Рішення № 138873158, 08.07.2026, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/13989/25

Провадження №: 2/755/2137/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" липня 2026 р. м. Київ

Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Коваленко І.В.,

при секретарі - Грищенко С.В.,

учасники справи:

представник позивача - адвокат Коваленко Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва, в залі суду, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Дев`ята київська державна нотаріальна контора, про витребування майна із чужого незаконного володіння, -

Рух справи

21.07.2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , діючи через представника - адвоката Коваленка Ярослава Олександровича, через систему «Електронний суд» звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 (надалі - відповідач 1, ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 (надалі за текстом - відповідач 2, ОСОБА_4 ), треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі за текстом - Департамент земельних ресурсів ВО КМР (КМДА)), Дев`ята київська державна нотаріальна контора, в якому позивачі просили:

«Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) земельну ділянку площею 0,0612 га, кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:66:550:0019, що знаходиться на території АДРЕСА_3 та визнати право власності за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині земельної ділянки кожному.»

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.07.2025 року для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Яровенко Н.О.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду м. Києва від 01.08.2025 року провадження у зазначеній справі відкрито в порядку загального позовного провадження та призначено справу до підготовчого судового засідання.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду м. Києва від 02.08.2025 року задоволено заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про забезпечення позову.

Вжито заходів забезпечення позову шляхом накладання арешту на земельну ділянку площею 0,0612 га, кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:66:550:0019, що знаходиться на території АДРЕСА_3 .

18.09.2025 (вх.55235) до суду представник третьої особи Департаменту земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) - Плахотнік Роман Анатолійович подав письмові пояснення, за змістом яких просив прийняти законне та обґрунтоване рішення. (а.с.68-97)

Ухвалою судді Дніпровського районного суду м.Києва від 08.12.2025 року підготовче провадження закрито та справу призначено до судового розгляду по суті на 19.01.2026 року на 10:00 годину.

22.01.2026 керівником апарату Дніпровського районного суду міста Києва О.С.Коровичем винесено розпорядження №171 «Щодо проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями», відповідно до п.п. 2.3.44, 2.3.46 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду.

03.02.2026, на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.02.2026, цивільну справу передану в провадження судді Коваленко І.В.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду м.Києва Коваленко І.В. від 09.03.2026 року цивільну справу прийнято до свого провадження та призначено її до судового розгляду по суті на «28» квітня 2026 року на 10:30 годину.

28.04.2026 року, у зв`язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному, судове засідання відкладено на 10.06.2026 року на 15 год. 00 хв.

10.06.2026 року у судовому засіданні, через неявку відповідачів, судовий розгляд відкладено до 06.07.2026 року на 10 год. 30 хв.

У судовому засіданні, яке відбувалось 06.07.2026 року представник позивача - адвокат Коваленко Я.О. (в режимі відео-конференції) позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позові.

