Ухвала суду № 137941093, 02.07.2026, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/3418/21

Провадження №: 6/755/281/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" липня 2026 р. місто Київ

Дніпровський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Коваленко І.В.,

за участі секретаря судових засідань Грищенко С.В.,

учасники справи:

представник заявника адвокат Клещ О.В. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві подання приватного виконавця виконавчого округу міста Київ Жданович Вікторії Михайлівни, заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про надання дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, право на користування якою мають діти,

в с т а н о в и в :

Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Жданович В.М. в порядку ст. 435 ЦПК України звернулася до суду з вказаним поданням, у якому просить надати дозвіл на звернення стягнення на 1/4 частки трикімнатної квартири загальною площею 68,00 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності боржнику ОСОБА_1 .

Подання мотивовано тим, що на виконанні у приватного виконавця перебуває виконавче провадження ВП № 68452539 з примусового виконання виконавчого листа № 755/3418/21, виданого 25.06.2021 Дніпровським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики в розмірі 240 000 доларів США та судового збору в розмірі 5 675,00 грн. Ухвалою суду від 13.01.2022 сторону стягувача замінено на його правонаступника - ОСОБА_2 .

Виконавець зазначає, що в ході примусового виконання було частково задоволено вимоги стягувача шляхом реалізації іншого нерухомого майна боржника (земельних ділянок та лазні) на загальну суму 3 760 254,55 грн. Залишок заборгованості становить гривневий еквівалент 141 659,20 доларів США. Згідно з матеріалами виконавчого провадження, іншого майна чи коштів, на які можна звернути стягнення, у боржника не виявлено, окрім зазначеної 1/4 частки квартири. Починаючи з 25.10.2019 року в даній квартирі зареєстрована неповнолітня дитина боржника - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Виконавець вказує, що 10.12.2025 року звернулася до Дніпровської РДА із заявою про надання дозволу на реалізацію 1/4 квартири, проте 07.01.2026 року отримала рішення про відмову у наданні такого дозволу. Обґрунтовуючи подання, виконавець стверджує, що оскільки дитина має власну успадковану за заповітом 1/4 частку цієї ж квартири від померлої ОСОБА_4 , а її мати ОСОБА_5 має на праві власності 1/3 квартири в м. Чернігові, примусовий продаж частки боржника нібито не обмежить житлові права неповнолітньої. Також посилається на те, що актом від 25.11.2025 року зафіксовано відсутність дитини в квартирі на момент опису майна.

05.05.2026 року згідно протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями вказане подання передано в провадження судді Коваленко І.В.

01.06.2026 року (вх. №34965) через систему «Електронний суд» представник стягувача ОСОБА_2 адвокат Захарчук І.А. подав до суду заяву, в якій повністю підтримав подання приватного виконавця, вважає його обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства України та розгляд справи здійснювати без його участі.

Представник приватного виконавця виконавчого округу міста Київ Жданович В.М. адвокат Клещ О.В. у судовому засіданні підтримала подання та просила задовольнити.

Боржник ОСОБА_1 та заінтересована особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації у судове засідання не з`явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином.

Заслухавши пояснення представника заявника та дослідивши матеріали подання, суд дійшов висновку, що у задоволенні подання слід відмовити з огляду на таке.

Судом встановлено, що на виконанні у приватного виконавця перебуває виконавче провадження № 68452539 з примусового виконання виконавчого листа № 755/3418/21, виданого 25.06.2021 року Дніпровським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 240 000 (двісті сорок тисяч) доларів США та судового збору в розмірі 5 675,00 гривень.

Ухвалою Дніпровського районного судом міста Києва від 13.01.2022 у справі № 755/3418/21 замінено сторону стягувача у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа № 755/3418/21 від 25 червня 2021 року, а саме замінено стягувача - ОСОБА_3 на її правонаступника - ОСОБА_2 .

