Рішення № 138937133, 10.08.2026, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 серпня 2026 рокусправа № 380/328/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мартін Енерджі Груп» до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправним і скасування розпорядження та зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Мартін Енерджі Груп» (далі - позивач) до Головного управління ДПС у Львівській області (далі - відповідач, ГУ ДПС) із вимогами:

- визнати протиправним та скасувати розпорядження Головного управління ДПС у Львівській області № 1033-РЛ від 31.12.2024 про відмову у видачі ліцензії ТОВ «Мартін Енерджі Груп»;

- зобов`язати Головне управління ДПС у Львівській області видати ТОВ «Мартін Енерджі Груп» ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Нагірна, буд. 8 на підставі поданої заяви із вхідним номером № 43055/АП/П від 23.12.2024.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 23.12.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою №43055/АП/П про видачу ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: м. Львів, вул. Нагірна, буд. 8, додавши визначений законом пакет документів, однак розпорядженням від 31.12.2024 №1033-РЛ відповідач відмовив у видачі ліцензії з посиланням на абз. 2 і 3 ч. 42 ст. 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального», а саме у зв`язку з неподанням документів, що підтверджують право користування земельною ділянкою, та неподанням акта вводу об`єкта в експлуатацію. Позивач зазначає, що право користування земельною ділянкою підтверджене договором оренди майданчика №25/08/24 від 25.08.2024, укладеним із ПП «Галф», яке володіє земельною ділянкою (кадастровий номер 4610137500:06:008:0065, площею 0,18 га) на праві оренди, договором про співробітництво (партнерство) від 18.10.2024 та витягом з Державного земельного кадастру. Позивач указує, що об`єкт, через який здійснюватиметься роздрібна торгівля пальним, є модульною (міні) автозаправною станцією - наземним заводським виробом, який розміщується на майданчику без улаштування фундаменту, є рухомим майном, не належить до об`єктів нерухомості та завершеного будівництва, а тому не підлягає прийняттю в експлуатацію і не потребує подання відповідного акта. За твердженням позивача, ним подано всі визначені законом документи, у зв`язку з чим відмова є безпідставною, а належним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідача видати ліцензію. З наведених підстав позивач звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою від 12.01.2026 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою суду від 26.01.2026 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; причини пропуску строку звернення до суду визнано поважними та строк поновлено.

Ухвалою суду від 12.02.2026 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 10.08.2026 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.

Ухвалою суду від 10.08.2026 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залучення третіх осіб.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову. Зазначив, що ст. 15 Закону №481 встановлено вичерпний перелік документів, необхідних для отримання ліцензії, який не передбачає їх заміни іншими документами; що договір оренди майданчика площею 40 кв.м не підтверджує права користування земельною ділянкою, оскільки згідно з п. 1.1 такого договору об`єкт оренди не є окремою земельною ділянкою чи окремим об`єктом нерухомого майна або їх частиною, а договір про співробітництво (партнерство) від 18.10.2024 згідно з його п. 1.4 не регулює орендних відносин. Відповідач указав на наявність суттєвої розбіжності щодо ідентифікації об`єкта оренди в межах земельної ділянки площею 0,18 га, а також на те, що експлуатація автозаправної станції, у тому числі модульної, потребує обов`язкового прийняття в експлуатацію, оскільки такий об`єкт має ознаки об`єкта підвищеної небезпеки, тоді як висновок експерта затверджено посадовою особою позивача, а не уповноваженим органом державного архітектурно-будівельного контролю. Крім того, відповідач зазначив, що з 01.01.2025 Закон №481 втратив чинність, натомість набрав чинності Закон України від 18.06.2024 №3817-ІХ, яким змінено форму заяви та розмір плати за ліцензію, у зв`язку з чим задоволення позову шляхом зобов`язання видати ліцензію за застарілою заявою є юридично неможливим та становить втручання у дискреційні повноваження органу ліцензування, і послався на пропуск позивачем строку звернення до суду.

У відповіді на відзив позивач підтримав позовні вимоги, додатково зазначивши, що правомірність оскаржуваного розпорядження підлягає оцінці за законодавством, чинним на момент його прийняття, а Закон №3817 з огляду на конституційний припис щодо незворотності дії закону в часі до спірних правовідносин не застосовується, а також що обраний ним спосіб захисту є ефективним, а відмова у видачі ліцензії ґрунтувалася виключно на питаннях права, а не на дискреційному розсуді.

Розглянувши позовну заяву, додані до неї документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Мартін Енерджі Груп» (код ЄДРПОУ 43759280) є юридичною особою, основним видом діяльності якої за КВЕД є 47.30 «Роздрібна торгівля пальним».

