прав. В частині походження коштів на придбання майнових прав ОСОБА_3 лише у відзиві на зустрічну позовну заяву вказала про те, що подружжя ОСОБА_13 отримало кошти в розмірі 884 675,00 грн. за продаж однокімнатної квартири в селі Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, із відсилкою на договір купівлі-продажу квартири від 26.05.2020 року. В частині походження даної суми грошових коштів, на підставі наявних доказів у матеріалах справи, судом встановлено, що кошти в розмірі 884 675,00 грн. було отримано від продажу не спільного майна подружжя, а внаслідок продажу особистого майна матері ОСОБА_4 . А тому, суд приходить до висновку, що ці кошти не набули статусу спільної сумісної власності сторін спору, оскільки вони отримані були не в результаті спільних трудових або інших зусиль подружжя. В той же час, матеріали справи не містять доказів того, що саме подружжя ОСОБА_13 отримало кошти у вказаному розмірі, як про це вказує позивач за первісним позовом. Доводи ОСОБА_3 в частині того, що відсутній договір дарування вказаної вище суми грошових коштів ОСОБА_4 не заслуговують на увагу, з огляду на те, що відсутній такий договір дарування вказаних коштів подружжю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Тобто вказані кошти не набули статусу спільної сумісної власності позивача та відповідача. При цьому суд враховує і зміст нотаріально посвідченої довіреності та позицію викладену в письмових пояснення ОСОБА_3 , яка категорично зазначила, що кошти надала своєму сину. Доказів на спростування цим поясненням позивачем не надано. Так само і не надано доказів тому, що позивачка за первісним позовом має відношення до вказаної суми коштів внаслідок докладання будь-яких зусиль для їх отримання в спільну власність подружжя позивача та відповідача.

З наведеного слідує, що грошові кошти на купівлю майнових прав на об`єкт нерухомого майна (на квартиру) з будівельним номером АДРЕСА_9 були отримані та сплачені в повному обсязі за рахунок коштів отриманих від продажу квартири, яка належала на праві приватної власності матері ОСОБА_4 - ОСОБА_3 . Тому, майнові права на вказаний вище об`єкт не можуть бути віднесені до спільної сумісної власності подружжя. А відтак, суд відмовляє в задоволенні вимоги ОСОБА_3 про визнання за нею права власності на частину вказаних майнових прав.

Щодо поділу автомобіля слід вказати наступне.

Суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року № 11).

Щодо автомобіля судом встановлено, що позивач за первісним позовом просить стягнути на свою користь грошову компенсацію вартості 1/2 частки транспортного засобу - легкового автомобілю марки PEUGEOT модель PARTNER, колір, білий. реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 2003, VIN: НОМЕР_2 в сумі 82 000,00 грн.

Судом встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази вартості спірного майна - автомобіля на час його поділу. Разом з тим, без визначення дійсної вартості майна на час його поділу не можливо дотриматись балансу прав сторін на поділ саме в рівних частинах та компенсації вартості майна, у разі неможливості поділу на рівні частини. Суд не може ґрунтувати рішення про поділ та відшкодування вартості на припущеннях.

Суд враховує, що у випадку неможливості встановлення дійсної (ринкової) вартості майна, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно, що відповідає правовому висновку, викладеному, зокрема, у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18).

Разом з тим, з поданих позивачем за первісним позовом доказів не можливо встановити вартість транспортного засобу на час вирішення спору. Не повідомлено суду причини неможливості провести оцінку майна та надати суду відповідний висновок щодо його вартості, або призначити судову експертизу при розгляді справи. Тому, в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Крім того судом встановлено, що позивачем за первісним позовом не надано до суду жодного доказу на підтвердження того за ким або на чиє ім`я зареєстровано даний автомобіль та коли його були придбано. В разі неможливості подати такі докази, позивач за первісним позовом мала право заявити клопотання про їх витребування. Відповідні клопотання про витребування доказів - не подавалися та не заявлялися. Натомість позивач за первісним позовом обмежилась наданням лише фото та скрін-шотів оголошень про продаж автомобілів зроблених з мережі Інтернет із веб сайту «Авторіа», без жодної прив`язки до транспортного засобу про поділ якого заявлено. З даних фото та роздруківок не можливо встановити хто, коли, за які кошти придбав транспортний засіб, кому він належить та на чиє ім`я зареєстрований, оскільки жодні докази цього відсутні.

А відтак, суд вважає, що рухоме майно, транспортний засіб - марки PEUGEOT модель PARTNER, колір, білий, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 2003, VIN: НОМЕР_2 , не може бути предметом поділу між сторонами, оскільки суду не надано належних і допустимих доказів на підтвердження вартості транспортного засобу, придбання сторонами цього майна, перебування його у власності відповідача або позивача чи інших осіб.

Щодо договору позики грошей від 07.09.2018 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідно до якого в позику було отримано 7 000 доларів США.

Судом встановлено, що 07 вересня 2018 року, в період перебування сторін у шлюбі, було укладено зазначений договір позики грошей між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , який було нотаріально посвідчено Бендою С.М. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 248.

У відповідності до частини 2 статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Відповідно до п. 1 вказаного договору ОСОБА_3 надала свою письмову заяву.

За п. 2 зазначеного договору гроші були позичені терміном на два роки до 07 вересня 2020 року. В той же час зі змісту даного договору не вбачається мета позики грошей, на що конкретно та на які цілі отримано гроші у позику.

На договорі містить власноручно складений напис про те, що 02 червня 2020 року ОСОБА_4 повернув позичені кошти у повному обсязі, а саме 7 000 доларів США. З даного договору слідує, що кошти були повернуті в повному обсязі 02 червня 2020 року.

Враховуючи те, що кошти було повернуто в період коли сторони спору перебували у шлюбі, могли накопичити вказану суму коштів спільними зусиллями, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні даної позовної вимоги за зустрічним позовом.