01.02.2022 приватним виконавцем винесено постанови про відкриття виконавчого провадження, арешт майна боржника, арешт коштів боржника, стягнення основної винагороди приватного виконавця, розмір мінімальних витрат виконавчого провадження.

Дослідивши надані виконавцем копії матеріалів виконавчого провадження, суд встановив наступні обставини:

Згідно з відповіддю Головного сервісного центру МВС від 09.02.2024, зареєстровані за боржником транспортні засоби відсутні.

За даними Реєстру прав власності на нерухоме майно, боржнику ОСОБА_1 на праві власності належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 18.08.1994 року.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Жданович В.М. від 25 листопада 2025 року про опис та арешт майна (коштів) боржника, винесеною при примусовому виконанні виконавчого листа № 755/3418/21, описано та накладено арешт на вказану 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 .

Згідно з Витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва від 24.04.2024 року, за адресою: АДРЕСА_1 з 25.10.2019 по теперішній час зареєстрована неповнолітня дитина - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є донькою боржника.

Приватний виконавець звертався до Служби у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації із запитом про надання дозволу на реалізацію нерухомого майна, а саме: 1/4 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 20.01.2026 № 23, виконавцю відмовлено у наданні такого дозволу, оскільки даний правочин призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини.

Матеріали виконавчого провадження не містять жодних належних та допустимих доказів (відомостей з реєстрів, актів обстеження умов проживання), які б підтверджували, що неповнолітня дитина або боржник мають у власності чи користуванні інше нерухоме майно, придатне для проживання, або що дитині забезпечено інше житло на випадок продажу цієї квартири.

Таким чином, матеріалами виконавчого провадження чітко зафіксовано факт відсутності дозволу компетентного органу опіки та піклування, а також підтверджено, що спірна квартира є єдиним місцем проживання неповнолітньої дитини.

Виконавець звернувся до суду в порядку статті 435 Цивільного процесуального кодексу України. Проте за своєю правовою природою вказана норма передбачає можливість відстрочення, розстрочення, встановлення чи зміни способу й порядку виконання судового рішення за наявності обставин, що істотно ускладнюють його виконання.

Зміна способу і порядку виконання рішення означає зміну однієї процесуальної форми захисту права на іншу (наприклад, зміну вимоги про передачу майна в натурі на стягнення його вартості). У даній справі судовим рішенням вже визначено стягнення грошових коштів. Прагнення виконавця продати квартиру є лише заходом примусового виконання, а не зміною способу чи порядку виконання рішення.

Положення статті 435 ЦПК України та норми Закону України «Про виконавче провадження» не передбачають такого процесуального документа, як подання виконавця про «надання дозволу на звернення стягнення на єдине житло дитини». Судова ухвала не може підміняти собою рішення органу опіки та піклування.

Відповідно до пункту 30 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень (наказ Мін`юсту № 512/5), якщо дозвіл органу опіки не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі його відсутності - повертає виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону. Отже, закон чітко врегулював дії виконавця у разі відмови органу опіки та не передбачив делегування цих повноважень суду.

Посилання стягувача ОСОБА_2 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 08 серпня 2024 року у справі № 2-1127/2011, як на доказ «усталеної судової практики» щодо можливості реалізації часток у цій же квартирі, суд вважає безпідставними та такими, що не можуть бути застосовані до даних правовідносин з огляду на наступне.

У справі № 2-1127/2011 предметом розгляду суду було надання дозволу на звернення стягнення на 1/4 частку квартири, яка належала боржнику ОСОБА_6 . Задовольняючи вказане подання, суд виходив з того, що боржник ОСОБА_6 не є батьком зареєстрованої у квартирі неповнолітньої ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а її батько ( ОСОБА_1 ) залишався співвласником квартири, що гарантувало збереження права дитини на користування житлом.