23.12.2024 позивач звернувся до Головного управління ДПС у Львівській області із заявою №43055/АП/П про видачу ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Нагірна, буд. 8, додавши до неї, зокрема: платіжну інструкцію №1380 від 19.12.2024; договір оренди №25/08/24 від 25.08.2024; витяг з Державного земельного кадастру від 03.06.2019 №НВ-4609904122019 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4610137500:06:008:0065 площею 0,18 га; договір про співробітництво (партнерство) від 18.10.2024; акт введення в експлуатацію основних засобів; висновок експерта за результатами будівельно-технічної експертизи №80/24 від 27.09.2024; дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки №ДЗ-3164/ЗХ/1-24 від 24.07.2024; дозвіл на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки №ДЗ-3584/ЗХ/1-24 від 20.08.2024.

Розпорядженням Головного управління ДПС у Львівській області від 31.12.2024 №1033-РЛ позивачу відмовлено у видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним на підставі абз. 2 і 3 ч. 42 ст. 15 Закону №481 з підстав: неподання документів, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт; неподання акта вводу в експлуатацію об`єкта або акта готовності об`єкта до експлуатації, або сертифіката про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, або інших документів, що підтверджують прийняття об`єктів в експлуатацію.

Зазначені обставини сторонами не заперечуються та підтверджуються наявними у справі доказами.

Не погоджуючись із розпорядженням про відмову у видачі ліцензії, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін, суд зазначає таке.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку зі зверненням позивача із заявою про видачу ліцензії 23.12.2024 та прийняттям оскаржуваного розпорядження 31.12.2024, тобто у період чинності Закону України від 19.12.1995 №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» (далі - Закон №481).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що загальними вимогами, які висуваються до акта індивідуальної дії як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №9901/801/18, постанова Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №2240/3117/18).

Щодо першої підстави відмови, пов`язаної з правом користування земельною ділянкою, суд зазначає таке.

Абзацом другим ч. 42 ст. 15 Закону №481 передбачено, що для отримання ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії документів, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об`єкта в експлуатацію, будь-якого цільового призначення. Із наведеної норми вбачається, що закон не вимагає подання саме договору оренди земельної ділянки чи документа про право власності на неї, а допускає підтвердження «іншого передбаченого законодавством права землекористування».

Судом встановлено, що на підтвердження права користування позивач надав відповідачу договір оренди №25/08/24 від 25.08.2024, укладений із ПП «Галф», за яким орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування майданчик загальною площею 40 кв.м, що розташований на території земельної ділянки площею 0,18 га (кадастровий номер 4610137500:06:008:0065) за адресою: м. Львів, вул. Нагірна, буд. 8, а також акт приймання-передачі об`єкта оренди, договір про співробітництво (партнерство) від 18.10.2024 та витяг з Державного земельного кадастру, згідно з яким зазначена земельна ділянка перебуває на праві оренди у ПП «Галф».

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Згідно зі ст. 796 ЦК України одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.

У постановах від 10.11.2023 у справі №440/2474/20 та від 22.07.2021 у справі №640/19955/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що при укладенні договору найму об`єкта (споруди, окремої частини тощо) презюмується, що наймач має право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться такий об`єкт, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Передача земельної ділянки у користування за вказаними правилами проводиться незалежно від того, чи існують у договорі умови щодо прав на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, що передаються у найм. Норми, які встановлюють наведені правила, не мають характеру диспозитивності, тобто застосовуються й поза волею наймодавця та наймача. Презюмується, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування нею, якщо інше прямо не встановлене договором наймодавця з власником земельної ділянки. Наведені висновки Верховного Суду сформульовані у подібних правовідносинах - за позовами юридичних осіб до податкових органів про визнання протиправними та скасування рішень про відмову у видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним, а тому в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягають врахуванню судом при вирішенні цієї справи.

Застосовуючи вказані правові позиції до спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що укладення позивачем договору оренди майданчика (об`єкта з твердим покриттям), розташованого на конкретній земельній ділянці, породжує в силу закону право користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт знаходиться, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Отже, наданий позивачем договір оренди №25/08/24 від 25.08.2024 є належним документом, що підтверджує «інше передбачене законодавством право землекористування» у розумінні абз. 2 ч. 42 ст. 15 Закону №481.