Відповідачі у судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

Доводи позову

Щодо фактичних обставин справи позивачі вказували, що вони є спадкоємцями за законом (шляхом спадкової трансмісії) після смерті батька ОСОБА_5 (Рафаеля) Вартазаровича, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та фактично прийняв у спадщину майно своєї померлої дружини - ОСОБА_6 . До спадкової маси входила, зокрема, земельна ділянка площею 0,0612 га, що знаходиться на території АДРЕСА_3 (надалі - Земельна ділянка). В ході прийняття у 2009 році позивачами спадщини виявилося, що ОСОБА_3 набула право власності на Земельну ділянку на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 вересня 2009 року. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 червня 2010 року по справі № 2-1538/2010, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 грудня 2010 року, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, Голова Колодяжненської сільської ради Романівського району Житомирської області про визнання недійсним заповіту та свідоцтва про право на спадщину, визнання права на спадщину задоволено частково: заповіт ОСОБА_6 на земельну ділянку АДРЕСА_4 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчений головою Колодяжненської сільської ради Романівського району Житомирської області Самохваловим Володимиром Анатолійовичем 17 грудня 2008 року, реєстровий номер 135 - визнано недійсним. Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 04 вересня 2009 року державним нотаріусом Дев`ятої Київської нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_3 на спадкове майно, яке складається з земельної ділянки площею 0,0612 га, що знаходиться на території АДРЕСА_3 - визнано недійсним. Разом з тим у 2009 році в рамках кримінальної справи № 09-16782 слідчим СВ Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві Лагодзінським М.І. винесено постанову від 25.12.2009 року про заборону на відчуження Земельної ділянки, яка була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав 30.12.2009 року. За наведеного Позивачі позбавились можливості після прийнятого рішення суду оформити право власності на Земельну ділянку, оскільки на неї накладено арешт в рамках кримінальної справи. 24 серпня 2022 року Позивачі звернулися до суду з позовом про скасування вказаного арешту. 21 вересня 2023 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва по справі №760/10858/22 знято арешт з земельної ділянки, накладений постановою слідчого Лагодзінського М.І. при розгляді кримінальної справи №09- 16782, реєстраційний номер обтяжень - 9401956, об`єкт обтяження - земельна ділянка площею 0,0612 га, розташована у АДРЕСА_3 . 03 листопада 2023 року на підставі вказаного рішення суду державним реєстратором припинено обтяження щодо земельної ділянки та скасовано арешт. Після вказаних обставин позивачі звернулися до Дев`ятої київської державної нотаріальної контори для оформлення спадкових прав на Земельну ділянку. 19 лютого 2024 року Дев`ята київська державна нотаріальна контора направила запит № 465/02-14 до Департаменту земельних ресурсів КМДА з проханням надати засвідчені копії державного акту на Земельну ділянку для видачі свідоцтва про право власності Позивачам. 13 березня 2024 року Департамент земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) надав відповідь про те, що примірник державного акту видано Відповідачу 1 ОСОБА_3 , у зв`язку з чим немає можливості надати відповідну копію. Разом з тим Департамент земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) повідомив, що на підставі цивільного-правової угоди від 21.11.2009 року право власності на вищезазначену земельну ділянку з кадастровим номером №8000000000:66:550:0019 перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_4 .

Представник позивачів вказує, що він направляв адвокатські запити до Департаменту земельних ресурсів на предмет отримання документів, а саме Договору купівлі-продажу та витягу з державного реєстру правочинів. 12 травня 20025 року Департамент земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) надав на його адвокатський запит копію нотаріального договору купівлі-продажу від 21.11.2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим Володимиром Олександровичем, зареєстрованого в реєстрі правочинів за № 1948, за яким Відповідач 1 відчужила на користь Відповідача 2 спірну Земельну ділянку.

Також 04 липня 2025 року Департамент земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) на адвокатський запит надав копію Витягу з Державного реєстру правочинів №7980193 від 21.11.2009 року.

З наданих документів Позивачам стало відомо, що Відповідач 1 ще під час розгляду у 2009 році справи про визнання її правовстановлюючих документів недійсними, відчужила на користь Відповідач 2 спірну земельну ділянку, знаючи про протиправність таких дій.

При цьому позивачі зауважували, що згідно інформації з Державного земельного кадастру станом на 20 липня 2025 року право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3 .

Обґрунтовуючи вимоги позову, позивачі також посилались на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 75, 76, 77 постанови від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, зокрема, щодо пріоритетності норм ЦК України над іншими нормативно-правовими актами. Звертали увагу, що згідно висновків, викладених у п.77 цієї постанови, особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.»

Посилаючись на зазначені висновки Верховного Суду, позивачі стверджували, що ОСОБА_4 є таким, що набув право власності на Земельну ділянку з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу, оскільки угода була укладена до 01 січня 2013 року.

При цьому згідно діючого законодавства (після 01 січня 2013 року) власником згідно Реєстру нерухомого майна є ОСОБА_3 , оскільки саме вона значиться як власник, бо ОСОБА_4 не зареєстрував право власності на підставі договору.

Позивачі вказували, що вказані особи наразі мають можливість розпорядитися спірною Земельною ділянкою незалежно один від одного, оскільки наявна певна колізія між документами та законодавством.

Таким чином, позивачі звертаються до суду саме до двох Відповідачів, які, на їх думку, порушують право власності позивачів на земельну ділянку.