З урахуванням відмови у задоволенні позовних вимог за первісним позовом підстави для розподілу судових витрат - відсутні.

Враховуючи часткове задоволення позовних вимог за зустрічним позовом, відповідно до ст.141 ЦПК України, стягненню з відповідача за зустрічним позовом на користь позивача за зустрічним позовом підлягають судові витрати: судовий збір в розмірі 9205,12 гривень, сплачений позивачем при зверненні до суду з даним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI передбачено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й струмування від подання безпідставних позовів.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Системний аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат:

1) їх дійсність;

2) необхідність;

3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий правовий висновок викладений у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

У постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

У постанові від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц Верховний Суд зазначив, що у разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості, витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку із розглядом конкретної справи.

У постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 Верховний Суд зазначив, що у разі встановлення адвокатом та клієнтом фіксованого розміру гонорару детальний опис робіт, виконаних під час надання правничої допомоги не потрібен.

У постановах від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19 та від 01.06.2018 року у справі № 904/8478/16 Верховний Суд дійшов висновків, що, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У матеріалах справи наявні наступні докази щодо судових витрат.

Договір про надання правничої допомоги № 328 від 18.12.2024 року та витяг з договору. На виконання п. 2.1 Договору сторони визначили, що правнича допомога, в т.ч. але не виключно представництво, захист, інші види правничої допомоги надається у справі (-ах) № 369/9981/24 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя. На виконання п. 4.1 Договору сторони визначили, що гонорар за надання правничої допомоги в справі, що передбачена в п. 1 цієї Додаткової угоди, становить 5000 доларів США, з яких 2000 доларів США визначені сторонами як "гонорар успіху", який підлягає оплаті в разі присудження на користь ОСОБА_4 права власності на 100 % майнових прав на квартиру з будівельним номером АДРЕСА_8 .Порядок оплати гонорару встановлюється таким чином: рівними частинами в строк до 20.12.2024, 25.02.2025, 25.04.2025; валюта платежу Гривня України; курс платежу: за комерційним курсом гривні до долара США, що зазначений на сайті https://kurs.com.ua/ станом на день здійснення оплати; призначення платежу: "Оплата за надання правничої допомоги згідно договору від 18.12.2024 № 328, платник ОСОБА_4 "

Відповідно до укладеного Договору та Додаткової угоди № 1 та наданих інформаційних повідомлень ОСОБА_4 було сплачено кошти на рахунок адвокатського бюро, що підтверджується наступним:

- Інформаційне повідомлення про зарахування коштів No @2PL907572 "19" грудня 2024 р. на суму 41900,00 грн.

- Інформаційне повідомлення про зарахування коштів No @2PL851018 "25" лютого 2025 р. на суму 41700,00 грн.

- Інформаційне повідомлення про зарахування коштів No @2PL784086 "07" квiтня 2025 р. на суму 20500,00 грн.

- Інформаційне повідомлення про зарахування коштів No @2PL266923 "15" квiтня 2025 р. на суму 20500,00 грн. Разом становить 124 600 грн.

Поштові витрати:

1) щодо направлення зустрічного позову: ( ОСОБА_3 (позивачу) - Квитанція № 1404044, дата: 30.12.2024 14:40, вартість 240.20 грн.; Квитанція № 1404048, дата: 30.12.2024 14:45, вартість 109.40 грн.; ОСОБА_3 (третій особі) - квитанція № 1404052, дата: 30.12.2024 14:51, вартість 240.20 грн.; Квитанція № 1404056, дата: 30.12.2024 14:54, вартість 109.40 грн.).

2) щодо направлення клопотання про долучення доказів від 20.01.2025 року: ( ОСОБА_3 (позивачу) - Квитанція № 1434576, дата: 20.01.2025 11:17, вартість 151.50 грн. грн.; ОСОБА_3 (третій особі) - Квитанція № 1434579, дата: 20.01.2025 11:24 вартість 148.50 грн.). Відповідні квитанції знаходяться у матеріалах справи.

3) щодо направлення відповіді на відзив (на зустрічну позовну заяву): ( ОСОБА_3 (позивачу) - Квитанція № 1520357, дата: 31.03.2025 12:28 вартість 64.90 грн.; ОСОБА_3 (третій особі) - Квитанція № 152041, дата: 31.03.2025 12:33 11:24 вартість 64.90 грн.). Відповідні квитанції знаходяться у матеріалах справи. Разом становить 1129,00 гривень.

Дослідивши надані представником позивача за зустрічним позовом докази на підтвердження надання правничої допомоги та їх розміру документи, з урахуванням вимог розумності та справедливості, доводів щодо зменшення таких витрат суд дійшов висновку, що позивач за зустрічним позовом має право на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000 грн. та поштових витрат на суму 1129 грн..

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення зустрічного позову частково та відмови у задоволенні первісного позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст. 60, 61, 65, 70 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст. 141, 263-265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволені позовних вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи Акціонерне товариство «Райффайзен банк», ОСОБА_3 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу та поділ спільного майна та боргових зобов`язань подружжя - задовольнити частково

Визнати особистою приватною власністю ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) наступне майно:

- квартиру АДРЕСА_6 (РНОНМ: 1639126332224);

- майнові права на квартиру з будівельним номером АДРЕСА_12, що буде побудований на земельній ділянці з кадастровим номером 3222480401:01:003:5443.

У решті зустрічних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_5 ) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 9205,12 грн. (дев`ять тисяч двісті п`ять грн. 12 коп.), витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000 грн. (п`ятдесят тисяч грн.) та поштових витрат на суму 1129 грн. (одна тисяча сто двадцять дев`ять грн.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду виготовлено 13 серпня 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