Рішення № 137897299, 16.06.2026, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа №753/763/25

Провадження №2/752/3879/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 року м. Київ

Голосіївський районний суд міста Києва в складі

головуючої судді Кокошко О. Б.,

за участю секретаря судового засідання Потапенко Д. І.,

представника позивача: Козаченко К. В.,

представника відповідача: Чесакової М. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Вищий навчальний заклад «Міжрегіональна академія управління персоналом», третя особа Міністерство освіти та науки України про визнання контракту недійсним та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Козаченко Катерина Вадимівна в інтересах ОСОБА_1 за допомогою модуля Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства «Вищий навчальний заклад «Міжрегіональна академія управління персоналом», третя особа Міністерство освіти та науки України про визнання контракту недійсним, стягнення вартості навчання та моральної шкоди.

На підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 11.02.2025 справу №753/763/25 передано на розгляд за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 07.03.2025 позовну заяву залишено без руху, на виконання якої представник позивача у встановлений судом строк надала уточнену позовну заяву від 17.03.2025 про визнання контракту недійсним та стягнення моральної шкоди.

На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 19.03.2025 позовну заяву залишено без руху, на виконання якої представник позивача у встановлений судом строк усунула недоліки позовної заяви та подала уточнену позовну заяву від 20.03.2025 про визнання контракту недійсним та стягнення моральної шкоди.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 22.04.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що у 2009 - 2011 роках ОСОБА_1 проходив навчання у Приватному акціонерному товаристві «Вищий навчальний заклад «Міжрегіональна Академія управління персоналом», про що сторонами було укладено контракт. Предметом вказаного Контракту зазначено, що Докторант оплачує своє навчання в докторантурі за спеціальністю право, а Виконавці забезпечують його платне навчання.

Позивач просить визнати недійсним контракт на навчання в докторантурі, укладений між ним та ПрАТ «ВНЗ «Міжрегіональна Академія управління персоналом» (МАУП), посилаючись на те, що під час укладення договору відповідач ввів його в оману щодо наявності повноважень здійснювати підготовку та присудження наукового ступеня доктора філософії в галузі права, а також щодо законності видачі відповідного диплома.

Позивач стверджує, що виданий йому у 2011 році диплом доктора філософії не відповідає вимогам законодавства України та не підтверджує наявність наукового ступеня, про що він дізнався лише у 2024 році з відповіді Міністерства освіти і науки України. У зв`язку з цим позивач просить визнати контракт недійсним та стягнути з МАУП 100 000 грн моральної шкоди, завданої, на його думку, введенням в оману та негативними наслідками для його ділової репутації.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що спірні правовідносини не підпадають під сферу дії Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки виникли з договору про надання освітніх послуг. На підтвердження зазначеної позиції відповідач посилається на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 11 лютого 2025 року якою справу було передано за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва. На думку відповідача, правовідносини сторін мають цивільно-правовий характер та не є правовідносинами у сфері захисту прав споживачів.

Крім того, відповідач вказує, що навчання позивача здійснювалося в межах програми неформальної освіти спільної заочної докторантури, створеної у 1996 році на підставі співпраці декількох освітніх установ. Відповідач наголошує, що на момент укладення контракту та проходження навчання законодавством України не було передбачено наукового ступеня доктора філософії (PhD) як державного наукового ступеня, а тому отриманий позивачем диплом не міг вважатися документом державного зразка чи підтверджувати здобуття державного наукового ступеня. На обґрунтування зазначеної позиції відповідач посилається на положення законодавства у сфері освіти, міжнародні акти та документи, що регулюють питання формальної і неформальної освіти. Відповідач також заперечує наявність підстав для визнання спірного контракту недійсним, зазначаючи, що будь-які твердження про введення позивача в оману є безпідставними та не підтверджені належними доказами. Окремо відповідач посилається на пропуск позивачем строку позовної давності.

Також відповідач заперечує проти вимог про відшкодування моральної шкоди, зазначаючи, що позивачем не доведено наявності моральних страждань, протиправності поведінки відповідача, причинного зв`язку між діями відповідача та заявленою шкодою, а також інших необхідних елементів цивільно-правової відповідальності.