Посилаючись на норми ст.ст. 387, 388 ЦК України, правові висновки, викладені у відповідних постановах, Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, позивачі вважали, що вони, як власники майна, мають право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

На їхню думку, оспорювання договору купівлі-продажу, укладеного між Відповідачами не є необхідним, оскільки не є ефективним способом захисту. Разом з тим такий договір є неукладеним, оскільки відсутність волевиявлення дійсної сторони на укладення договору, навіть за нотаріального посвідчення такого - свідчить про його неукладеність, а не про нікчемність.

Позивачі вказують, що саме тому вони звертаються з вимогою до Відповідачів про витребування з чужого незаконного володіння Земельної ділянки. Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. За відсутні зі сторони відповідачів діянь, спрямованих на незаконне набуття права власності на Земельну ділянку, Позивачі отримали б у власність в порядку спадкування за законом по 1/2 частині Земельної ділянки. З огляду на це ефективним способом захисту є також встановлення в судовому рішенні часток Позивачів права власності на Земельну ділянку.

У зв`язку з такими обставинами, позивачі просять захистити їхні порушені права та майнові інтереси, ухваливши рішення про задоволення позову.

Щодо правової позиції відповідачів

Відзиви відповідачів на позов не надійшли.

Судом в порядку ч. 6 ст. 187 ЦПК України направлялись запити щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідачів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Згідно отриманих відомостей з відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Подільської РДА, відповідач-1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 10.09.2019 по теперішній час зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 . (а.с.43)

Згідно отриманих відомостей з відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Подільської РДА, відповідач-2 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 08.06.2004 по теперішній час зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 (а.с.44)

За змістом ч.ч. 6, 7 ст. 128 ЦПК України судова повістка …> надсилається …> разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням …> за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, який на законних підставах постійно або тимчасово проживає на території України, зобов`язані протягом 30 календарних днів після прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати або зареєструвати його.

Згідно з п. 5 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265, громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, які на законних підставах постійно або тимчасово проживають на території України, зобов`язані протягом 30 календарних днів після зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати/зареєструвати його.

За змістом п. 4 вказаного Порядку особа може задекларувати/зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) за однією з таких адрес за власним вибором. За адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Судова кореспонденція є офіційною, тому повинна надсилатися саме за адресою зареєстрованого місця проживання або, як виняток, на адресу, зазначену самим учасником справи - адресатом (ч. 6 ст. 128 ЦПК України).

Суд неодноразово направляв на зареєстровані адреси відповідачів копії ухвал про відкриття провадження, а також судові повістки про виклик до суду. Таким чином, суд виконав покладений на нього обов`язок інформувати учасників справи про її розгляд.

Відповідачі кореспонденцію суду не отримували, а листи повертались до суду з відмітками: «за закінченням терміну зберігання». (а.с.64-66, 127-128, 158-159 т.1)

Окрім того, суд вживав заходів щодо виклику відповідачів до суду шляхом розміщення відповідного оголошення на офіційному сайті суду в мережі Інтернет. (а.с.112-1130

Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Оцінюючи можливість розгляду справи за таких обставин, суд виходить з того, що відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (далі - Конвенція) держава має позитивні зобов`язання перед людиною забезпечувати розгляд справи у розумний строк. Особа, яка звертається до суду, має законні очікування, що справу буде розглянуто. Поведінка відповідача не може стати на заваді обов`язку суду розглянути справу.

Однак з гарантій ст. 6 Конвенції випливає як право позивача на розгляд справи у розумний строк, так і право відповідача знати про судове провадження проти нього.

Суд звертає увагу, що одержання учасником справи належно надісланої судової кореспонденції перебуває поза сферою контролю суду. В свою чергу особа, яка зареєструвала свої місце проживання за певною адресою, діючи розумно та добросовісно, повинна дбати про те, щоб мати змогу отримувати надіслану їй кореспонденцію своєчасно. У разі виникнення перешкод, адресат міг, зокрема, подати заяву про пересилання або доставку адресованих йому поштових відправлень на іншу адресу. Це передбачено п.п. 108, 109 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270.

Отже, для добросовісного адресата є механізм забезпечення права на отримання офіційної кореспонденції незалежно від того живе він чи ні за певною адресою. Натомість у суду немає жодного механізму забезпечити вручення судової кореспонденції учаснику справи, який не бажає її отримувати або не проживає за зареєстрованою адресою. З огляду на це, неотримання судової кореспонденції відповідачем не може бути перешкодою для розгляду справи.

