Рішення № 138621810, 21.07.2026, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/5403/26

Провадження № 2/638/6429/26

РІШЕННЯ

Іменем України

21 липня 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді Щепіхіної В. В.,

за участю секретаря судового засідання Завадської Д. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Берест» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Коломойцев Микола Миколайович, звернувся до Шевченківського районного суду м. Харкова з позовною заявою, в якій просить стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Берест» на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 55 471,98 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що ОСОБА_1 працював у ТОВ «Берест» до 27.05.2025. Однак, позивачу не у повному обсязі нараховувалась та сплачувалась заробітна плата за час роботи у відповідача. Позивач 30.01.2026 через адвоката звернувся до відповідача з питання отримання інформації щодо заробітної плати позивача в контексті всіх належних виплат. При цьому, оскільки при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, що прямо передбачено ст. 116 КЗпП України, а в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки (ст. 117 КЗпП України), то звернення до відповідача прямо охоплює також і правовідносини, визначені ст. 117 КЗпП України. Звернення отримано відповідачем 17.02.2026. Відповіді на звернення не отримано, однак, на картковий рахунок позивача 16.02.2026 року надійшли кошти у розмірі 29 898,18 грн з призначенням «заробітна плата». Тобто, заборгованість по заробітній платі відповідачем була погашена у повному обсязі. Однак, ці суми повинні були бути сплачено позивачу при звільненні 27.05.2025 року, у чому вбачається порушення ст. 116 КЗпП України. Поряд з тим, названа вище виплата не містить в собі доказів того, що одночасно з проведенням з позивачем остаточного розрахунку при звільненні відповідачем було нараховано та виплачено позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обов`язок відповідача щодо чого унормовано ст. 117 КЗпП України. Позивач зазначає, що днем звільнення позивача є 27.05.2025 року, а період виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, є обмеженим шістьма місяцями нині чинною редакцією ст. 117 КЗпП, що становить з 28.05.2025 року наступної дати після звільнення позивача 185 днів. Показник середньоденної заробітної плати розраховується, на виконання Порядку № 100 наступним чином. Двома попередніми місяцями перед звільненням березень 2025 (31 кал.дн.) та квітень 2025 (30 кал.дн.), що у сумі складає 61 кал.дн. Заробітна плата позивача, згідно даних довідки форми ОК-5 за березень 2025 року становила 22 000,00 грн, за квітень 2025 року становила 22 000,00 грн, що у сумі становить 44 000,00 грн. Розділивши 44 000,00 грн на 61 день отримаємо показник середньоденної заробітної плати на рівні (після округлення) 721,31 грн. Беручи до уваги кількість днів затримки розрахунку при звільненні, з урахуванням обмежень ст. 117 КЗпП, що становить з дати після звільнення позивача 185 днів та помножуючи на показник середньоденної заробітної плати 721,31 грн отримуємо розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на рівні 133 442,35 грн. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 виклала механізм застосування принципу співмірності, відтак, керуючись викладеним алгоритмом, позивач навів розрахунок сум в порядку ст. 117 КЗпП України з урахуванням принципу співмірності за новим правовим регулюванням його поширення на правовідносини, які охоплені сферою застосування ст. 117 КЗпП України в редакції з 19.07.2022 року, виходячи з показника істотної частки, оскільки відповідальність відповідача в обсязі 133 442,35 грн не є співмірною сумам, виплаченим з затримкою. Для цього необхідно розділити суму заборгованості, виплаченої з затримкою 29 898,18 грн, на суми, які належали позивачу при звільненні та помножити на 100%. Суми, які належали позивачу при звільненні становлять: 29 898,18 грн (виплачені із затримкою при звільненні) + 42014 грн (виплачені при звільненні у травні 2025 року без затримки, дані взято з довідки ОК 5) = 71 912,18 грн. Отже, істотна частка складає: 29 898,18 грн / 71 912,18 грн х 100% = 41,57%. Отже, співмірні суми в порядку ст. 117 КЗпП України становлять 41,57% від обрахованого повного середнього заробітку за затримку розрахунку 133 442,35 грн, що складає 55 471,98 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 23.03.2026 року зазначену позовну заяву залишено без руху у зв`язку з невідповідністю ст. 177 ЦПК України. Встановлено позивачу п`ятиденний строк для усунення недоліків з дня отримання копії ухвали про залишення позову без руху. Роз`яснено позивачу, що у разі невиконання вимог суду у встановлений термін, заява буде вважатися неподаною і повернена позивачу.