Доводи відповідача про те, що згідно з п. 1.1 договору оренди об`єкт оренди не є окремою земельною ділянкою чи окремим об`єктом нерухомого майна, суд відхиляє, оскільки ця обставина не спростовує, а підтверджує наявність у позивача права користування землею під об`єктом оренди на підставі ст. 796 ЦК України. Закон №481 не ставить видачу ліцензії в залежність від наявності у заявника зареєстрованого речового права саме на земельну ділянку. Твердження відповідача про неможливість ідентифікації розташування 40 кв.м у межах земельної ділянки площею 0,18 га також є безпідставними, оскільки у наданих документах чітко зазначено кадастровий номер земельної ділянки (4610137500:06:008:0065) та адресу об`єкта ( АДРЕСА_1 ), а конкретизація об`єкта оренди міститься в акті приймання-передачі. При цьому суд зауважує, що усі сумніви щодо повноти поданих документів не можуть тлумачитися на користь суб`єкта владних повноважень та проти особи, яка звертається за адміністративною послугою. Посилання відповідача на п. 1.4 договору про співробітництво (партнерство) від 18.10.2024 не спростовує викладеного, оскільки цей договір є додатковим доказом взаємодії сторін щодо використання об`єктів придорожнього сервісу, а право користування земельною ділянкою підтверджується насамперед договором оренди №25/08/24 та витягом з Державного земельного кадастру.

З огляду на викладене, перша підстава для відмови у видачі ліцензії, наведена в оскаржуваному розпорядженні, не відповідає фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Щодо другої підстави відмови, пов`язаної з прийняттям об`єкта в експлуатацію, суд зазначає таке.

Абзацом третім ч. 42 ст. 15 Закону №481 передбачено подання акта вводу в експлуатацію об`єкта або акта готовності об`єкта до експлуатації, або сертифіката про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, або інших документів, що підтверджують прийняття об`єктів в експлуатацію відповідно до законодавства.

Судом встановлено, що об`єктом, через який позивач має намір здійснювати роздрібну торгівлю пальним, є модульна (міні) автозаправна станція. Згідно з висновком експерта за результатами будівельно-технічної експертизи №80/24 від 27.09.2024 така міні АЗС не є об`єктом нерухомого майна, не має фундаменту, не є нерозривно пов`язаною із землею, може існувати без прив`язки до землі та переміщуватися без знецінення та зміни її призначення, а тому не підлягає під визначення «об`єкт завершеного будівництва». Обладнання розміщене на майданчику як цілісний заводський виріб, для його встановлення не проводилися будівельні роботи, зокрема улаштування фундаменту.

Відповідно до ст. 181 ЦК України до нерухомих речей належать об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення; рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Згідно з ч. 2 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів здійснюється за наслідками будівництва об`єктів. Пунктом 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію» до таких робіт віднесено розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Верховний Суд у постанові від 09.08.2022 у справі №580/2513/21 сформулював правовий висновок про те, що для отримання ліцензії на роздрібну торгівлю пальним суб`єкт господарювання зобов`язаний подати до ліцензійного органу акт вводу в експлуатацію об`єкта, акт готовності об`єкта до експлуатації або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта щодо виконаного цілісним заводським виробом стаціонарного АЗС, проте такий обов`язок не виникає, якщо АЗС розміщено на бетонному майданчику як цілісний заводський виріб і для його установлення не передбачено будь-яких будівельних робіт, зокрема улаштування фундаменту. Аналогічний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №640/19955/19, згідно з яким установлення на бетонний майданчик АЗС, які виконані як цілісний заводський виріб і для установлення яких не передбачено будь-яких будівельних робіт, зокрема улаштування фундаменту, не є будівництвом, а тому при розміщенні такої АЗС не виникає обов`язку щодо прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва. Наведені висновки підтверджено також практикою Верховного Суду, сформованою у постанові від 24.09.2025 у справі №380/24232/24.

Оскільки за встановлених обставин обладнання позивача (модульна міні АЗС) є рухомим майном, розміщене без проведення будівельних робіт та без улаштування фундаменту, воно не є об`єктом завершеного будівництва і не підлягає прийняттю в експлуатацію в розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Відповідно, у позивача не виникло обов`язку подавати акт вводу в експлуатацію об`єкта чи інші передбачені абз. 3 ч. 42 ст. 15 Закону №481 документи.

Доводи відповідача про те, що автозаправна станція має ознаки об`єкта підвищеної небезпеки та потребує прийняття в експлуатацію з мотивів безпеки, суд відхиляє, оскільки наявність у обладнання ознак об`єкта підвищеної небезпеки не перетворює рухоме майно на об`єкт завершеного будівництва та не породжує обов`язку щодо прийняття його в експлуатацію в порядку містобудівного законодавства. Дотримання вимог промислової безпеки в цьому випадку підтверджується наданими позивачем дозволом на виконання робіт підвищеної небезпеки №ДЗ-3164/ЗХ/1-24 від 24.07.2024 та дозволом на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки №ДЗ-3584/ЗХ/1-24 від 20.08.2024, виданими уповноваженим органом державної служби з питань праці. Посилання відповідача на те, що висновок експерта затверджено директором позивача, а не органом державного архітектурно-будівельного контролю, є неспроможним, оскільки висновок будівельно-технічної експертизи є доказом технічних характеристик об`єкта (його рухомості та відсутності фундаменту), а не документом про прийняття об`єкта в експлуатацію; цей висновок підтверджує саме ту обставину, що об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, а тому відсутність акта органу державного архітектурно-будівельного контролю є закономірною та не може ставитися позивачу в провину.

За таких обставин друга підстава для відмови у видачі ліцензії також не ґрунтується на законі.

Щодо застосування до спірних правовідносин Закону №481 та Закону №3817 суд зазначає таке.

Відповідач у відзиві посилається на те, що з 01.01.2025 Закон №481 втратив чинність, натомість набрав чинності Закон України від 18.06.2024 №3817-ІХ (далі - Закон №3817), яким змінено форму заяви про видачу ліцензії та розмір плати за ліцензію, у зв`язку з чим задоволення позову є неможливим. Суд вважає такі доводи безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з ч. 3 ст. 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, однак правомірність оскаржуваного індивідуального акта оцінюється судом на підставі норм права, що були чинними на момент його прийняття.

Оскільки оскаржуване розпорядження прийнято 31.12.2024, тобто у період чинності Закону №481, законність цього акта підлягає перевірці саме за нормами Закону №481, а не за приписами Закону №3817, який набрав чинності після виникнення спірних правовідносин. Відтак посилання відповідача на нову форму заяви та новий розмір плати за ліцензію, встановлені Законом №3817, не мають правового значення для оцінки правомірності оскаржуваного розпорядження.

Щодо способу захисту порушеного права суд зазначає таке.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Згідно з ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Верховний Суд у постановах від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 та від 08.02.2022 у справі №160/6762/21 сформулював висновок про те, що ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання, бути адекватним фактичним обставинам справи, не суперечити суті позовних вимог та узгоджуватися з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та спосіб, передбачений законом.

Судом встановлено, що відмова у видачі ліцензії ґрунтувалася виключно на висновку відповідача про неподання позивачем визначених законом документів, тобто на питаннях права, а не на дискреційній оцінці. Оскільки судом встановлено, що позивачем на момент звернення із заявою від 23.12.2024 подано всі документи, передбачені ст. 15 Закону №481, у відповідача були відсутні правові підстави для відмови у видачі ліцензії, а видача ліцензії за таких умов не передбачала права діяти на власний розсуд. Отже, доводи відповідача про втручання у його дискреційні повноваження є безпідставними.

Сама лише констатація протиправності оскаржуваного розпорядження без зобов`язання відповідача вчинити відповідні дії не забезпечить ефективного та остаточного поновлення порушеного права позивача, що суперечило б завданню адміністративного судочинства (ч. 1 ст. 2 КАС України) та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З огляду на це належним та ефективним способом захисту у цій справі є зобов`язання відповідача видати позивачу ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за поданою ним заявою.

При цьому суд враховує, що зміна законодавчого регулювання (втрата чинності Законом №481) відбулася після прийняття відповідачем протиправного розпорядження та не з вини позивача, який реалізував своє право у період чинності Закону №481 та подав усі необхідні документи. За усталеним підходом Верховного Суду особа не повинна нести негативних наслідків протиправних рішень суб`єкта владних повноважень, а орган не може отримувати перевагу від власної протиправної поведінки. За таких обставин зобов`язання відповідача видати ліцензію на підставі поданої позивачем заяви від 23.12.2024 №43055/АП/П є таким способом захисту, що відновлює порушене право у стані, в якому воно існувало б за відсутності протиправної відмови.

Будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.

Відповідно до положень ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів правомірності оскаржуваного розпорядження №1033-РЛ від 31.12.2024, тоді як позивачем доведено, що ним подано всі визначені законом документи для отримання ліцензії, а наведені в розпорядженні підстави для відмови не відповідають вимогам Закону №481.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову у повному обсязі: оскаржуване розпорядження є протиправним і підлягає скасуванню, а відповідача належить зобов`язати видати позивачу ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за поданою ним заявою.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню, присуджуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. Понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. 2, 8-10, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 257-262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним і скасувати розпорядження Головного управління ДПС у Львівській області №1033-РЛ від 31.12.2024 про відмову у видачі ліцензії Товариству з обмеженою відповідальністю «Мартін Енерджі Груп».

Зобов`язати Головне управління ДПС у Львівській області видати Товариству з обмеженою відповідальністю «Мартін Енерджі Груп» ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Нагірна, буд. 8, на підставі поданої заяви з вхідним №43055/АП/П від 23.12.2024.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області (код ЄДРПОУ 43968090) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мартін Енерджі Груп» (код ЄДРПОУ 43759280) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2662 (дві тисячі шістсот шістдесят дві) грн 40 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.