Відповідно до ч. 9 ст. 130 ЦПК України особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою.

Зважаючи на те, що відповідачів належним чином повідомлено про розгляд справи (за зареєстрованим місцем проживання), незалежно від того чи отримали відповідачі адресовану їм кореспонденцію, суд вважає, що гарантії ст. 6 Конвенції щодо відповідачів дотримано і справу може бути розглянуто по суті.

Будь-яких заяв від відповідачів не надходило, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості встановити їхню правову позицію щодо предмета спору.

Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачами відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Щодо правової позиції третьої особи - Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

18.09.2025 (вх.55235) до суду представник третьої особи Департаменту земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) - Плахотнік Роман Анатолійович подав письмові пояснення, за змістом яких просив прийняти законне та обґрунтоване рішення. У зазначених поясненнях представник третьої особи просив розгляд справи проводити без участі представника Департаменту.

За змістом пояснень, третя особа зазначає, що рішенням Київської міської ради від 28.01.1999 № 114-25/215 «Про приватизацію земельних ділянок садівницького товариства «Русанівець» Дніпровського району», передано громадянам, членам садівницького товариства «Русанівець» Дніпровського району, у приватну власність земельні ділянки для ведення садівництва, відведені згідно з рішеннями виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 12.02.57 № 245 «Про відвод підприємствам та установам м. Києва земельних ділянок під посадку колективних садів для робітників та службовців в Дарницькому районі», від 30.07.69 № 1091 «Про відвод земельних ділянок підприємствам і установам під колективні сади», від 30.07.68 № 1284 «Про відвод земельних ділянок підприємствам і установам під колективні сади», від 17.10.67 № 1741 «Про відвод підприємствам і установам міста земельних ділянок під колективні сади», від 16.12.69 № 2190 «Про відвод земельних ділянок підприємствам і установам під колективні сади» та рішенням виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 30.09.57 № 1997 «Про відвод підприємствам і установам земельних ділянок під колективні сади в Дарницькому районі».

Відповідно до додатку 1 до вказаного рішення ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 0,0622 га для ведення садівництва.

17.08.2000 ОСОБА_6 видано Державний акт ІУ-КВ № 123771 на право приватної власності на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 0,0622 га для ведення садівництва (зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 662-02328).

04.09.2009 державним нотаріусом Дев`ятої київської державної нотаріальної контори Фроловою Анною Олександрівною видано свідоцтво №4-1433 про право на спадщину на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 0,0622 га ОСОБА_3 .

12.11.2009 державним нотаріусом Дев`ятої київської державної нотаріальної контори Фроловою Анною Олександрівною вчинено напис на Державному акті ІV-КВ № 123771 про факт переходу права власності у порядку спадкування на спірну земельну ділянку ОСОБА_3 .

Перший примірник зазначеного державного акта з відміткою нотаріуса про перехід права власності видано ОСОБА_3 , про що свідчить підпис в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю від 12.11.2009.

Водночас, на підставі договору купівлі-продажу від 21.11.2009 право власності на вищезазначену земельну ділянку перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_4 . На підставі зазначеного договору ОСОБА_4 оформлено бланк державного акту на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:66:550:0019, але у визначеному законодавством порядку вказаний державний акт не реєструвався та не видавався.

Щодо правової позиції третьої особи - Дев`ятої київської державної нотаріальної контори.

Третя особи Дев`ята київська державна нотаріальна контора належним чином повідомлена про судовий розгляд справи, проте правом надання письмових пояснень по суті спору не скористалась.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши докази на підтвердження таких обставин в їх сукупності, суд встановив наступне.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та підтверджена висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Як роз`яснено у п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року за №14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Відповідно до частин 4 та 5 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

01 червня 2010 року Дніпровським районним судом міста Києва, в межах розгляду цивільної справи №2-1538/2010, ухвалено рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Головне управління юстиції в м. Києві, Голова Колодяжненської сільської ради Романівського району Житомирської області Самофалов Володимир Анатолійович про визнання недійсним заповіту та свідоцтва про право на спадщину, визнання права на спадщину.