Натомість у судовому засіданні встановлено, що у теперішньому виконавчому провадженні ВП № 68452539 боржником є ОСОБА_1 , який є батьком неповнолітньої дитини ОСОБА_1 та, відповідно до ст. ст. 11, 12 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. ст. 150, 155 Сімейного кодексу України, несе першочергову відповідальність за забезпечення належних умов її життя та виховання, у тому числі забезпечення житлом.

Звернення стягнення на 1/4 частку квартири, що належить безпосередньо батьку дитини, за умови, що інша 1/4 частка квартири (яка належала дядьку дитини) вже була предметом примусового стягнення у 2024 році, створює реальну загрозу позбавлення неповнолітньої дитини права користування житловим приміщенням та суттєвого обмеження її житлових прав, що є неприпустимим в силу вимог діючого законодавства.

Ідеальні частки належного на праві власності дитині або матері дитини житла в праві спільної часткової власності не є реальним житлом.

Ба більше, зміна місця проживання дитини із зареєстрованого місця проживання, яке є місцем її постійного проживання, в іншу квартиру, де їй належить на праві власності лише успадкована після померлої бабусі частка (1/4), потребуватиме згоди інших співвласників або ж рішення суду про визначення порядку користування вказаним житлом. При цьому, примусове переселення дитини в інший населений пункт руйнує її сталий соціальний простір (школа, лікарі, друзі), що суперечить принципу «забезпечення найкращих інтересів дитини» (ст.3 Конвенції ООН про права дитини).

Припущення приватного виконавця про те, що мати дитини має частку у квартирі в місті Чернігові, де дитина може самостійно задекларувати своє місце проживання, є протиправними, оскільки нерухомість третіх осіб, навіть членів сім`ї, які не є боржниками, не може братись до уваги при зверненні стягнення на майно самого боржника. Майно матері не може бути джерелом погашення боргів батька, враховуючи той факт, що мати дитини не є боржником у цьому виконавчому провадженні.

Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, судами чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Вказаний міжнародний стандарт імплементований у статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», яка гарантує кожній дитині право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Держава забезпечує право дитини на отримання житла та неприпустимість його погіршення чи позбавлення.

Судом встановлено, що спірна квартира є єдиним постійним житлом дитини.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19), якщо судове рішення передбачає загальне право стягнення боргу на визначену суму зобов`язань, захист прав дитини має абсолютний пріоритет. Примусова реалізація частки майна, яка не виділена в натурі (без ізольованого входу, окремого технічного паспорта тощо), є неможливою, оскільки це грубо порушить житлові та майнові права малолітньої дитини та інших співвласників, які не є боржниками у цьому виконавчому провадженні.

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Враховуючи те, що Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація своїм Розпорядженням № 23 від 20.01.2026 відмовила виконавцю у наданні такого дозволу, задоволення подання судом буде прямим порушенням імперативної норми Закону.

Щодо поняття «даний правочин призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини», яким Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація обгрунтувала свою відмову, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 405 Цивільного кодексу України та статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», право користування житлом (у тому числі житлом батьків) є самостійним, гарантованим законом майновим правом дитини.

Звуження майнових прав дитини у контексті правовідносин виконавчого провадження це будь-яке погіршення умов реалізації її майнових прав, зменшення їхнього обсягу, перехід від реального та забезпеченого права до абстрактного (декларативного), або виникнення додаткових юридичних чи фізичних перешкод для їх реалізації.

В даному випадку, який розглядається судом, дитина втрачає право користування реальним, облаштованим для її проживання житлом, де вона проживає на законних підставах разом із боржником.

Посилання виконавця на наявність у дитини частки нерухомості (спадщини) в іншому місті не компенсує втрату житла. Ідеальна частка у праві власності не є тотожною конкретному житловому приміщенню (кімнаті, квартирі), оскільки потребує додаткових процедур виділу в натурі або визначення порядку користування з іншими співвласниками. Таким чином, відбувається заміна гарантованого права користування майном на потенційне право, обтяжене спорами.