У відповіді на відзив позивач заперечує доводи відповідача та зазначає, що правомірність спірного контракту повинна оцінюватися відповідно до законодавства, чинного на момент його укладення у 2009 році. Позивач вказує, що на той час законодавство України не передбачало ані неформальної освіти, ані присудження громадянам України наукового ступеня доктора філософії із видачею диплома міжнародного зразка закладом вищої освіти. Тому, на його думку, відповідач безпідставно посилається на нормативні акти, прийняті значно пізніше, та намагається надати їм зворотну дію в часі.

Відповідач надав заперечення, зазначивши, що навчання позивача здійснювалося в межах програми неформальної освіти, яка, на його думку, була допустимою і до законодавчого закріплення терміну «неформальна освіта» у Законі України «Про освіту» 2017 року. Відповідач послався на положення статті 49 Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на момент укладення контракту, а також на міжнародні акти у сфері освіти, вважаючи, що вони передбачали можливість здобуття освіти поза межами формальної системи, а саме шляхом здобуття неформальної освіти в порядку самоосвіти, що надавалась на базі створених відкритих та народних університетів, лекторіїв тощо.

Третя особа надала додаткові пояснення у справі, відповідно до яких було вказано, що представнику позивача було надіслано листа із висновками щодо того, що Відповідач у 2011 році не мав правових підстав запроваджувати власну, альтернативну систему атестації наукових кадрів та видавати дипломи доктора філософії власного зразка; диплом доктора філософії в галузі права DD № 2147 видано Міжрегіональною Академією управління персоналом поза правовим полем України.

Ухвалою суду від 08.10.2025 підготовче провадження у справі закрито, а справу призначено до судового розгляду.

Суд, у порядку загального позовного провадження, заслухавши пояснення сторін в судовому засіданні, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, заслухавши доводи та заперечення сторін, судом встановлено наступне.

03 листопада 2009 року між ОСОБА_1 (докторант) та Міжрегіональною Академією управління персоналом, Міжнародною Кадровою Академією та Міжнародним відкритим Університетом було укладено контракт на навчання в докторантурі Міжрегіональної Академії управління персоналом, Міжнародної Кадрової Академії та Міжнародного Відкритого Університету (виконавці).

Пунктом 1.1. Контракту передбачено, що Докторант оплачує своє навчання в докторантурі за спеціальністю Право, а Виконавці забезпечують його платне навчання.

Пунктом 2.1. Контракту передбачено, що Виконавці зобов`язуються прийняти докторанта на навчання, видати йому посвідчення докторанта; забезпечити якісну наукову підготовку Докторанта згідно з програмою та індивідуальним планом роботи над дисертацією; призначити докторанту наукового керівника (консультанта), який проводитиме керівництво підготовкою дисертацією та забезпечить необхідне консультування докторанта; забезпечити докторанта необхідною літературою; за умови успішного захисту дисертації диплом міжнародного зразка про присудження відповідного наукового ступеня.

Пунктом 2.3. Контракту передбачено, що Докторант зобов`язується своєчасно вносити плату за навчання в Академії; відвідувати заняття, своєчасно виконувати передбачені індивідуальним планом роботи над дисертацією, завдання, у встановлені терміни складати іспити; своєчасно звітувати про хід виконання дисертації на засіданні кафедри та після закінчення навчання в докторантурі захистити дисертацію; виконувати правила внутрішнього розпорядку Виконавців, накази, рішення і розпорядження Виконавців щодо організації та проведення навчально-виховного процесу; дбайливо ставитись до майна, що передається Докторантові у користування.

Пункт 2.5. Контракту зазначає, що присвоєний науковий ступінь не є підставою для отримання пільг, які передбачені Постановою Кабінету Міністрів України від 28.06.1997 р. № 644 «Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань», а також іншими нормативно-правовими актами, якщо це прямо в них не сказано.

Пунктом 6.7 Контракту передбачено, що до моменту підписання Контракту докторант ознайомлений з Правилами прийому, Правилами внутрішнього розпорядку Виконавців.

01.12.2011, за результатами навчання та успішного захисту дисертації позивачу було видано диплом доктора філософії в галузі права DD No 2147, реєстраційний № 1147, відповідно до якого особі присуджено науковий ступінь доктора філософії в галузі права.