Заповіт ОСОБА_6 на земельну ділянку АДРЕСА_4 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчений головою Колодяжненської сільської ради Романівського району Житомирської області Самофаловим Володимиром Анатолійовичем 17 грудня 2008 року реєстровий номер 135 - визнано недійсним.

Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 04 вересня 2009 року державним нотаріусом Дев`ятої Київської державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_3 на спадкове майно, яке складається з земельної ділянки площею 0,0612 га, що знаходиться на території АДРЕСА_3 - визнано недійсним.

Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Головне управління юстиції в м. Києві, Голова Колодяжненської сільської ради Романівського району Житомирської області Самофалов Володимир Анатолійович про визнання права на спадщину - закрито.

23 грудня 2010 року Апеляційним судом міста Києва постановлено ухвалу, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2010 року, залишено без змін.

Окрім того, 21.09.2023 року Дніпровським районним судом м. Києва, в межах розгляду цивільної справи №760/10858/22, ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Дев`ята Київська державна нотаріальна контора, про зняття арешту з об`єкту нерухомого майна.

Вказаним рішенням знято арешт з земельної ділянки? накладений постановою слідчого Лагодзінського М.І. при розгляді кримінальної справи №09-16782, реєстраційний номер обтяжень - 9401956, об`єкт обтяження - земельна ділянка площею 0,0612 га, розташована в АДРЕСА_3 , зареєстрована в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №662:02:328, виданий 17 серпня 2000 року, Державний акт на право приватної власності на землю №123771 серія IV-КВ, кадастровий номер 8000000000:66:550:0019, виданий на ім`я ОСОБА_6 на підставі рішення Київської міської ради народних депутатів від 28 січня 1999 року, реєстраційний номер №114-25/215.

Судом першої інстанції, серед іншого, встановлені наступні обставини:

«… за життя ОСОБА_6 набула права власності на земельну ділянку АДРЕСА_4 . (а.с.16-17)

16 січня 1988 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією актового запису про смерть виданого Відділом реєстрації смерті у м. Києві №1510 від 21 січня 2009 року. (а.с.142)

ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Після смерті ОСОБА_8 Вартазаровича відкрилась спадщина, спадкоємцями першої черги за законом є його сини - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

В межах визначеного законодавством шестимісячного строку, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися з заявою до Дев`ятої Київської нотаріальної контори про намір прийняти спадщину після смерті батька, на підставі заяви спадкоємців Дев`ятою Київською державною нотаріальною конторою заведена спадкова справа №405.

26 травня 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися з заявою до Дев`ятої Київської державної нотаріальної контори про включення до основного складу спадщини - земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . (а.с.155)

З матеріалів спадкової справи убачається, Дев`ятої Київської державною нотаріальною конторою, у відповідь на звернення Головного територіального управління юстиції у м. Києві, повідомлено наступну інформація, дослівно: «14 квітня 2009 року в нотаріальній конторі було заведена спадкова справа №438/2009 після смерті громадянки ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 . Спадкова справа була заведена за заявою громадянки ОСОБА_3 , на яку померла залишила заповіт, посвідчений Колодяженською с/радою Романівського району Житомирської області 17 грудня 2008 року Р№135 на земельну ділянку площею 0,0612 га, що знаходяться на території АДРЕСА_3 . Перевіркою зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) вказаний заповіт був внесений до єдиного реєстру заповітів. 13 серпня 2009 року від імені ОСОБА_2 до нотаріальної контори надійшла заява про те, що в Солом`янському РУ МВС України в м. Києві розглядається справа з приводу незаконності заповіту від імені ОСОБА_6 (а.с. 166-167)

09 жовтня 2009 року ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського РУ МВС України в м. Києві з клопотанням про накладення арешту на земельну ділянку АДРЕСА_4 .