Вимушена зміна місця проживання дитини із переїздом в інше місто, де розташовані згадані виконавцем частки, призведе до руйнування сталих соціальних, освітніх та медичних зв`язків дитини, що є неприпустимим в силу ст.3 Конвенції ООН про права дитини.

У постанові Верховного Суду №910/13689/22 у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зроблено наступний висновок:

«42. Верховний Суд, ураховуючи положення статті 3 Конвенції про права дитини, вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що надання Приватному виконавцю дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, право на користування якою мають діти, призведе до звуження прав малолітніх дітей, зокрема права користування житлом, у якому діти офіційно зареєстровані та проживають, а судове рішення, яке фактично буде підставою для позбавлення права на житло, суперечитиме інтересам малолітніх дітей та стратегічному загальнонаціональному пріоритету охорони дитинства, закріпленому Законом України "Про охорону дитинства" та нормами зазначеної Конвенції.

43. Більше того, зважаючи на позбавлення малолітніх дітей можливості у силу свого віку самостійно обирати місце проживання або визначати порядок користування житлом, суд апеляційної інстанції наголосив на невідчужуваності їхніх житлових прав, як наслідок, надання дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, а саме 3/4 майна боржника, право на користування якою мають діти, є безумовною підставою для позбавлення їх права на повноцінне користування цим житлом, тобто порушує права та інтереси дітей, що є недопустимим.

Водночас апеляційний суд цілком обґрунтовано зауважив, що наявність у матері дітей права власності на 1/4 частку спірної квартири жодним чином не свідчить про нормальну можливість використання дітьми цієї частини житла для проживання, оскільки таке володіння матір`ю часткою нерухомості не гарантує збереження звичного для дітей житлового середовища, суперечить принципу пріоритетності інтересів дитини над майновими вимогами кредиторів і фактично унеможливлює дотримання встановлених санітарних та технічних норм проживання, що призводить до звуження змісту та обсягу існуючих прав дітей на житло. Наявність права лише на частку житлового приміщення не забезпечує дітям належних і гідних умов для всебічного розвитку, що гарантуються статтею 18 Закону України "Про охорону дитинства" та нормами міжнародного права щодо захисту прав людини.»

Відповідно до статті 11 ЦПК України суд здійснює провадження, забезпечуючи розумний баланс між приватними та публічними інтересами, керуючись принципом пропорційності. Хоча обов`язковість виконання судового рішення (ст. 129-1 Конституції України) є базовою засадою судочинства, вона не може досягатися шляхом повного нівелювання конституційного права дитини на житло (ст. 47 Конституції України) та створення ситуації бездомності під час війни.

Суд також звертає увагу на загальну спрямованість державної політики в період дії воєнного стану в Україні. Пунктом 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» введено мораторій на примусову реалізацію єдиного житла громадян на електронних торгах за споживчими кредитами.

Застосовуючи аналогію закону відповідно до статті 8 ЦПК України та керуючись засадами справедливості, добросовісності й розумності (ст. 3 ЦК України), суд доходить висновку, що примусовий продаж єдиного житла боржника, в якому проживає дитина, за загальним (не іпотечним) грошовим боргом під час воєнного стану є неспівмірним і недопустимим заходом. Такий крок покладе на дитину надмірний та індивідуальний тягар, що прямо суперечить міжнародним зобов`язанням України.

Враховуючи, що орган опіки та піклування згоди на реалізацію майна не надав, а примусовий продаж частки квартири, яка належить батьку неповнолітньої дитини, прямо призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав неповнолітньої ОСОБА_1 , суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення подання приватного виконавця.

Керуючись статтями 11, 18, 258-260, 353, 435, 440 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

п о с т а н о в и в :

У задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу міста Київ Жданович Вікторії Михайлівни, заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про надання дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, право на користування якою мають діти - відмовити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено Цивільним процесуальним кодексом України. Ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 ЦПК України та в строки встановлені статтею 354 ЦПК України.

Повний текст ухвали суду складений 03.07.2026 року.

Суддя : І.В.Коваленко