27.03.2026 року від представника позивача до суду надійшла заява, відповідно до якої останній усунув всі недоліки зазначені в ухвалі Шевченківського районного суду м. Харкова від 23.03.2026 року.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 30.03.2026 року відкрито провадження в цивільній справі та прийнято рішення про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Також, задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів; витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю «Берест»: відомості про фактичний відпрацьований час роботи ОСОБА_1 за два останні місяці перед звільненням 27.05.2025 року; відомості про розмір нарахованої заробітної плати за час роботи ОСОБА_1 у ТОВ «Берест»; довідку про розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 за два останні місяці перед звільненням 27.05.2025 року.

Позивач та його представник, адвокат Коломойцев М. М., належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися. Від представника позивача до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі та участі позивача.

Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Берест» у судове засідання свого представника не направив, про дату, час та місце розгляду був повідомлений належним чином. Про наявність поважних причин неявки в суд не повідомив, заяви про відкладення судового засідання або про розгляд справи без участі представника не надав, відзиву на позов та витребувані ухвалою суду докази не направив.

Відповідно до положень частини 1 статі 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

На підставі частини 2 статті 247 ЦПК України у зв`язку з неявкою всіх учасників справи, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, встановив наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з пунктами 5, 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 27.05.2025 року був звільнений за власним бажанням згідно п. 1 ст. 38 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 .

У день звільнення позивача ОСОБА_1 , тобто 27.05.2025 року, відповідач належним чином не здійснив виплату всіх належних позивачу коштів при звільненні. Доказів письмового повідомлення позивача відповідачем про нараховані суми, належні при звільненні, матеріали справи не містять.

29.01.2026 року адвокат Коломойцев М. М. звернувся із адвокатським запитом до відповідача про надання інформації про нараховану заробітну плату ОСОБА_1 за період з 29.09.2023 по 27.05.2025 (помісячно); надання доказів виплати ОСОБА_1 заробітної плати з 29.09.2023 по 27.05.2025 (помісячно); надання копії трудового договору та наказу про звільнення ОСОБА_1 .

Проте, відповідь на вказаний адвокатський запит відповідачем не надана.

16.02.2026 року позивачу ОСОБА_1 від відповідача ТОВ «Берест» надійшла заробітна плата у розмірі 29 898,18 грн з призначенням платежу: «Zarobitna plata-rozrakhunkovi 05/2025», що підтверджується наданими позивачем відомостями.

Таким чином, ТОВ «Берест» провело остаточний розрахунок по заробітній платі з ОСОБА_1 за травень 2025 року 16.02.2026 року у розмірі 29 898,18 грн.

Згідно з довідкою Пенсійного Фонду України форми ОК-5 у 2025 році страхувальник (відповідач) подавав відомості за звітний рік щодо ОСОБА_1 з приводу сум заробітку для нарахування пенсії, зокрема, у березні 2025 року - на суму 22 000,00 грн, у квітні 2025 року - на суму 22 000,00 грн, у травні 2025 року - на суму 42 014,00 грн.

Відповідно до положень ст. 43 Конституції України та ст. 2 КЗпП України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом ст.ст. 94, 97 КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати встановлюється за погодженням сторін, у відповідності до форм і систем оплати праці, норм праці, а також з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством.

Згідно зі ст. 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої Генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме: відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону України «Про оплату праці».

Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону України «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону України «Про оплату праці».

Положеннями ст. 47 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Законодавство про працю імперативно покладає на роботодавця обов`язок провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо).

Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції: у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до ч. 2 статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільнені, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями ст. ст. 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого.

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

У вказаній постанові зроблено правовий висновок про те, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таким чином, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі № 489/6074/23 сформульовано загальний правовий висновок про застосування статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX. Зазначено, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу. Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом № 2352-IX межу.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Відповідно до частини четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом встановлено, що остаточний розрахунок із позивачем ОСОБА_1 при звільненні проведено відповідачем 16.02.2026 року, тобто поза межами строків, визначених статтею 116 КЗпП України, у зв`язку з чим з відповідача, відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно стягнути середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Середній заробіток для виплати працівникові компенсації за час затримки розрахунку при звільненні визначається відповідно ст. 27 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за № 100 (надалі Порядок).

Відповідно до абзацу 4 пункту 2 розділу ІІ Порядку (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (надалі Порядок), за встановлених судом обставин середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Абзацем 1 пункту 8 розділу IV Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідач не виконав ухвалу суду про надання довідки про розмір середньоденної заробітної плати позивача за два останні місяці перед звільненням 27.05.2025 року, тому суд приймає розрахунок позивача, вчинений на підставі даних, відображених у відомостях з довідки Пенсійного фонду України форми ОК-5.

З наданої суду довідки Пенсійного фонду України форми ОК-5 встановлено, що двома останніми відпрацьованими місяцями перед звільненням є березень 2025 року (31 день трудових відносин) та квітень 2025 року (30 днів трудових відносин). У березні 2025 року позивачу було нараховано 22 000,00 грн, у квітні 2025 року 22 000,00 грн.

Отже, сума календарних днів у двох останніх місяцях отримання позивачем доходу, становить 61 кал.дн. Сума заробітної плати за два останні місяці отримання позивачем доходу становить 44 000,00 грн.

Згідно проведеного представником позивача розрахунку, наведеного в позовній заяві, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить 721,31 грн.

Відповідачем не спростовано доводи позивача про розмір його середньоденного заробітку.

Максимальний період відповідальності роботодавця, відповідно до ст. 117 КЗпП України становить 6 місяців, що у даному випадку складає 185 календарних днів (з 28.05.2025 по 28.11.2025).

Таким чином, загальна сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, виходячи із середньоденної заробітної плати позивача у розмірі 721,31 грн, складає суму 133 442,35 грн (721,31 грн х 185 днів).

Проте, позивач, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, навів розрахунок сум в порядку ст. 117 КЗпП України з урахуванням принципу співмірності за новим правовим регулюванням його поширення на правовідносини, які охоплені сферою застосування ст. 117 КЗпП України в редакції з 19.07.2022 року, виходячи з показника істотної частки, оскільки відповідальність відповідача в обсязі 133 442,35 грн не є співмірною сумам, виплаченим з затримкою.

Зокрема, суми, які належли позивачу при звільненні становлять: 29 898,18 грн (виплачені із затримкою при звільненні) + 42 014,00 грн (виплачені при звільненні у травні 2025 року без затримки) = 71 912,18 грн.

Таким чином, істотна частка складає: 29 898,18 грн / 71 912,18 грн х 100% = 41,57 %.

Отже, співмірні суми в порядку ст. 117 КЗпП України становлять 41,57 % від обрахованого повного середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 133 442,35, що складає 55 471,98 грн.

Тобто, загальна сума середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу з урахуванням правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, становить 55 471,98 грн.

Отже, з огляду на встановлені обставини, враховуючи співмірність визначеного розміру майнових втрат пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні та заявленої позивачем до стягнення суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, період затримання та поведінку учасників спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 55 471,98 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Одночасно, суд наголошує, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі № 340/3023/18.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Положеннями частин 1 та 3 статті 83 ЦПК України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Проте, відповідач не скористався правом на подання відзиву на позов впродовж встановленого ухвалою суду строку. В матеріалах справи також відсутні докази неможливості подання відповідачем доказів з об`єктивних причин, з яких такі докази не могли бути подані у зазначений в ухвалі про відкриття провадження строк.

Суд позбавлений можливості самостійно збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім випадків, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина 7 статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частини 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 141 ЦПК України.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із задоволенням позовних вимог із відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 064,96 грн.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Законом України «Про оплату праці», ст.ст. 4, 47, 94, 115-117, 232, 233 КЗпП України, ст.ст. 13, 76-80, 141, 263-265 ЦПК України суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Берест» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Берест» (код ЄДРПОУ 30774294, адреса місцезнаходження: пров. Береговий, буд. 1, с-ще Печеніги, Печенізький район, Харківська область) на корсить ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені у розмірі 55 471 (п`ятдесят п`ять тисяч чотириста сімдесят одна) грн 98 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Берест» (код ЄДРПОУ 30774294, адреса місцезнаходження: пров. Береговий, буд. 1, с-ще Печеніги, Печенізький район, Харківська область) на корсить ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1 064 (одна тисяча шістдесят чотири) грн 96 коп.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В. В. Щепіхіна