26 жовтня 2009 року слідчим Солом`янського РУ ГУМВС України в м. Києві Лагодзінським М.І. винесено постанову про заборону проведення будь-яких дій щодо земельної ділянки АДРЕСА_4 . (а.с.9)»

«…Як вбачається з Витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна станом на 14 лютого 2020 року, міститься тип обтяження: заборона на нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження: 9401956; зареєстроване: 30.12.2009 12:55:54 за №9401956 реєстратором: Дев`ята київська державна нотаріальна контора, 03087, м. Київ, вул. Волинська, 6; підстави обтяження: постанова про заборону, 09-16782, 25.12.2009, СВ Солом`янського РУ ГУМВС України в м. Києві, слідчим М.І. Лагодзінський; об`єкт обтяження: земельна ділянка, земельна ділянка, адреса: АДРЕСА_3 , кадастровий номер:662:02:328. (а.с.17)

31 липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Солом`янського управління поліції Головного управління національної поліції у м. Києві, з клопотанням про зняття заборони на земельну ділянку АДРЕСА_4 . (а.с.19)

07 жовтня 2021 року слідчим суддею Солом`янського районного суду міста Києва постановлено ухвалу про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування арешту майна. (а.с.18)…»

Отже, на підставі фактів, встановлених рішеннями попередніх судів, ухвалених у цивільних спорах, що набрали законної сили, вбачається, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є спадкоємцями за законом (шляхом спадкової трансмісії) після смерті батька ОСОБА_5 ) Вартазаровича, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та фактично прийняв у спадщину майно своєї померлої дружини - ОСОБА_6 , що підтверджується довідкою Дев`ятої Київської нотаріальної контори № 841/02-14 від 14.02.2020 року. (а.с.7 (зв.).

До спадкової маси входила, зокрема, земельна ділянка площею 0,0612 га, що знаходиться на території АДРЕСА_3 (С/Т Русанівець).

Факт набуття ОСОБА_6 права власності на земельну ділянку не заперечується третьою особою - Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), який, зокрема зазначає, що 17.08.2000 ОСОБА_6 видано Державний акт ІУ-КВ № 123771 на право приватної власності на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 0,0622 га для ведення садівництва (зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 662-02328).

03 листопада 2023 року на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21.09.2023 року державним реєстратором припинено обтяження щодо земельної ділянки та скасовано арешт, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав. (а.с.18 (зв.)-19).

З метою встановлення складу спадкового майна та подальшого оформлення спадкових прав позивачів на майно, державний нотаріус Дев`ятої київської державної нотаріальної контори Фролова А.О. звернулась до Департаменту земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) із запитом за №465/02-04 від 19.02.2024 року про надання належно завіреної копії державного акту ІV №123771, виданого Київською міською радою 17.08.2000 року, та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №66-2-02328 на ім`я ОСОБА_6 . (а.с.19 (зв.))

Згідно відповіді Департаменту земельних ресурсів ВО КМР (КМДА) від 13.03.2024 року за №05702-3355, наданої на запит державного нотаріуса:

«Відповідно до відомостей Міського земельного кадастру на першому примірнику державного акту серії ІV-КВ №123771, що посвідчує право власності на земельну ділянку з кадастровим 8000000000:66:550:0019 на АДРЕСА_3 , відповідно до Порядку здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2009 №439 (далі - Порядок) (втратив чинність 25.03.2016), проставлено відмітку про перехід права власності на вказану земельну ділянку від ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , про що свідчить запис в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю від 12.11.2009 №09-7-02773.

Враховуючи положення вищенаведеного Порядку, перший примірник зазначеного державного акта з відміткою нотаріуса про перехід права власності видано ОСОБА_3 , про що свідчить підпис в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю від 12.11.2009.

З огляду на вищевикладене, департамент не має можливості надати копію державного акту на право власності на зазначену вище земельну ділянку у зв`язку з його відсутністю.

Крім того, повідомляємо, що на підставі цивільно-правової угоди від 21.11.2009 право власності на вищезазначену земельну ділянку перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_4 . На підставі вищевказаної цивільно-правової угоди ОСОБА_4 оформлено бланк державного акту на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:66:550:0019, але у визначеному законодавством порядку вказаний державний акт не реєструвався та не видавався.»