Відповідно до статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Статтею 901 Цивільного кодексу України визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

У своєму позові позивач посилається на введення його в оману та видачу йому диплому доктора філософії в галузі права без наявності відповідних дозволів у Відповідача, що на думку Позивача може бути підставою для недійсності правочину. Однак, Відповідач наполягає, що освітня програма не потребувала дозволів, оскільки була запроваджена в межах неформальної освіти, запозичуючи досвід європейських країн. Крім того, відповідно до умов контракту (п. 6.7) та чинного законодавства правила прийому докторів філософії та особливості підготовки кандидатів наук були відкритими та доступними для позивача.

За змістом наведених норм для визнання недійсним правочину як такого, що укладений під впливом обману, необхідно, щоб сторона була введена в оману саме стосовно обставин, які мають істотне значення.

До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 910/4924/18).

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України (в редакції на дату укладення контракту) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (чинного станом на 01.12.2011) було встановлено такі наукові ступені: кандидат наук; доктор наук.

Чинним національним законодавством України, на момент отримання диплому доктора філософії позивачем, не було передбачено присудження наукового ступеня доктора філософії.

Позивач не заперечує той факт, що на момент вступу у докторантуру він усвідомлював, що вступає на програму підготовки докторів філософії, яка відмінна від програми підготовки кандидатів наук та докторів наук, що передбачена чинним, на той момент, законодавством.

З матеріалів справи та з пояснень позивача вбачається, що позивач протягом двох років навчання у докторантурі отримав якісну освіту, підготував наукову роботу та успішно захистив її у спеціалізованій вченій раді.

Крім того, пункт 2.5 Контракту встановлює, що присвоєний науковий ступінь не є підставою для отримання пільг, а примітка в дипломі свідчить про те, що відповідний науковий ступінь надає його власнику право здійснювати професійну діяльність, у випадку визнання диплому компетентними органами, відповідно з міжнародними конвенціями про освіту.

У зв`язку з вищевказаним, суд відхиляє доводи представника позивача про те, що позивач був необізнаний який саме науковий ступінь йому було присвоєно.

Крім того, суд вважає за необхідне заначити, що відповідно до усталеної судової практики, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (Постанови Верховного Суду Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19), у справі 10 березня 2021 року № 201/8412/18 (провадження № 61-803св20).

Суд звертає увагу на те, що інформація щодо характеру освітньої програми, порядку навчання та правових наслідків отримання відповідного диплома була відкритою та доступною для позивача. Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач був належним чином обізнаний про характер навчання та науковий ступінь, який здобував, оскільки особисто подавав документи на захист дисертації на здобуття ступеня доктора філософії, а відповідні відомості містилися у його дисертації, авторефераті, контракті та дипломі.

Позивач не довів неможливості використання здобутих навичок та отриманих компетентностей, а також не надав доказів неможливості визнання/підтвердження отриманого ступеня за кордоном.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору слід ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 910/9070/18.

Позивач не надав суду доказів введення його в оману щодо природи оспорюваного правочину, а навпаки зазначив про власне усвідомлення того, що вступав на освітню програму та отримав науковий ступінь, який не належав до наукових ступенів встановлених державою, оскільки такими науковими ступенями були кандидат наук та доктор наук.

З огляду на вищевказане, суд не вбачає підстав для визнання оспорюваного договору недійсним внаслідок введення позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Твердження Позивача та третьої особи щодо відсутності у Відповідача права на запровадження власних освітніх програм не знайшли свого підтвердження з огляду на матеріали справи.

Так, установчі документи Відповідача, шо містяться в матеріалах справи, в тому числі редакції яких затверджені Міністерством освіти і науки України, передбачають наступні права Відповідача:

самостійно визначати зміст навчання (навчальні плани, програми тощо) і організаційні форми навчального процесу з урахуванням державних та міжнародних стандартів;

розробляти та запроваджувати власні програми наукової, науково-дослідної, науково-виробничої і комерційної діяльності;

готувати наукові та науково-педагогічні кадри вищої кваліфікації з урахуванням як державних так і міжнародних стандартів з присвоєнням відповідних наукових ступенів, відкривати у встановленому порядку аспірантуру, а також інші підрозділи (у тому числі спільно з закордонними установами) для підготовки науковців і викладачів відповідних наукових ступенів.

Як зазначав Відповідач, освітня програма підготовки докторів філософії була створена з метою запозичення позитивного досвіду європейських країн, в межах неформальної освіти, та не передбачала присвоєння наукового ступеня кандидата юридичних наук та видачу відповідного диплому державного зразка. За результатами навчання та захисту дисертаційного дослідження особа отримувала науковий ступінь доктора філософії. До 2014 року у чинному законодавстві не згадувалось про наявність державного наукового ступеня доктор філософії. Саме тому, було запозичено досвід зарубіжних країн та на підставі співпраці трьох установ створено спільну заочну докторантуру як програму в межах неформальної освіти (самоосвіти).

З огляду на вищевказані права та пояснення Відповідача, суд погоджується з твердженнями Відповідача щодо того, що в чинному законодавстві України до 2014 року не було передбачено поняття «доктор філософії», як науковий ступінь в межах формальної освіти, а тому ототожнювати його з науковим ступенем «кандидат наук» не було підстав.

Матеріали справи містять лист Міністерства освіти і науки України від 19.01.2026 року № 9/46-26, який суд враховує при прийняті даного рішення. Позиція викладена у даному листі підтверджує право Відповідача у межах неформальної освіти (за програмою самоосвіти громадян) видавати документи, у т.ч. диплом доктора філософії, які не є документами про наукові ступені державного зразка та не мають правових наслідків, передбачених для таких документів.

Суд погоджується з твердженням, що чинне на той момент законодавство не забороняло закладам освіти, у тому числі спільно з громадськими організаціями, створювати та реалізовувати спільні освітні проекти, програми, центри, лекторії, докторантури та інші форми освітньо-наукової діяльності у межах самоосвіти громадян, за умови, що за результатами успішного завершення навчання за такими програмами було передбачено видачу сертифікатів/дипломів/свідоцтв тощо, які не належали до документів про освіту або наукові ступені державного (встановленого законодавством) зразка.

Щодо строку позовної давності суд зазначає наступне.

Як убачається із матеріалів справи представником відповідача у відзиві на позовну заяву було заявлено про пропуск строку позовної давності. Так представник відповідача у відзиві зазначив, що позивачем пропущено строк звернення із даним позовом про визнання договору недійсним, оскільки строк позовної давності починає спливати з дня коли було укладено оспорюваний контракт.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що "тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15".

Оскільки позивачем було укладено контракт 03 листопада 2009 року, умови якого оспорюються, то саме з цього моменту позивач був обізнаний про такі умови контракту, однак з позовом до суду звернувся лише у грудні 2024 року. Тому позовна давність за вимогами позивача про визнання недійсним контракту у цій справі є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Схожі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966св21), від 28 вересня 2022 року в справі № 466/2768/15 (провадження № 61-21314св19).

Доводи позивача про те, що про порушення свого права позивач дізнався 30.08.2024 року, а саме з листа Міністерства освіти та науки України, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки спростовуються вищезазначеним.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до постанови Верховного суду у складі КЦС від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Оскільки суд не встановив підстав для визнання договору недійсним, підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що у задоволені позову слід відмовити.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 141 ЦПК України з відповідача не підлягають стягненню на користь позивача понесені судові витрати по оплаті судового збору, оскільки у задоволенні вказаного позову відмовлено.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 247, 258-259, 263-265, 268, 272-273, 354-355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Вищий навчальний заклад «Міжрегіональна академія управління персоналом», третя особа Міністерство освіти та науки України про визнання контракту недійсним та стягнення моральної шкоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Приватне акціонерне товариство «Вищий навчальний заклад «Міжрегіональна академія управління персоналом», місцезнаходження: м. Київ, вул. Форметівська, буд. 2, код ЄДРПОУ 00127522.

Третя особа: Міністерство освіти та науки України, місцезнаходження: м. Київ, просп. Берестейський, буд. 10, код ЄДРПОУ 38621185.

Рішення складене 16.06.2026.

Суддя О. Б. Кокошко