В матеріалах справи міститься копію договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.11.2009 року, укладеної між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим Володимиром Олександровичем, зареєстрованого в реєстрі правочинів за № 1948. Згідно вказаного договору продавець ОСОБА_3 відчужила на користь ОСОБА_4 спірну Земельну ділянку (а.с.21 (зв.)-23)

Згідно наявного в матеріалах справи Витягу з Державного реєстру правочинів №7980193 від 21.11.2009 року вбачається, що зареєстровано правочин, яким є договір купівлі-продажу, номер в реєстрі правочинів: 3719744; дата нотаріального посвідчення: 21.11.2009, Номер у реєстрі нотаріальних дій: 1948, Документ посвідчено: м.Київ, Приватний нотаріус Біляєв В.О., Бланки: ВМК 339963. Предмет правочину: земельна ділянка, площею 0,0612 га, призначена для ведення садівництва, кадастровий номер: 66550019, адреса: АДРЕСА_3 . Відчужувач: ОСОБА_3 , Набувач: ОСОБА_4 . Дата та час реєстрації: 21.11.2009 09:56. Реєстратор: Київський міський приватний нотаріус Біляєв В.О. (а.с.23)

З досліджених судом доказів вбачається, що відповідач ОСОБА_3 відчужила спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_4 21.11.2009 у період перебування в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва цивільної справи №2-1538/2010, в межах якої позивачі оспорювали заповіт ОСОБА_6 на спірну земельну ділянку на ім`я ОСОБА_3 , а також свідоцтво про право на спадщину за вказаним заповітом, і до ухвалення остаточного рішення (рішення суду першої інстанції датоване 01.06.2010; рішення суду апеляційної інстанції датоване - 23.12.2010 року)

Отже, з досліджених судом доказів вбачається, що 21 листопада 2009 року відповідач ОСОБА_3 відчужила спірну земельну ділянку на користь відповідача ОСОБА_4 . У цей час у провадженні Дніпровського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа №2-1538/2010 за позовом про оспорювання заповіту ОСОБА_6 на цю земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину. Відчуження спірної земельної ділянки відбулося до ухвалення остаточного рішення у справі: рішення суду першої інстанції ухвалено 1 червня 2010 року, а апеляційної - 23 грудня 2010 року

Окрім того, згідно інформації з Державного земельного кадастру станом на 20 липня 2025 року право власності на земельну ділянку зареєстровано на ОСОБА_3 .

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з нормами статті 13, 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно обмежений у здійсненні права власності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Разом із цим, власність зобов`язує та вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності інших громадян.

Разом із тим, ст. 316 ЦК України визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право володіння, користування та розпорядження своїм майном становлять зміст права власності (ст. 317 ЦК України).

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що незаборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б).

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності на нерухоме майно, у тому числі у судовому порядку, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо витребуваного нерухомого майна, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права на це майно.

У разі звернення із позовом щодо захисту права власності на майно встановленню підлягають у сукупності, зокрема, такі обставини: чи існує майно, щодо якого заявлені вимоги, чи існують правовстановлюючі документи, що підтверджують право на це майно, у особи, яка заявила вимоги щодо нього чи вчинено порушення особою, до якої заявлені вимоги щодо захисту права власності на майно.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 жовтня 2018 року у справі № 923/1107/17, від 13 березня 2018 року у справі № 923/883/16.

За змістом чинного законодавства, зокрема Конституції України та ЦК України, усім власникам надано рівні умови для захисту права власності.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Положення зазначеної статті застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

За змістом ч.1 ст. 388 ЦК, майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Згідно роз`яснень, які містяться в п. 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року № 5, відповідно до положень ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Отже за ст. ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було відчужено поза волею власника, не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Крім того, на наявність права власності на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст. 346 ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів купівлі-продажу за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 сформулював наступну правову позицію:

«75. Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України.

76. Суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до 01 січня 2013 року) слід вирішувати на користь норми ЦК України: до 01 січня 2013 року право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 цього Кодексу - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

77. Особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівліпродажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.»

Враховуючи зазначені висновки Верховного Суду та як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 є таким, що набув право власності на Земельну ділянку з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу, оскільки угода була укладена до 01 січня 2013 року.

При цьому згідно діючого законодавства (після 01 січня 2013 року) власником згідно Реєстру нерухомого майна є ОСОБА_3 , оскільки саме вона значиться як власник, бо ОСОБА_4 не зареєстрував право власності на підставі договору. Вказані особи наразі мають можливість розпорядитися спірною Земельною ділянкою незалежно один від одного, оскільки наявна певна колізія між документами та законодавством.

З урахуванням наведеного суд вважає, що позивачі правильно визначились із суб`єктним складом сторін у даній справі та звернулись з вимогами саме до обох відповідачів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки пред`явлення вимоги до одного з відповідачів не відновить порушеного права позивачів.

Велика Палата Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, провадження № 12-158гс19 виснувала наступне:

«10.7. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

10.8. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

10.9. Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

10.10. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.»

За наведеного вбачається, що оспорювання договору купівлі-продажу, укладеного між Відповідачами не є необхідним, оскільки не є ефективним способом захисту.

Разом з тим такий договір є неукладеним, оскільки відсутність волевиявлення дійсної сторони на укладення договору, навіть за нотаріального посвідчення такого - свідчить про його неукладеність, а не про нікчемність. (ВП ВС №204/8017/17 від 27.11.2024 р.)

У межах даного спору позивачі довели, що вони є спадкоємцями за законом (у порядку спадкової трансмісії) після смерті батька ОСОБА_5 (Рафаеля) Вартазаровича, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та фактично прийняв спадщину після смерті дружини ОСОБА_6 , до складу якої увійшла спірна земельна ділянка. Проте позивачі позбавлені можливості реалізувати своє право на отримання майна у власність через те, що спірна земельна ділянка перебуває в незаконному володінні відповідачів.

Виходячи з норм права, що регулюють спірні правовідносини, правових висновків Верховного Суду у подібних справах та встановлених обставин, судом встановлено факт порушення прав позивачів.

Будучи спадкоємцями за законом у порядку спадкової трансмісії після смерті батька (який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 та фактично прийняв спадщину своєї померлої дружини), позивачі позбавлені можливості оформити спадкові права на земельну ділянку.

Оскільки право власності позивачів гарантоване Конституцією та законами України, вимога про витребування спірного майна від відповідачів на підставі частини 1 статті 388 ЦК України є належним та ефективним способом захисту порушеного права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі правові норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма права, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма права, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми права, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у контексті загального принципу, закладеного першою нормою права.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Справедливого балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 23 січня 2014 року у справі EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, заява № 19336/04).

Тобто, у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 3 ст. 12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 12 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ч. 1, ч. 4 - ч. 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Частинами першою, другою , третьою статті 83 ЦПК України передбачено подання доказів сторонами та іншими учасниками справи безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатись до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Як встановлено ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).

За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає відповідач, зокрема, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками.

Будь-яких інших конкретних правових доказів, які б повністю або частково спростовували позовні вимоги, суду не надано і судом таких доказів не здобуто.

Зважаючи на викладене, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, знайшли своє підтвердження та відповідачами не спростовані, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Щодо судового збору

Згідно з п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судом встановлено, що позивачі при зверненні до суду з позовом у даній справі сплатили 12112,00 грн судового збору, що підтверджується платіжною інструкцією №0792-8348-Е4ХР-7Т7М від 21.07.2025 (а.с.7).

Виходячи з цього, суд приходить висновку про стягнення з відповідачів на користь позивачів судовий збір у розмірі по 6 056,00 грн з кожного.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 2-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Дев`ята київська державна нотаріальна контора, про витребування майна із чужого незаконного володіння, - задовольнити частково.

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) земельну ділянку площею 0,0612 га, кадастровий номер 8000000000:66:550:0019, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (С/Т Русанівець).

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 6 056,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 6 056,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 );

Позивач: ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 );

Відповідач: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_5 );

Відповідач: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_6 );

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 26199097, адреса місцезнаходження: вул. Хрещатик, 32-А, м. Київ, 01001, ел. пошта kyivland@kyivcity.gov.ua)

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Дев`ята київська державна нотаріальна контора (код ЄДРПОУ 02883156, адреса місцезнаходження: вул. Волинська, будинок, 6, м. Київ, 03087, ел. пошта 9kdnk@ukr.net тел. 380442433038)

Повний текст рішення суду складений та підписаний 03.08.2026 року після закінчення періоду перебування головуючого-судді у щорічній відпустці.

.

С у д д я: